МОРАЛЬНОГО ВЧЕННЯ ЦЕРКВИ

Скачати 2.5 Mb.

Назва	МОРАЛЬНОГО ВЧЕННЯ ЦЕРКВИ
Сторінка	3/11
Дата	10.04.2013
Розмір	2.5 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Філософія > Документи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Приходь і йди за мною” (Мт. 19, 21)

19. Шлях, а водночас зміст цієї досконалості полягає в наслідуванні Христа, у тому, щоб іти за Ним, зрікшись власних благ і самого себе. Саме так закінчується розмова Ісуса з юнаком: „Потім приходь і йди за мною” (Мт. 19, 21). Це – запрошення, чудову глибину якого учні зрозуміють щойно після Христового Воскресіння, коли Святий Дух поведе їх до всієї правди (пор. Йо. 16, 13).

Ісус сам бере тут ініціативу й закликає йти за Ним. Він звертається насамперед до тих, кому довіряє особливу місію, починаючи з Дванадцятьох; але очевидно, що кожна віруюча людина покликана бути учнем Христа (пор. Ді. 6, 1). Тому наслідування Христа є засадничою і властивою основою всього християнського морального вчення: подібно, як Ізраїль ішов за Богом, який провадив його пустелею до Обіцяної землі (пор. Вих. 13, 21), учень повинен іти за Христом, до якого приводить його сам Отець (пор. Йо. 6, 44).

Наслідування полягає не лише в слуханні науки та прийнятті заповідей у послусі, – це найповніше поєднання з особою Ісуса, участь у Його житті й призначенні, участь у Його добровільному та сповненому любові послусі волі Отця. Завдяки відповіді у вірі та слідуванню за Тим, хто є Воплоченою Мудрістю, учень Ісуса стає правдивим учнем Бога (пор. Йо. 6, 45). Ісус є світлом світу, світлом життя (пор. Йо. 14, 6); Він – пастир, який провадить і живить овець (пор. Йо. 10, 11-16); Він – путь, істина і життя (пор. Йо. 14, 6). Це Він провадить до Отця; бачити Його – означає бачити Отця (пор. Йо. 14, 6-10). Таким чином, наслідувати Сина, „образ невидимого Бога” (Кол. 1, 15), означає наслідувати Отця.
20. Ісус вимагає, щоб ми наслідували Його і йшли за Ним шляхом любові, яка задля любові до Бога цілковито віддає себе братам: „Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив!” (Йо. 15,12). Слово „як” вимагає від нас наслідування Ісуса та Його любові, знаком якої є вмивання ніг своїм учням: „Тож коли вмив вам ноги я – Господь і Учитель, – то й ви повинні обмивати ноги один одному. Приклад дав я вам, щоб і ви так робили, як оце я вам учинив” (Йо. 13, 14-15). Поведінка Ісуса та Його слова, Його вчинки та накази є моральним правилом християнського життя. Його вчинки, а особливо його страждання і смерть на Хресті, – це справді живе одкровення любові до Отця і любові до людей. Ісус вимагає, щоб таку саму любов наслідували всі ті, хто йде за Ним. Це і є „нова” заповідь: „Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного! З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати” (Йо. 13, 34-35).

Слово „як” визначає також міру, якою Ісус любив і якою повинні любити один одного Його учні. Після слів: „Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив!” (Йо. 15, 12), Ісус продовжує, вказуючи на жертовний дар свого життя на хресті, який є свідченням любові „до кінця” (Йо. 13, 1): „Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає” (Йо. 15, 13).

Запрошуючи юнака йти за Ним дорогою досконалості, Ісус вимагає від нього бути досконалим у заповіді любові, – „Його” заповіді, щоб той став учасником Його цілковитого самодарування, наслідуючи Його любов як „доброго” Вчителя, Того, хто полюбив „до кінця”. Ісус вимагає цього від кожного, хто хоче йти за Ним: „Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною” (Мт. 16, 24).
21. Йти слідом за Христом – це не просто зовнішнє наслідування, воно стосується глибин людського єства. Бути учнем Ісуса означає уподібнитися до Нього, котрий став слугою аж до віддання себе на хресті (пор. Флп. 2, 5-8). Завдяки вірі Христос живе в серці того, хто вірить (пор. Еф. 3, 17), завдяки чому учень уподібнюється до свого Господа і Його в собі відображає. Це є плодом благодаті, дієвої присутності Святого Духа в нас.

З’єднавшись з Христом, християнин стає членом його Тіла, яким є Церква (пор. 1 Кор. 12, 13-27). Дією Святого Духа таїнство Хрещення уподібнює віруючого до Христа в Пасхальній містерії смерті і Воскресіння, „зодягає” його у Христа (пор. Гл. 3, 27): „Радіймо і дякуймо, – виголошує святий Августин, промовляючи до охрещених, – тому що ми стали не лише християнами, але Христом (...). Подивляйте і радійте – ми стали Христом!”^²⁸ Померши для гріха, охрещений отримує нове життя (пор. Рм. 6, 3-11): живучи для Бога в Ісусі Христі, він покликаний „ходити Духом”, приносячи плоди Духа у своєму житті (пор. Гл. 5, 16-25). Участь у таїнстві Нового Завіту, Євхаристії (пор. 1 Кор. 11, 23-29) – це кульмінація нашого уподібнення до Христа, джерела „вічного життя” (пор. Йо. 6, 51-58), це фундамент і сила для цілковитого самовіддання, що про нього, як свідчить Святий Павло, Ісус закликає нас пам’ятати в Літургії і житті: „Бо кожного разу, як їсте хліб цей і п’єте цю чашу, звіщаєте смерть Господню, аж доки Він не прийде” (1 Кор. 11, 26).
„Богові - все можливо” (Мт. 19, 26)

22. Діалог Ісуса з багатим юнаком закінчується невтішно: „Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно” (Мт. 19, 22). Не тільки юнака, але й самих учнів вразив цей заклик Ісуса йти за Ним, вимоги якого перевищують усякі можливості та здібності людини: „Почувши це, учні здивувалися вельми і сказали: «Хто ж тоді може бути спасенний?» (Мт. 19, 25). Але Учитель нагадує їм про Божу всемогутність: „У людей це неможливо, Богові – все можливо” (Мт 19, 26).

У цьому ж розділі Євангелії від Матея (19, 3-10) Ісус пояснює закон Мойсея про подружжя і відкидає право на розлучення, вказуючи на „початок” фундаментальніший і вагоміший, ніж Закон Мойсея – на первинний Божий план для людини, якого, внаслідок гріха, людина не могла виконати: „Задля жорстокости сердець ваших Мойсей дозволив вам відпускати жінок ваших, спочатку ж не було так” (Мт. 19, 8). Заклик повернутися до „початку” бентежить учнів, які так коментують слова: „Коли така справа чоловіка з жінкою, то ліпше не женитись” (Мт. 19, 10). Ісус же, вказуючи зокрема на харизму целібату „задля Небесного Царства” (Мт. 19,12), проголошує водночас загальне правило та звертає увагу на нову й несподівану можливість, яку відкриває людині Божа благодать: „Він же відповів їм: „Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано” (Мт. 19, 11).

Людина неспроможна жити любов’ю Христа, наслідувати її лише власними силами. Вона стає здатною до такої любові тільки завдяки отриманому дару. Подібно, як Господь Ісус отримує любов від свого Отця, так Він, зі свого боку, уділяє її як дар своїм учням: „Як мене Отець полюбив, так я вас полюбив. Перебувайте у моїй любові!” (Йо. 15, 9). Даром Христа є Його Дух, першим „плодом” якого є любов (пор. Гл. 5, 22): „Бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний” (Рм. 5, 5). Святий Августин запитує: „Чи любов спричинює дотримання заповідей, чи дотримання заповідей – любов?” І відповідає: „Але хто може сумніватися в тім, що любов первинніша? Той, хто не любить, позбавлений мотивації дотримуватися заповідей”^²⁹.

23. „Бо закон духа, (що дає) життя в Христі Ісусі, визволив тебе від закону гріха і смерті” (Рм. 8, 2). Цими словами апостол Павло запрошує нас поглянути на відношення між (Старим) Законом і Благодаттю (Новим Законом) з перспективи історії Спасіння, яка сповняється в Христі. Павло визнає педагогічну роль Закону, який дає грішній людині здатність усвідомити власну безсилість, позбутися претензії на самодостатність, і спонукує її просити й приймати „життя в Дусі”. Тільки в цьому новому житті людина може виконати Божі заповіді. Ми виправдовуємося лише вірою в Христа (пор. Рм. 3, 28): цієї „праведності” Закон вимагає, але нікому не може дати, – тільки віруючий її знаходить як виявлену йому й даровану від Господа Ісуса. Святий Августин вдало підсумовує цю Павлову діалектику Закону і Благодаті: „Закон даний для того, аби просити Благодаті; Благодать же дана для того, щоб сповнився Закон”^³⁰.

Любов та життя згідно з Євангелією немислимі у формі передовсім наказу, тому що вони вимагають того, що перевищує людські сили – вони можливі лише як плід дару Бога, який зціляє, відновляє та преображає людське серце своєю благодаттю: „Закон бо був даний від Мойсея, Благодать же й істина прийшла через Ісуса Христа” (Йо. 1,17). Таким чином, обітниця вічного життя пов’язана з даром благодаті, а дар Святого Духа, якого ми отримали, – це „запорука нашої спадщини” (Еф. 1,14).

24. Таким чином відкривається істинна й первинна суть заповіді любові, а також досконалість, до якої ця заповідь спрямована: йдеться про можливості, які відкриває людині лише благодать, дар Бога, Його любов. А з іншого боку, саме це усвідомлення отриманого дару, посідання Божої любові у Христі породжує та підтримує нашу свобідну відповідь любові до Бога і до братів. У своєму Першому посланні апостол Йоан наполегливо пригадує нам про це: „Любі, любім один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог – любов... Любі, коли Бог так полюбив нас, то й ми повинні один одного любити... Ми любимо, бо Він перший полюбив нас” (1 Йо. 4, 7-8. 11. 19).

Цей нерозривний зв’язок між Господньою Благодаттю і людською свободою, між даром і завданням св. Августин висловлює такими простими й глибокими словами молитви: „Da quod iubes et iube quod vis” („Дай нам те, що наказуєш, і наказуй, що хочеш”)^³¹.

Дар не применшує, а посилює моральну вимогу любові: „А ось його заповідь: Вірувати в ім’я його Сина Ісуса Христа й любити один одного, як він дав був нам заповідь” (1 Йо. 3, 23). „Перебувати” в любові можна, лише виконуючи заповіді, як навчає Ісус: „А в любові моїй перебуватимете, коли заповіді мої будете зберігати, як і я зберіг заповіді мого Отця і в любові його перебуваю”(Йо. 15, 10).

Дивлячись у саму суть Христової моральної науки та апостольської проповіді, св. Тома Аквінський, пропонуючи чудовий синтез традиції великих Отців Сходу і Заходу, а зокрема св. Августина^³², пише, що новий Закон – це Благодать Святого Духа, яку отримуємо через віру в Христа^³³. Зовнішні приписи, згадані в Євангелії, чинять нас здатними до прийняття цієї ласки або породжують її наслідки в нашому житті. А Новий Закон не лише говорить, що треба робити, – він дає силу для того, щоб „чинити правду” (пор. Йо. 3, 21). Святий Іван Золотоустий зауважує також, що Новий Закон був проголошений під час зіслання Святого Духа, у день П’ятдесятниці; що апостоли „зійшли з гори, несучи – не так як Мойсей, кам’яні таблиці в руках, але – Святого Духа в серцях..., ставши завдяки благодаті живим Законом, одухотвореними книгами”^³⁴.
„Я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28, 20)

25. Розмова Ісуса з багатим юнаком триває, у певному сенсі, в кожний період історії, також і тепер. Питання: „Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?” – виникає в серці кожної особи, і лише Христос єдиний може дати на нього повну й остаточну відповідь. Учитель, який навчає Заповідей Божих, закликає йти за Ним і дарує благодать для нового життя, завжди перебуває та діє посеред нас, згідно з обіцянкою: „Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28, 20). Постійна присутність Христа для людей усіх епох найповніше реалізується в Його тілі, яким є Церква. Тому Господь обіцяв учням Святого Духа, який „нагадає їм все” й навчить розуміти Його заповіді (пор. Йо. 14, 26); який стане принципом і постійним джерелом нового життя в цьому світі (пор. Йо. 3, 5-8; Рм. 8, 1-13).

Дані Богом моральні приписи Старого Завіту, які осягнули свою досконалість у Новому вічному Завіті через самого Божого Сина, що став людиною, повинні бути точно дотримані та постійно виконувані, незважаючи на різноманітність культур протягом історії людства. Ісус довірив апостолам та їхнім наступникам завдання пояснювати ці приписи, запевняючи їм допомогу Духа Правди: „Хто слухає вас, Мене слухає” (Лк. 10, 16). Саме завдяки просвітленню і зміцненню цим Духом апостоли сповнили місію голошення Євангелії та вказування „шляхів” Господніх (пор. Ді. 18, 25), навчаючи понад усе наслідувати Христа і йти за Ним: „Для мене бо життя – Христос” (Флп. 1, 21).

26. У цій „моральній катехизі” апостолів, поряд із заохоченнями та вказівками, пов’язаними з особливостями історичних і культурних умов, знаходимо етичне вчення з точними правилами поведінки. Це стосується також і Апостольських послань, які, проваджені Святим Духом, пояснюють застосування Господніх заповідей у різноманітних культурних обставинах (пор. Рм. 12-15; 1 Кор. 11-14; Гл. 5-6; Еф. 4-6; Кол. 3-4; 1 Пт. і Як.). Послані проповідувати Євангелію, апостоли, ще від початків Церкви, на підставі своєї пастирської відповідальності дбали про добру поведінку християн^³⁵ так само, як і про чистоту віри та передавання Божих дарів у таїнствах^³⁶. Перші християни, чи то з юдеїв, чи з інших народів, відрізнялися від поган не лише своєю вірою та літургією, але також свідченням своєї моральної поведінки, натхненої Новим Законом^³⁷. Церква ж є водночас спільнотою віри та життя; її нормою є „віра, чинна любов’ю” (Гл. 5, 6).

Жоден розлам не повинен загрожувати гармонії між вірою і життям: єдності Церкви завдають рани не лише ті християни, які відкидають або спотворюють правди віри, але й ті, котрі нехтують моральними обов’язками, до яких їх кличе Євангелія (пор. 1 Кор. 5, 9-13). Апостоли рішуче відкидають усілякі спроби розриву зв’язку між вибором серця і діями, які цей вибір виражають та підтверджують (пор. 1 Йо. 2, 3-6). Ще з апостольських часів Пастирі Церкви виразно засуджували поведінку тих, що сіють розбрат своєю наукою або вчинками^³⁸.
27. Ісус довірив апостолам завдання розвивати й берегти віру та моральне вчення в єдності Церкви (пор. Мт. 28, 19-20), і це завдання продовжується в служінні їхніх наступників. Про це говорить жива Традиція, через яку, як навчає ІІ Ватиканський Собор, „Церква, своєю наукою, життям і богослужінням зберігає і передає наступним поколінням все, чим вона є і в що вірить. Ця Традиція, яка походить від апостолів, розвивається у Церкві за допомогою Святого Духа”^³⁹. У Святому Дусі Церква отримує і передає Писання як свідчення про „великі діла” Бога, які Він звершив в історії (пор. Лк. 1, 49); устами Отців та Вчителів Церква сповідує правду Втіленого Слова, практично здійснює Його накази і Його любов у житті святих і жертві мучеників, святкуючи своє уповання на Нього в Літургії. Завдяки цій Традиції християни чують „живий голос Євангелії”^⁴⁰ як точне вираження Божої мудрості й Божої волі.

Всередині цієї Традиції під опікою Святого Духа розвивається автентична інтерпретація Божого Закону. Цей сам Дух, який є джерелом об’явлення заповідей і вчення Ісуса, є запорукою їх благоговійного збереження, точного пояснення й правильного застосування в різний час та в різноманітних обставинах. Це „застосування на практиці” заповідей є знаком і плодом глибшого вникнення в Об’явлення, а також розуміння нових історичних та культурних ситуацій у світлі віри. Однак це лише підтверджує постійну чинність Об’явлення й долучається до інтерпретації, що її подає велика Традиція вчення і життя Церкви, засвідченого навчанням Отців Церкви, життям Святих, Літургією Церкви і постановами Вчительського Уряду.

Зокрема, як стверджує ІІ Ватиканський Собор, „завдання автентичного пояснення Божого Слова, чи в писаній формі, чи у формі Традиції, доручено живому Вчительському Урядові Церкви, авторитет якого здійснюється в ім’я Ісуса Христа”^⁴¹. На цій підставі Церква своїм життям і навчанням виявляє себе „стовпом та основою правди” (1 Тм. 3, 15), включно з правдою про моральну поведінку. Бо ж, „Церква уповноважена завжди й усюди проголошувати моральні принципи, також і стосовно соціального порядку; формувати й виявляти своє власне судження про будь-які людські справи, оскільки цього вимагають основні права людської особи та спасіння душ”^⁴².

Учительський Уряд, залишаючись вірним науці Христа і Традиції Церкви, нагальніше відчуває обов’язок висловити власне судження і вчення особливо щодо питань, які тепер часто дискутуються в моральному богослов’ї і стосовно яких розвинулися нові тенденції і теорії, щоб допомогти людині на її шляху до правди і свободи.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

„ НЕ ВПОДІБНЮЙТЕСЯ ДО ЦЬОГО СВІТУ” (Рм. 12, 2)
ЦЕРКВА І РОЗПІЗНАВАННЯ ДЕЯКИХ ТЕНДЕНЦІЙ У СУЧАСНОМУ МОРАЛЬНОМУ БОГОСЛОВ’Ї
„Навчаючи того, що личить здоровому вченню” (пор. Тит. 2, 1)

28. Розгляд діалогу Ісуса з багатим юнаком дозволяє нам поєднати суттєві елементи об’явлення Старого і Нового Завіту, які стосуються моральної поведінки. Ними є: підпорядкованість людини та її діяльності Богові, „єдиному Доброму”; зв’язок між моральним добром вчинків людини і вічним життям; наслідування Христа, яке відкриває перед людиною перспективу досконалої любові; і врешті дар Святого Духа як джерело й підстава морального життя „нового створіння” (пор. 2 Кор. 5, 17).

Роздумуючи про мораль, Церква завжди пам’ятає про слова Ісуса з розмови з багатим юнаком, адже Святе Письмо завжди залишається живим і плідним джерелом морального вчення Церкви. Про це нагадує ІІ Ватиканський Собор: „Євангелія – це джерело всієї спасительної правди і моральної науки”^⁴³. Церква вірно зберігає не лише Божі слова про правди віри, але також і про правильну моральну поведінку, яка подобається Богові (пор. 1 Сл. 4, 1); вона осягає при цьому такого ж розвитку доктрини, як той, що відбувається у сфері правд віри. Бережена Святим Духом, який провадить її до повноти правди (пор. Йо. 16, 13), Церква ніколи не переставала й не перестане поглиблювати пізнання „таїни Втіленого Слова”, яка „проливає світло на таємницю людини”^⁴⁴.
29. Моральні роздуми Церкви, просвітлювані світлом Христа, „Доброго Вчителя”, розвивалися також у специфічній формі богословської науки, що її називають „моральним богослов’ям” – наукою, яка приймає і вивчає Божественне Об’явлення і водночас відповідає вимогам людського розуму. Моральне богослов’я – це роздуми, які стосуються „моральності”, тобто теми добра і зла людських вчинків, а також особи, яка їх здійснює, і в такому значенні воно відкрите до всіх людей. Однак це також і „богослов’я”, бо воно визнає, що початком і метою моральної дії є Той, хто „єдиний Добрий”, Той хто, віддаючи себе в Христі людині, дарує їй щастя Божественного життя.

ІІ Ватиканський Собор запрошує богословів присвятити особливу увагу вдосконаленню морального богослов’я, дбаючи, щоб його „науковий виклад, все більше живлений наукою Святого Письма, вияснював високе покликання вірних у Христі та їх обов’язок приносити плоди в любові, для життя світу”^⁴⁵. Собор також заохочує богословів, щоб вони, „шануючи методи і вимоги, властиві богословській науці, шукали доступніших шляхів передання цієї науки сучасним людям, бо що іншого є самий депозит, тобто правди віри, а що іншого – спосіб її голошення, хоч завжди з тим самим значенням і тим самим змістом”^⁴⁶. З цим пов’язане наступне запрошення Собору, яке стосується всіх вірних, а особливо богословів: „Отож віруючі нехай живуть в якнайтіснішій єдності з іншими людьми своєї епохи і нехай намагаються досконало зрозуміти їхні способи мислення і відчування, що проявляються в їхній культурі”^⁴⁷.

Собор заохочує та підтримує працю багатьох богословів, які вже принесли плід шляхом цікавих і корисних роздумів над правдами віри та їх застосуванням у житті, тому що форма цих роздумів краще відповідає відчуттям, проблемам і запитам наших сучасників. Церква, а особливо єпископи, котрим Христос у першу чергу довіряє місію навчання, глибоко оцінюють таку працю та заохочують богословів до дальших зусиль, натхнених глибоким і правдивим острахом Господнім, який є початком мудрості (пор.: Прип. 1, 7).

Однак, водночас у контексті післясоборових богословських дискусій розвинулися певні інтерпретації християнської моральності, які не узгоджуються зі „здоровою наукою” (2 Тм. 4, 3). Звичайно, Учительський Уряд не має наміру нав’язувати вірним якусь особливу богословську, а тим більше філософську систему. Та все ж, для того щоб „шанобливо зберігати й вірно пояснювати Слово Боже”^⁴⁸, Учительський Уряд зобов’язаний підтвердити, що деякі напрямки богословської думки та деякі філософські твердження несумісні з об’явленою правдою^⁴⁹.

30. Звертаючись цією енциклікою до вас, мої Брати в Єпископстві, маю намір ствердити принципи необхідні для розпізнання того, що суперечить „здоровій науці”, і звернути увагу на ті елементи морального вчення Церкви, які сьогодні особливо наражені на небезпеку помилки, двозначностей, чи взагалі забуття. Бо саме від цих елементів доктрини залежить „відповідь на глибокі, загадкові таємниці людського існування, які сьогодні, як і в минулому, глибоко тривожать серце людини: що таке людина, який є сенс і ціль її життя; що є добром, а що – гріхом, звідки страждання і яка їхня мета, який шлях веде до справжнього щастя: що таке смерть, суд і відплата по смерті; чим, урешті, є ота найглибша й невимовна таємниця, яка огортає наше існування, з якої ми вийшли і до якої прямуємо?”^⁵⁰

Такі й подібні до них запитання, як, наприклад: чим є свобода і як вона пов’язана з правдою Божого Закону? Яка роль сумління в моральній формації людини? Як відповідно з правдою про добро визначити конкретні права та обов’язки людини? – можна вмістити в основному запитанні, яке багатий юнак задав Ісусові: „Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?” Саме тому, що Ісус посилає Церкву проповідувати євангельську благовість і „зробити учнями всі народи..., навчаючи їх берегти все”, що він заповідав (пор. Мт. 28, 19-20), Церква повторює сьогодні відповідь свого Учителя, яка має таке світло й таку силу, що здатна пояснити навіть найскладніші й найсуперечливіші питання. Це ж світло і сила спонукають Церкву невпинно поглиблювати не лише догматичне, але й моральне вчення, розглядаючи його в міждисциплінарному контексті, що особливо необхідно з огляду на нові сучасні проблеми^⁵¹.

Завдяки цьому світлу та цій силі Вчительський Уряд продовжує виконувати своє завдання розрізнення, діючи згідно з повчанням апостола Павла в Посланні до Тимотея: „Я заклинаю тебе перед Богом і Христом Ісусом, який має судити живих і мертвих, на його появу та його Царство: проповідуй Слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою. Бо буде час, коли люди не знесуть здорової науки, але за своїми пожаданнями зберуть навколо себе вчителів, щоб уприємнювати собі слух, і від правди відвернуть вухо, а повернуться до байок. Ти ж будь тверезим у всьому, знось напасті, виконуй працю євангелиста, виконуй твою службу” (2 Тм. 4, 1-5; пор. Тит. 1, 10, 13-14).

„І пізнаєте правду, і правда визволить вас” (Йо. 8, 32)
31. Усі людські проблеми, про які найчастіше дискутують і які по-різному розв’язують у сучасних моральних дослідженнях, тісно пов’язані, хоча й різними способами, з центральним питанням – свободою людини.

Нема жодного сумніву, що в наш час люди мають особливо сильне відчуття свободи. Як уже зауважено в Декларації про релігійну свободу ІІ Ватиканського Собору Dignitatіs humanaе, „в наших часах люди щораз більше усвідомлюють гідність людської особи”^⁵². Отже, це наполеглива вимога, „щоб люди у своїх ділах втішалися й користувалися своїм власним судженням і відповідальною свободою; не спонукувані примусом, але ведені свідомістю обов’язку”^⁵³. Зокрема, щораз то ширше визнається як фундамент прав особи у їхній сукупності право на релігійну свободу та пошанування сумління, яке прямує до правди^⁵⁴.

Загострене почуття гідності та унікальності людської особи й повага до сумління на його шляху [до правди], безперечно, належать до позитивних досягнень сучасної культури. Цю думку висловлюють численними більш або менш адекватними способами, однак у деяких випадках ці вислови відхиляються від правди про людину як Боже створіння і образ Божий, тому потребують виправлення та очищення у світлі віри^⁵⁵.

32. Деякі течії сучасної думки настільки вивищують свободу, що роблять із неї абсолют, який мав би бути джерелом і принципом цінностей. У цьому напрямку йдуть течії, які втратили відчуття трансцендентності або є відкрито атеїстичними. Тоді індивідуальне сумління набирає статусу найвищої інстанції в моральних судженнях, яка категорично й непомильно вирішує, що є добре, а що зле. До твердження, що кожна людина повинна йти за голосом власного сумління, неправомірно додається інше, яке стверджує, що індивідуальне моральне судження правдиве лише тому, що походить від власного сумління людини. Але тоді усуваються необхідно істинні твердження про правду, поступаючись критеріям щирості, автентичності і „перебування в мирі зі собою”, що довело до (суб’єктивного) розуміння моральних суджень як таких, що ґрунтуються суто на власній думці.

Неважко зрозуміти, що існує зв’язок між цим процесом і кризою стосовно правди. Втрата ідеї універсальної правди про добро, яке людський розум може пізнати, неминуче веде також до зміни концепції сумління. Тоді сумління перестає сприйматись у своєму первинному значенні, тобто як акт розумового пізнання особи, що повинна застосовувати універсальні знання про добро в конкретній ситуації, і таким чином висловлювати судження про належну поведінку, яку слід вибрати тут і тепер. Замість цього з’являється тенденція надати індивідуальному сумлінню привілей незалежного визначення критеріїв добра і зла та відповідної до цього поведінки. Такий погляд відповідає індивідуалістичній етиці, згідно з якою кожен має справу зі своєю власною правдою, яка відрізняється від правди інших. Беручи до уваги екстремальні наслідки, такий індивідуалізм веде до заперечення самої ідеї людської природи.

Такі різноманітні концепції є основою моральних течій, які протиставляють моральний закон і сумління, природу і свободу людини.

33. Парадоксальна суперечність полягає в тому, що сучасна культура хоч вона й вивищує надмірно значення свободи, водночас піддає цю свободу радикальному сумніву. Велика кількість дисциплін, що групуються під назвою „науки про людину”, справедливо звертають увагу на різні психологічні та соціальні обумовлення, які впливають на здійснення людської свободи. Вивчення та пізнання таких впливів – це дуже важливі наукові досягнення, які знайшли застосування в різних ділянках життя, наприклад у педагогіці чи судовій практиці. Але дехто, йдучи поза межі висновків, які слушно можуть бути виведені з цих міркувань, ставить під сумнів, а навіть заперечує саме існування людської свободи.

Тут слід також згадати про певні зловживання в інтерпретації наукових досліджень з антропології. Вказуючи на велику різновидність традицій, звичаїв та інституцій, які має людство, такі теорії доходять якщо не до виразного заперечення універсальних людських цінностей, то принаймні до релятивістської концепції моральності.
34. „Учителю, що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?” Це питання стосовно моралі, на яке Ісус дає відповідь, не може оминути питання про свободу. Навпаки, воно чинить його центральним, тому що не може бути моральності без свободи: „Лише свобідна людина може звернутися до добра”^⁵⁶. Але про яку свободу йдеться? Маючи на увазі наших сучасників, які „високо шанують” свободу й „старанно домагаються” її, але часто „розуміють її як волю робити те, що їм подобається, навіть зло”, ІІ Ватиканський Собор говорить про „правдиву” свободу: „Правдива свобода – це найвидатніший знак Божого образу в людині. Бо Бог бажав залишити людину „в руці свого власного рішення” (пор. Сир. 15, 14) так, щоб вона шукала свого Творця добровільно і, належачи Йому, свобідно дійшла до повної і благословенної досконалості”^⁵⁷. Бо хоч кожен має право шукати правду власними шляхами, існує первинніший щодо цього права вагомий моральний обов’язок шукати правду і дотримуватися вже пізнаної правди^⁵⁸. Це мав на думці кард. Дж. Г. Ньюман, великий захисник прав совісті, коли виразно проголошував, що „сумління має свої права, бо має свої обов’язки”^⁵⁹.

Певні тенденції сучасного морального богослов’я, перебуваючи під впливом згаданих суб’єктивістських та індивідуалістських тенденцій, по-новому інтерпретують взаємозв’язок між свободою і моральним законом, природою людини і її сумлінням, а також пропонують нові критерії для моральної оцінки вчинків. Незважаючи на різноманіття цих тенденцій, вони мають одну спільну рису: применшують, а то й заперечують залежність свободи від правди.

Якщо ми хочемо критично підійти до цих тенденцій, виявивши правильне, корисне й цінне в них, але водночас вказуючи на небезпеку двозначності та помилки, – маємо розглядати їх у світлі фундаментального принципу залежності свободи від правди, про який так ясно та авторитетно каже Христос: „Пізнаєте правду, і правда визволить вас” (Йо. 8, 32).
І. СВОБОДА І ЗАКОН
„З дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш” (Бут. 2, 17)

35. у книзі Буття читаємо: „Та й дав Господь Бог чоловікові таку заповідь: «З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш»” (Бут. 2, 16-17).

Цим образом Об’явлення навчає нас, що людина не має влади вирішувати, що є добром, а що є злом. Ця влада належить лише Богові. Звичайно, людина є вільною, тому що вона може зрозуміти і сприйняти Божі заповіді. Вона має дуже широку свободу, оскільки може їсти „з усякого дерева в саду”. Проте ця свобода не є необмеженою. Вона повинна зупинитися перед „деревом пізнання добра і зла”, тому що її покликання – прийняти моральний закон, який Бог дає їй. Властиво, саме в прийнятті цього закону полягає правдиве й цілісне сповнення свободи. Бог – єдиний Добрий – знає досконало, що є добром для людини, і в своїй любові до неї представляє це добро в заповідях.

Божий закон не звужує, а тим більше не усуває людської свободи – він радше захищає свободу та сприяє її розвиткові. Однак, всупереч цьому, деякі сучасні культурні напрямки породили в етиці немало течій, центром яких стало твердження про конфлікт між свободою і законом. Такі доктрини приписують окремим індивідам чи соціальним групам здатність визначати, що є добром, а що є злом: вони вважають, що свобода людини може „створювати цінності” і має вищість над правдою – настільки, що сама правда вважається витвором свободи. Отже, свобода присуджувала би собі претензію на таку „моральну автономію”, яка за своєю суттю означала б її цілковиту суверенність.

36. Таке сучасне розуміння автономії у свободі має вплив також і на католицьке моральне богослов’я. І хоч католицька наука ніколи не протиставляла свободу людини Божественному законові й не ставила під сумнів остаточну релігійну основу моральних норм, усе ж таки це довело до спроби глибокого переосмислення ролі розуму та віри у визначенні зорієнтованих на звичаї „світу цього” моральних норм, стосовно себе, інших та світу речей.

Необхідно визнати, що така праця з переосмислення має певні позитивні моменти, які значною мірою належать до найкращих традицій католицької думки. У відповідь на заохочення ІІ Ватиканського Собору^⁶⁰ виникло бажання розвинути діалог із модерною культурою, висвітлюючи раціональний, тобто зрозумілий для всіх і який усім можна передати характер моральних норм, що належать до природного морального закону^⁶¹. Також була спроба утвердити внутрішній характер етичних вимог цього закону, які накладають обов’язки на волю людини лише тому, що ці обов’язки попередньо визнані людським розумом, а конкретніше – особистим сумлінням.

Однак, забуваючи про залежність людського розуму від Божої мудрості, а також необхідність Божого Об’явлення в теперішньому падшому стані людської природи для того, щоб ефективно пізнавати моральні правди, навіть ті, що підлягають природному законові,^⁶² дехто пропонує повну самоправність розуму стосовно моральних норм, які мають на меті належне спрямування життя в цьому світі. Такі норми мали би входити до обсягу виключно „людської” моральності, тобто виражати закон, створений людиною для себе, у незалежний спосіб, і джерелом цього закону був би тільки людський розум. У жодному випадку не слід було би вважати Бога Автором цього закону, хіба лише в тому значенні, що розум людини застосовує свою незалежність у творенні законів завдяки первинній і цілісній можливості, яку людині дав Бог. Отож, саме такі інтелектуальні напрямки довели до заперечення істини, висвітленої у Святому Письмі та незмінному вченні Церкви: правди про те, що Автором природного морального закону є Бог та що людина завдяки своєму розумові бере участь у вічному законі, який не вона встановила.
37. Прагнучи утримувати моральне життя в християнських рамках, деякі богослови-моралісти ввели різке розмежування – воно суперечить католицькому вченню^⁶³ – між етичним порядком, який походить від людини й стосується виключно світу, і порядком спасіння, для якого суттєві тільки певні внутрішні наміри та особисті настанови щодо Бога і ближнього. Насправді ж це привело до заперечення того, що в Божому Об’явленні існує особливий, визначений моральний зміст, постійний і цінний для всіх. Тоді Слово Боже обмежувалося б лише до пропозицій та заохочень, загальних порад, що їх незалежний розум сам повинен наповнити конкретним змістом, встановлюючи дійсно „об’єктивні”, тобто адаптовані до конкретної історичної ситуації, норми. Очевидно, що така автономія веде до заперечення особливого доктринального авторитету Церкви і Вчительського Уряду стосовно певних моральних норм, пов’язаних із „добром людини”, які нібито не належать до правдивої суті Об’явлення та не мають жодної ваги для спасіння.

Неможливо не побачити, що така інтерпретація незалежного людського розуму несумісна з католицькою наукою.

У цьому контексті конче треба пояснити у світлі Божого Слова і живої Традиції Церкви фундаментальні поняття людської свободи та морального закону, а також їхній глибинний внутрішній взаємозв’язок. Тільки тоді можна буде відповісти на справедливі домагання людського розуму, сприймаючи здорові елементи, запропоновані певними сучасними течіями морального богослов’я, не допускаючи при цьому, щоб тези, основані на хибному розумінні автономії, шкодили спадщині морального вчення Церкви.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Схожі:

27 листопада пройшла акція “Голодомор 32-33 це геноцид. Пам’ятаємо!” Україні”. Панахиду біля Національного меморіалу жертв голодоморів відправили патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет, Патріарх...	Політичне вчення Марсилія Падуанського Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270—1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву...
Церкви ми зустрічаємо назву книги «Апостол», як сукупність всіх апостольських писань? Хто із святих отців та учителів древньої Церкви конкретно свідчить про достовірність книги Діянь святих апостолів?	Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ...
Реформація в Німеччині В ХУІ ст відбулися події, які підірвали основи християнської церкви. Ці події ввійшли в історію під назвою Реформація – від лат....	Вчення Фоми Аквінського про державу Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його...
Протистояння Української Православної Церкви світовій глобалізаціїї на сучасному етапі До питання розвитку й існування Української Церкви взагалі. Особливої уваги набуває проблема збереження і розвитку релігії та традицій...	Парафія св. Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату Від імені Парафії св. Апостола Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату пересилаємо нашу чергову...
Про вивчення курсів духовно-морального спрямування у 2008-2009 навчальному році України надає батькам право вибору вивчення дітьми курсів духовно-морального спрямування. Серед них: „Етика”, “Християнська етика”,...	Актуальність вибраної теми «Формування професійної компетенції учнів... «Формування професійної компетенції учнів в період виробничого навчання\|вчення\| і виробничої практики», і необхідність її розробки...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання