|
|
Скачати 2.5 Mb.
|
(1 Кор. 1, 17) Моральне добро в житті Церкви і світу „Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні” (Гл. 5, 1) 84. Фундаментальне питання, на якому згадані вище моральні теорії наголошують особливо сильно, стосується взаємозв’язку між людською свободою і Божим Законом, а остаточно – між свободою і правдою. Згідно з християнською вірою та вченням Церкви, „лише свобода, яка підпорядковується Правді, приводить людську особу до її правдивого добра. Добром особи є перебувати в правді та чинити правду”136. Порівнюючи науку Церкви і сьогоднішню соціально-культурну ситуацію, ми виразно бачимо, що саме навколо цього головного питання повинна зосереджуватися інтенсивна пастирська праця Церкви: „Сучасна культура значною мірою втратила з поля зору цей суттєвий зв’язок між Правдою, Добром і Свободою. Тому допомогти людині віднайти цей зв’язок – це одне із завдань місії Церкви, яку вона виконує для спасіння світу. Питання Пилата: „Що таке істина?” – відображає виснажливу розгубленість людини, яка часто не знає, хто вона, звідки прийшла та куди прямує. Тому ми часто є свідками того, що людська особа жахливим чином впадає в дедалі більше самознищення. Деякі панівні течії пробують переконати, що немає вже такої моральної цінності, яка була б тривалою і абсолютною. Є такі, що привселюдно виражають презирство до людського життя, уже зачатого, але ще не народженого; безупинно порушують основні права особи; несправедливо нищать блага, необхідні для людського життя. Насправді відбувається щось значно серйозніше: людина втратила переконання, що лише в правді може віднайти спасіння. Людина сумнівається в спасительній силі правди, залишаючи повноваження вирішувати, що є добро, а що – зло, самій свободі, відірваній від об’єктивних умов. Такий релятивізм, перенесений на ґрунт богослов’я, спричиняє брак довіри до Божої мудрості, яка через моральний закон керує людиною. Людина протиставляє так звані конкретні ситуації наказам морального закону і тоді вже не зважає на те, що Божий закон є завжди єдиним правдивим благом людини”137. 85. Завдання Церкви – не лише оцінювати ці етичні теорії, виявляти й відкидати проголошувані ними помилки. Церква ставить перед собою також позитивну мету – хоче з великою любов’ю допомогти вірним формувати моральне сумління так, щоб, видаючи судження і формуючи рішення, воно керувалося правдою. До цього закликає апостол Павло: „Не вподібнюйтесь до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале” (Рм. 12, 2). Основою для цієї справи Церкви та „секретом” її формаційної ефективності є не настільки доктринальні чи пастирські заклики до пильності, наскільки невпинний погляд на Ісуса Христа. Кожного дня Церква дивиться на Христа з невтомною любов’ю, повністю усвідомлюючи, що тільки в Ньому може знайти правдиву й остаточну розв’язку моральної проблеми. Зокрема в розп’ятому Христі Церква знаходить відповідь на питання, що сьогодні турбують багатьох: як може послух універсальним і незмінним нормам пошанувати унікальність та індивідуальність особи, не загрожуючи її свободі і гідності? Церква так само свідома отриманої нею місії, як апостол Павло: „Христос послав мене (...) благовістити, і то не мудрістю слова, щоб хрест Христа не став безуспішним (...) Ми проповідуємо Христа розп’ятого – ганьбу для юдеїв і глупоту для поган, а для тих, що покликані, – чи юдеїв, чи греків – Христа, Божу могутність і Божу мудрість” (1 Кор. 1, 17. 23-24). Розп’ятий Христос об’являє правдивий сенс свободи, Він повністю його реалізує, цілковито віддаючи себе, і закликає учнів до участі в цій свободі. 86. Раціональне міркування та щоденний досвід показують слабкість, притаманну свободі людини. Ця свобода реальна, але обмежена: її абсолютне й безумовне начало є не в ній самій, а в існуванні конкретної людини, частиною якого вона є, і це існування є для неї водночас і обмеженням, і можливістю. Людська свобода належить нам як створінням, це свобода, що є даром; ми отримали її, як зерно, щоб відповідально розвинути. Вона є суттєвою частиною гідності особи: у ній відлунює одвічне покликання, яким Творець закликає людину до правдивого Добра і, навіть більше, через об’явлення Христа прагне, щоб людина плекала дружбу з Ним і брала участь у Його Божественному житті. Свобода – це водночас невідчужуване самопосідання і універсальна відкритість до всього, що існує, завдяки трансцендуванню власного „я” для пізнання інших та любові до них138. Отже, свобода корениться у правді людини й скерована на спільноту. Розум і досвід не лише підтверджують слабкість людської свободи, – вони також свідчать про її драматичні аспекти. Людина помічає, що її свобода в якийсь таємничий спосіб схильна зраджувати цій відкритості до Правди і Добра й вона часто справді вибирає радше те, що є скінченним, обмеженим та ефемерним благом. До того ж, у самих цих помилках і негативних рішеннях людина бачить витоки засадничого бунту, який спонукає її відкинути Правду і Добро, щоб вчинити себе абсолютним принципом для самої себе: „Ви станете, як Бог” (Бут. 3, 5). Таким чином, свобода сама потребує визволення. Це Христос визволив нас: Він „нас визволив на те, щоб ми були свобідні” (пор. Гл. 5, 1). 87. Перш за все й понад усе, Христос об’явив, що умовою для автентичної свободи є щире та відкрите прийняття правди: „Пізнаєте правду і правда визволить вас” (Йо. 8, 32)139. Це правда дозволяє зберегти свободу перед лицем влади й дає силу для прийняття мучеництва. Підтверджує це Ісус перед Пилатом: „Я на те уродився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину” (Йо. 18, 37). Правдиві почитателі Бога повинні поклонятися Йому „у Дусі й правді” (Йо. 4, 23): у такому поклонінні вони стають вільними. Зв’язок з правдою та поклонінням Богові об’являється в Ісусі Христі як найглибше джерело свободи. Крім того, не лише словами, а всім своїм життям Ісус виявляє, що свобода здійснюється в любові, тобто в даруванні себе. Той, хто сказав: „Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає” (Йо. 15, 13), добровільно приймає страждання (пор. Мт 26, 46) і, послушний Отцю, на Хресті віддає своє життя за всіх людей (пор. Флп. 2, 6-11). Таким чином, споглядання Розп’ятого Христа є головним шляхом, яким Церква щодня повинна йти, якщо вона хоче зрозуміти повне значення свободи – дарувати себе в служінні Богові та братам. Єдність із Розп’ятим і Воскреслим Господом є невичерпним джерелом, яке неперестанно живить Церкву для того, щоб вона могла жити у свободі та служінні, віддаючи себе. Коментуючи рядки 100-го Псалма „Служіте Господеві з радістю”, св. Августин пише: „У домі Господа слуга є вільним. Вільним, тому що служить не з необхідності, а з любові... Любов нехай перетворить Тебе на слугу – так, як правда вчинила тебе вільним... Ти – слуга і вільний водночас: слуга – тому, що став ним; вільний – тому, що Твій Бог і Творець любить Тебе; більш того, Ти є вільний, бо можеш любити свого Творця (...). Ти – слуга Господній і Ти вільний у Господі. Не шукай визволення, яке завело б Тебе далеко від дому Твого Визволителя!”140. Церква та кожен, хто до неї належить, покликана брати участь у munus regalе (царському служінні) Розп’ятого Христа (пор. Йо. 12, 32), брати участь у Благодаті та відповідальності Сина Чоловічого, який прийшов „не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати своє життя на викуп за багатьох” (Мт. 20, 28)141. Отже, Ісус є живим та уособленим підсумком досконалої свободи в абсолютному послуху Божій волі. Його розп’яте тіло вповні виявляє нерозривний зв’язок між свободою і правдою, так само, як і Його Воскресіння з мертвих є найвищим свідченням плідності та спасительної сили свободи, яка перебуває в правді. „Ходити у світлі” (пор. 1 Йо. 1,7) 88. Спроба протиставити свободу і правду, а насправді радикально їх відокремити, має наслідок, вияв і сповнення в іншій, ще серйознішій та згубній дихотомії, яка відкремлює віру від моральності. Це відокремлення є одним із найгостріших душпастирських занепокоєнь Церкви посеред сьогоднішнього зростання секуляризму, перебуваючи в якому, багато, навіть задуже багато людей мислить і живе „так, ніби Бога не існує”. Ми говоримо про ментальність, яка впливає, часто глибоко, далекосяжно та всеохопно, навіть на наставлення і поведінку християн, чия віра послаблюється і тратить свою властивість нового й первинного критерію для мислення та діяльності в особистому, родинному і суспільному житті. У широко здехристиянізованій культурі самі віруючі в здійсненні своїх суджень і рішень часто застосовують критерії, що виглядають сторонніми або навіть протилежними до Євангельських. Вкрай необхідно, щоб християни ще раз відкрили новизну віри і її влади судити панівну та насаджувану культуру. Апостол Павло застерігає нас: „Ви були колись темрявою, тепер же – світлом у Господі: поводьтеся ж як діти світла. Плід світла є в усьому, що добре, що справедливе, та правдиве. Шукайте пильно того, що Господеві подобається. Не беріть участи в безплідних ділах темряви, а радше їх картайте... Тож уважайте пильно, як маєте поводитися, – не як немудрі, а як мудрі, використовуючи час, бо дні лихі” (Еф. 5, 8-11, 15-16; пор. 1 Тм. 5, 4-8). Необхідно ще раз відкрити й утвердити правдиву дійсність християнської віри, яка не є просто низкою пропозицій, що їх слід прийняти за інтелектуальною згодою. Скоріше, віра є живим пізнанням Христа, живою пам’яттю його заповідей і правдою, якою слід жити. Слово ніколи не є правдиво прийнятим доти, доки не перейде в дію, доки не буде виконаним у практиці. Віра є рішенням цілого життя людини. Це зустріч, розмова, спільність любові і життя між віруючим та Ісусом Христом, який є Дорогою, Правдою і Життям (пор. Йо. 14, 6). Сюди входить акт глибокого довір’я до Христа, який допомагає нам жити так, як він жив (пор. Гл. 2, 20), – у глибокій любові до Бога та своїх сестер і братів. 89. Віра має також моральний вимір. Вона побуджує і кличе до стійкого життєвого зобов’язання, вона приводить до досконалості прийняття і дотримання Божих заповідей. Святий Йоан пише: „Бог – світло, й ніякої у ньому темряви немає. Коли ми кажемо, що маємо з ним спільність, а ходимо в темряві, то ми говоримо неправду й не чинимо правди... З того знаємо, що ми його спізнали, коли ми заповіді його бережемо. Хто каже: «Я його знаю», і заповідей його не зберігає, той неправдомовець і в тому правди немає. А хто береже його слова, в тому любов Божа справді досконала. З того й знаємо, що ми у ньому. Хто каже, що в ньому перебуває, повинен так поводитись, як він поводився” (1 Йо. 1, 5-6; 2, 3-6). Завдяки моральному життю віра перетворюється на „визнання”, не лише перед Богом, але й перед людьми: вона стає свідченням. „Ви – світло світу, – каже Ісус, – не може сховатись місто, що лежить на верху гори. І не запалюють світла та й не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті. Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі” (Мт. 5, 14-16). Це, понад усе, вчинки любові (пор. Мт. 25, 31-46) і правдивої свободи, яка реалізується в самодаруванні, аж до цілковитого самовіддання, подібно до Ісуса, який на хресті „полюбив Церкву і видав себе за неї” (Еф. 5, 25). Свідчення Христа є джерелом, зразком і засобом для свідчення учнів, які покликані йти тим самим шляхом: „Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною” (Лк. 9, 23). Любов, узгоджена з радикальними вимогами Євангелії, може привести віруючого до найвищого свідчення – мучеництва. Це ще раз означає наслідувати Ісуса, який помер на хресті: „Будьте, отже, послідовниками Бога, як любі діти, і ходіть у любові, за прикладом Христа, що полюбив вас і видав себе за вас, як принос та жертву приємного Богові запаху” (Еф. 5, 1-2). Мучеництво – найвища і непорушна святість Божого Закону 90. Взаємозв’язок між вірою і моральністю сяє всім своїм блиском у безумовній пошані, яку слід віддавати незаперечним вимогам, що випливають з особової гідності кожної людини, вимогам, що їх захищають моральні норми, забороняючи всі без винятку вчинки, що є внутрішньо злими. Універсальність і непорушність моральної норми виявляє особисту гідність та недоторканість людини, обличчя якої відзеркалює Божу красу (пор. Бут. 9, 5-6), і водночас служить для того, щоб захистити їх. Неприйнятність „телеологічних”, „консеквенціалістських” і „пропорціоналістських” етичних теорій, які заперечують існування негативних моральних норм стосовно певних видів поведінки, – норм, що є чинними без винятку, – особливо виразно потверджує християнське мучеництво, яке завжди супроводжувало й супроводжує життя Церкви, навіть сьогодні. 91. Уже в Старому Завіті ми знаходимо чудове свідчення вірності святому Божому законові, аж до добровільного прийняття смерті. Виразним прикладом може послужити історія Сусанни. Відповідаючи двом несправедливим суддям, що загрожували засудити її до смерті, якщо вона не погодиться на їхню грішну пристрасть, вона каже: „Скрутно мені звідусіль: бо як зроблю це – смерть мені, а як не зроблю – не втекти мені з рук ваших; але волію, не зробивши цього, потрапити у ваші руки, ніж согрішити перед Богом” (Дан. 13, 22-23). Сузанна, вибираючи „невинно потрапити” в руки цих суддів, свідчить не лише про свою віру та уповання на Бога, але також про свій послух правді й абсолютності морального порядку. Виявляючи готовність померти як мучениця, вона проповідує, що не належить робити ті вчинки, що їх Божий закон визначає як злі, з метою отримати від цього якесь добро. Сузанна вибирає собі „кращу частку”: вона досконало і виразно, без жодного компромісу, свідчить правду про добро і є свідком Бога Ізраїля. Своїми діями вона показує святість Бога. На порозі Нового Завіту Йоан Хреститель, відмовляючись мовчати про Божий закон і відкидаючи всякий компроміс зі злом, „віддає своє життя, засвідчуючи правду і справедливість”142, а отже, стає Предтечею Месії також у мучеництві (пор. Мк. 6, 17-29). „Того, хто прийшов свідчити про світло, хто заслужив бути покликаним Світлом, яким є Христос, того, хто сам був палаючим сяйвом, кинули в темряву в’язниці... Той, кому було подаровано охрестити Ізбавителя світу, був охрещений своєю власною кров’ю”143. У Новому Завіті знаходимо безліч свідчень послідовників Христа, починаючи з диякона Стефана (пор. Ді. 6, 8 - 7, 60) та апостола Якова (пор. Ді. 12, 1-2), які померли як мученики, визнаючи віру та любов до Христа, не бажаючи зректися Його. У цьому вони стали послідовниками Господа Ісуса, який „склав добре визнання” (1 Тм. 6, 13) перед Каяфою і Пилатом, стверджуючи правду Євангелії ціною власного життя. Безліч інших мучеників, що прийняли переслідування і смерть задля того, щоб не вчинити ідолопоклонства й не палити фіміам перед статуєю імператора (пор. Од. 13, 7-10). Вони навіть не хотіли вдавати, що поклоняються, даючи приклад обов’язку утримуватися навіть від поодинокого вчинку, суперечного Божій любові та свідченню віри. Подібно до самого Христа, вони покірно уповали на Отця й віддали своє життя Йому – єдиному, хто може звільнити їх від смерті (пор. Євр. 5, 7). Церква має численні свідчення святих, які захищали моральну правду, аж до мучеництва, або віддали перевагу смерті, щоби лиш не скоїти жодного важкого гріха. Причислюючи їх лику святих , Церква канонізує їх свідчення і проголошує правдивість їхніх суджень що до Божої любові, яка містить у собі обов’язок шанувати заповіді, навіть у найважчих обставинах, і відмовлятися зректися їх, навіть заради збереження свого життя. 92. Мучеництво, прийняте як підтвердження непорушності морального порядку, свідчить про красу і святість Божого Закону, а також про недоторканність особистої гідності людини, створеної на Божий образ і подобу. Цю гідність ніколи не слід недооцінювати або діяти всупереч їй, навіть маючи добрі наміри, хоч би які труднощі виникали у зв’язку з цим. Ісус суворо застерігає нас: „Яка бо користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?” (Мк. 8, 36). Мучеництво відкидає як фальшиве й ілюзорне всяке „людське значення”, яке хотіли б приписати вчинкові, що сам у собі є морально злий, навіть зробленому у виняткових обставинах. Справді, воно викриває правдиве обличчя таких дій: це порушення „людяності” людини і то навіть більше в тій особі, яка чинить це, ніж у тій, яка є жертвою144. Отже, мучеництво є також вивищенням досконалої „людяності” та правдивого „життя” людини. Про це свідчить св. Ігнатій Антіохійський, звертаючись до християн у Римі, місці його мучеництва: „Майте милосердя, брати: не стримуйте мене від життя, не бажайте, щоб я помер... Дозвольте мені прибути до чистого світла, туди, де буду правдивою людиною. Дозвольте мені наслідувати Страсті мого Бога”145. 93. Мучеництво – це, врешті, чудовий знак святості Церкви. Вірність святому Божому законові, засвідчена смертю, є урочистим проголошенням і місійним зобов’язанням usque ad sanguinem [аж до крові], щоб не потьмяніло сяйво моральної правди в поведінці й ментальності окремих людей та суспільства. Це свідчення має особливу цінність, оскільки допомагає уникнути – і не лише в цивільному суспільстві, а й у лоні самих церковних спільнот – найбільшої небезпеки, яка загрожує людині, – небезпеки затерти межі між добром і злом, що не дає ні особам, ні спільнотам можливості розвивати і зберігати моральний порядок. Своїм виразним і притягальним прикладом життя, цілковито переображеного сяйвом моральної правди, мученики й загалом усі святі Церкви просвітлюють кожен період історії, пробуджуючи його моральне відчуття. Вповні засвідчуючи добро, вони є живим докором для тих, хто порушує закон (пор. Муд. 2, 12), стаючи свіжим відлунням слів пророка: „Горе тим, що зло добром звуть, а добро – злом; що з пітьми роблять світло, а зо світла – пітьму; що гірке роблять солодким, а солодке гірким!” (Іс. 5, 20). Хоча мучеництво є найвищим рівнем свідчення моральної правди, до якого покликано порівняно небагато людей, існує також обов’язок свідчити, до якого християнин повинен бути готовий щоденно, навіть ціною страждання та важких жертв. Також, незважаючи на численні труднощі, з якими може бути пов’язана вірність моральному порядкові навіть у звичайних обставинах, вірний покликаний, з допомогою Благодаті і молитви, інколи до героїчних зусиль. У цьому його підтримує чеснота мужності, завдяки якій, за словами Григорія Великого, можна дійсно „любити труднощі цього світу задля вічної нагороди”146. 94. У цьому свідченні абсолютності морального добра християни не є самотніми: їх підтримує моральність, присутня в усіх народах, і великі релігійні традиції та мудрість Сходу і Заходу, не без внутрішньої і таїнственної дії Духа Божого. Тут можна застосувати слова латинського поета Ювенала: „Повір, що найбільшою нечестивістю є вибрати виживання замість честі та заради збереження життя втратити підстави жити”147. Рішучий голос сумління завжди виразно пригадує людині, що існують правди й моральні цінності, задля яких людина повинна бути готовою навіть віддати своє життя. У словах, а передусім у відданні життя задля моральних цінностей, Церква вбачає єдине свідчення цієї Правди, яка, будучи присутня вже в сотворенні, сяє у своїй повноті на обличчі Христа. „Бо ж, – пише св. Юстин, – знаємо, що послідовників учення стоїків зненавиділи й убили за те, що вони своєю поведінкою підтвердили своє моральне вчення, спонукані насінням логоса, засіяним у всьому людському роді”148. |
|
27 листопада пройшла акція “Голодомор 32-33 це геноцид. Пам’ятаємо!” Україні”. Панахиду біля Національного меморіалу жертв голодоморів відправили патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет, Патріарх... |
Політичне вчення Марсилія Падуанського Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270—1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву... |
|
Церкви ми зустрічаємо назву книги «Апостол», як сукупність всіх апостольських писань? Хто із святих отців та учителів древньої Церкви конкретно свідчить про достовірність книги Діянь святих апостолів? |
Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
|
Реформація в Німеччині В ХУІ ст відбулися події, які підірвали основи християнської церкви. Ці події ввійшли в історію під назвою Реформація – від лат.... |
Вчення Фоми Аквінського про державу Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його... |
|
Протистояння Української Православної Церкви світовій глобалізаціїї на сучасному етапі До питання розвитку й існування Української Церкви взагалі. Особливої уваги набуває проблема збереження і розвитку релігії та традицій... |
Парафія св. Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату Від імені Парафії св. Апостола Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату пересилаємо нашу чергову... |
|
Про вивчення курсів духовно-морального спрямування у 2008-2009 навчальному році України надає батькам право вибору вивчення дітьми курсів духовно-морального спрямування. Серед них: „Етика”, “Християнська етика”,... |
Актуальність вибраної теми «Формування професійної компетенції учнів... «Формування професійної компетенції учнів в період виробничого навчання|вчення| і виробничої практики», і необхідність її розробки... |