|
|
Скачати 2.5 Mb.
|
| Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей” (Мт. 19, 17) 12. Тільки Бог може відповісти на питання про добро, тому що Він є Добром. Однак Бог уже відповів на це питання, коли створив людину та у своїй мудрості й любові спрямував її до остаточної цілі через закон, вписаний у її серце (пор. Рм. 2, 15), – „природний закон”. Це „не що інше, як світло розуму, влите в нас від Бога, завдяки якому пізнаємо, що треба робити й чого слід уникати. Цей закон і це світло Бог дав людині у створенні”19. Він учинив це також в історії Ізраїля, особливо в „десятьох словах”, тобто заповідях, даних на горі Синай, якими Бог встановив існування Завіту з народом (пор. Вих. 24), що його Він називає „особливою власністю з-поміж усіх народів” і „народом святим” (Вих. 19, 5-6), покликаним випромінювати Його святість усім народам землі (пор. Мудр. 18, 4; Єз. 20, 41). Дар Декалогу є обітницею і знаком Нового Завіту, у якому Закон буде наново й остаточно записаний на таблицях людського серця (пор. Єр. 31, 31-34), замінюючи попередній закон гріха, який це серце спотворив (пор. Єр 17, 1). Тоді Бог дасть своєму народові „нове серце”, бо в ньому перебуватиме „новий дух”, Дух Божий (пор. Єз. 36, 24-28)20. Тому після важливого уточнення: „Один тільки є Добрий”, – Ісус каже юнакові: „Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей” (Мт. 19, 17). У цей спосіб Він стверджує існування тісного зв’язку між вічним життям і виконанням Божих Заповідей, які показують людині дорогу життя і провадять до нього. Таким чином безпосередньо з уст Ісуса, нового Мойсея, людина ще раз отримує Десять Божих Заповідей. Ісус їх остаточно підтверджує і пропонує як шлях та умову спасіння. Заповіді пов’язуються з обітницею: у Старому Завіті це була обіцяна земля, де люди могли жити вільним і праведним життям (пор. Втор. 6, 20-25); у Новому Завіті цією обітницею є „Царство Боже”, яке Ісус проголошує на початку Нагірної проповіді, – тут знаходимо найповніший виклад нового Закону (пор. Мт. 5-7), виразно пов’язаного з Мойсеєвим Декалогом на горі Синай. Про цю ж саму дійсність Царства говорить вислів „вічне життя”, що означає участь у Божественному житті: досконалість свою воно осягає лише після смерті, але для віруючої людини вже тепер може стати світлом правди, джерелом і сенсом життя, зерном участі в повноті наслідування Христа. Після розмови з юнаком Ісус звертається до учнів: „Кожний, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину” (Мт. 19, 29). 13. Відповіді Ісуса юнакові не вистачає, тому він продовжує запитувати Учителя, яких заповідей слід додержуватися: „«Яких?» – питає Його” (Мт. 19, 18). Йому треба знати, що він повинен робити у своєму житті, щоб воно стало визнанням Божої святості. Скерувавши погляд юнака до Бога, Ісус пригадує йому ті заповіді з Декалогу, що стосуються ближнього: „А Ісус до нього: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй криво, поважай батька-матір, і люби ближнього твого, як себе самого»” (Мт. 19, 18-19). З контексту цього діалогу, особливо при порівнянні тексту Матея з паралельними текстами в Марка та Луки, ми можемо зрозуміти, що Ісус не має наміру перечислювати кожну із заповідей як вимогу для того, щоб „осягнути життя”, а скоріше бажає зосередити увагу юнака на „центральності” Декалогу порівняно з усякою іншою заповіддю, тому що він є інтерпретацією того, що значать для людини слова: „Я – Господь Бог твій”. Однак ми не можемо не зауважити, які саме заповіді Господь пригадує юнакові. Це заповіді, що належать до так званої „другої таблиці” Завіту (пор. Рм. 13, 8-10), підсумуванням і основою яких є заповідь любові до ближнього: „Люби ближнього твого, як себе самого” (Мт. 19, 19; пор. Мк. 12, 31). Ця заповідь точно виражає виняткову гідність людської особи, „єдиного створіння, яке Бог створив задля нього самого”21. Окремі заповіді Декалогу насправді є лише відображенням однієї заповіді, яка стосується добра особи, на рівні багатьох різних благ, що характеризують її ідентичність, духовне та тілесне буття у взаємостосунках із Богом, ближнім і матеріальним світом. У Катехизмі Католицької Церкви читаємо: „Десять Заповідей належать до Божого Об’явлення. Водночас вони вчать людину правдивої людськості. Вони висвітлюють головні обов’язки, а отже, опосередковано, й основні права, притаманні природі людської особи”22. Отже, заповіді, що їх Ісус нагадує юнакові, оберігають „добро” особи, образ Божий, захищаючи її блага. „Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідчи кривоприсяжно” – це моральні правила, сформовані у вигляді заборони. Негативний спосіб викладу з особливою силою наголошує на потребі оберігати людське життя, єдність подружжя, приватне майно, честь і добре ім’я людини. Таким чином, Заповіді представляють основні умови любові до ближнього й водночас є підтвердженням цієї любові. Вони є першим, необхідним етапом на шляху до свободи, її вихідною точкою. „Початок свободи, – пише св. Августин, – це свобода від злочинів ... таких, як убивство, перелюб, злодійство, обман, святотатство та ін. Коли хтось звільняється від такого зла (а кожен християнин повинен бути вільним від цього), тоді він починає підіймати голову до свободи. Але це лише початок свободи, а не досконала свобода...”23. 14. Це не означає, що Ісус ставить на першому місці любов до ближнього чи навіть відділяє її від любові до Бога. Підтвердження цього можемо знайти в Його розмові із законовчителем, який задав Ісусові питання, дуже подібне до питання багатого юнака. Ісус вказує йому на дві основні заповіді: любові до Бога і любові до ближнього (пор. Лк. 10, 25-27) – і пригадує, що, лише зберігаючи їх, він осягне вічне життя: „Роби це і будеш жити” (Лк. 10, 28). Однак слід звернути увагу, що саме друга заповідь розбуджує цікавість у вчителя Закону, він питає: „А хто мій ближній?” (Лк. 10, 29). Учитель відповідає притчею про доброго самарянина, котра є визначальною для повного розуміння заповіді любові до ближнього (пор. Лк. 10, 30-37). Ці дві заповіді, на яких побудовані „весь Закон і пророки” (Мт. 22, 40), глибоко взаємопов’язані і взаємопроникні. Про їх нерозривну єдність Христос свідчить словами й усім своїм життям: кульмінацією його посланництва стає Хрест нашого Спасіння (пор. Йо. 3, 14-15), знак його безмежної любові до Отця і до цілого людства (пор. Йо. 13, 1). Як Старий, так і Новий Завіт виразно стверджує, що без любові до ближнього, яка виявляється у збереженні заповідей, неможлива справжня любов до Бога. Надзвичайно наголошує на цьому святий Йоан: „Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить”(1 Йо. 4, 20). Слова євангелиста є відлунням Христового морального вчення, чудово та недвозначно вираженого в притчі про доброго самарянина (пор. Лк. 10, 30-37), а також у словах про остаточний суд (пор. Мт. 25, 31-46). 15. У Нагірній проповіді, яка є “великою хартією” євангельської моральності24, Ісус каже: „Не думайте, що я прийшов усунути закон чи пророків: я прийшов їх не усунути, а доповнити” (Мт. 5, 17). Христос – це ключ до Святого Письма: „Простежте Писання..., – а й вони свідчать за мене!” (пор. Йо. 5, 39); Він є центром усієї ікономії Спасіння, підсумуванням Старого і Нового Завітів, обітниць Закону і їх сповненням у Євангелії; Він є живим і вічним зв’язком між Старим і Новим Завітом. Коментуючи твердження св. Павла: „Бо завершення закону – Христос” (Рм. 10, 4), св. Амвросій пише: „У Христі є не якась недостача, а повнота Закону, оскільки Він прийшов не для того, щоб ліквідувати Закон, а лише щоб сповнити його. Подібно, як існує Старий Завіт, але вся правда – в Новому Завіті, так даний Мойсеєм Закон є образом правдивого Закону. Отже, Закон Мойсея є відображенням правди”25. Ісус веде до сповнення Божих Заповідей, особливо заповіді любові до ближнього, надаючи її вимогам внутрішнього і більш радикального характеру: любов до ближнього випливає з люблячого серця, яке саме тому, що любить, готове виконати найвищі вимоги. Ісус допомагає нам зрозуміти, що заповіді не мають бути мінімальною межею, котру не слід переступати, – вони радше мають бути відкритим шляхом моральної і духовної досконалості, душею якої є любов (пор. Кол. 3, 4). Заповідь „не вбий” є закликом до турботливої любові, яка оберігає життя ближнього і сприяє йому; заборона перелюбу стає запрошенням до чистого погляду, здатного вшанувати весільне значення тіла: „Ви чули, що було сказано давнім: Не вбивай; і коли хтось уб’є, той підпаде судові. А я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові. Ви чули, що було сказано: Не чини перелюбу. А я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці” (Мт. 5, 21-22. 27-28). Ісус сам є живим сповненням Закону, тому що Він сам сповнює його справжнє значення цілковитим самовідданням: Він сам стає живим і особовим Законом, який запрошує до наслідування Його, дарує через Святого Духа благодать участі в Його власному житті й любові, а також дає силу свідчити про Нього своїми рішеннями та вчинками (пор. Йо. 13, 34-35). „Якщо хочеш бути досконалим“ (Мт. 19, 21) 16. Відповідь про додержання заповідей не задовольняє юнака, тому він продовжує питати Ісуса: „Все це я зберіг змалку. Чого мені ще бракує?” (Мт. 19, 20). Нелегко з чистим сумлінням сказати: „Все це я зберіг змалку”, якщо ми дійсно розуміємо правдиве значення вимог Божого Закону. Але навіть тоді, коли цей юнак здатний дати цю відповідь, серйозно і щиро йдучи за своїм моральним ідеалом ще з дитинства, він розуміє, що до мети ще далеко. Перед особою Христа він відчуває: ще чогось бракує. На це усвідомлення недостатності Ісус дає відповідь аж у кінці розмови. Відчуваючи тугу юнака до чогось більшого, що вийшло б за межі легалістської інтерпретації заповідей, „Добрий Учитель” запрошує його стати на шлях досконалості: „Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною” (Мт. 19, 21). Як і попередній фрагмент Ісусової відповіді, цей також слід читати й інтерпретувати в контексті цілого євангельського морального вчення, у контексті Нагірної проповіді про Блаженства (пор. Мт. 5, 3-12), а особливо першого з них, яке є Блаженством убогих, „вбогих духом”, тобто – як уточнює св. Матей (Мт. 5, 3) – покірних. Можна сказати, що в цьому значенні Блаженства також належать до відповіді Ісуса на питання юнака: „Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?” Справді, кожне Блаженство обіцяє, у властивій для себе перспективі, саме те „добро”, яке відкриває людину до вічного життя, мало того – є самим вічним життям. Блаженства не пов’язані спеціально з якимись певними правилами поведінки. Вони, радше, стосуються внутрішньої настанови та засадничих життєвих почуттів і таким чином, не збігаються точно із заповідями. З іншого боку, не можемо сказати, що Блаженства і Заповіді цілковито розмежовані або протилежні одні одним, – тому що як Заповіді, так і Блаженства стосуються блага, вічного життя. Нагірна проповідь починається з проголошення Блаженств, але згадує також про Заповіді (пор. Мт. 5, 20-48). В той же час Нагірна проповідь розширює Заповіді та вказує, що вони спрямовані до досконалості Блаженств. Останні є, радше, обітницями, з яких непрямо випливають також нормативні вказівки стосовно морального життя. У своїй первинній глибині Блаженства є своєрідним автопортретом Христа, і саме тому вони є запрошенням до наслідування Його та до поєднання власного життя з Ним26. 17. Нам не відомо, наскільки юнак із Євангелії зрозумів глибину й виклик першої відповіді Ісуса: „Якщо хочеш увійти в життя, дотримуй Заповіді”. Однак можна з певністю сказати, що дотримання юнаком усіх моральних вимог, окреслених у заповідях, є необхідною основою, на якій прагнення бути досконалим може прорости й дозріти, щоб значення Заповідей цілковито сповнилося в наслідуванні Христа. Розмова Ісуса з юнаком допомагає нам зрозуміти умови морального зростання людини, яка покликана до досконалості: цей юнак, дотримавшись усіх заповідей, неспроможний зробити наступний крок власними силами. Для цього треба зрілої людської свободи: „якщо хочеш” – і Божественного дару благодаті: „приходь і йди за Мною!”. Досконалість вимагає тієї зрілості в самовідданні, до якої покликана людська свобода. Ісус показує юнакові, що Заповіді – це перша необхідна умова досягнення вічного життя, натомість слова про те, щоб залишити своє майно і йти за Господом, мають характер пропозиції: „якщо хочеш...”. Ці слова виявляють особливу динамічність зростання людської свободи до повної досконалості й, водночас, засвідчують існування фундаментального зв’язку між свободою і Божественним Законом. Свобода людини і Божий Закон не протиставляються, а навпаки, потребують одне одного. Учень Христа знає, що він покликаний до свободи. „Ви бо, брати, покликані до свободи” (Гл. 5,13), – з радістю і гордістю проголошує апостол Павло. Але відразу додає: „Аби тільки свобода ваша не стала приводом до тілесності; але любов’ю служіть одне одному”. Тверде переконання, з яким апостол протистоїть тим, хто пов’язує своє виправдання із Законом, не має нічого спільного зі „звільненням” людини від заповідей, які – навпаки – служать практикуванню любові: „Бо той, хто любить ближнього, виконав Закон. Бо заповіді: «Не чини перелюбу», «Не вбивай», «Не кради», «Не пожадай», і всякі інші заповіді містяться в цьому слові: «Люби Твого ближнього, як себе самого»” (Рм. 13, 8-9). Святий Августин, говорячи про дотримання Заповідей як початкову, недосконалу свободу, пише: „Хтось запитає: «Чому ще недосконалої?» Тому, що «бачу інший закон в моїх членах, який воює проти закону мого ума»... Частково свобода, а частково рабство, нема ще досконалої, чистої, цілковитої свободи, бо ми – ще не у вічності. Бо частково підлягаємо слабкості, а частково вже осягнули свободу. Тайна Хрещення знищила наші гріхи, але хіба не залишилася ще людська неміч? Коли б нічого не лишилося, тоді ми могли б жити в цім житті без гріха. Але хто б відважився сказати це, окрім пихатої людини, яка не гідна милосердя Визволителя? Отож, розуміючи, що деяка неміч наша зостається, відважуся сказати, що доти, доки служимо Богові, ми – вільні, а доки йдемо за законом гріха, перебуваємо в рабстві”27. 18. Хто „підкорений тілу”, вбачає в Божому Законі ярмо, дійсне заперечення або принаймні обмеження своєї свободи. А для тих, якими керує любов, хто „ходить Духом” (пор. Гл. 5, 16), хто прагне служити іншим, Божий закон є основним і необхідним шляхом дієвого вияву любові, яку вони свобідно вибирають і практикують. До того ж, вони відчувають внутрішню нагальність – справжню „необхідність”, а не лише примус – не зупинятися на мінімальних вимогах Закону, а жити в його „повноті”. Поки живемо на землі, зазнаємо на цьому шляху непевності й слабкості, та все ж можемо ним іти завдяки благодаті, яка уможливлює нам осягнути повноту свободи Дітей Божих (пор. Рм. 8, 21) і вчинити наше моральне життя відповіддю на високе покликання „синів у Сині”. Це покликання до досконалої любові не повинно обмежуватися до певної групи осіб. Запрошення: „Піди, продай, що маєш, дай бідним” та обіцянка: „Будеш мати скарб на небі” стосується всіх, тому що нею радикальніше сповняється заповідь любові до ближнього, так само, як і наступне запрошення: „Тоді приходь і йди за мною”, є новою, конкретною формою заповіді любові до Бога. Заповіді, як і запрошення Ісуса, з якими Він звертається до багатого юнака, служать єдиній і нероздільній любові, що спонтанно прямує до досконалості, мірою якої є сам Бог: „Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт. 5, 48). В Євангелії від Луки Ісус ще виразніше визначає цю досконалість: „Будьте милосердні, як Отець ваш небесний милосердний” (Лк. 6, 36). „ |
|
27 листопада пройшла акція “Голодомор 32-33 це геноцид. Пам’ятаємо!” Україні”. Панахиду біля Національного меморіалу жертв голодоморів відправили патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет, Патріарх... |
Політичне вчення Марсилія Падуанського Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270—1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву... |
|
Церкви ми зустрічаємо назву книги «Апостол», як сукупність всіх апостольських писань? Хто із святих отців та учителів древньої Церкви конкретно свідчить про достовірність книги Діянь святих апостолів? |
Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
|
Реформація в Німеччині В ХУІ ст відбулися події, які підірвали основи християнської церкви. Ці події ввійшли в історію під назвою Реформація – від лат.... |
Вчення Фоми Аквінського про державу Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його... |
|
Протистояння Української Православної Церкви світовій глобалізаціїї на сучасному етапі До питання розвитку й існування Української Церкви взагалі. Особливої уваги набуває проблема збереження і розвитку релігії та традицій... |
Парафія св. Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату Від імені Парафії св. Апостола Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату пересилаємо нашу чергову... |
|
Про вивчення курсів духовно-морального спрямування у 2008-2009 навчальному році України надає батькам право вибору вивчення дітьми курсів духовно-морального спрямування. Серед них: „Етика”, “Християнська етика”,... |
Актуальність вибраної теми «Формування професійної компетенції учнів... «Формування професійної компетенції учнів в період виробничого навчання|вчення| і виробничої практики», і необхідність її розробки... |