|
|
Скачати 3.46 Mb.
|
| Мета пізнання — знаходження сили знання, яка дає свободу. Життя на землі зародилось не від перетворення неживого в живе (Анаксімандр, Емпедокл), а шляхом панспермії, космічного штучного запліднення землі. Сім'я живих істот падає на землю разом з дощем і з них вже з'являються відповідні форми природного життя. Сім'я живих істот також різновид гомеомерій, звідси можна зробити висновок про всезагальну «подібночасткову» організацію космосу і про косміч-ність усього живого та про їх всезагальний генетичний зв'язок. Цей вссзагальний зв'язок Анаксагор, видимо, вбачав у наявності «нуса», який в природному оточенні набував конкретні якості душі — конкретної душі для конкретної природи. Тому Анаксагор ототожнював розум і душу. Сама душа повітреподібна, ефірна. Людина розумна також тому, що одна з усіх живих істот мас руки. Космогонія Анаксагора має відмінності від традиційної: світобудова знаходиться в обертова-коловому руїі, якого йому надає «иус». За рахунок цього відбувається поділ матерії: її щільні, холодні, вологі, темні і важкі стани збираються у середині Всесвіту, а всі світлі, теплі, сухі і легкі спрямовуються вгору. Наявна теорія астрофічної конденсації Всесвіту! Таким чином внизу утворилась Земля, а вгорі — Небо, Сонце, Місяць, зірки — це все космічні камені, які утримуються на своїх місцях у світобудові завдяки її обертанню. Багато які з каменів падають на землю (метеорити), частина з них, відірвавшись від землі (внаслідок обертання земного ефіру), стали зірками. Сонце — величезний розжарений камінь, більше за Пелопонесс. Місяць — земної природи і світить відбитим сонячним світлом'. МЕЛІСС (V ст. до н.е.) — останній представник школи елеагів. Приймав учення Парменіда, але розійшовся з ним у двох принципових пунктах. У Парменіда буття — ідеальне і конечне, у Мелісса — матеріальне і безконечне. І подібна розбіжність збереглася до наших днів. У ідеалізмі ми завжди знаходимо конечну надсутність, а в матеріалізмі — безконечну в самій собі природну сутність. Мелісо спростував ідеалізм формулою: з нічого ніколи не може виникнути щось. Тобто якщо ідеальне якимось чином не представлене матеріальним, то воно не може бути творчим началом (геніальний здогад про необхідність об'єктивації духу в природі). Звідси і різні точки зору на буття. Для Парменіда воно єдине в осяганні розумом і на основі осягання розумом. Для Мелісса це матеріальна єдність, об'єктивно-природне об'єднання буття незалежно від суб'єктивних уявлень про буття. Надзвичайно оригінальний і перспективний погляд Мелісса на час (який до сьогодні не реалізований). Вічність буття він розумів не як позачасовість, відсутність часу як універсальної властивості буття через його безконечність (Парменід), але як вічність у часі. А це означає для матеріаліста Мелісса, що минуле і майбутнє онтологічна існують завжди, крім теперішнього. За логікою Мелісса, якби минуле і майбутнє об'єктивно не існували, то вони були б небуттям. Але небуття онтологічне не існує — матеріально воно нам не дане, значить його нема. Для Парменіда ж минуле і майбутнє існують у теперішньому. Для Мелісса буття вічне в тому розумінні, що воно завжди не тільки є, а й завжди буде одночасно з теперішнім. Якби минуле і майбутнє не існували одночасно з теперішнім, то не було б ніякого сенсу говорити про вічність часу — вічності просто б не було! А значить, не було б і вічного буття! Взагалі б нічого не було. Це міркування Мелісс переносить і на простір. Він безконечний не як без-межність-позамежність, але як безконечність-безмежність у просторі. За Меліссом, він «вічний, безмежний», тобто вічний у часі і безмежний у просторі. Наявна концепція єдиного просторово-часового континуму, єдиного П-Ч виміру — і за 1500 років до Ейнштейна! Звідси і бере початок ідея «місця буття» як такого, яке «заповнюється» субстанцією існування. ДЕМОКРІТ (460—370 рр. до н.е., місто Абдери в Греції). Був на 40 років молодший від Анаксагора і на ЗО років старший за Платона,в Афінах спілкувався з Сократом. Був «філософом, який сміється» і на людях завжди з'являвся, сміючись (Геракліт же був «філософом, який плаче» — бачачи людські страждання, він плакав). Здійснив акт самоосліплення. Побував у Єгипті в жреців і у софістів у Індії. Написав близько 70 творів. Первоначало у Демокріта — атом (буття) і пустота (небуття), для нього небуття об'єктивно існує у вигляді пустого простору (види-мо, як «місце» для буття і доки в цьому місці буття нема, нічого там не існує — воно небуття). Тим самим він дуаліст, приймаючи два начала у світобудові. Проте, як і Емпедокл, Демокріт ультраплюраліст, тому що трактує буття як безконечну множину атомів, але від гоме-омерій Анаксагора в атома залишилось лише властиве йому безконечне число форм (куле- і якореподібні, вігнуті і випуклі, вугласті і гачкоподібні). В усьому іншому атом відповідає всім характеристикам «повного» буття, він неподільний, вічний, незмінний, тотожний до самого себе. Атом розрізняється порядком («діитига») і положенням («тро-пос») — вони потрібні, щоб від зміщування атомів світобудова не перетворилась на хаос. Діатига і тропос атомів — це причина їх різноманітності, а «рисмос» (форма) дозволяє їм різноманітне поєднуватись. Тут діє своєрідний закон різноманітності, у відповідності до якого атоми існують не заради атомів, а заради буття світобудови. (Прим. автора). При такій організації атомів у світобудові набирає силу закон їх буття (у алсатів — «закон збереження буття»), а це «гарантія» збереження буття у вигляді руху атомів. Рух атомів і гарантує збереження буття як такого. Найважливіша властивість атомів — рухливість, їх рухливість забезпечується двома шляхами: 1) те, що вони оповиті пустотою і немов ширяють у ній подібно до порошинок і 2) те, що вони зштовхуються внаслідок вільного пересування. Тим самим атоми — самопричина свого саморуху, рух атомів вічний. Закон буття елеатів Демокрітом та іншими атомістами модифікується як закон збереження буття і руху. Тому немає необхідності шукати причину початку вічності — вона знімається самим законом збереження і вічності руху. «Вічного початку» просто не існує і саме питання ставиться неправильно (некоректно). Сучасна наука, видимо, не зовсім вірно витлумачила агомістську концепцію Демокріта: атом як «неподільність» скоріше елементарна частинка. Проте і це уявлення не досить точне, тому що подільними виявляються і елементарні частинки. Атом є певний принцип світобудови. Він є «вкладена» в пустоту (небуття) субстанція, яка надає буттіо тим самим існування. Вона дає буттю властивість (атрибут) розвиватися завдяки пересуванню атомів: зміні місцеположення, порядку, форми, зіткненню. Принцип «атомності буття» утверджує відносний, а не абсолютний атомізм. Атом не стільки конкретна частинка, скільки онтологічна денотація існуючої матеріальної даності. Принцип атомності буття як відносний атомізм утверджує деяку граничність матеріальної даності буття. Демокріт своїм описом атома лише натуралізував механізм дії цього принципу, щоб показати його придатність в онтологічному відношенні (у той час як сам принцип має гносеологічний статус). Тут можна бачити близький підхід Демокріта до принципу єдності теорії буття і теорії пізнання, який утвердився лише у наш час. За Демокрітом, світ речей існує як світ явищ. Світ речей минущий і мінливий. Світ атомів, із яких складаються речі, вічний і незмінний у своїй основі. Тут Демокріт примирює філософські концепції Геракліта і Парменіда. Світ атомів і пустоти (буття і небуття) — це «Великий світобуд». Світ речей і живої природи — це «малий світобуд» («мікрос діакосмос»). Тут Демокріт вперше уводить категорію «космосу» як філософську для опису світовлаштування. Космос як філософська категорія — це устрій, організація, світовий порядок, світобудова як така. В демокрітовському космосі нема місця «нусу» — світовому розумові, бо в ньому свідомість і розум мають натуральну природу і їх утворюють особливі «вогневидні атоми». Саме поняття космосу на межі мислимого людиною і тому в пізнавальних цілях доцільніше говорити не про пограничні космічні світи, а світи в середині космосу і про генезис цих світів у Вселенському бутті. СОКРАТ. Він перший за народженням афінський філософ (помер у 398 р. до н.е.). Родоначальник діалектичного методу мислення (суб'єктивна діалектика), розвивав її як мислення в поняттях. Знання тільки те, що виражено в понятті. Першим визначив предметом філософії саму людину, вважаючи, що пізнати можна лише душу людини і її справи (моральні). Світ сам по собі не доступний для пізнання і тому не може бути предметом філософії. Розробив метод пізнання істини як її народження (майєвтика): пізнання істини є процес навіть тоді, коли він нічим не закінчується, результат дослідження найповніше отримується гуртом, і він поступово народжується в душі дослідників. Окрім методу майєвтики, Сократ розробив індуктивний метод пізнання і метод іронії. Сам же найчастіше користувався методом розмовного діалогу — «сократичним методом», а також методом споглядання, споглядальної рефлексії, самоспоглядання. Стимулом пізнання вважає не формулу «пізнай самого себе» (дельфійський напис біля оракула), а «я знаю те, що нічого не знаю». Мета пізнання — смислоутворити себе як суспільну і моральну істоту. Тому філософія Сократа — етичний антропологізм, пробудження людини та її розвиток як моральної істоти, в міру моральної сутності. Уважав, що моральні норми мають об'єктивність, бо їх практичне застосування робить людину мужньою. Немає знання без моральності. Тому знання дає людині мужність', людина, знаючи, що таке зло, ніколи не вчинить погано. Маючи знання про добро, людина і чинить & міру добра, а самі етичні чесноти досягаються шляхом правильного виховання. Сократ у своєму житті повністю додержувався своєї філософії, його життя — його втілена філософія. Сократ здійснив великий вплив на формування трьох філософських шкіл — кініків, кіренаїків і мегариків: багато хто з представників цих шкіл були його учнями або приходили до Сократа спеціально, щоб його послухати і повчитися його філософії. АНТИСФЕН (444—368 рр. до н.е.). Ходив за 8 км з Пірея в Афіни слухати Сократа. Засновник школи кініків («кюнікос» — собачий). Школа отримала свою назву через те, що її представники настільки обмежували свої потреби, що жили невибагливе, як собаки. Антісфен зробив великий внесок у розвиток теорії пізнання, логіки. Розвинув учення про загальне, до нього зараховував знання, виражене в понятті, займався розробкою таких філософських понять, як знання, що втілене в загальному. Визначив поняття суперечності і довів його до закону суперечності: не можуть бути одночасно істинними два протилежні міркування про один і той самий предмет. Уважав, що щастя — мета людського життя, а засіб до нього — доброчесність. Звідси робив висновок, що щастя в доброчесності. Водночас з презирством ставився до суспільної та державної доброчесності. Уважав, що держава недоброчесна, тому що не може відрізнити хороших людей від поганих. У рабовласницькому суспільстві він твердив, що праця є благо і найбільший трудівник — Геракл (у суспільстві до праці ставились з презирством як до рабського заняття). Найвищою моральною цінністю є універсальна відстороненість як свобода від усяких прихильностей v житті (які роблять людину рабом власних звичок). ДІОГЕН СІНОПСЬКИЙ. Був учнем Антісфена. Прожив 90 років і помер, затримавши дихання. Був філософом-практиком. Стверджував, що філософи — громадяни світу. Філософія дана людині для того, щоб добре жити. Філософія — найвища форма культури і вища від усіх культур. Тому філософію треба перетворити на практичну науку. Практичною дією філософія стає, коли людина може знайти міру. Дотримання міри — запорука доброчесного життя. Уважав, що він — громадянин світу і в такій ролі — визволитель людства від пристрастей. Люди повинні змагатися не в порожньому гонорі, а змагатися у мистецтві бути прекрасним і добрим — це справжнє покликання людини. Людина досягає цього за допомогою філософії, вона робить її рівною богові. У Діогена бог — теж філософ. Сила філософії така, що вона зрівнює раба і пана. Діоген, проданий у рабство, на ринку продавав свого пана, і тим хотів показати, що філософ-кінік навіть будучи рабом, може стати паном свого пана. А будучи богом-філософом? Він зробить щасливим увесь світ. АРІСТІПП (435—360 рр. до н.е.). Засновник Кіренської школи філософії. Вчився у Сократа і Протагора. Філософська діяльність розгорталась у місті Кірена, звідки і назва всієї школи — «кіренаїки». Гедонізм кіренаїків був протиставлений аскетизму кініків. У філософському плані це представлено вченням кіренаїків про почуттєве пізнання. Вони твердили, що відчуття не обманюють людину, і вони є єдиним джерелом знання. Почуттєва насолода — найвище благо. Однак вона має бути розумною насолодою, і людина не повинна стати її рабом, є міра. Причина відчуттів невідома і що за їх межами — теж неясно. Для людини світ недоступний для пізнання, їй достовірні лише її почуття (що споріднює із сучасним емпіріокритицизмом) . ЕВКЛІД. Родом з Мегари, де і розгорнулась діяльність мегарської школи філософії — «мегарики». Ходив за 40 км слухати Сократа. Зи філософськими поглядами близький до елеатів, розвивав, як і вони, елективну діалектику і логіку. Розвивав теорію загального як повної тотожності розуму, добра і бога. Звідси робив висновок, що реальним є лише загальне, тому що воно містить істину. Окреме — не істинне. Діалектичні ідеї проводив у формі софізмів, аби довести, що сфера одиничного помилкова і без загального не можна знайти істину (софізми «Брехун», «Рогатий» та ін.). Філософські школи кіренаїків і мегариків знаменували собою становлення двох типів пізнання: почуттєвого і логічного. Кожний з цих видів пізнання має свої переваги і недоліки і обидва вони «працюють» ефективно тільки як два взаємодоповнюючі рівні мислення. Крайні точки, що виключають один вид пізнання іншим, сформувалися уже в Новий час (більш як тисячу років по тому). Це сенсуалізм і раціоналізм, що були об'єднані у діалектичному методі, основи якого були розроблені тією ж античною філософією. 3.3. Філософське вчення Платона про світобудову Питання 1. Космологія Платона. Світобудова та її вселенська організація. 2. Платонівська діалектика ідей як «світу ейдосів». 3. Діалектика мислення і знання. ПЛАТОН (427—347 рр. до н.е.) був афінським філософом, учнем Сократа. Він тяжко пережив смерть свого вчителя і одразу подався у мандри. Був у кіренаїків (Арістіпп), мегариків (Евклід), у Єгипті, Вавілоніі, здогадне в Індії. У Сіцілії був проданий у рабство і викуплений кірінаїком Аннікеридом. Заснував свою філософську школу — Академію, яка проіснувала 915 років. Був найвидатнішим філософом, який заклав у філософії «лінію Платона», котра вважається у марксистській філософії ідеалістичною, очевидно, з тієї причини, що неоплатонізм ліг в основу християнської релігії. Платона дійсно можна віднести до об'єктивних ідеалістів за існуючими критеріями філософської класифікації. Проте рівень його філософської культури виходить далеко за межі вузького догматичного тлумачення «матеріалізм-ідеалізм»; тим більше, Що у своіх творах він ніде не протиставляв свою філософію матеріалізмові. Філософія Платона має системний характер і вже з цієї причини може бути віднесена до класичної. У нього представлені онтологія, гносеологія, космологія, психологія, соціологія, етика, теологія. У своїй філософії Платон об'єднує багато елементів попередніх філософських вчень, надає їм цілісно-концептуальний характер. Висуває він і свою глибоко оригінальну наскрізну концепцію про ідеї: його вихідна посилка така: почуттєве пізнання, почуттєвий світ — це світ позірний у своїй мінливості і непостійності, все в ньому ілюзорне і минуще. Така точка зору була достатньою мірою розвинена в античній філософії. Природний світ — це не справжній світ і на противагу йому повинен існувати його прототип як справжній світ, світ дійсного буття. Ним є «світ ейдосів». Його розуміють у перекладі як світ ідей. Але, мабуть, це неточно. Сам Платон частіше вживає термін «ейдос», а не «ідея», зміст яких різний. «Ідея» означає форма, образ, вид, зовнішність, а також рід, тип, якість, зважаючи на те, в якому смислі і значенні термін вживається. «Ейдос» семантичне щось інше, він є похідним від дієслова «ейдо» — бачу, споглядаю. Тим самим «ейдос» виявляється об'єктивованим поняттям і означає те, що об'єктивно існує при його (певному) спогляданні, баченні. У давніх греків для такого особливого об'єктивного споглядання існує спосіб прозорливого «дивлення» — «просопон», коли людина бачить не позірний несправжній світ, а світ справжній, дійсний. Не можна забувати, що поняття «ейдоо» не лише об'єктивоване поняття, є ще й віддієслівна форма, тобто Діюче, функціонуюче поняття. Тоді «ейдос»— діюча ідея, що проводить споглядання; побачена розумова ідея, якій відповідає якась об'єктивна ідея; об'єктивне поняття, яке існує саме по собі як ефективність; особливий об'єктивний світ, котрий виробляє у нас розумові ідеї. Ключове значення для розуміння платонівського «ейдоса» та «ідей» має його фрагмент «Печера» у сьомій книзі «Держави». Людей вій порівнює з в'язнями, які знаходяться у печері від народження, котрі все бачать лише у слабкому відбитому світлі, що проникає у печеру знадвору. Люди бачать не самі речі, а тіні речей, але переконані, що іншої реальності, крім цих тіней, не існує. Деякі з людей прориваються за межі печери і розповідають про справжній яскравий світ, Сонце, чудовий почуттєвий світ, який зовсім не схожий на світ тіней печери. Але таким людям відповідають: ти вигадник і філософ-ідеаліст, сміються над ними, ось наш світ — примарний, тіньовий, світ, що коливається, і іншого світу нема. Друга ключова ідея Платона — це ідея блага. Людина-філософ, яка відкриває людям очі і закликає поглянути на світ очима розуму, бажає людям добра, блага. Ця людина байдужа до переслідувань у відношенні до себе, вона приносить себе в жертву. Благо є ідея всіх ідей. Благо — джерело істини, пропорціональності, гармонії і краси. Воно задовольняє критерії найвищої доброчесності. Благо — активно діюча доброчесність, приклад тому — Сонце. Благо дозволяє світлом розуму розрізняти істинне і неістинне, хороше і погане, протиставляти абстрактне — конкретному, сутність — явищу, добро — злу. Платонівський світ ейдосів — це світ блага, повною мірою реалізованого блага. Це досить складний світ, в якому ейдос-відношення представлені не лише у вигляді співіснування ідей, а й підпорядкування і співпідпорядкування. Але це не відношення влади-підпорядкування, а відношення загального до менш загального, як відношення роду і виду, роду і типу. вид підпорядковується роду, рід — типу. Тут при бажанні можна побачити якийсь системно-утворений світ з упорядкованими структурними і функціональними зв'язками, співпідпорядкованими структурно-функціональними рівнями і з системною якістю «благості», найвищої доброчесності. Такий благий системний світ даний людині в об'єктивованих ідеях-поняттях, які прозорлива людина (філософ) може споглядати і навіть сприймати дотиком. У давньогрецькій філософії є поняття «сенсус» і «айстетіс», які, функціонуючи в різних відношеннях, дозволяють зробити висновок, що деякі давньогрецькі філософи володіли здатністю «дотику до почуттів». Використовуючи її як метод дотику до почуттів у пізнавальних актах споглядання (почуттєвого або інтелектуального, філософ-дослідник таким чином міг побачити-прозирнути більш «тонкі», субстанціональні реальності всезагального буття (або інореальності), Видимо, методом дотику до почуттів Платон володів досконало, судячи з того, що його система ідей утворює цілісну реальність світу ейдосів. Труднощі Платона можна передбачити: як із світу ейдосів (світу ідей) утворюється світ речей? Щоб уявити ступінь складності проблеми, поставимо собі сучасне запитання: як мікросвіт стає макросвітом, яким чином людина як мікрокосм відображає у собі мегакосм? Тут потрібні найтонші наукові експерименти. Платон підходив до відповіді на це «суперзапитання» так: ідеї і речі знаходяться у взаємовідношенні наслідування, причетності і присутності. Наслідування речей ідеям розуміється як прагнення речей до ідей (у подальшому ми знаходимо розробку поняття «прагнення», «устремління» у Фіхте справжньг.і «Я»-суб'єкта до несправжнього «Я»-об'єкта). Відношення причетності регулює виникнення речі з ейдосу шляхом ЇЇ причетності, тобто зв'язуючого відношення до «особливої сутності» — нею є світ ейдосів або сам ейдос як сутність, або ейдос в сутності речі. Відношення присутності ставлять речі в зв'язуюче відношення схожості, спорідненості з їх ейдосами; відношення присутності зумовлює знаходженні ейдоса в самій речі як їх прообраз і прототип (у Арістотеля це «активна форма», яка надає матеріальній речі визначеність). Платон визнає, ідо механізм зняття речі по її прототипу-ейдосу йому невідомий. Намагаючись все ж якось з'ясувати відношення «ейдос-річ» (діалог «Пар-менід»), Платон роз'яснює механізм причетності речі ейдосу так. У кожній речі міститься частина ейдосу в тому розумінні, що інші частини ейдосу можуть знаходитись в інших речах. Але ці різні частини зв'язані відношенням подібності як один день схожий на інший. Ейдас несе загальну ідею — рід-тип, а речова реалізація може бути лише подібною: або схожою (відношення присутності), або такою, що різниться, при іншому образі-вигляді речової реалізації. Іншими словами, можна думати, що ейдос як загальне може мати різні природно-фізичні реалізації у вигляді конкретних речей різної природи ^ фізичної реальності. Це передбачає сам принцип подоби; крім ейдосу людини повинна бути ідея подоби людини (заперечення Парменіда), тобто мас з'явитися «третя людина» — таким шляхом реальності можуть множитися (через дію закону ідеї ідеї, подоби подоби, розрізнення розрізнення за механізмом діалектичного закону зміни зміни, заперечення заперечення. — (Прим. автора). Індивідуальне втілення може бути різним і різнореальнісним, тому виникають космос, світобудова. І тут Платон висловлює вельми оригінальну, можливо, геніальну думку про те, як долається подібне «дурне умноження» реальностей, ейдосів \ речей (щось схоже на гегелівську «дурну безкінечність»). Замикаючим регулятором співвідношення ейдосів і речей (за Їх реальним умноженням) виступає «космічне трете» — Світова Душа. Світова Душа не лише динамічна і творча сила світобудови, джерело руху і жит« тя, свідомості 1 пізнання — це все деривати головної її «космічної функції», яка цілком інструментальна; зв'язувати світ ейдосів і світ речей через механізм одушевдення. Світова Душа охоплює ці світи через одушевлення двояко: а) присутності-вкладеності ейдосів у речі («одушевлення речі») і б) шляхом наслідування-подоби речей ейдосам. Головне, що залишилось непоміченим у цій концепції Платона його дослідниками, — те, що і світ речей і світ ейдосів у акті їх взаємооб’ємності проявляють однакову активність, тотожну активність взаємодії. І це фіксує сам Платон. Світ речей не є пасивним наслідувачем, формністю, сліпим продуктом світу ейдосів. Він такою самою мірою акгивно «відгукується» на світ ейдосів, стає подібночастковим йому (за Анаксагором), причетним, а отже, контролюючим якість його зразків, станлярт.в, проти гипів, їх слушність і корисність для втілення (тут можи;) сфгрмулювати закон «зворотності системи», зворотного зв'язку сисісми: чим повніше речі відповідні та адекватні їх ейдосу, тим нони більш ддатні до управління і контролю над цими еіідосамн. — Прим. автора). І Платон саме про це і говорить далі: щоб охопити речі та їх еішиси Світова Душа повинна бути суперечливою («космічна діалектика»7). Але суперечливість Світової Душі не діалектична, а триалектична, бо складається з трьох протилежностей: тотожного, іншого і суміші тотожного та іншого. Само-тотожні самі ейдоси, іншим у відношенні до самототожних ейдосів є матерія ((,.)на «антитотожна», тобто «пе-ейдос». — Прим. автора). Річ — суміш тотожного та іншого. Механізм зв'язку представлений самими речами і замість схеми «ейдос-річ» ми маємо істинно діалектичну схему полярностей «ейдос-матерія» і «триалектичну схему» з розв'язувальним механізмом-посередником: «ейдос-річ-ма-терія». Платон дає визначення речі «зверху» (від ідеального) — вона є втілений ейдос. Арістотель дає визначення речі «знизу» (від матеріального) — річ є активна форма матерії. Природа поєднує в собі два начала: ті, що йдуть «зверху» — свідомість, розум, душа, дух; і начало, що йде «знизу», — матеріальна тілесність. Тому в людині і представлені ідеальна свідомість і матеріальне тіло — «єдина природа» в синтезі матеріального та ідеального. Перше має вихід у множинні світи і реальності, друге — вихід в єдиний самототожний світ, ще не поділений на інші матеріальні світи. Це й намагався висловити Платон у своїй філософській системі. «Речовий світ» — це світ «втілених ейдосів». З подальшою їх матеріальною реалізацією у більш «низьких матеріальностях» сутність ейдосів втрачається («ідея ейдосів» як «ідея ідей») до повного зникнення. І в «матерії як такій» (пасивному коєному началі, за Арістотелем) ідеальне начало, психіка, свідомість уже не наявні — цілковите «виродження» ідеального, не здатного до формного речоутворення, і зворотно — в ейдосі як такому відбувається повне «виродження» матеріального без здатності до речоутворення через свого самото-тожність. Наявність природно-речового світу як самостійного реального утворення робить буття як принцип («принцип буття») можливим, а закон збереження буття — діючим. Так знаходить смисл закон розвитку і всезагального зв'язку. Тому функція бога у світобудові, за Платоном, цілком інструментальна. Його головне завдання — виступати деміургом Всесвіту, посередником, який зв'язує світи. Платонівський бог — не творець, а регулятор і контролер якості зв'язку світів відповідно до наявних «світових стандартів» (ейдосів). Позбавлена життя, позапро-сторова, позачасова, безтілесна матерія завдяки богу знаходить своє втілення. Проте відбувається це в природно-речовому світі, який існує сам по собі без божественного втручання. Бог у Плагоаа — це супер-людина і міра у них одна: бог — міра всіх речей (міра, критерій, регулятор, космічний деміург-улащтовувач-майстер. Таким богом цілком може бути якийсь космічний Центр з астроінженерного конт • ролю сталості світобудови та її нормального функціонування. Така концептуальність формує відношення Платона до фізичного світу, до вчення про природу як такого, що не викликає особливої зацікавленості. Вивчати природу — не варта справа через неістинність речового світу. Головна проблема фізики — не природа як така, а пошук причин її доцільності (телеологізм). З якою метою природа існує (створена) — це і є істинна причина її буття, цільова причина. Оскільки ж природа існує — значить, вона доцільна, самодостатня, влаштована найоптимальнішим чином. Що є в природі найкращим, вищою цінністю, яким способом ця найвища цінність реалізується в речовому світі — ось головний предмет вивчення фізики. І фізика повинна відшукати цю телеологічну силу, котра Д'іє в природі в ролі «сили, яка найкращим чином влаштувала все так, як воно є зараз». Звичайно цей погляд Платона визначається як ціннісний, етичний телеологізм. Але переосмислюючи його погляд на природу з сучасних позицій, можна сформулювати поставлену ним задачу цілком інструментальне — «як природа стає самотехнологічною?», «як у ній забезпечується гомеостатичний баланс?», «де у природи межі екологічного саморегулювання?* А наша сучасна екологічна максима — «природа як цінність» — повністю збігається з платонівською концепцією про природу, і великий філософ виявляється правим. Цю телеологічну силу, яка робить природу самоціннісною, Платон знаходить у розумі-деміурз) (духовно-ментальна сила). Він властивий як богові, так і людині, але тільки різною мірою. Розум-деміург є сутність душі, в тому числі і Світової Душі (бога). Відмінність розуму-деміурга від просто розуму в тому, що перший володіє волею. Це воля, яка улаштовує світобудову, надає їй вселенського порядку. Тому розум-деміург — улаштовувач Всесвіту, який своєю волею долає опір пасивної матерії (цей опір матерії тлумачиться людиною як необхідність) і найкращим чином влаштовує негармонійний і безладний рух у космосі. Але це розуму-деміургу вдається зробити дише в частині космосу — у речовому світі, в природі, у фізичній реальності, там, де ейдос змішався з матерією (іншим). Тому хаос продовжує існувати. Звідси завдання для розуму-деміурга — розповсюдити доцільну причинність на всю матерію, подолавши її природну необхідність — опір. Космос у цьому плані являє собою натуралізацію бога в речовому світі (супранатуральність). Космос свого роду особливий організм. Він має живе космічне тіло, душу і розум; розум вміщується в душу, а душа — в тіло. Але космічна душа (Світова Душа) така, що охоплює космічне тіло, виконуючи роль третього начала, яке об'єднує ейдоси і матерію в речах. Душа космосу твориться розумом-деміургом раніше, ніж космічне тіло, вона пронизує гчсмічне тіло і охоплює його. Управляється космічне тіло волею розуму-деміурга — це подолання опору матеріальної необхідності і встановлення космічного закону як правління волі, яка придушує хаос і приводить Всесвіт у стійке становище. Космологія Платона замикається на космогонії (походженні світу), космогонія — на космічній психології, а остання -- на пізнанні. Розум-деміург як «улаштовувач Всесвіту» стикається з двома світовими сутностями — неподільною і подільною. Перша самототож-на і субстанціональна (духовна сутність?), друга — неперервно зазнає тілесного розділення, нетотожна і явлена (про-явлена) у речах. Розум-деміург з допомогою волі намагається примирити їх шляхом причетності одна до одної, змішати «тотожне» та «інше». Таким чином одержується третя'сутність — річ як суміш ідеального і матеріального. Щоб подібні суміші не розпалися в тілі космосу, Світова Душа і охоплює ці речові світи, пронизуючи їх зовнішнє і внутрішнє. Звідси головний атрибут Світової Душі — рух-пронизування космосу. В рамках земнокосмосу Платон зовнішнім уважав зіркову сферу, внутрішнім — Сонце, Місяць, планети, Землю, інакше кажучи: зовнішнє — це ма-гакосмос, внутрішнє — макрокосмос-природа і далі; зовнішнє — мак-рокосмос-природа і внутрішнє — людина-мікрокосмос. За своєю доцільною причиною функцією Світової Душі є пізнання. Пізнання того, як найкращим чином здійснити рух-регуляцію в космосі і збалансувати природно-речові світи. Друга функція — поєднати різнорідні функції (першу і другу) і досягти стійкого за-коноположеного зв'язку («логос») на рівні вселенського закону не-зруйновуваності і незнищуваності світобудови. Космічне знання виражено в космічному слові: воно не промовляється, а представлене самим гармонічним характером саморуху світу, числовими співвідношеннями світової душі як проявленого руху. Простір, за Платоном, — це місце, яке займає матерія, матерія немов резервує місце для простору 1 тим самим простір може мати буття поза матерією. Час не має прямого зв'язку з простором, а пов'язаний з народженням світу і з цього моменту починається відлік. А оскільки космос є уречевлення бога і править ним розум-деміург, то час народжується по суті з розуму-деміурга, він — місце для часу. Тим самим час, як і простір, має онтологічне буття і після свого народження з розуму-деміурга існує самостійно. Своє існування час проявляє як якась подоба вічності, що рухається. Коли за Меліссом буття — вічність у часі, то за Платоном буття — час, що рухається у вічності, або час — процес вічності. Але тоді час не ст'іьки буття, скільки існування — і справді народження часу у Платона збігається з виникненням «неба», тобто існуючої природи (природного існування у бутті). Цим процесом управляють небесні боги як особливий рід богів («небесний рід богів») для улаштування земних справ. Вони існують і на інших планетах і мають вогньову природу. У цьому пункті космічна філософія Платона переплітається з космічною релігією у формі космічного політеїзму. Це реальні боги-деміурги, які мають фізичну, а не ідеальну природу, і тим самим більше схожі не на богів, а на «надлюдей»-титанів. По суті це «альтернативні боги», що утверджують надздатності самих людей. Основним методом в теорії пізнання Платона є анемнезис, тобто знання як пригадування (набагато пізніше у Гегеля — спогади). Пригадування е сходження до вихідних ейдосів як усвідомлюваного знання, тобто одержання знання безпосередньо, шляхом споглядання істин-ідей, а не в результаті сходження від часткового до загального, філософського узагальнення. Метод анамиезиса застосовується також при спогляданні речей, речового світу, який є відображенням ейдетичного світу. Тоді пригадування знання відбувається за схожістю і за контрастом. Але головний метод пізнання все ж діалектика і тут у Платоні можна побачити «давньогрецького Гегеля», у якого діалектичний метод протистоїть ідеалістичній системі, метафізиці. Але це не так: треба сильно хотіти, щоб правильним методом побудувати неправильну конструкцію. У Платона його світ. ейдосів такою ж мірою діалектичний (якщо не більшою), ніж фізичний світ речей. Діалектика у надго представлена в різних модусах її застосування: це вміння ставити питання і давати на них відповіді (і тим викрити суперечника-софіста); це діалектична сутність (пізнання сутності речей), діалектика «неподільного»; це діалектика мислення людини за певними логічними законами: закон заборони суперечності, закон перетворення на протилежне (Платон ще не формулює ці закони логіки, бо не було поняття логік*), але підходить до логічних законів дуже близько); це діалектика сходження (до загального) і зіщестя (до конкретного); для Платона межа сходження до загальною і— це ідея блага як найвища ідея, звідси у нього — діалектика сутності блага; це діалектика «вершини, що осягається розумом», граничного умовиводу (у Канта — «критики розуму», «здатності судження»); це діалекика розрізнення (за родами) і зв'язку (всезагального), діалектика дії і взаємодії. Наявне багатство діалектичних підходів у Платона, найвище вміння користуватися діалектичним методом. Для самого Платона діалектика — «вершина» всіх наук. вона вища за будь-яке знання (як метод здобування, знання). Платон навіть розвиває в теорії пізнання діалектику буття і небуття (виходячи з поглядів Парменіда на небуття, для якого небуття онтологічне не існує). І тут діалектична гносеологія Платона «тягне» за собою речову онтологію, яка «опирається» (у вигляді природної необхідності), Хід платонівської думки такий: якщо є природно-космічне буття і буття ейдосів, то повинне існувати І небуття. Це небуття Платон знаходить' не в матерії як «іншому» у відношенні до «самототожного» ейдос? (до чого прийшов Гегель у відношенні до природи як «інобуття» духу), а в тому, що буття і небуття існують одночасно і своїм існуванням взаємообумовлюють один одного. Платон знаходить прекрасне діалектичне вирішення питання: все існуюче існує як буття для себе. але для другого (іншого) не існує і є небуттям, тобто кожне як інше для другого не існує і є небуття. А кожне як тотожне для другого існує 1 є їх сумісне буття. Світ речей є суміш іншого (матерії) і тотожного (ейдосів), тому буття речей є буття і небуття одночасно; в одному роді — це буття, а в другому роді — небуття. Тим самим небуття не є щось протилежне буттю, не є самостійне начало — воно причетне до буття як «інше». Подібним чином зв'язано буття І рух за їх родом. Так, головними родами буття є: саме буття. рух і спокій. Рух не перебуває у спокої, а спокій (інший у відношенні до руху) — не рухається, а буття — і рухається і перебуває у спокої одночасно. Відповідно 1 знання, за Платоном, буває трьох видів: 1) знання цілком достовірне — це знання ейдосів у стані, коли вони ще не уречевились, а також знання пригадування, отримане шляхом діалектики (діалектичне пригадування); 2) знання, близьке до достовірного, — знання науки як знання чисел (і співвідношень), яке є пропедевтикою до знання ейдосів і діалектичного пригадування; 3) знання мниме — це почуттєве знання як суміщ істини і хибної думки, інакше кажучи, «речове знання», знання речей як явищ, якими вони являються (з'являються) в нашому недостовірному почуттєвому сприйнятті. У фізичному знанні речей почуттєвого світу природи у людини представлені не природні речі як вони є, а як вона творить їх своєю свідомістю, пригадує — звідси всі ремесла, техніка, мистецтво, тобто все придумане — створене, людиною (апріорне знання, за І.Кантом). Матерія як «інше» не підвладна людському знанню: у ній немає ідеї-ейдоса, отже, знання-істини як такого. Вона не схоплюється людськими почуттями, бо позамежна ним і не відповідає їм. Поняття про матерію постійно змінюється в міру того, як людина конструює нові судження про неї— всі вони штучні і тому хибні. Це поняття заперечення. І осягати розумом матерію можна як поняттями заперечення, так і шляхом заперечення. Наявне передбачення діалектичного закону заперечення і закону заперечення заперечення. Але не тільки його: матерії, дійсно, весь час «вислизає» від людини — діляться навіть «неподільні» елементарні частинки, і вона весь час «провалюється вглиб». Досягнуте граничне уявлення про матерію як про реальність, але тоді цс така реальність, котра «провалюється» (наприклад, у «чорні дірки;») і перетворюється в якісь інші реальності на межі фізичного світу («сингулярні точки» Всесвіту). І тоді матерія постає «іншою» реальністю в нашій реальності, тобто стає «плапонівською матерією». Ясно одне, що фізичною наукою ці думки Платона про матерію явно недооцінені 1 не проаналізовані. А вони можуть дати ключ до відкриттів, які перевернуть наше уявлення про світ. Насамперед потребують заміни поняття заперечення (постійної зміни) матерії, які формують про матерію «негативне знання» (типу тих самих «чорнив Дірок», «конфаймента»-ув'язнення кварків, «виродженого газу», ентр0"11 як енергетичної деградації енергетики матеріальних тіл і т.п.). Вони мають бути замінені на «позитивні поняття» визнання матерії як «іншого», що знаходиться при (біля) знанні — істині. Матерія з «іншого» тоді перетворюється в «тотожне», стає не «для-себе-бут-тям», а «для-нас-буттям», буттям для людини. Гадається, ійо з цих позицій Платон розумів метемпсихоз (перевтілення людських Душ). Чи можливий цей процесе ідеально і матеріально і яка його діалектика? Коли так, то навіщо він Здійснюється, в чому його доцільність? І перший парадокс Платона — душі не живуть самі по собі, а до «вкладення» у людське тіло (сучасна теорія «інтроекції») проявляють на зірках, тобто матеріально зв'язані! Позитивна задача матерії — бути основою-носієм душі. Всі душі перебувають на зірка.. скільки зірок, стільки і душ. Тобто душі не творяться постійно (як у християнстві): їх ніколи не буває більше їхніх матеріальних носіїв. Наявний космічний закон матеріального збереження душ! Другий космічний закон: «закон збереження кількості душ», тобто збереження ісількості матеріальної та ідеальної енергії (фізичної і духовної) в їх нерозривному зв'язку! Душ багато, як і зірок, але все ж їх число конечне і ніколи не буває ні меншим, ні більшим своїх матеріальних носіїв. Та онтологічне виникає їх безсмертя. Безсмертя душі — це не прекрасна казка, видумана людиною, тому що вона сама фізично конечна. Це онтологічна необхідність, пов'язана з одушевленням світобуД0»11» її всезагальною «віталізацією» — життєрозповсюджен-ням. У уявності — закон космічного життя, всезагального одушевлення Всесвіту як єдиного матеріального тіла, існування матерії виявляється цілком доцільним. Ступінь досконалості матерії на зірках різний, тому і душі бувають різні. Найбільш досконалі — божественні душі, які безпосередньо споглядають знання — буття ейдосів (надпочуттєве буття). Менш досконалі дуті опускаються вниз до рівня почуттєвого буття і потрапляють у людську тілесність. У почуттєво-тілесному світі речей душа має пройти процес удосконалення. Це здійснюється протягом кількох життів і пов'язане з явищем втілення і перевтілення. Найдосконаліші душі філософів: їм достатньо тричі підряд втілитися філософами, щоб повністю очиститися і знову зійти на небо. За філософами йдуть воїни (стражі), а потім землероби і ремісники (які найбільше зв'язані з речово-матеріальними справами). Суть очищення-удосконалення — на рівні знання побачити всю недостатність тілесності: нестримні бажання, пристрасті, страхи і відсутність часу для спокійного розмірковування (філософствування). Людина на шляху до очищення, коли вона починає осягати розумом творчу любов у її різних видах: любов як бажання блага і щастя; любов як прагнення до безсмерття і знаходження байдужості до смерті (і навіть прагнення до смерті як вихід із в'язниці тіла); любов як перехід від усякого небуття до буття, від матеріального до духовного; духовна любов: прагнення до краси і знання — «платонічна любов». Відплату за свої земні справи людина отримує на «небесному суді». Платон так його іменує, віддаючи данину міфології, не більше. У цьому «суді-відплаті» немає нічого релігійного: це не більш, як інструментальний акт вибору людською душею свого майбутнього (втілення). Душу ніхто не судить і ніхто не карає — це акт свобідної волі: душа сама усвідомлює свою провину чи досягнення, гріхи чи здійснене благо і робить вибір свого подальшого шляху буття. Ейдос їй нічого не наказує, не визначає наперед рішення душі — вибір цілком самостійний і за цей вибір відповідає сама душа і бог-деміург не несе ніякої відповідальності. Для релігії та ідеалізму у Платона місця не залишається навіть у таких «тонких» моментах? їх можна вигадати і нав'язати Платону після його смерті, що й було зроблено його епігонами. Філософське вчення иайвидатнішого мислителя виявилось у руках церковників. І опорочена «платонівська ідея» виявилась незбагненою до теперішнього часу, але існує і хвилює уми і в наші дні. |
|
Духовно-моральне виховання на уроках англійської мови Прояви високої моральності такі як: жаль, співучасть, співпереживання та повага до інших і себе, на жаль, відходять на другий план.... |
ФОРМУВАННЯ ТВОРЧИХ ЗДІБНОСТЕЙ УЧНІВ В ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ, ДУХОВНО-МОРАЛЬНОГО... Навіщо учень вивчає математику? Для того, щоб розвинути математичне мислення, а не для того, щоб визубрити формули і теореми, від... |
|
ЕТИКА 5 КЛАС Моральність визначає індивідуальну життєдіяльність людини й формує ціннісний простір суспільства. Споконвіку, скільки існує людство,... |
Аспект |
|
Про вивчення курсів духовно-морального спрямування у 2008-2009 навчальному році України надає батькам право вибору вивчення дітьми курсів духовно-морального спрямування. Серед них: „Етика”, “Християнська етика”,... |
НАКАЗ Чернівецької області з питання «Здоров’язбереження як домінантний аспект освітньої діяльності навчальних закладів» |
|
Трибуна педагогічного досвіду Здоров’язберігаючий аспект розвитку молодших школярів в інтегрованому курсі «Навколишній світ» |
Науково-практичний семінар Облік та контроль за використанням об'єктів авторського права в цифровому середовищі: ідентифікаційний аспект |
|
Роботи Номінація «Духовно – моральне виховання особистості в контексті ідей В. О. Сухомлинського» |
КОГНІТИВНИЙ АСПЕКТ ЛЕКСИЧНОЇ СЕМАНТИКИ НА ОСНОВІ ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНОГО АНАЛІЗУ ЕМОТИВНОГО КОНЦЕПТУ INTIMACY У СУЧАСНІЙ АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ |