|
|
Скачати 1.49 Mb.
|
|
2.2. ЗОНАЛЬНІСТЬ ЯК ЗАКОНОМІРНІСТЬ ПРОСТОРОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ГЕОГРАФІЧНОЇ ОБОЛОНКИ 2.2.1. Причини зональності Сутність закономірності зональності полягає в закономірній зміні природних компонентів і утворених ними природних комплексів по широті (від екватора до полюсів). Зональність обумовлюється збільшенням енергетичної основи усіх процесів у географічній оболонці — сонячної радіації — від полюсів до екватора. Багато фізико-географічних явищ розподіляються на земній поверхні у формі витягнутих вздовж паралелей смуг або субширотно. Така просторова структура властива передусім кліматичним, гідрологічним, гідрохімічним явищам, ґрунтовому і рослинному покриву. В основі такого просторового розподілу явищ полягає закономірне надходження на землю сонячної радіації, що спадає в середньому від екватора до полюсів пропорційно до географічної широти. Протягом року внаслідок зміни кута нахилу земної осі до площини орбіти характер надходження сонячної радіації змінюється, причому в літні місяці найбільше значення атмосферної радіації характерне для полюса (полярний день). В атмосфері потоки сонячної радіації перетворюються (відбиваються, поглинаються), внаслідок чого розподіл сонячної радіації, що надходить до земної поверхні, ускладнюється. Відбивні здатності земних покривів, теплоємкість і теплопровідність, перенесення теплової енергії призводять до величезного ускладнення розподілу теплоенергетичних характеристик. Головна закономірність, властива розподілу сонячної радіації на верхній межі атмосфери — її зменшення від екваторіальних широт до полярних, — зберігається в просторовій структурі поглиненої радіації, радіаційного балансу, температури повітря. Ця закономірність полягає в основі виникнення п'яти теплових поясів: жаркого, двох помірних і двох холодних. Теплові пояси виділяли ще в Стародавній Греції, причому про симетрію північної і південної півкуль судили, можливо, на підставі дедукції і методу аналогії. У Арістотеля (4 ст. до н. е.) вже були докази кулястості Землі, а звідси було відносно просто зрозуміти, що за жарким поясом у південній півкулі пояси мають повторювати пояси північної півкулі. Через сезонне переміщення зазначених поясів тиску виникає просторова диференціація на сім типів поясів: 1) екваторіальний; 2) субекваторіальний; 3) тропічний; 4) субтропічний; 5) помірний; 6) субарктичний та 7) арктичний. У південній півкулі формується аналогічна система. Оскільки екваторіальні пояси двох півкуль зливаються, загальна кількість кліматичних поясів на земній поверхні дорівнює тринадцяти. Кліматичні пояси є підставою для виділення географічних поясів — найбільших зональних підрозділів географічної оболонки. Кількість географічних поясів і навіть їх назви збігаються з кліматичними. Однак межі кліматичних і географічних поясів збігаються не всюди. Це можна побачити, зіставивши розташування поясів на картах. Ступінь прояву зональності неоднакова для різних природних компонентів і розподіляється так: клімат — рослинність — тваринний світ — ґрунти — поверхневі води — ґрунтові води — рельєф. Чітко виділяються поясні структури, що мають широтне простягання: пояси освітленості, кліматичні пояси, географічні пояси. Останні визначаються величинами радіаційного балансу (ккал/см2 рік), тобто залишкової сонячної радіації, яка продуктивно використовується у кожному географічному поясі на різноманітні процеси — випаровування, нагрівання, переміщення повітря і води, літогенезу, продукування біомаси, утворення ґрунту тощо. Географічні пояси мають наскрізний характер, розповсюджуються по широті і на суходолі, і на океанічну поверхню у зв’язку з аналогічним (кількісно) енергетичним базисом взаємодії природних компонентів. 2.2.2. Поясно-зональні структури на суходолі і океані У Світовому океані, згідно його тривимірної структури виділяють три системи географічних поясів океану: а) поверхнева; б)донна; в) внутріводна. Цей поділ проводиться за різноманітними характеристиками водних мас: терміка, солоність, динаміка, біота. Фізико-географічні зони на дні океану виділяються за складом відкладів та донної фауни (зообентоса). Так, зі зміною широти змінюють один одного 4 типи літогенезу: льодовий, гумідний помірний, аридний, гумідний екваторіальний. Географічні пояси Світового океану. Вважають, що географічна поясність Світового океану виражена чіткіше, ніж на суходолі, завдяки більшій однорідності поверхні океану і відсутності такого могутнього збурюючого чинника, як рельєф. Нині виділяють три системи географічних поясів океану: 1) поверхневу; 2) донну; 3) внутріводну. Поверхневу поясність (її називають також зональністю) описують у вигляді схем. Із глибиною структура океанських вод спрощується, втрачаючи ознаки географічної поясності. Найбільш узагальненою є схема С. В. Калесника, який виділив усього вісім зон: 1) північних льодовитих морів; 2) північну помірну; 3) циркуляції північних пасатних течій (у тому числі субтропічну і тропічну зони Д. В. Богданова); 4) коралових морів (переважно відповідає екваторіальному і субекваторіальному поясам); 5) південних пасатних течій; 6) південних морських прерій (аналогічно помірному поясу Південної півкулі); 7) середньої зони Південного океану (субарктична зона Д. В. Богданова); 8) південних льодовитих морів. У схемі С. В. Калесника привертає до себе увагу асиметрія зональної структури Північної і Південної півкуль, яка істотно проявляється в циркуляції Світового океану. Фізико-географічні зони на дні океану було вперше виділено О. К. Леонтьєвим у 70-х роках. Він вважав, що донна зональність опосередковано відтворює поверхневу через склад відкладів і донної фауни, які залежать від надходження з поверхні вимерлої органічної речовини (детриту). Ним вирізнено на дні сім фізико-географічних зон (рангу географічного поясу): екваторіально-тропічна і по дві симетрично розташованих у кожній півкулі — помірних, субполярних і полярних. Внутріводна (глибинна) зональність океану проявляється в проміжних шарах вод, товща яких, очевидно, становить у середньому 3,8 км. У цій товщі виділяють усього три зони: 1) арктично-бореальну; 2) екваторіально-тропічну і 3) антарктично-нотальну, які різняться фізичними властивостями водних мас і комплексом живих організмів. У межах географічних поясів на суходолі виділяються природні зони, обумовлені відмінностями у співвідношенні тепла і вологи, тобто гідротермічними умовами. Останні кількісно виражені КR — радіаційним індексом сухості К= R\ Lr, де R — радіаційний баланс; Lr — кількість тепла, необхідна для випаровування опадів. У межах географічних поясів виділяються природні зони. Їх називають також ландшафтними зонами. Зони меншою мірою, ніж пояси, мають широтну орієнтацію. Причина полягає в тому, що при формуванні зон важливе місце посідають, поряд з теплоенергетичними факторами, умови зволоження. Останні формуються як зовнішніми факторами (кліматичними: радіаційним режимом, циркуляційними процесами), так і структурою ландшафтів: кількістю ярусів (геогоризонтів), характером рослинності, структурою ґрунтових горизонтів тощо. Кліматичні умови зволоження прийнято кількісно оцінювати за допомогою показників зволоження: коефіцієнта зволоження Висоцького — Іванова К =r/ Е, де X — річна сума атмосферних опадів, мм; Е — річне випаровування, мм; радіаційного індексу сухості Григор’єва - Будико KR=Rб/Lr, де Rб – радіаційний баланс, Lr – кількість тепла, необхідного для випаровування річної кількості опадів. Радіаційний індекс сухості показує, яка частка атмосферних опадів витрачається на випаровування. Якщо Rб < Lr, то тепла є менше, ніж потрібно для випаровування і навпаки. Якщо KR < 0,45, зволоження надлишкове, якщо 0,45< KR < 1,0 , то зволоження достатнє. при значеннях KR від 1,0 до 3,0, зволоження недостатнє. Існує залежність типу ландшафту (лісовий, лісостеповий, пустельний тощо) від значення радіаційного балансу, що має поясний характер, та радіаційного індексу сухості, котрий залежить від співвідношення тепла та вологи. Останнє має складний просторовий характер, бо визначається, крім широтного положення, також типом атмосферної циркуляції та віддаленістю від Світового океану. У низьких широтах — наприклад, від 0 до 30° — фактором, що лімітує зростання рослинності, є волога (як нестача, так і надмірність), бо тепла достатньо в будь-якій частині цих регіонів (за винятком, звичайно, гірських районів). Тут сформувався такий спектр географічних зон: вологі екваторіальні ліси — тропічні ліси — листопадні ліси — савани — спустелені савани — тропічні пустелі. У високих широтах — наприклад, від 65° і вище — лімітуючим фактором є тепло, а опадів тут надмірно при тому рівні теплоенергетичних ресурсів, які цим широтам властиві. На цих широтах сформувалися: лісотундри, тундри, арктичні пустелі, тобто безлісні природні зони. 2.2.3. Періодичний закон географічної зональності Закономірності просторового розміщення географічних поясів і природних зон відображаються періодичним законом географічної зональності (Григор’єва-Будико). Одне і те ж значення радіаційного індекса сухості повторюється в зонах, що відносяться до різних географічних поясів. При цьому величина К визначає тип зони (лісова, лісостепова, степова, напівпустельна, пустельна), а величина радіаційного балансу (кількість тепла) визначає конкретні риси цього типу зони. Наприклад: KR >3 визначає пустелі, при Rб -0-50 — це пустелі помірного поясу, Rб -50-75 — субтропічні: Rб> 75 — тропічні. Отже, суть закону зводиться до того, що в різних географічних поясах (з різними тепловими ресурсами) формуються подібні за рядом суттєвих ознак (аналогічні) природні зони в зв’язку з близькістю умов зволоження (однакові інтервали значень КR). Внаслідок зміни зволоження у субширотному та субмеридіональному напрямках у цих же напрямках змінюють одна одну і природні зони . 2.3. АЗОНАЛЬНІСТЬ ЯК ЗАКОНОМІРНІСТЬ ПРОСТОРОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ГЕОГРАФІЧНОЇ ОБОЛОНКИ 2.3.1.Чинники фізико-географічної диференціації азонального характеру Сутність закономірності азональності полягає у закономірній зміні природних компонентів і природних комплексів у залежності від розподілу внутрішньої енергії Землі. Упродовж геологічної історії енергія земних надр перетворювалася у потенційну енергію по-різному піднятих ділянок земної поверхні. Тобто давня внутрішня енергія відображена в сучасному рельєфі. Оскільки рельєф і висота місцевості змінюються у різних напрямках, то азональність проявляється у зміні географічних об’єктів у будь-якому напрямку. Існують чотири основних чинники фізико-географічної диференціації азонального характеру, котрі зумовлюють азональну впорядкованість в усіх геосферах, а також низку комплексних проявів азональності в географічній оболонці. Наймасштабнішим чинником азональної диференціації є розподіл суходіл — океан. Внаслідок різних фізичних властивостей твердої поверхні й води (різна теплоємність і альбедо, необмежені запаси вологи в океані) над ними формуються різні підтипи повітряних мас (морські і континентальні). Виникає азональна циркуляція атмосфери. Другим чинником фізико-географічної диференціації азонального характеру є різна висота місцевості на суходолі та різна глибина ділянок океанічного дна. Третій чинник – склад приповерхневих гірських порід, сформований у різний геологічний час, найчастіше у кайнозої. Четвертий чинник – морфоструктури земної поверхні, котрі обумовлюють відмінності фізико-географічних процесів та сформованих ними ландшафтів. За ступінню прояву азональності природні компоненти розташовуються у такому ланцюжку в бік зменшення указаної ознаки: гірські породи, вода, ґрунт, живі організми, повітря. При зміні рельєфу, висоти місцевості та складу гірських порід неодмінно змінюються усі природні компоненти. Так, проявами азональності в атмосфері є зміна метеопоказників у напрямку захід - схід, кліматичні області, тощо. Азональність у гідросфері проявляється формою та розмірами всіх водних об’єктів. На різних висотах та при різному складі гірських порід формуються відмінні види ґрунтів. Рослини пристосовуються до умов абіотичного середовища: висоти місцевості на суходолі, її глибини в океані, складу гірських порід, експозиції схилів, тощо Під дією різних чинників фізико-географічної диференціації азонального характеру у географічній оболонці сформувалися комплексні прояви азональності. котрі стосуються не окремих природних компонентів, а природних комплексів у цілому. Це такі прояви: а) циркумокеанічні структури із їх окремим випадком – секторами на материках, б) циркумконтинентальні структури, в) азональний ряд природних комплексів, г) висотна поясність на материках; д) природно-аквальні комплекси океанічного дна у прибережних частинах океанів. 2.3.2. Циркумокеанічні структури Циркумокеанічна структура проявляється в збільшенні континентальності вглиб материка, в зменшенні кількості морських солей, що потрапляють на материк з атмосферними опадами. Циркумокеанічна структура проявляється на суходолі (та в атмосфері) залежно від віддаленості від Океану. Її чинниками є надходження з Океану вологи й тепла, існування стійких систем переносу (географічних теплових машин) та відповідні режими й ознаки погоди. Зважаючи на суттєву зумовленість структури й процесів на суходолі від того, якою частиною континенту вона є (передусім — західною чи східною залежно від географічного поясу), можна виділити:
2.3.3. Секторність природи материків Положення території в системі континентально-океанічної (азональної) атмосферної циркуляції стає одним із глобальних факторів диференціації географічної оболонки. В міру віддалення від океану вглиб материка, як правило, зменшується повторюваність морських повітряних мас, зростає континентальність клімату, зменшується кількість опадів. На цій основі виділяються кліматичні області і змінюються природні зони. Так утворюється секторність, тобто поділ материків на меридіональні фізико-географічні сектори (західний, центральний або внутріконтинентальний і східний). Кожен довготний сектор характеризується специфічним неперервним рядом природних зон ("зональний спектр"). Для приокеанічних секторів типові лісові зони різних географічних поясів. При цьому західний і східний ряди зон суттєво відрізняються між собою. Східна периферія материків відрізняється найбільшим і рівномірним по широті зволоженням, тоді як на заході різко виражена аридна ділянка в тропічних широтах. У континентальному секторі поширені сухі зони пустель, напівпустель і степів. В інших зонах цього сектору спостерігаються риси континентальності (тайга — дуже суворі зими, багаторічна мерзлота). 2.3.4. Циркумконтинентальні структури Крім широтної зональності природних комплексів зазначають концентричну структуру, котра проявляється у формуванні зон навколо гірських утворень, льодовиків, озер, міст, промислових зон, материків, океанів та інших об'єктів. Циркумконтинентальна (лат. сігсиm — навколо) структура проявляється в змінах донних аквальних комплексів при віддаленні від узбережжя. Збільшення глибини моря і відстані від материка призводить до зменшення надходження сонячного світла і теригенного матеріалу, біомаси, кількості видів організмів. Циркумконтинентальні структури розташовані в океані, огинаючи континенти. Найвідомішою в землезнавстві циркумконтинентальною структурою є материкова відмілина або шельф. Утворення шельфів, що за будовою є прямими продовженнями континентів (і мають континентальну земну кору), найчастіше пов'язують з ізостатичними підняттями рівня Світового океану, що начебто виплеснувся на суходіл. Іншим відомим проявом циркумконтинентальності є просторова структура донних відкладів на дні океану. В найближчій до континенту зоні це переважно теригенні відклади — тобто такі, що утворюються за рахунок твердого стоку з суходолу та руйнування берегів прибоєм. Тут же трапляються біогенні утворення— з них найвідомішими є бар'єрні рифи Австралії та кількох острівних архіпелагів. У деяких місцях виникають хемогенні відклади, які також залежать від відстані до суходолу (через те, що вони виникають за рахунок випадіння в морській воді певних компонентів іонного стоку річок, які в ній коагулюють (марганець, залізо тощо). В центральних частинах Світового океану відкладаються незначні за потужністю мули, складені із залишків планктонних організмів, та залізо-марганцеві конкреції. Чітко помітна циркумконтинентальна структура в розподілі океанських течій та зон апвелінгу й даунвелінгу. Самостійне значення має біологічна структура Світового океану, тісно пов'язана з його циркумконтинентальною структурою через неоднорідність екологічних умов, спричинену залежністю від відстані до суходолу. Більша частина біоти Океану перебуває в прибережній зоні. 2.3.5. Висотна поясність Наступний чинник фізико-географічної диференціації азонального характеру — висота суходолу над рівнем моря. В горах із збільшенням висоти відбувається зміна природних комплексів, певною мірою аналогічна послідовності зміни природних зон у напрямку на північ (у північній півкулі), або на південь (у південній півкулі). Ця закономірність диференціації географічної оболонки називається висотною поясністю. Її причина — зменшення радіаційного балансу (Rб) з висотою. Хоча сумарна радіація збільшується, тому що зменшується потужність і густина атмосфери, вміст водяної пари і пилу, але ефективне випромінювання поверхні з висотою також значно збільшується, внаслідок чого знижується температура повітря. Вертикальний термічний градієнт в сотні разів перевищує горизонтальний (широтний), тому протягом кількох кілометрів по вертикалі відбуваються зміни природних комплексів, рівноцінні переміщенню з екватора у зоні полярних пустель. Увесь спектр температурних змін від екватора до полюсів уміщується у гірському хребті — висотою 7-8 км, розташованому в екваторіальних широтах. Формування висотної поясності протікає на фоні широтної гідротермічної зональності. Кожній природній зоні властивий свій тип висотної поясності, який характеризується кількістю висотних поясів, послідовністю їх розташування, висотними межами. 2.3.6. Морфоструктурна диференціація природних комплексів Відмінності форм рельєфу і складу гірських порід на різних територіях зумовлюють виділення природних комплексів азонального походження. Для азонального ряду природних комплексів характерна така субординація: фізико-географічний сектор — фізико-географічна країна — фізико-географічна провінція — фізико-географічна область. Під фізико-географічним сектором розуміють крупну частину материка, яка займає специфічне місце в системі континентально-океанічної циркуляції повітряних мас і відрізняється показниками континентальності, зволоження, сезонної ритміки природних процесів, і характерним набором (“спектром”) природних зон. Широтно-зональний спектр — найбільш суттєвий критерій обособлення кожного сектора. Наприклад: в Євразії виділяють приатлантичний західно-Європейський сектор, перехідний помірно-континентальний Східно-Європейський сектор, мусонний Далекосхідний (Східно-Азіатський), сектор Центральноазіатський сектор тощо. Межі більшості секторів проходять по меридіонально витягнутих хребтах. Існують такі критерії виділення, а відповідно й характеристики природної країни як великої азональної геосистеми: — єдність тектонічної будови (плити (щити) платформ або ділянки рухливих (геосинклінальних) поясів) і переважна тенденція сучасних (неотектонічних) рухів; загальні риси макрорельєфу (обширні низини, височини (плоскогір’я), гірські споруди); особливості атмосферної циркуляції і макроклімату, пов’язані з гіпсометричним положенням і ступенем впливу Океану (співвідношення континентальних і морських повітряних мас, ступінь континентальності і зволоження); характер широтної зональності (кількість природних зон, особливості їх розташування і специфічні риси структури); наявність або відсутність висотної поясності; Таким чином, хорологічні закономірності зональності та азональності взаємно доповнюють одна одну у фіксації та поясненні особливостей розміщення земних об’єктів та просторового розподілу географічних процесів та явищ . |
| ОСНОВИ ЛАНДШАФТОЗНАВСТВА Методичні рекомендації знаходяться на кафедрі географії у лаборанта. Відповіді на питання співбесіди кожен студент має вивчити до... |
Урок із спецдисциплін операторів комп’ютерного набору Урок-конкурс «Найкращий оператор!» ... |
| ПЛАН-КОНСПЕКТ для проведення заняття з антисуїцидальної МЕТА: розглянути з особовим складам 1-го караулу основи християнства, його історію та основи віровчення |
ПЛАН-КОНСПЕКТ для проведення заняття з антисуїцидальної МЕТА: розглянути з начальницьким складам СДПЧ-3 основи християнства, його історію та основи віровчення |
| Уроку. Тематичне оцінювання №5 Знайдіть об'єм правильної чотирикутної піраміди, діагональ основи якої дорівнює 4 см, а бічне ребро утворює з площиною основи кут... |
ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ «ОСНОВИ САМОПІЗНАННЯ» ДЛЯ УЧНІВ 9 11 КЛАСІВ Коновальчук В.І. Основи самопізнання: навчальний курс. Черкаси: ОІПОПП, 2011. 28с |
| ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ «ОСНОВИ САМОПІЗНАННЯ» ДЛЯ УЧНІВ 9 11 КЛАСІВ Коновальчук В.І. Основи самопізнання: навчальний курс. Черкаси: ОІПОПП, 2011. 28с |
Календарно-тематичний план "Основи кадрового менеджменту" для професії... Теоретико-методологічні основи управління персоналом. Концепція управління людськими ресурсами |
| Скільки років працює вчителем ваш стажист? ... |
Програма вирівнювального модулю «Економіка 1» «Економіка 1» (основи ринкової економіки; основи макроекономіки) за напрямом підготовки «Економіка» і «Адміністративний менеджмент»... |