|
|
Скачати 2.5 Mb.
|
Святилище людини 54. Взаємозв’язок між свободою особи і Божим Законом найглибше виявляється в „серці” людини, у її моральній свідомості – сумлінні. Згідно з ІІ Ватиканським Собором: „В глибинах своєї свідомості людина відкриває закон, який вона не дає сама собі, але якого повинна слухатися. Завжди закликаючи її робити добро і уникати зла, цей голос сумління може, якщо необхідно, промовляти до серця людини в особливіший спосіб: «це роби, а того – бережися». Тому що в людському серці живе закон, записаний Богом, і висока це гідність для людини - підчинятися йому, згідно з цим законом вона буде суджена” (пор. Рм. 2, 14-16)101. Отже, спосіб сприйняття взаємозв’язку між свободою і законом є глибинно пов’язаний із тим, як особа розуміє моральне сумління. Такі, як згадані вище культурні тенденції, де свобода і закон відокремлені та суперечать одне одному, а свобода вивищена майже до рівня ідола, – ведуть до так званого „творчого” розуміння моральної свідомості, яке відхиляється від Традиції Церкви і учення Вчительського Уряду. 55. Згідно з переконанням деяких богословів, функція совісті була завуженою, принаймні впродовж певного періоду в минулому, до звичайного застосування загальних моральних норм у конкретній ситуації людського життя. Однак ці норми, – продовжують вони, – не здатні передбачити й урахувати неповторну специфіку всіх конкретних людських вчинків. Ці норми можуть, щоправда, допомогти певною мірою в правильному „оцінюванні” ситуації, але все ж вони не можуть замінити людину в прийнятті особистих рішень про те, як вона повинна поводитися в конкретних випадках. Уже згадана критика традиційного розуміння людської природи та важливості цього розуміння для морального життя навіть привела певних авторів до твердження, що ці норми є не так зобов’язуючими об’єктивними критеріями для утворення моральних суджень, як „загальною перспективою”, яка приблизно допомагає людині впорядкувати своє особисте та суспільне життя. Ці автори також наголошують на комплексності явища сумління: воно глибоко пов’язується з усією сферою психіки та почуттів, а також підлягає різноманітним впливам суспільного й культурного середовища людини. З іншого боку, найбільше уваги вони присвячують цінності сумління, про яке ІІ Ватиканський Собор говорить, як про „святість людини, місце, де вона перебуває на самоті з Богом, чий голос відлунює в ній”102. Цей голос, як стверджують вони, спонукає людину не так точно дотримуватися універсальних норм, як творчо та відповідально приймати особисті завдання, довірені Богом. Бажаючи підкреслити „творчий” характер сумління, певні автори називають його дії не „судженнями”, а „рішеннями”: лише здійснюючи ці рішення „незалежно”, людина могла б осягнути свою моральну зрілість. Дехто навіть каже, що надмірно категоричні позиції Вчительського Уряду в багатьох моральних питаннях загальмовують процес цієї зрілості. Для них втручання Церкви стає причиною непотрібних „конфліктів сумління”. 56. Для того, щоб оправдати такі переконання, дехто з авторів пропонує свого роду подвійний статус моральної правди: поза доктринальним і абстрактним рівнями слід визнати споєрідність певних конкретніших екзистенціальних міркувань, які, беручи до уваги обставини та ситуацію, могли б цілком законно бути основою для певних винятків із загального правила – і, отож, практично дати дозвіл на виконання з чистою совістю вчинків, які моральний закон визначає як внутрішньо злі. Таким чином у деяких випадках встановлюється поділ, а то й протистояння між ученням загально чинних норм і нормою індивідуального сумління, яке практично мало би бути остаточною інстанцією у вирішенні, що є добром, а що – злом. На цій основі робиться спроба узаконити так звані „душпастирські” розв’язки моральних проблем, протилежні до навчання Вчительського Уряду, а також виправдати „творчу” герменевтику, згідно з якою окрема негативна норма не в усіх випадках зобов’язує моральну совість людини. Очевидно, що такий підхід ставить під сумнів саму ідентичність совісті у відношенні до людської свободи і Божого Закону. Лише подані вище роз’яснення стосовно заснованого на правді взаємозв’язку між свободою і законом уможливлюють розрізнення у такому „творчому” розумінні совісті. Судження сумління 57. Той самий текст Павлового Послання до Римлян, допомагаючи нам осягнути суть природного закону, вказує також на біблійне розуміння совісті, зокрема у її своєрідному поєднанні із законом: „Бо коли погани, що не мають закону, з природи виконують те, що законне, вони, не мавши закону, самі собі закон; вони виявляють діло закону, написане в їхніх серцях, як свідчить їм їхнє сумління і думки, то засуджуючи їх, то оправдуючи” (Рм. 2, 14-15). Згідно зі словами Святого Павла, сумління в певному сенсі ставить людину перед законом, воно стає для неї „свідком” закону: свідком її вірності або невірності що до закону, її моральної порядності або беззаконня. Сумління є єдиним свідком, оскільки те, що відбувається в серці особи, приховане від очей сторонніх, і лише ця особа знає про це свідчення. І, відповідно, лише вона знає, яку відповідь дає голосові власного сумління. 58. Неможливо адекватно оцінити важливість цього внутрішнього діалогу людини із собою. В дійсності, однак, цей діалог є діалогом людини з Богом, Творцем закону, одвічним образом та остаточною Метою людини. Святий Бонавентура навчає: „Сумління подібне до Божого вісника і посланця; воно дає накази не від власного імені, але від імені Божого авторитету, подібно, як вісник проголошує едикт царя. Ось чому сумління володіє зобов’язуючою силою”103. Отже, можна сказати, що сумління свідчить людині про її власну порядність чи беззаконня, але, поряд із цим, і навіть ще скоріше, воно є свідченням самого Бога, чий голос і судження пронизує глибини людської душі, закликаючи її сильно й водночас лагідно до послуху. „Моральне сумління не закриває людину у внутрішній нездоланній та непроникній самотності, але відкриває її на поклик, на голос Бога. Саме в цьому, і ні в чому іншому, полягає глибока таємниця і гідність морального сумління: у тім, що воно є священним місцем, у якому Бог промовляє до людини”104. 59. Святий Павло не лише визнає, що сумління діє як „свідок”; він також виявляє спосіб, у який воно здійснює свою функцію. Він говорить про „думки”, які звинувачують або виправдовують поган залежно від їхньої поведінки (пор. Рм. 2, 15). Слово „думки” звертає увагу на дійсний характер сумління як інстанції морального судження про людину та її вчинки, що схвалює або засуджує, – відповідно до того, наскільки вчинки людини узгоджуються з Божим Законом, написаним у її серці. У цьому ж тексті апостол виразно говорить про вирок вчинкам, виконавцям, а також про момент, коли цей вирок буде дано остаточно: це станеться „в день, коли Бог, згідно з моєю Євангелією, судитиме тайні вчинки людини через Ісуса Христа” (Рм. 2, 16). Судження сумління – це практичне судження, тобто судження, яке сповіщає людині, що треба робити, а що ні, або ж оцінює вчинок, уже здійснений нею. Це судження застосовує до конкретної ситуації розумове переконання, що слід любити й чинити добро, а зла уникати. Цей перший принцип практичного розуму є частиною природного закону, а навіть є його основою, оскільки висловлює первинне розуміння сутності добра і зла, яке віддзеркалює творчу мудрість Бога і, подібно до незгасної іскри (scintilla animae), просвітлює серце кожної людини. Але якщо природний закон містить об’єктивні та універсальні вимоги морального добра, то сумління застосовує цей закон у конкретному випадку, завдяки чому закон стає для людини внутрішнім правилом, закликає робити добро в цій конкретній ситуації. Таким чином, сумління формулює моральний обов’язок у світлі природного закону: це обов’язок робити те, що людина завдяки дії сумління розпізнає як добро, котре вона покликана робити тут і тепер. Універсальний характер закону та обов’язків при цьому не зникає, а швидше підтверджується через факт, що розум визначає їх застосування в конкретній ситуації. Судження сумління є „остаточною” інстанцією, яка говорить про узгодженість конкретної поведінки із законом; формулює воно також безпосередню норму моральності добровільного вчинку, а через це відбувається „застосування об’єктивного закону до конкретного випадку”105. 60. Як і природний закон та всі практичні знання, судження сумління також має імперативний характер: людина мусить діяти в згоді з ним. Якщо людина йде супроти цього судження або у випадку, коли вона тратить певність щодо правдивості й доброти визначеного вчинку, але далі здійснює його, її засуджує власне сумління, найближча норма особистої моральності. Гідність цієї раціональної інстанції та авторитет її голосу й суджень випливають із правди про моральне добро і зло, до якої сумління повинно прислуховуватися і яку має виражати. „Божественний закон”, універсальна і об’єктивна норма моральностіі, вказує на цю правду. Судження совісті не встановлює закону, але свідчить про авторитет природного права і про практичний розум у відношенні до найвищого добра, яке притягує людину так, що вона приймає його заповіді. „Сумління не є незалежним і виключним джерелом вирішення про те, що є добром, а що – злом; натомість є в ньому глибоко вписаний принцип послуху об’єктивній нормі, яка обґрунтовує і зумовлює правильність його рішень наказами і заборонами, що лежать в основі людської поведінки”106. 61. Правду про моральне добро, проголошену законом розуму, практично і конкретно пізнає сумління, що веде до прийняття відповідальності за зроблені добрі і злі вчинки. Коли людина чинить зло, справедливе судження її совісті залишається в ній як свідок універсальної правди про добро, а водночас зла вчиненого нею вибору. Проте вердикт сумління залишається в людині також джерелом надії та милосердя: стверджуючи, що людина вчинила зло, воно водночас пригадує їй, що вона повинна просити прощення, чинити добро і з допомогою Божої благодаті постійно розвивати чесноти. Відповідно, у практичному судженні сумління, яке накладає на особу обов’язок здійснювати певний вчинок, виявляється зв’язок між свободою і правдою. Саме з цієї причини сумління висловлюється в актах „судження”, що відображає правду про добро, а не у свавільному „рішенні”. Мірою зрілості та відповідальності цих суджень – а остаточно самої людини як їх суб’єкта – є не визволення сумління від об’єктивної правди, яке нібито веде до автономії його рішень, а навпаки – ця зрілість виявляється в наполегливому пошуку правди та в бажанні, щоб ця правда керувала вчинками. Пошук правди і добра 62. Сумління як судження про вчинок не позбавлене можливості помилки. Згідно з Собором, „не рідко стається, що з-за непоборного незнання совість помиляється, не втрачаючи, проте, своєї гідності, але цього не можна сказати тоді, коли людина виявляє мале зацікавлення в тім, щоб шукати правду і добро, – тоді її сумління поступово стає майже сліпим, призвичаївшись до грішних схильностей”107. Цими короткими словами Собор підсумовує доктрину про помилкове сумління, яку Церква розвинула протягом століть. Звичайно, для того, щоб мати „добре сумління” (1 Тм. 1, 5), людина повинна шукати правди, узгоджуючи свої судження з цією правдою. Згідно з апостолом Павлом, сумління повинно бути „просвітлене Святим Духом” (пор. Рм. 9, 1); воно має бути „чистим” (2 Тм. 1, 3); воно не може „поводитися лукаво, ані викривлювати слово Боже, лише явно проповідувати правду” (пор. 2 Кор. 4, 2). З іншого боку, апостол також застерігає християн: „І не вподібнюйтесь до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале” (Рм. 12, 2). Застереження Павла спонукає нас бути пильними, попереджуючи, що в судженнях сумління завжди приховується можливість помилки. Сумління не є непомильним суддею, воно може помилятися. Однак помилка сумління може бути результатом непоборного незнання, тобто такого, яке особа не усвідомлює і не здатна подолати самотужки. Собор пригадує нам, що у випадках, коли таке непоборне незнання не є провиною, сумління не тратить своєї гідності, бо хоч воно й спрямовує особу діяти супроти об’єктивного морального ладу, усе ж продовжує промовляти в ім’я тієї правди про добро, яку людина покликана щиро шукати. 63. Однак джерелом гідності сумління є завжди правда. У випадку правильного сумління – маємо справу з об’єктивною правдою, яку людина приймає, у випадку ж помилкового сумління – з тим, що людина суб’єктивно вважає помилково за правду. Але в жодному разі не можна плутати помилкового „суб’єктивного” переконання про моральне добро з „об’єктивною” правдою, яку розум показує людині як шлях до її мети; або прирівнювати моральну цінність вчинку, здійсненого з правдивим і чистим сумлінням, до моральної цінності вчинку, що йде за судженням помилкового сумління108. Можливо, що зло вчинене, як результат непереборного незнання або незлочинної помилки судження, не ставиться виконавцеві в провину, та все ж, навіть у такому випадку, воно не перестає бути злом, безладом супроти правди про добро. Більш того, добрий вчинок, не визнаний особою як такий, не спричиняється до її морального зростання, не вдосконалює її і не може допомогти їй звернутися до найвищого добра. Отже, перш ніж шукати легке виправдання, прикриваючись своїм сумлінням, нам слід роздумати над словами Псалмопівця: „А свої хиби хто ж розпізнає? Від провин таємних очисть мене!” (Пс. 19, 13). Існують провини, яких ми не бачимо, та все ж вони не перестають бути провинами, тому що ми відмовилися йти в напрямку світла (пор. Йо. 9, 39-41). Сумління як остаточне конкретне судження компрометує свою гідність тоді, коли воно помилкове з вини людини, тобто „коли людина виявляє мале зацікавлення в тім, щоб шукати правду і добро, і її сумління поступово стає майже сліпим, призвичаївшись до грішних схильностей”109. Ісус натякає на небезпеку деформації сумління словами: „Світло тіла – око. Як, отже, твоє око здорове, все тіло твоє буде світле. А коли твоє око лихе, все тіло твоє буде в темряві. Коли ж те світло, що в тобі, темрява, то темрява – якою ж великою буде!” (Мт. 6, 22-23). 64. Ці слова Ісуса закликають нас формувати сумління, постійно спрямовувати його до правди і добра. У цьому ж річищі св. Павло заоохочує нас не вподібнюватися до світу, але перемінюватись обновленням нашого розуму (пор. Рм. 12, 2). „Серце”, звернене до Господа, що прагне любити й чинити добро дійсно, стає джерелом правдивих суджень сумління. Бо для того, щоб „переконатися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале” (Рм. 12, 2), загальне знання Божого закону необхідне, але не достатнє: суттєвою є спорідненість (connaturalitas) між людиною і правдивим добром110. Така спорідненість закорінюється в чеснотах самої людини: в розсудливості та інших кардинальних чеснотах, а передусім у богословських чеснотах віри, надії і любові – і завдяки їм розвивається. Таким є значення Ісусових слів: „А хто правду чинить – іде до світла” (Йо. 3, 21). Церква і Вчительський Уряд можуть бути великою допомогою для християн у формуванні їхнього сумління, як стверджує Собор: „У формуванні свого сумління віруючі повинні приділяти найбільшу увагу непохитній і священній науці Церкви. Згідно з волею Христа, Католицький Церковний Уряд є Вчителем Правди. Тому Церква зобов’язана правдиво навчати і проголошувати Правду, якою є Христос, а рівночасно авторитетно вияснювати і скріплювати засади морального порядку, що походять із самої людської природи”111. Звідси випливає, що авторитет Церкви, коли вона проголошує моральні правди, у жодному разі не порушує свободи християнського сумління. І це не лише тому, що свобода сумління ніколи не може бути звільненням „від” правди, а тільки свободою „у” правді, але також тому, що Вчительський Уряд не нав’язує християнському сумлінню чогось зовнішнього, чужого йому, а радше висвітлює правди, якими воно вже повинно володіти та які має розвивати, починаючи з початкового акту віри. Церква завжди вважає себе лише слугою сумління, допомагаючи, щоб його не кидали хвилі й не зносив усякий вітер науки, зводячи на манівці людською хитрістю й обманом (пор. Еф. 4, 14), допомагаючи не відхилятися від правди про добро людини, а особливо у важчих питаннях, з певністю осягати правду й перебувати в ній. ІІІ. Фундаментальний вибір та окремі види поведінки „Аби тільки свобода ваша не стала приводом до тілесності” (Гл. 5,13) 65. Багато тих, хто працює в галузі гуманітарних і богословських наук, розвинули детальніший та обширніший аналіз природи й динаміки свободи, з огляду на важливість цієї проблеми тепер. Було справедливо вказано, що свобода є не лише вибором такої чи іншої дії; коли людина вибирає, вона робить водночас рішення про саму себе, своїм життям висловлюється за Добро або супроти Нього, за або супроти Правди і, остаточно, за або проти Бога. Також правильно наголошували на тім, що певні вибори є настільки важливими, що „формують” ціле моральне життя особи, служачи основою, на якій здійснюються і розвиваються інші окремі щоденні вибори. Однак дехто з авторів пропонує ще радикальніше бачення взаємозв’язку між особою і її діями. Вони говорять про „фундаментальну свободу”, глибшу та інакшу від свободи вибору, – свободу, яку потрібно розглянути, якщо хочемо правильно зрозуміти й оцінити людські вчинки. Згідно з переконанням цих авторів, ключову роль у моральному житті відіграє „фундаментальний вибір”, здійснений на основі фундаментальної свободи. Завдяки йому особа здійснює загальне самовизначення не шляхом змістовно визначеного, свідомого й обдумананого вибору, а в „трансцендентний” та „атематичний” спосіб. Конкретні вчинки, джерелом яких є оцей „фундаментальний вибір”, є, згідно з цією концепцією, лише складовою частиною, але ніколи не визначальною спробою висловити його, лише його знаками або симптомами. Безпосереднім об’єктом таких дій, кажуть вони, – не є абсолютне Добро (перед яким ця свобода особи могла б виявитися на трансцендентальному рівні), але часткові (інший термін „категоричні”) блага. На думку деяких богословів, жодне з цих благ, які є частковими за своєю природою, не могло б визначити свободу людини як особи в її цілісності, хоча, лише здійснивши їх або відкинувши, людина була б здатною висловити своє фундаментальне право вибору. У такий спосіб уводиться відмінність між фундаментальним вибором і свідомими актами вибору, які стосуються конкретної поведінки. У деяких авторів таке розмежування веде до цілковитого розділення цих двох сфер людської свободи, оскільки вони виразно стверджують, що про моральне „добро” і „зло” можна говорити тільки в трансцендентному вимірі, який властивий фундаментальному виборові, натомість рішення про конретні дії, через які людина звертається до себе самої, до інших та до світу речей, називають „правильними” або „неправильними”. Таким чином, усередині людської діяльності встановлюється чіткий розрив між двома рівнями моральності: з одного боку – добро і зло, що залежать від волі людини, а з іншого – сфера конкретних вчинків, про які можна сказати, що вони правильні або неправильні, тільки на основі технічного обрахунку пропорцій між „пре-моральним” чи „фізичним” добром і злом, яке є дійсним результатом вчинку. Це заходить так далеко, що конкретна дія, яка є результатом добровільного рішення, розглядається як звичайний суто фізичний процес, а не в категоріях, відповідних для людського вчинку. Очевидно, це приводить до висновку, що властиво моральна оцінка особи зберігається за фундаментальним правом вибору, цілісно або частково абстрагованим від вибору окремих дій, конкретних видів поведінки. 66. Без сумніву, християнське моральне вчення, у самих своїх біблійних основах, підтверджує особливу важливість фундаментального вибору, який визначає якість морального життя і спонукає свободу прийняти радикальні зобов’язання стосовно Бога. Це питання стосується рішення віри, „послуху віри” (пор. Рм. 16, 26), „яким людина цілісно і свобідно вручає себе об’явленому Богові, віддаючи йому повну повинніть ума і волі”112. Така віра, чинна любов’ю (пор. Гл. 5, 6), випливає із самої суті людини, з її „серця” (пор. Рм. 10, 10), вона покликана приносити плід праці (пор. Мт. 12, 33-35; Лк. 6, 43-45; Рм. 8, 5-8; Гл. 5, 22). У Декалозі знаходимо базову вимогу, що є введенням до різних заповідей: „Я є Господь Бог Твій...” (Вих. 20, 2). Вона надає моральності Заповіту повноту, єдність та глибину, будучи одвічною суттю численних і різноманітних приписів. Отже, фундаментальний вибір Ізраїля стосується цієї основної заповіді (пор. Ос. 24, 14-25; Вих. 19, 3-8; Міх. 6, 8). Також над моральністю Нового Союзу домінує фундаментальний заклик Христа „йти” за Ним, прикладом чого є Його слова: „Якщо хочеш бути досконалим... приходь і йди за мною” (Мт. 19, 21); на цей заклик учень Христа відповідає радикальним рішенням і вибором. Євангельські притчі про скарб і дорогоцінну перлину, задля здобуття яких варто все продати, – це відповідні та ефективні образи, які означають остаточну й абсолютну особливість вибору, що його вимагає Царство Боже. Христові слова: „Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе” (Мк. 8, 35) – чудово висловлюють суть рішення йти за Ним. Поклик Ісуса „приходь і йди за мною” наголошує на найвищій можливості людської свободи та водночас, свідчить про правдивість та зобов’язуювальну силу актів віри та рішень, які можна назвати фундаментальним вибором. Подібне звеличення свободи людини знаходимо також у словах святого Павла: „Ви бо, брати покликані до свободи” (Гл. 5, 13). Але апостол відразу ж додає важливе застереження: „Аби тільки свобода ваша не стала приводом для тілесності”. Це застереження є відлунням його попередніх слів: „Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову” (Гл. 5, 1). Апостол Павло заохочує нас бути пильними, тому що свободі завжди загрожує рабство. Це стається саме в тому разі, якщо акт віри – у значенні фундаментального права вибору – відокремлюється від виборів окремих вчинків, як спостерігаємо це в тенденціях, згаданих вище. 67. Отже, такі напрямки суперечать науці Святого Письма, згідно з яким фундаментальний вибір – це правдивий і автентичний вибір свободи, глибоко пов’язаний з окремими вчинками. Завдяки цьому фундаментальному виборові, людина може спрямувати своє життя й із допомогою Божої Благодаті прямувати до своєї мети, йдучи за Божим покликанням. Проте в дійсності ця здатність людини виявляється в певних виборах окремих вчинків, через які людина свідомо формує своє життя відповідно до Божої волі, мудрості та закону. Тому слід ствердити, що так званий „фундаментальний вибір”, тією мірою, якою він є чимось відмінним від нечіткого наміру і, отже, ще не визначений у формі, обов’язковій для свободи, здійснюється завжди шляхом свідомих і вільних рішень. Саме з цієї причини цей фундаментальний вибір анулюється тоді, коли людина свідомо робить якісь конкретні вибори, що суперечать йому і які стосуються серйозної моральної матерії. Відокремити фундаментальний вибір від конкретних видів поведінки означає перекреслити суттєву цілісність, тобто особову єдність морального суб’єкта, яка охоплює його тіло і душу. Фундаментальний вибір, якщо не брати до уваги потенційностей, які він реалізує, і визначень, що виражають його, не є правдивим, по відношенню до раціональній доцільності, притаманній кожній людській дії та кожному свідомому рішенню людини. Справді, моральність людських дій не походить лише з наміру, загальної настанови чи фундаментального вибору, сприйнятого як намір, що не має ясно визначеного й зобов’язуючого змісту і який не супроводжується реальним зусиллям виконування різних обов’язків морального життя. Щоб оцінити моральність вчинку, необхідно взяти до уваги, чи свідомий вибір окремого виду поведінки погоджується з гідністю цілісного покликання особи. Кожний вибір означає завжди, що свідома воля займає позицію щодо різних форм добра і зла, визначених природним законом як добро, якого слід шукати, чи як зло, якого слід уникати. У разі позитивних моральних наказів треба насамперед розсудливо оцінити, чи їх можна застосувати в якійсь окремій ситуації, наприклад, з огляду на інші обов’язки, які можуть бути важливішими й необхіднішими. Але негативні моральні заповіді, що забороняють певні конкретні дії чи види поведінки, злі за своєю природою, не допускають жодних законних винятків; не залишають жодної прийнятної з морального погляду можливості для „створення” норм, протилежних їм. Як тільки конкретно розпізнано моральний тип вчинку, забороненого універсальним законом, то єдино добрим моральним вчинком є підкорення моральному законові й утримання від дії, забороненої законом. 68. Сюди слід додати одне важливе душпастирське міркування. Згідно з логікою вищезгаданих позицій, людина могла би, в силу фундаментального вибору, залишатися вірною Богові, незалежно від того, чи її певні вибори та дії узгоджуються з окремими моральними нормами та правилами. Тобто, з огляду на початковий вибір любові, людина залишалась би морально доброю, перебуваючи в Божій ласці й осягаючи своє спасіння, навіть коли б деякі її свідомі вчинки у важливій справі суперечили Божим заповідям, які подає Церква. Насправді, людина не йде на вічну погибель тільки через недотримання цього фундаментального вибору, яким вона „свобідно вручає себе Богові”113. Кожним добровільно вчиненим смертним гріхом вона ображає Бога, Творця цього закону, і, в результаті, несе провину за зневагу цілого закону (пор. Як. 2, 8-11), і навіть якщо особа перебуває у вірі, все ж вона втрачає „освячуючу ласку”, „любов” і „вічне щастя”114. Згідно з ученням Тридентійського Собору, „отримана благодать праведності втрачається не лише відреченням від Бога, а також через будь-який інший смертний гріх”115. |
|
27 листопада пройшла акція “Голодомор 32-33 це геноцид. Пам’ятаємо!” Україні”. Панахиду біля Національного меморіалу жертв голодоморів відправили патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет, Патріарх... |
Політичне вчення Марсилія Падуанського Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270—1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву... |
|
Церкви ми зустрічаємо назву книги «Апостол», як сукупність всіх апостольських писань? Хто із святих отців та учителів древньої Церкви конкретно свідчить про достовірність книги Діянь святих апостолів? |
Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
|
Реформація в Німеччині В ХУІ ст відбулися події, які підірвали основи християнської церкви. Ці події ввійшли в історію під назвою Реформація – від лат.... |
Вчення Фоми Аквінського про державу Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його... |
|
Протистояння Української Православної Церкви світовій глобалізаціїї на сучасному етапі До питання розвитку й існування Української Церкви взагалі. Особливої уваги набуває проблема збереження і розвитку релігії та традицій... |
Парафія св. Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату Від імені Парафії св. Апостола Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату пересилаємо нашу чергову... |
|
Про вивчення курсів духовно-морального спрямування у 2008-2009 навчальному році України надає батькам право вибору вивчення дітьми курсів духовно-морального спрямування. Серед них: „Етика”, “Християнська етика”,... |
Актуальність вибраної теми «Формування професійної компетенції учнів... «Формування професійної компетенції учнів в період виробничого навчання|вчення| і виробничої практики», і необхідність її розробки... |