|
|
Скачати 2.5 Mb.
|
ЕНЦИКЛІКА VERITATIS SPLENDOR ВЕРХОВНОГО АРХИЄРЕЯ ПАПИ ІВАНА ПАВЛА ІІ ДО ВСІХ ЄПИСКОПІВ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ПРО ДЕЯКІ ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПИТАННЯ МОРАЛЬНОГО ВЧЕННЯ ЦЕРКВИ Шановні Браття в Єпископстві, вітання і апостольське благословення! Сяйво Істини сяє в усіх ділах Творця, а особливо в людині, створеній на образ і подобу Божу (пор. Бут. 1, 26): правда просвітлює людський розум і формує свободу людини, провадячи її у пізнанні й любові до Господа. Тому Псалмопівець молиться: „Яви нам, Господи, світло лиця Твого!” (Пс. 4, 7). ВСТУП Ісус Христос – правдиве світло, що просвітлює кожну людину 1. Покликані до спасіння через віру в Ісуса Христа, „справжнє світло, що просвітлює кожну людину” (Йо. 1, 9), люди стають „світлом у Господі” та „дітьми Світла” (Еф. 5, 8) й освячуються через „послух правді” (1 Пт. 1, 22). Цей послух не завжди є легким. Внаслідок незбагненного первородного гріха, вчиненого за спонукою Сатани, який є „брехуном і батьком лжі” (Йо. 8, 44), людина постійно підлягає спокусі відвернути свій погляд від живого і правдивого Бога та спрямувати його до ідолів (пор. 1 Сл. 1, 9), змінюючи „Божу Правду на неправду” (пор. Рм. 1, 25); таким чином затьмарюється здатність людини до пізнання правди та послаблюється воля підпорядкувати себе їй. Отже, піддаючись релятивізмові та скептицизмові (пор. Йо. 18, 38), людина починає шукати ілюзорної свободи поза самою правдою. Проте ні темрява помилок, ні гріх не можуть цілковито знищити в людині Світло Бога-Творця. У глибині людського серця завжди залишається туга за абсолютною істиною та бажанням повністю її пізнати. Це засвідчують невтомні пошуки, які людина веде в усіх галузях і сферах. Ще виразніше підтверджує це її пошук „сенсу життя”. Розвиток науки і техніки, хоч є чудовим свідченням розумності й наполегливості людини, не звільняє людство від обов’язку задуматися врешті над остаточними релігійними питаннями, а радше навпаки, спонукає до найболючішої та найвирішальнішої боротьби, що відбувається в нашому серці й моральній свідомості. 2. Жодна людина не може уникнути фундаментальних запитань: „Що я повинен робити?”, „Як відрізнити добро від зла?” Відповідь можна знайти лише завдяки сяйву істини, що ясніє в глибині людського духа, як свідчить про це Псалмоспівець: „Багато кажуть: «Хто нам покаже блага?» Яви нам, Господи світло лиця Твого!” (Пс. 4, 7). Повноту краси і світла Божого лиця випромінює обличчя Христа – того, Хто є „образом невидимого Бога” (Кол. 1, 15), „відблиском його слави” (Євр. 1, 3), „благодаттю та істиною сповненим” (Йо. 1, 14): Він є „дорога, правда і життя” (Йо. 14, 6). Відповідно, остаточну відповідь на кожне з питань людини, а зокрема на релігійні та моральні питання, дає лише Ісус Христос. Більш того, сам Ісус Христос є відповіддю, як про це пригадує ІІ Ватиканський Собор: „Дійсно, таємниця людини знаходить справжнє вияснення тільки в таємниці Воплоченого Слова. Бо перший чоловік, Адам, був прообразом майбутнього, тобто Христа Господа. А Христос, новий Адам, повністю виявляє людині її суть і розкриває її високе покликання, об’являючи Таїнство Отця і його Батьківської любові”1. Ісус Христос, „світло народів”, осяює обличчя своєї Церкви, яку Він посилає у світ проповідувати Євангелію кожному створінню (пор. Мк. 16, 15)2. Отже, Церква, як Божий Народ посеред народів,3 будучи уважною до нових викликів історії та людських зусиль у пошуках сенсу життя, приносить усім відповідь, джерелом якої є правда Ісуса Христа і його Євангелія. Церква завжди глибоко усвідомлювала свій „обов’язок розпізнавати знаки часу й пояснювати їх у світлі Євангелії так, щоб у зрозумілий для кожного покоління спосіб відповідати на одвічні питання людини про сенс теперішнього і майбутнього життя, а також їхній взаємозв’язок”4. 3. Душпастирі Церкви, в єдності з Наступником св. Петра, об’єднані разом із вірними в цих зусиллях; вони супроводжують їх і провадять своїм ученням, завжди знаходячи нові способи промовити з любов’ю і милосердям не лише до віруючих, але й до всіх людей доброї волі. ІІ Ватиканський Собор є особливим свідком цієї позиції Церкви, яка, як „знавець людськості”5, служить кожній окремій людині та цілому світові6. Церква знає, що моральні проблеми глибоко заторкують кожну людину й стосуються всіх, також тих, хто не знає Христа та його Євангелії або взагалі не знає Бога. Церква знає, що саме завдяки моральному життю відкривається перед усіма шлях спасіння, про що виразно пригадує ІІ Ватиканський Собор, коли стверджує, що „ті (...), котрі не з власної вини не знають Євангелія Христа і Його Церкви, однак шукають Бога щирим серцем і, під впливом благодаті, намагаються чинити Божу волю, пізнаючи її в голосі сумління, можуть осягнути вічне спасіння”. Собор додає: „Боже Провидіння не відмовляє в необхідних для спасіння засобах тим, які, без власної вини, взагалі ще не дійшли до виразного пізнання Бога, але намагаються, не без Божої благодаті, вести праведне життя. Те, що в них є доброго й правдивого, Церква вважає приготуванням до Євангелії, даним їм від Того, Хто освітлює кожну людину, щоб остаточно вона могла осягнути вічне життя”7. ПРЕДМЕТ ЦІЄЇ ЕНЦИКЛІКИ 4. У всі часи, а особливо в останні два століття, Вселенські Архиєреї індивідуально та разом із Колегією Єпископів розвивали та пропонували моральне вчення, яке стосується багатогранних і різноманітних сфер людського життя. В ім’я Ісуса Христа і силою Його авторитету вони навчали, давали вказівки та пояснення; будучи вірними своєму посланництву, вони боролися заради добра людини, зміцнювали її, підтримували та втішали. Маючи певність у допомозі й підтримці Духа Правди, вони спричинилися до глибшого розуміння моральних вимог у сфері людської статевості, у сім’ї, суспільному, економічному та політичному житті. Їхнє вчення, як у Церковній Традиції, так і в історії людства, сприяє постійному поглибленню моральних знань8. Однак сьогодні виникає необхідність задуматися над цілісним моральним ученням Церкви, особливо пригадуючи певні фундаментальні правди католицького вчення в контексті сучасних спроб їх заперечити та спотворити. Усередині самої християнської спільноти сформувалася нова ситуація, за якої стосовно моральної науки Церкви поширюється безліч сумнівів і застережень гуманітарного, психологічного, суспільного, культурного, а також релігійного чи навіть виразно богословського характеру. Це вже не просто часткова чи випадкова критика, а спроба глобального й систематичного поставлення під сумнів спадщини морального вчення, яке спирається на визначені антропологічні та етичні концепції. В основі цієї критики можна помітити більш або менш виразний вплив інтелектуальних течій, які ведуть до розриву суттєвого і засадничого зв’язку між людською свободою і правдою. Таким чином заперечується традиційне вчення про природний закон, універсальність та незмінну цінність його наказів; деякі з моральних настанов Церкви заперечуються взагалі і вважається, що Учительський Уряд Церкви уповноважений лише „заохотити сумління” і „запропонувати цінності”, на підставі яких кожна людина сама прийматиме автономні рішення та здійснюватиме життєвий вибір. Особливо треба звернути увагу на брак гармонії між традиційним ученням Церкви і певними, поширеними навіть у семінаріях та на богословських факультетах богословськими позиціями стосовно питань, найбільш вагомих для Церкви та для узгодженого з вірою життя християн, а також для міжлюдських відносин. Одне з таких найважливіших питань — чи справді Божі Заповіді, які записані в людському серці і є елементом Завіту, здатні бути орієнтиром для щоденних рішень конкретних людей і цілих суспільств? Чи можна зберігати заповідь любові до Бога і ближнього та послух Богові без конкретного пошанування Десяти Заповідей у кожних обставинах? Також поширеною є думка, яка ставить під сумнів внутрішній нерозривний зв’язок між вірою і моральністю, – так ніби належність до Церкви та її внутрішня єдність ґрунтуються лише на вірі, натомість у моральному плані був би прийнятним плюралізм думок і способів поведінки, що залежали б від індивідуального судження суб’єктивного сумління або від різноманіття соціально-культурних контекстів. 5. У такому, надалі актуальному контексті, визріло моє рішення – як я вже сповістив у Апостольському листі Spiritus Domini, виданому 1серпня 1987 р. з нагоди 200-ї річниці смерті св. Альфонса Марія де Лігуорі, написати енцикліку, присвячену повнішому й глибшому обговоренню питань, що стосуються основ морального богослов’я9, які деякі течії сучасної думки тепер підривають. Звертаюся до вас, Шановні Браття в Єпископському Служінні, оскільки ви разом зі мною поділяєте відповідальність за оберігання „здорової науки”( 2 Тм. 4, 3), маючи намір чітко сформувати певні доктринальні аспекти, що мають вирішальне значення для подолання ситуації, яку безсумнівно можна назвати справжньою кризою, оскільки вона створює серйозні перешкоди як для морального життя вірних, так і для єдності Церкви, а також для справедливого та солідарного суспільного життя. Однією з причин, з яких енцикліка, на котру так довго очікували, з’являється лише тепер, є те, що краще публікувати її після проголошення Катехизму Католицької Церкви, складовою частиною якого є цілісний систематичний виклад християнського морального вчення. Катехизм представляє моральне життя віруючих у його основних елементах та різноманітних аспектах, як життя „Божих дітей”: „Розпізнаючи у вірі свою нову гідність, християни покликані відтепер провадити життя, «достойне Євангелії» (Флп. 1, 27). У Святих Таїнствах та молитві вони отримують Христову благодать і дар Святого Духа, і це допомагає їм провадити таке нове життя”10. Отже, посилаючись на Катехизм „як на вірний і автентичний текст католицького вчення”11, енцикліка обмежиться обговоренням деяких фундаментальних питань морального вчення Церкви, подаючи необхідне розуміння спірних питань, над якими дискутують спеціалісти в галузі етики та морального богослов’я. Саме це є особливим предметом цієї енцикліки, яка на тлі згаданих проблем прагне показати підстави морального вчення, основаного на Святому Письмі та живій Апостольській Традиції12, показуючи водночас передумови та наслідки критики, спрямованої проти цього вчення. РОЗДІЛ ПЕРШИЙ „УЧИТЕЛЮ, ЩО ДОБРОГО МАЮ ЧИНИТИ...?” (Мт. 19, 16) ХРИСТОС І ЙОГО ВІДПОВІДЬ НА МОРАЛЬНЕ ПИТАННЯ „Аж ось один приступив до Нього” (Мт. 19, 16) 6. Розмова Ісуса з багатим юнаком, що міститься в дев’ятнадцятому розділі Євангелії від святого Матея, може послужити корисною вказівкою, щоби ще раз прислухатися в безпосередній і живий спосіб до Христової моральної науки: „Аж ось один приступив до Нього й каже: «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» Ісус сказав до нього: «Чому мене питаєшся про те, що добре? Добрий є один тільки (Бог). Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей». «Яких?» - питає Його. А Ісус до нього: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво, поважай батька-матір і люби ближнього твого, як себе самого». Каже юнак до Нього: «Все це я зберіг ізмалку. Чого мені ще бракує?» «Якщо хочеш бути досконалим», - сказав Ісус до нього, - «піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною»” (Мт. 19, 16-21)13. 7. „Аж ось один приступив до Нього...”. У цьому юнакові, ім’я якого Євангелія від Матея не називає, можемо впізнати кожного, хто свідомо чи несвідомо приступає до Христа, Відкупителя людини, і ставить Йому запитання про мораль. Ця молода людина запитує не так про правила, які слід виконувати, – скоріше йдеться про те, як осягнути повний сенс життя. Це належне за своєю суттю устремління, присутнє в кожному людському рішенні чи вчинку, це таємний пошук і внутрішній імпульс, які спонукують свободу [волі]. Це питання є вирішальним зверненням до Абсолютного Добра, яке нас притягує і кличе; це відлуння поклику Того, Хто є джерелом і метою людського життя. ІІ Ватиканський Собор закликає до вдосконалення морального богослов’я саме в такій перспективі, щоб ця наука висвітлювала вірним високе покликання, яке вони отримали в Христі14 – єдиній відповіді, яка здатна повністю задовольнити бажання людського серця. „Щоб уможливити людям таку «зустріч» із Христом, Бог забажав [створити] свою Церкву”. І справді, „Церква тільки цьому бажає служити, щоб кожна особа змогла знайти Христа, щоб Христос міг іти поруч з кожним дорогою життя”15. „Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?” (Мт. 19, 16) 8. Це запитання, яке багатий юнак ставить Ісусові з Назарету, виринає з глибини його серця. Це суттєве й неминуче в житті кожної людини питання стосується морального добра, яке ми повинні чинити, а також вічного життя. Співрозмовник Ісуса відчуває, що існує зв’язок між моральним добром і сповненням власного призначення. Він є благочестивим ізраїльтянином, вихованим у дусі Закону Господнього. І якщо юнак запитує Ісуса, то можемо припускати, що це робить не тому, що не знає відповіді Закону на це запитання. Ймовірніше, що притягальна сила особи Ісуса пробудила в ньому нові питання про моральне добро. Він просто відчуває потребу наблизитися до Того, Хто розпочав своє проповідництво словами: „Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангелію” (Мк. 1, 15) Сьогодні люди потребують ще раз звернутися до Ісуса, щоб почути Його відповідь на запитання, що є добром, а що – злом. Христос – Учитель, Воскреслий, Той, Хто має життя в Собі; Той, Хто завжди присутній у своїй Церкві та світі. Це Він відкриває вірним книгу Святого Письма і, вповні виявляючи волю Отця, проголошує нам правду про моральні вчинки. Як джерело і сповнення усієї справи Спасіння, як Альфа і Омега цілої людської історії (пор. Од. 1, 8; 21, 6; 22,13), Христос проливає світло на стан людини та на її цілісне покликання. Тому „людина, яка бажає зрозуміти себе цілковито, – не лише згідно з випадковими, неповними, інколи поверховими а навіть ілюзорними стандартами та мірками своєї власної істоти, – повинна із своєю непевністю і неспокоєм, а навіть слабкістю і грішністю, зі своїм життям і смертю наблизитись до Христа. Тобто людина повинна ввійти в Христа з усім, чим вона є, повинна присвоїти, «вчинити своєю» всю реальність Воплочення та Відкуплення для того, щоб знайти себе. Коли цей глибинний процес дійсно відбудеться, то людина принесе плід не лише у вигляді прослави Бога, але також і глибокого подиву над самим собою”16. Коли ми, отже, бажаємо сягнути самої серцевини євангельського морального вчення і зрозуміти його глибокий та незмінний зміст, то мусимо уважно дослідити значення запитання багатого юнака, а ще більше значення відповіді Ісусової й дозволити, щоб Він провадив нас. Ісус, як терпеливий і делікатний вчитель, бере юнака неначе за руку й провадить його крок за кроком до повноти правди. „Один тільки є Добрий” (Мт. 19,17) 9. Ісус каже: „Чому мене питаєшся про те, що добре? Один тільки є Добрий. Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей” (Мт. 19, 17). У версіях євангелистів Марка та Луки це питання звучить так: „Чому мене звеш благим? Ніхто не благий, хіба один Бог” (пор. Мк. 10, 18; Лк. 18, 19). Перш ніж відповісти на це питання, Ісус хоче, щоб юнак зрозумів причину, з якої він поставив його. „Добрий Учитель” показує своєму співрозмовникові – і нам усім, – що відповідь на питання: „Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?” –можемо знайти лише звернувши свої серця і помисли до „Того”, Хто є Добрим: „Ніхто не благий, окрім одного Бога” (Мк. 10, 18, пор. Лк. 18, 19). Тільки Бог може відповісти на питання про добро, тому що Він сам є Добром. Запитати про добро по суті означає навернутися до Бога, повноти Добра. Ісус показує, що питання юнака є за своєю суттю релігійним питанням і що добро, яке так притягує і в той же час зобов’язує людину, має своє джерело в Бозі, воно є самим Богом: Тим, хто єдиний гідний того, щоб Його любити всім серцем своїм, всією душею і всією думкою (пор. Мт. 22, 37), Тим, хто є джерелом щастя людини. Питання про моральне добро Ісус спрямовує до його релігійних основ, до визнання Бога – єдиного, хто є добром і повнотою життя, хто є остаточною ціллю людського діяння і досконалим щастям. 10. Церква, йдучи за словами Вчителя, вірить, що найвищою ціллю людини, створеної на подобу Творця, відкупленої Христовою кров’ю та освяченої присутністю Святого Духа, є жити „на хвалу Його величі” (Еф. 1, 12), прагнучи, щоб кожен людський вчинок відображав красу Божої слави. „Пізнай себе, о прекрасна душе, тому що ти є «образом Бога»” – пише св. Амвросій. „Пізнай, людино, що ти є славою Бога (1 Кор. 11, 7). Слухай же, якою славою. Пророк говорить: «Що за предивне знання! Для мене занадто високе і недосяжне воно!» (Пс. 139[138], 6), інакше кажучи: у моїх ділах Твоя велич стала ще дивнішою, у людських задумах возвеличується Твоя мудрість. Коли вдивляюся в себе, такого, яким Ти мене бачиш, з моїми найсокровеннішими думками і найглибшими почуттями, пізнаю тоді таємницю Твого знання. Пізнай, людино, свою велич і будь пильною”17. Лише у світлі Божого Об’явлення можемо зрозуміти, ким є людина і ким вона повинна бути. В основі Декалогу лежать слова: „Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі” (Вих. 20, 2-3). У цих „десятьох словах”, як і в цілому Законі, Бог виявляє себе „Єдиним, хто є добрий”; Тим, хто, незважаючи на людські гріхи, залишається „зразком” для моральної поведінки, відповідно до слів: „Святими ви мусите бути, бо я – Святий, Господь, Бог ваш” (Лев. 19, 2), Єдиним, хто вірний у своїй любові до людини, дає їй Закон (пор. Вих. 19, 9-24 і 20, 18-21), щоб відновити первинну гармонію між Творцем і всім створінням, а ще більше – щоб наблизити людину до своєї Божественної любові: „Я ходитиму поміж вас і буду вашим Богом, а ви будете моїм народом” (Лев. 26, 12). Отже, моральне життя є належною відповіддю на безкорисливі Божі діла, які Його любов постійно помножує для людини. Воно є відповіддю любові, згідно з найважливішою заповіддю, яка міститься в книзі Второзаконня: „Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю. Оці слова, що їх я заповідаю тобі сьогодні, мусять бути в твоєму серці. Ти накажеш про них твоїм синам і говоритимеш про них” (Втор. 6, 4-7). Таким чином, у світлі цієї Божої любові, моральне життя покликане відображати славу Божу: „Коли хтось любить Бога, йому достатньо подобатися Тому, кого він любить: бо нема більшої нагороди, ніж сама любов; любов – від Бога, тому що Він сам є Любов’ю”18. 11. Вислів „Один тільки є Добрий” повертає нас до „першої таблиці” Завіту, головною думкою якої є визнати Бога єдиним Господом і поклонятися Йому єдиному в Його безмежній святості (пор. Вих. 20, 2-11). „Тобі сказано, о чоловіче, що є добре і чого Господь від тебе вимагає: лише чинити справедливість, любити милосердя й покірно ходити перед твоїм Богом” (Міх. 6, 8). Визнавати Господа як Бога – це найглибша суть, серце Закону: від неї походять і до неї спрямовані всі інші приписи. Завдяки моральності заповідей виявилася приналежність Ізраїля до Господа, тому що Він один тільки є Добрий. Про це свідчать сторінки Святого Письма, наповнені живим визнанням абсолютної Божої святості: „Свят, Свят, Свят Господь Саваот” (Іс. 6, 3). Але якщо Бог єдиний є Добром, то жодне людське зусилля, навіть найпильніше дотримання заповідей, не означатиме „виконання” Закону, тобто визнання Господа Богом і поклоніння, яке Йому єдиному належиться (пор. Мт. 4, 10). Виконання Закону може здійснитися тільки як Божий дар: як дар участі в Божій Доброті, що об’являє і уділяє себе в Ісусі, якого багатий юнак зове: „Учителю Благий” (Мк. 10, 17; Лк. 18, 18). Цю думку, яку юнак, можливо, розуміє ще невиразно, Ісус висловить потім повніше в запрошенні: „Приходь і йди за мною” (Мт. 19, 21). „ |
|
27 листопада пройшла акція “Голодомор 32-33 це геноцид. Пам’ятаємо!” Україні”. Панахиду біля Національного меморіалу жертв голодоморів відправили патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет, Патріарх... |
Політичне вчення Марсилія Падуанського Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270—1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву... |
|
Церкви ми зустрічаємо назву книги «Апостол», як сукупність всіх апостольських писань? Хто із святих отців та учителів древньої Церкви конкретно свідчить про достовірність книги Діянь святих апостолів? |
Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
|
Реформація в Німеччині В ХУІ ст відбулися події, які підірвали основи християнської церкви. Ці події ввійшли в історію під назвою Реформація – від лат.... |
Вчення Фоми Аквінського про державу Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його... |
|
Протистояння Української Православної Церкви світовій глобалізаціїї на сучасному етапі До питання розвитку й існування Української Церкви взагалі. Особливої уваги набуває проблема збереження і розвитку релігії та традицій... |
Парафія св. Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату Від імені Парафії св. Апостола Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату пересилаємо нашу чергову... |
|
Про вивчення курсів духовно-морального спрямування у 2008-2009 навчальному році України надає батькам право вибору вивчення дітьми курсів духовно-морального спрямування. Серед них: „Етика”, “Християнська етика”,... |
Актуальність вибраної теми «Формування професійної компетенції учнів... «Формування професійної компетенції учнів в період виробничого навчання|вчення| і виробничої практики», і необхідність її розробки... |