|
|
Скачати 2.5 Mb.
|
Універсальні та незмінні моральні норми служать особі та суспільству 95. Церковну науку, яка виявляє твердість у захисті універсальної і постійної чинності законів, що забороняють внутрішньо злі дії, часто розглядають як знак нетолерантної непохитності, особливо щодо незліченних складних і конфліктних ситуацій, присутніх сьогодні в моральному житті людини та суспільства. Кажуть навіть, що ця непримиренність контрастує з материнством Церкви, що Церкві бракує вирозуміння та співчуття. Однак ніколи не можна відокремлювати материнство Церкви від її виховної місії, що її вона повинна виконувати як вірна Наречена Христа, який є Правдою. „Подібно до Вчителя, вона ніколи не втомлюється проголошувати моральні норми. (...) Церква в жодному разі не є автором або верховним суддею цих норм. У послуху до Правди, якою є Христос, чий образ віддзеркалюється в природі й гідності людської особи, Церква інтерпретує моральні норми та пропонує їх усім людям доброї волі, не применшуючи їх вимог щодо досконалості і радикальності”149. В дійсності правдиве вирозуміння і щире співчуття мусять означати любов до особи, її правдивого добра та автентичної свободи. Звичайно, вони не можуть полягати в приховуванні або послабленні моральної правди, – потрібно радше показати, що по суті вона є промінням одвічної Божої Мудрості, об’явленої нам у Христі, і служінням людині, яка допомагає їй зростати у свободі й прямувати до щастя150. Водночас виразне й чітке представлення моральної правди ніколи не може бути відокремленим від глибокої і щирої пошани, що походить із терпеливої та уповаючої любові, якої людина завжди потребує на своєму моральному шляху, на якому часто натикається на труднощі, безсилля та болісні ситуації. Церква ніколи не зречеться „принципу правди і послідовності, отож вона ніколи не згодиться називати добро злом, а зло добром”151, вона повинна завжди бути обережною, щоб не доламати надломленої очеретини або ґнота тліючого не погасити (пор. Іс. 42, 3). Павло VI писав: „Якщо неприховування нічого зі спасенного вчення Христа є визначною формою виразу любові до душ, воно повинно завжди супроводжуватись терпеливістю і любов’ю; Господь сам дав приклад спілкування з людьми. Прийшовши не судити світ, а спасти його, Він, щоправда, був непримиренним супроти зла, але милосердним до людей”152. 96. Рішучість, з якою Церква захищає універсальні та незмінні моральні норми, має на меті не поменшувати людину, а служити її правдивій свободі. Якщо свобода не може бути відоремлена від правди або протилежна їй, то треба визнати, що категоричний, тобто невідступний та безкомпромісний, захист абсолютно суттєвих вимог, які випливають з особової гідності людини, є шляхом та умовою самого існування свободи. Таке служіння належиться кожній особі, яку слід розглядати в унікальності та неповторності її буття та існування: лише в послуху універсальним моральним нормам людина знаходить повне підтвердження своєї особистої унікальності та можливість правдивого морального зростання. З цієї причини це служіння здійснюється для всіх людей: не лише для поодиноких осіб, а також для спільнот і суспільств. Фактично ці норми представляють непорушний фундамент і єдину гарантію справедливого і мирного людського співіснування, а отже, правдивої демократії, яка може існувати й розвиватися лише на базі рівності всіх членів, які мають однакові права та обов’язки. Що стосується моральних норм, які забороняють внутрішнє зло, то тут немає жодних привілеїв чи винятків ні для кого. Немає різниці, чи хтось є володарем світу, чи „найубогішим із бідних” на цій землі: перед вимогами моральності всі є абсолютно рівними. 97. Таким чином, моральні норми, а в першу чергу негативні, які забороняють зло, виявляють своє значення і силу, як щодо особи, так і щодо суспільства. Захищаючи недоторканну особову гідність кожної людини, вони сприяють соціальному устрою людей та його належному й плідному розвитку. Заповіді з другої таблиці Декалогу, про які Ісус нагадує також багатому юнакові з Євангелії (пор. Мт. 19, 19), є первинними нормами всякого суспільного життя. Ці заповіді сформульовано в загальних термінах. Але сам факт, що „джерелом, суб’єктом і метою всіх соціальних структур є і повинна бути особа людини”153, дозволяє, щоб вони були уточнені і більш увиразнені в детальному кодексі поведінки. Таким чином ці фундаментальні моральні правила соціального життя є основою конкретних вимог, до яких повинні достосуватися і державна влада, і громадяни. Навіть добрі наміри й важкі інколи обставини не дають права ні державній владі, ні окремим особам порушувати фундаментальні і суттєві права людської особи. Зрештою, лише моральність, яка визнає певні норми, що є дійсними для кожного без винятку, може бути гарантією етичного фундаменту співіснування як на національному, так на міжнаціональному рівнях. Моральність і віднова суспільного та політичного життя 98. Коли поширюються небезпечні форми соціально-економічної несправедливості та політичної корупції, які впливають на людей та цілі народи, зростає обурення з боку великої кількості людей, чиї фундаментальні людські права потоптано й зневажено, а також поширюється і загострюється відчуття необхідності радикального особистого та соціального оновлення, яке б могло гарантувати справедливість, солідарність, чесність та відкритість. Звичайно, попереду довгий і важкий шлях, тому що таке оновлення вимагає численних зусиль, особливо з приводу великої кількості та серйозності випадків, які породжують і загострюють несправедливі ситуації у сьогоднішньому світі. Але, як показує історія та особистий досвід, не важко виявити, що в основі цих ситуацій лежать власне „культурні” причини, пов’язані з певними способами розуміння людини, суспільства і світу. Насправді, в центрі проблеми культури ми бачимо моральний зміст, який у свою чергу, полягає в релігійному значенні та ним наповнений154. 99. Лише Бог, Найвище Добро, є непорушним фундаментом і незамінною умовою моральності, тобто заповідей, особливо негативних, які завжди й у будь-якому випадку забороняють поведінку та вчинки, не узгоджені з особовою гідністю кожної людини. Отже, найвище Добро і моральне добро зустрічаються в правді: у правді Бога Творця та Відкупителя і в правді про людину, створену і спасенну Ним. Лише на основі цієї правди можемо будувати відновлене суспільство й розв’язувати складні та важкі проблеми, що перешкоджають цьому, – а понад усе проблему подолання різноманітних форм тоталітаризму, щоб дати вихід правдивій свободі особи. „Тоталітаризм походить від заперечення об’єктивної суті правди: якщо немає трансцендентної правди, скоряючись якій, людина осягає свою повну ідентичність, значить нема твердого принципу, який гарантував би справедливі стосунки між людьми. Тоді егоїстичні інтереси певної партії, групи або нації неминуче протиставляють їх одних одним. Якщо не визнавати трансцендентної правди, то перемагає сила влади, а кожна особа буде повністю використовувати засоби, якими вона володіє, для того, щоб нав’язати свої інтереси або власну думку, не беручи до уваги права інших людей. (...) Таким чином, в основі сучасного тоталітаризму лежить заперечення трансцендентної гідності людської особи, яка, будучи видимим образом навидимого Бога, сама по собі є суб’єктом прав, яких не може порушувати ні окрема особа, ні група, ні партія, ні народ, ні держава. Навіть більшості соціальної групи не дозволено порушувати ці права, йдучи проти меншості, ізолюючи, гноблячи та експлуатуючи її чи намагаючись знищити”155. Відповідно, нерозривна єдність між правдою і свободою, що висловлює суттєвий зв’язок між мудрістю і волею Бога, – є надзвичайно важливою для життя особи в соціально-економічній та соціально-політичній сферах. Яскраво бачимо це в соціальній науці Церкви, яка „належить до (...) богослов’я, а особливо, до морального богослов’я”156, а також у церковному прадставленні заповідей, що є вказівками для соціального, економічного та політичного життя, і не лише по стосовно загальних позицій, але також і щодо певних окремих видів поведінки та конкретних вчинків. 100. Отже, Катехизм Католицької Церкви спочатку стверджує, що „в економічній справі пошана до гідності людини вимагає практикувати чесноту поміркованості, щоб вгамовувати прив’язання до благ цього світу; чесноту справедливості, щоб охороняти права ближнього і дати йому те, що йому належить, і чесноту солідарності, відповідно до золотого правила та до щедрості Господа, який «задля вас став бідним, бувши багатим, щоб ми Його убожеством розбагатіли» (2 Кор. 8, 9)”157. Далі Катехизм подає перелік видів поведінки і вчинків, суперечних людській гідності: грабунок, навмисне затримання позичених або знайдених речей, обман у торгівлі (пор. Втор. 25, 13-16), несправедлива заробітна плата (пор. Втор. 24, 14-15; Як. 5, 4), здобування користі, спекулюючи незнанням чи нуждою інших (пор. Ам. 8, 4-6), знецінення та приватне використання спільного майна підприємства, погано виконана праця, податкове шахрайство, підробка чеків та рахунків, завищення цін, марнотратство та ін.158 Катехизм продовжує: „Сьома заповідь забороняє дії або справи, що з якихось причин: егоїстичних або ідеологічних, меркантильних чи тоталітарних – призводять до поневолення людини, до невизнання її особової гідності, до її купівлі, продажу й обміну як товару. Гріхом супроти гідності та основних прав людини є зведення її через через насильство до ужиткової вартості і джерела користі. Святий Павло наказує господареві-християнину обходитися зі своїм слугою-християнином «не як зі слугою, а як із братом любим у Господі» (Флм. 16)”159. 101. У політичній сфері, слід зазначити такі речі, як правдивість у стосунках між тими, хто керує, і тими, ким керують; відкритість у державному управлінні; безсторонність у служінні суспільству; пошана до прав політичних суперників; захист прав обвинувачених, безвідносно до остаточних судових процесів та вироків; справедливе й чесне використання суспільних фондів; відкинення двозначних або незаконних засобів для отримання, збереження чи збільшення влади за всяку ціну, – усі ці принципи первинно ґрунтуються на трансцендентній цінності особи і виводять свою нагальність із неї та об’єктивних моральних вимог функціонування держав160. Якщо ці принципи не пошановані, то зникає сама основа політичного співіснування, а життя суспільства поступово наражається на ризик, небезпеку та занепад (пор. Пс. 14, 3-4; Од. 18, 2-3. 9-24). Сьогодні, коли багато країн є свідками падіння ідеологій, які пов’язували політику з тоталітарним баченням світу, насамперед марксизму, існує не менш серйозна небезпека заперечення фундаментальних прав людської особи та чергового захоплення політикою навіть релігійних потреб, укорінених у серці кожної людської істоти. Це загроза поєднання демократії з етичним релятивізмом, який позбавляє політичне та соціальне життя незмінної моральної основи, результатом чого є неможливість пізнати правду. Бо дійсно, „коли нема жодної визначальної правди, яка провадила б політичну діяльність і керувала нею, тоді ідеями та переконаннями можна легко маніпулювати задля цілей, які ставить собі влада. Як учить історія, демократія без цінностей легко перетворюється на відкритий або тонко прихований тоталітаризм”161. Отже, у кожній сфері особистого, сімейного, соціального та політичного життя моральність, заснована на правді й відкрита в правді до автентичної свободи, здійснює первинне, необхідне й безмежно цінне служіння не лише окремій особі та її зростанню в добрі, але також і суспільству та його правдивому розвиткові. Благодать і послух Божому Законові 102. Також і в найважчих ситуаціях людина повинна шанувати моральні норми, щоб виявити свій послух святим Божим заповідям і поводитися відповідно до своєї особової гідності. Звичайно, збереження гармонії між свободою і правдою часом вимагає виняткових жертв, і треба за це платити високу ціну: це може вести навіть до мучеництва. Та все ж, як показує загальний і щоденний досвід, людина підлягає спокусі знищити цю гармонію: „...бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю... бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу” (Рм. 7, 15. 19). Що є остаточним джерелом внутрішнього розладу в людині? Історія її гріха починається тоді, коли вона перестає визнавати Бога своїм Творцем, а сама бажає з цілковитою незалежністю визначати, що є добром, а що є злом. „Ви станете, як Бог, що знає добро і зло” (Бут. 3, 5) – це перша спокуса; вона відлунює в інших спокусах, до яких людина легко схиляється внаслідок первородного гріха. Проте спокусу можна подолати, гріха можна уникнути, оскільки разом із заповідями Господь дає можливість їх дотримання: „Його очі на тих, які його страхаються, і сам він відає кожне діло людське. Нікому не велів він бути нечестивим, нікому не давав він дозволу грішити” (Сир. 15, 19-20). Існують певні ситуації, у яких дотримуватися Божого закону може бути важко, надзвичайно важко, але завжди можливо. Це незмінне вчення Традиції Церкви підтверджує Тридентійський Собор: „Але ніхто, хоч чим би це оправдувалося, не може вважати себе звільненим від дотримання заповідей і не повинен уживати необдумане твердження, заборонене Отцями під загрозою анафеми, що тому, хто вже виправданий, неможливо дотримуватися Божих заповідей. Тому що Бог не заповів неможливого, але, застерігаючи, радить тобі робити все, що можеш, і молитися за те, чого не можеш, а Він дасть тобі допомогу, щоб підтримати тебе. Його заповіді не є тягарем (пор. 1 Йо. 5, 3); його ярмо любе і тягар його легкий (пор. Мт. 11, 30)”162. 103. Людина завжди бачить перед собою духовний горизонт надії завдяки цій допомозі божественної Благодаті та її співпраці з людською свободою. У спасительному Ісусовому Хресті, у дарі Святого Духа, у Тайнах, які випливають із проколеного боку Відкупителя (пор. Йо. 19, 34), віруючі завжди знаходять благодать і силу дотримування святого Божого Закону, навіть посеред найважчих труднощів. Святий Андрей Критський зауважує, що сам закон „був оживлений благодаттю, щоб служити їй гармонійно і плідно. Кожен його елемент зберігає свої властивості без зміни чи змішання. Однак Бог вчинив так, що закон, який перед тим був обтяжливим обов’язком і примусом, став легкою ношею та джерелом свободи”163. Тільки в тайні Христового Відкуплення містяться „конкретні” можливості людини. „Було б дуже серйозною помилкою робити висновок (...), що норма, про яку вчить Церква, є лише «ідеалом», який слід адаптувати, зробити пропорційним до так званих конкретних можливостей людини, згідно з «балансу різних користей в цій сфері». Але якими є «конкретні можливості людини»? І про яку людину ми говоримо? Про людину, якою керує хіть, чи про людину, відкуплену Христом? Саме це лежить в основі – реальність Христового Відкуплення. Христос відкупив нас! Це означає, що Він дав нам можливість зреалізувати цілісну правду нашого буття; Він зробив нашу свободу вільною від пожадливості. Але якщо відкуплена людина продовжує грішити, то це не тому, що Христова спасительна дія недосконала, а тому, що людська воля не здатна прийняти її благодаті. Звичайно, Божа заповідь є пропорційною до спроможностей людини, однак до спроможностей людини, обдарованої Святим Духом; людини, яка навіть якщо й згрішила, завжди може отримати прощення і втішатися присутністю Святого Духа”164. 104. У цьому контексті відкривається відповідний простір для Божого милосердя щодо грішної людини, яка навертається, а також для розуміння людської слабкості. Таке розуміння в жодному разі не означає деформації або фальсифікації міри добра і зла для того, щоб достосовувати їх до певних обставин. Це цілковито людська річ для грішника визнати свою неміч і просити милосердя за гріхи, але неприйнятним є наставлення того, хто свою слабкість перетворює на критерій правди про добро, почуваючи себе самовиправданим, не визнаючи потреби звернутися до Бога та його милосердя. Настанова такого роду руйнує моральність цілого суспільства, оскільки заохочує до того, щоб ставити під сумнів об’єктивність морального закону загалом і відкидати абсолютність моральних заборон стосовно окремих дій людини, а це закінчується переплутуванням усіх суджень про цінності. Навпаки, нам слід глибоко перейматися благовістю євангельської притчі про фарисея і митаря (пор. Лк. 18, 9-14). Митар, можливо, і міг мати певне виправдання за вчинені гріхи, які б зменшували його відповідальність. Але його молитва не шукає такого виправдання, а скоріше виявляє його недостойність перед безмежною Божою святістю: „Боже, милостивий будь мені, грішному!” (Лк. 18, 13). А фарисей виправдовує себе сам, шукає виправдання для кожної із своїх провин. Тут ми зустрічаємось з двома різними настановами сумління, характерними для людей усіх часів. Митар виявляє „покаянне” сумління, яке повністю усвідомлює безсилість власної природи й бачить у своїх провинах, незважаючи на суб’єктивні виправдання, підтвердження потреби у спасінні. Фарисей представляє „самовдоволене” сумління, маючи ілюзію, що він здатний дотримуватися закону без допомоги благодаті, з переконанням, що не потребує милосердя. 105. Кожна людина повинна присвячувати велику увагу тому, щоб не дозволити собі піддатися спокусі фарисея, яка намагається усунути із сумління людини усвідомлення її власного обмеження та гріхів. Проявами такої настанови сьогодні є спроби пристосувати моральні норми до власних можливостей і особистих інтересів, а то й відкинути саме поняття норми. З іншого боку, прийняття цієї „диспропорції” між законом і людськими можливостями, що є можливостями моральних сил людини, яка залишена на саму себе, розпалює спрагу людини за ласкою, підготовлюючи до її прийняття. „Хто мене визволить від тіла тієї смерті?” – питає апостол Павло. І в пориві радості та вдячності відповідає: „Дяка хай буде Богові через Ісуса Христа, Господа нашого!” (Рм. 7, 24-25). Таке саме розуміння ми знаходимо в молитві святого Амвросія Медіоланського: „Ким є людина, коли ти не відвідуєш її? Пам’ятай, Господи, що ти створив мене слабким, що Ти зліпив мене з пороху земного. Чи зможу я встояти, якщо Ти не будеш постійно дивитися на мене, зміцнюючи цю глину, щоб до мене прийшла сила від Твого обличчя? «Вони бентежаться, коли ховаєш вид Твій» (Пс. 104[103], 29): якщо поглянеш на мене, горе мені! Ти нічого не можеш побачити в мені, крім плям моїх злочинів. Нічого нам не допомагає, чи Ти полишаєш нас, чи дивишся на нас, бо коли дивишся на нас, ображаємо Тебе. Та все ж ми думаємо, що Бог не відкине того, кого бачить, тому що Він очищає своїм поглядом. Полум’я вогню перед Ним спалює наші провини (пор. Йоіл 2, 3)”165. |
|
27 листопада пройшла акція “Голодомор 32-33 це геноцид. Пам’ятаємо!” Україні”. Панахиду біля Національного меморіалу жертв голодоморів відправили патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет, Патріарх... |
Політичне вчення Марсилія Падуанського Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270—1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву... |
|
Церкви ми зустрічаємо назву книги «Апостол», як сукупність всіх апостольських писань? Хто із святих отців та учителів древньої Церкви конкретно свідчить про достовірність книги Діянь святих апостолів? |
Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
|
Реформація в Німеччині В ХУІ ст відбулися події, які підірвали основи християнської церкви. Ці події ввійшли в історію під назвою Реформація – від лат.... |
Вчення Фоми Аквінського про державу Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його... |
|
Протистояння Української Православної Церкви світовій глобалізаціїї на сучасному етапі До питання розвитку й існування Української Церкви взагалі. Особливої уваги набуває проблема збереження і розвитку релігії та традицій... |
Парафія св. Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату Від імені Парафії св. Апостола Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату пересилаємо нашу чергову... |
|
Про вивчення курсів духовно-морального спрямування у 2008-2009 навчальному році України надає батькам право вибору вивчення дітьми курсів духовно-морального спрямування. Серед них: „Етика”, “Християнська етика”,... |
Актуальність вибраної теми «Формування професійної компетенції учнів... «Формування професійної компетенції учнів в період виробничого навчання|вчення| і виробничої практики», і необхідність її розробки... |