|
|
Скачати 3.46 Mb.
|
7.3. Культура творчої самореалізації людиниПитання1. «Реалізаційна парадигма» буття людини. 2. Культурологічні основи творчої самореалізації людини. 3. Духовне самоздійснення людини. Суть «реалізаційної парадигми» буття людини — самоподолання своєї егоїстичної самості на користь самореалізації духовної сутності. Це самоподолання людини духовною суттю своєї природи. Подібна зміна історичної парадигми етики людини здійснюється не без впливу вітчизняних філософів. Так, добре відома розроблена Н.Ф.Федоровим «Філософія Спільної Справи» всіх існуючих і неіснуючих людей. Раціональне зерно федоровської філософії — це ідея самоспасіння людства шляхом розвитку і реалізації творчих потенціалів, що закладені в духовній природі людей. Філософсько-онтологічні і гносеологічні основи людини, за Федоровим, такі: людина є самоціль для себе, головна мета її буття — духовне воскресіння, яке є не задачею бога, а практичною справою самої людини; самореалізація людьми ідеї «космічного братерства» на землі перед тим, як вони знайдуть «надсвідомість» і «наджиття» в космічному бутті; духовні сили людей — це «животворні сили справи людства» (а не однієї людини), і, якщо вони не здобудуть перемогу в Спільній Справі, то людей попереду чекає Ніщо, і вони позбавляються всякого майбутнього; ^людина самореалізує себе через індивідуальне пізнання, іншим шляхом вона не досягає результату, а тільки на основі індивідуального досвіду мислення і самопізнання; смисл життя у самому житті, в життєвій самореалізаци; той, хто шукає смисл життя, позбавляє життя смислу. Задача філософії, за Федоровим, — відповідати на запитання, які перед нею поставлені самою історією, сформувались історично. філософія не розгадує загадок, а має їх. Вирішуючи Історичні питання, що постали перед людиною, філософія тим самим самореалізує себе для людини, підказуючи шляхи самоспасіння людства. Для Федорова великий російський письменник Лев Толстой був «поганим філософом» тому, що він створював філософію для себе, «секстанську філософію», а не загальнолюдську культуру духу. Самореалізація людини в нормативному визначенні — це опред-мечування духовного багатства людини, її внутрішнього світу в створюваних нею духовно-предметних цінностях. У самореалізації спостерігається своєрідна пульсація-взаємоперехід внутрішнього у зовнішнє і зовнішнього у внутрішнє, що звичайно описують механізмом «обернення-перетворення». Це є об'єктна самореалізація людини по об'єктивній мірі її духовної сутності. Така самореалізація дозволяє людині досягти життєрозуміння, напрацювати життєвий досвід, а потім вибудувати адекватний своїй духовній сутності життєвий шлях. На такому життєвому шляху людина здійснює свій екзистенціальний вибір між своєю самістю і духовною сутністю. Це е ціннісне самовизначення. У процесі ціннісного самовизначення людина здійснює вибір між свободою самості і свободою індивідуальності, тобто вибір між особистісним і духовним. Вибір свободи самості позбавляє її індивідуальності, тому що самість підпорядковує людину соціальним вимогам, перетворює на механічного носія соціальних оа-нак, на репертуарно-рольову особистість. Це особистість людини-пристосуванця, що адаптується і постійно змінюється. Свобода самості від-чужує людину від її духовного начала, а не на-ближає до нього. Набуваючи соціальне право відходити від несвободи самості, робити її штучно свобідною, людина не набуває справжньої свободи, а саме — духовної свободи. Тому що вона одразу ж бере зобов'язання підпорюватись і дотримуватись соціальних стандартів, соціальних правил поведінки. Це описує теорія «соціальної дії» американського соціолога Р.Рарсонса. За непідкорення правилам соціальної поведінки суспільство відразу ж. накладає на самість-особистість соціальні санкції. Тут діє цілком визначений суспільний закон: особистість свобідна тією мірою, в якій її поведінка відповідає соціальним очікуванням суспільства. Ось чому свобода особистості є відчужена свобода від її людської духовної сутності. Це добре показав Г.Гегель у своїй «Феноменології духу». Правий також 1 Ф.Енгельс: свобода є усвідомлена необхідність, коли йдеться про соціальну свободу. З цієї причини всі великі філософи вели мову про моральну поведінку, моральну свободу свого «Я» (Фіхте), про моральний категоричний імператив (Кант). Там же, де етичні принципи свобідної індивідуальності порушувались («що розумне, то дійсне; а Що дійсне, то розумне» — Гегель), там треба було виправдовувати абсурдні державні порядки як гаранти свободи. Невідчужувана лише духовна свобода. Вона не підвладна соціальним санкціям і не ліквідується за наказом. У соціальній сало-реалізації можна знайти свободу, якщо вона здійснюється по мірі духовної сутності людини — адже вона вища від людських законів 1 підкоряється тільки законам вселенського буття. Суб'єктна саморе-алізлція людини настає тоді, коли вона є для-себе-самоціль-ов'єкт самовдосконалення, тобто коли в ній відбувається самоздійснення духовного начала через «індивідуум» людського «суб'єктума». Яку такому разі виглядає природно-фізична і соціальна саморе-алізація людини по мірі її духовної сутності? Вона, звичайно, суттєво відрізняється від звичайних уявлень і практичних способів самовдосконалення. З одного боку, вона виходить за межі грубо-фізичної визначеності людини як «речовини існування» і робить її «істотою існування». А з другого боку, входить у сфери ментальності як певної психофізичної предметності, в індивідуальну ноосферу людини (мента-лосферу). Можна розрізнити такі основні види природно-фізичної саморе-алізації людини по мірі ЇЇ духовної сутності: 1. Універсально-природна самореалізація. Це всезагально-при-родна, природно-космічна самореалізація, яка відбувається на енерго-інформаційному рівні позанішових природних взаємодій, на якому природно-космічний світ об'єднується в єдину систему буття-діяльності людини. Це відбувається через механізми «.інформаційного поля», яке зв'язує всі відомі види природного руху (фізичний, хімічний, біологічний, соціальний, духовний) на основі слабких енер-говзаємодій. Інформаційне поле, як гадають, Г об'єднувальним у відношенні до чотирьох базових взаємодій нашого фізичного світу (сильна, слабка, електромагнітна, гравітаційна), єдиною взаємодією на сутнісному рівні природно-космічного буття. Воно глибоко пронизуюче, бо здатне проникати всередину природних форм («ін-форм», ін-формація) і здійснювати взаємодію на субстанціональному рівні універсально-природних процесів. У керованому режимі подібний універсально-природний процес може забезпечити тільки людина як істота, що володіє духовною сутністю: як позанішова істота за своєю вихідно-родовою природою; як істота, що володіє найвищим видом природного руху — соціальним і духовним рухом; як сутність, що має у своєму розпорядженні енерго-інформаційний механізм універсальної природної взаємодії — мозок, і потужний психічний перетворювач природних процесів — свідомість (як трансформатор матеріального в ідеальне); як сутність існування, здатна при подібному перетворенні матеріальних процесів у ідеальні забезпечувати їх адекватність і зберігати при цьому їх трансформативну процесуальність у вигляді передавального інформаційного поля. Універсально-природна самореалізація людини в суб'єктивному плані (онто-гносеологічному) — це творча діяльність-буття. Вона є предметно-духовна діяльність, яка змінює характер відображальної діяльності свідомості. Вона вже не просто відображає, а нідображає-творить. При цьому досягається «шеллінгіанська тотожність» суб'єкта і об'єкта по творчій моделі духу-суб'єкта. Це тотожність фізичного і психічного по мірі духовної сутності людини. І саме вона стає універсальним джерелом інформаційного поля для всього природного оточення. Тут мову можна вести про третю сигнальну систему — інформаційну систему сигналів: позамовну, основану на інтуїції, не-дискурсивності, чуттєзнанні. Вступаючи в енерго-інформаційний обмін з природою (генно-інформаційний і віто-інформаційний), людина через свою сутність об'єднує, транслює всі інші природні сутності, перетворюючи себе разом з ними у «всезагальну, універсальну сутність». Екологічний смисл такої універсальної сутності цілком раціональний — забезпечити в такий спосіб екобаланс, гомеостазис на Землі на набагато нижчому рівні енергетики. Таким шляхом природа отримує додатковий і значно більший енергетичний резерв своєї екологічної потужності, який набагато подовжує ресурс її існування. Стає можливим еволюційний розвиток ие тільки антропоїдів, а й істот неантропного принципу буття. Інакше кажучи, в земноприроді реалізується креативний принцип буття як всезагально-універсальний, природно-космічний принцип. Стає можливим утворення у земносфері «креативних реальностей», «астральних структур», морфологічних типів свідомості за зовнішньою формою об'єктів, польових форм життя, включаючи «розумне поле», ментальні енергоструктури та ін. При цьому вельми «психорухливою» виявляється енергоструктура людини. Наявність подібних можливостей була помічена оде в стародавньому світі. Відомий цілитель Гіппократ здійснив цілком унікальну класифікацію людей (людських темпераментів) за енергетикою рідини, що протікає в людському організмі» Це людські морфотипи, які визнаються і сучасною наукою: сангвініки (кров), флегматики (слиз-лімфа), меланхоліки (жовч), холерики (гаряча кров). Подібну «енергетичну класифікацію», але вже за зовнішньою формою людини здійснили американські психологи Шелдон і Кречмер. За Шелдоиом, фіксуються: екзоморфна людина (округла куля), мезоморфна (атлет), ектоморфна людина (тонка). За Кречмером: соматоніки (тільний тип), астеніки (слабкотільний тип), вісцератоніки (мускульний тип), еці-лептоніки (розумовий тип). 2. Сутнісно-індивідуальна самореалізація. її можна представити в якості «субстанціональної» самореалізації, при якій відбувається зняття особистісної формності людини і її природної формності і встановлюється єдність індивідуумів «суб'єктума» і «об'єктума». Тим самим інтегруються субстанціональні основи людини і космоприроди в якомусь їх спільному континіумі. При цьому відбувається перехід свідомості на нове просторово-часове сприйняття і звичайний фокально-фізичний зір доповнюється особливим «психічним зором». За рахунок включення в людському мозку механізму функціональної асиметрії мозку в психіці людини з являється «психічний простір» і «психічний час» (як психічна основа для духовного простору-часу), виникають «голограмні ефекти» прозріння об'ємних неприродних реальностей. Багато людей, найчастіше вчені і крупні мислителі, відзначають у своєму мисленні феномени «надиктування інформації», передачі «космічних повідомлень» і т.п. З фізичної точки зору духовна сутність може являти собою те, що позначається як квантова-електронна структура (тобто польова), або як лептонна структура (тобто тонко-речова, що складається з найлегвдих елементарних частинок, що не розділяються), або як нейтронна структура, котра нашим фізичним світом майже не вловлюється (але 50% речовини нашого Всесвіту, як гадають, представлено нейтрино). Все це можна визначити одним поняттям — «тонка реальність». Вона лежить в основі сильно взаємодіючої реальності («грубо» речовинної). Граничним рівнем субстанціональної основи фізичного світу є: у мікросвіті — кварковий, рівень виникнення кольорів, кольоровості світу; у мегасвіті — «чорні дірки» (І, можливо, «білі дірки»), у які колапсує наша реальність; у перехідних модулях мегасвіт-мікросвіт — це «важка» елементарна частинка, що з'єднує їх, — «максимон», яка при її енергоприскоренні здатна розширюватись до мегасвіту, а при зниженні енергорівня перетворюватись у важку елементарну частинку (адрон) мікросвіту. Для людини сутнісно-індивідуальна самореалізація є виявлення у своїй сутності духовної індивідуальності як «своєрідної сутності» і процесе розрізнення .духовної сутності і самості, здійснення духовного вибору на користь розвитку у собі найвищого начала, свого сутнісного самоздійснення. Це є духовно-сутнісне самовизначення людини. За ним вона вже шукає форми не стільки об'єктної саморе-алізації і самовдосконалення, скільки суб'єктної самореалізації, са-мовтілення не в речовині природи, а в сутності людини як природної екстракції. Це є початок духовно-індивідуального самопізнання людини: самоузнавання, спогадання, самоподолання, самовідкриття в новій якості. Головні способи — рефлексія і аутокомунікація. Свої одкровення вона присвячує не собі,алюдям. Іншими словами, це «філософствуюча людина» як архетип, або «моральні люди». У цьому відношенні вельми йаочна типологія «моральних людей» за їх альтернативними парами: люди віри: схильні до породження утопічних ідеологій; індивідуум фіксують в собі як ^релігійний дух»; люди фактів: це суб'єкти практичної свідомості і тому продукують практичні ідеї і реальну ідеологію, схильні до наукової діяльності й індивідуум фіксують в собі як науковий дух»; люди честі: романтичний тип людей, схильних породжувати романтичні ідеали, схильні до ідеалізації дійсності, фіксують в собі індивідуум як «благородний дух»; люди принципів: це егоїстичні романтики з раціоналізованою свідомістю, схильні до жертовності заради своїх принципів і переконань, індивідуум фіксують як «філософський дух». 3. Ментально-когнітивна самореалізація. Це індивідуально-ноос-ферна самореалізація, коли духовна сутність розгортається у мента-лосферу людини як індивідуальну реальність. При цьому психіка людини, її свідомість і самосвідомість зазнають великих змін не стільки відображального характеру, скільки чисто рефлексивних, внутрішньо-психічних властивостей. Вони такі: 1) Творче відображення в процесе! творчої діяльності-буття знаходять зовсім новий механізм взаємодії внутрішнього і зовнішнього — механізм ефектора, що зв'язаний з випереджаючим відображенням (афферентний механізм за Анохіним). Цей механізм імпульсне посилює відображальний ефект свідомості у внутрішньо-психічному плані перетворення матеріального в ідеальне. Тим самим стає можливим психічне сприйняття інформаційних процесів як слабких енерго-взаємодій — у свідомості вони через механ(ам ефектора просто посилюються, а потім рефлексуються, При достатньому посиленні вибірковості цього механізму він стає ефекторно-інформаційним і, як видно, може сформуватися в третю сигнальну систему людини. 2) Виникнення психічної якості «продуктивної уяви» (що припускав Фіхте) з механізмом творчої імагінації (що передбачив вітчизняний філософ Голосовкер). Імагінативна свідомість здатна до зовсім іншої тсихічної взаємодії з дійсністю, іншої саморефлйксії і, головне, змінює якість ментальності людини (за формулою Ейнштейна — «уявлення важливіше за мислення»). Вона здатна до створення «внутрішніх образів» свідомості поза прямим контактом із зовнішнім середовищем, а також до образного розрізнення інформаційних сигналів, що сприйняті через інформаційне поле лоза зоровим контактом із зовнішнім оточенням. У початковій Стадії це носить примхливу форму аглютінацій (сполучення несполучуваного, неймовірних сполучень), але потім смислоутворюються і набирають цілком описуваний вигляд. Здатність до такої ментальної дії часто і робить людину вченим, «людиною науки*. Імагінативна свідомість виразно розрізняє ментально-когнітивну діяльність і тому робить можливою і самореалізацію саме в такому аспекті. Імагінативна свідомість дуже розбірне починає розрізняти різні рівні свідомості як психічну діяльність з різною психічною якістю. Серед цих рівнів: передсвідомість як «сутінкова свідомість» зі слабою розпізнаваль-ністю образів, понять, особистого его; непробуджена свідомість, яка, проте, володіє «перед-чуттям свідомості»; Підсвідомість: може працювати в режимі інтуїції, але коротко, включаючись лише на деякий час, решту часу актуально не представлена; творчі люди для «обкатки» і рудної ідеї часто закидають її у підсвідомість, де вона «виварюється» і потім підсвідомість «видає» вже готове рішення; в психології розглядається як резервна потужність свідомості; для імагінативної свідомості — це розширена актуальна свідомість до меж «підсвідомість-надсвідомість»; актуальна свідомість, або бадьора свідомість — це свідомість, що включена у зовнішню дійсність, екстравертована свідомість (за К.Юн-гом) для орієнтації у зовнішньому оточенні; надсвідомість: це свідомість з генно-історичною пам'яттю, яка часто «прокручує» людині картини минулого і за детермінаціями минулого — «прокручує» картини майбутнього, тобто це свідомість з розширеним просторово-часовим континіумом іактивно діюча функціональна асиметрія мозку); каталептична свідомість: парадоксальна фаза свідомості, зв'язана з різним психічним переключенням на інше реальнісне сприйняття (включення-замикання на минуле, майбутнє, інореальності, внутрішні психореальності); свідомість у стані трансу, транс-свідомість: керована каталепсія або самою людиною, або з допомогою іншої людини (гіпноз); зверхсвідомість: креативна свідомість, здатна безпосереднь") впливати на оточуюче, вступати з ним в енерго-інформаційну взаємодію і накладати «креативні моделі» на оточуючий світ, піддаючи його таким чином зміні. 3) Творче реконструювання попередньої реальності в нову з утворенням менталосфери по мірі (критеріям) духовної сутності людини; це здійснюється через механізм творчої реінкарнацн: а) шляхом «перевтілення» самості людини в духовну сутніс ,гь, тобто їх розрізнення і зміна домінанти на ціннісне домінування духовної сутності в психосфері людини; б) наступного «перевтілення» духовної сутності в духовну свідомість зі зміною психічного сприйняття зовнішньої дійсності та якості внутрішньої рефлексії («самосвідомість самосвідомості», за Ге-гелем) — це «психічна субстанція» людського духу; в) «перевтілення» духовної свідомості в духовно-креативну мен-ті.июсферу (самокеровану); це «ментальна субстанція» людського духу, на базисі якої наробляється цілком нова понятійність і чуттєвість ді'.ініііі із слабкими взаємодіями (універса-льно-природними), з тонкими реальностями (сутнісно-індивідуальннми), і «когнітивними реальностями» (сутнісно-всезагальними), які є денотати творчої діяльності і модуси творчої реальності в гносеологічному аспекті (перед з іншими модусами і аспектами). За Гегелем, це є занурення в духовну сутність людини способом послідовних внутрішньо-психічних перетворень. Момент перетворення може фіксуватися і зовні як феномен «цілковитої зміни людинц», найчастіше вловлюваного у вигляді аурального світіння. Алегорично його називають «світом істини», «світом знання», а онтологічне це, можливо, квантоао-актичніїй феномен світіння інформаційного поля когнітивної реальності. 4) Творча реалізація людини в духовній менталосфері через механізм інтенціювання або здійснення певного наміру цілепокладання себе в якості самоцілі, що реалізується вже не в індивідуальному, а широкому контексті «великого духовного космосу», «духовного всесвіту для всіх». Тим самим йдеться про повну реалізацію духовної сутності людини і перетворення її в реальну природокосмічну людину з найвищим рівнем розвитку своїх здатностей, наприклад, надздатність безпосереднього впливу на своє оточення, зміна реальності. Але головна з них -здатність «підключатись» до інших духовних сутностей і таким шляхом резонансне посилювати свій духовно-психічний потенціал, який можна порівняти з космоенергіями (феномен «психосдності»). Таким чином людина своєю «своєрідною сутністю» сходить до «єдиної сутності» або «всезагальної сутності», досягає сутнісної єдності зі світобудовою. Вона знаходить майбутнє, яке залежить від неї, а не від вищих сил, але для цього повинна прийняти повну відповідальність за себе і своє здійснення. Це майбутнє не утопічне, не соціально-примусове, релігійно-містифіковане або яке-небудь зомбі-психотропне, а «реальне майбутнє» людини, що самореалізується. Це людина, яка виходить за межі земноприродної екосистеми і входить у синергосисте-ми космосу з «свідомістю самореалізації» як «синергетична людина», «синерголюдина». І подібна надприродна структура в людині представлена, хоч і не існує актуально. 4. Супранатуральна самореалізація («метафізична»), У науково-емпіричному в'їдношенні про неї мало що відомо, крім «дослідів поза тілом» (ДПТ) у випадках клінічної смерті і настанов тібетської йоги про те, як поводити себе після смерті, у посмертному світі. Але в даному разі йдеться не про післяфізичне існування, а про буття по «цей бік» у надфізичних модусах. Про нього можна думати лише з граничне широких основ буття: за визначенням філософських понять і категорій: «сутність» — те, що існує в людині, при-сутнє їй за актом внутрішньої призначеності; існує в природі як істина, котра не потребує природної доведеності; «дух» — субстанція, що існує на рівні сутності і у фізичних явищах не спостерігається; «духовна сутність» — субстанція, яка за межами природної еволюції людини проявляє себе позамежне; еволюційним шляхом не розвивається і вимагає зусиль самої людини як удосконалення свідомості і мислення, емоцій і волі; «свідомість» — те, що дається для сумісного пізнання (пі-знання) і для проходження по знанню (з ким? і куди?); «людина» — істота, що віками приростає свідомістю (в якому напрямі? хто імпульсує? яка ціль?); «суб'єкт» — те, що .існує до («суб») вкладеності («'єкт») в природу (де існує? навіщо вкладається?). Моменти супранатуральності простежуються у більшості філософських категорій загальнофілософського значення: «причина», «необхідність», «закон», «якість», «форма», «матерія», «ідеальне» та ін. Це все філософія як «метафізика» (те, що йде після фізики, за Арістотелем), вся філософська метафізика як трансценденталіка; за інверсією базових фізичних енергопроцесів: природно-ент-ропійні процеси у синергосистемі («надвеликій» вселенській системі) стають негентропійними, йдуть не з витрачанням, а накопиченням енергії; супранатуральний світ — це синергосистема; за зміною онтологічної спрямованості супранатуральної світобудови: головне — відсутність просторово-часової характеристи • ки («нуль-простір» і «нуль-час»), що ще передбачив Кант, говорячи про людську апріорність сприйняття простору і часу); наявність «простору без простору» і «часу без часу» (а тільки їх відчуття і переживання) в процесах функціональної асиметрії мозку; оборотність часу та згортання простору в процесах мікросвіту; за супраментальним принципом психічної організації свідомості, завдяки чому вона здатна до супраментальності: а) різноякісна агрегованість свідомості: наявність 200 «полів свідомості» і «субполів», свідомість нервово-психічних центрів мозку, свідомість ретикулярних формаг'й мозку (У.Пенфілд, М.Клара), наявність «паттернів свідомості» (вихідних зразків, кліше), які визначають характер його функціонування (Дж.Екклз); б) здатність свідомості виступати як «детектор» різних реальностей залежно від того, на що настроєний «детектор свідомості» (Дж.Екклз); в) можливість клонірувать свідомість її настроюванням на інші функції (через паттерни), на інше сприйняття реальності і сприйняття інших реальностей з «відключенням» від земнореальності (досліди зі свідомістю в стані трансу цілком доводять таку можливість) шляхом у перенастроювання «детектора» свідомості; г) проявлення сутнісно-психічних властивостей людини як результату клоніруючої операції у відношенні до неї, і представленість людини в такій якості як біоробота (втручання «космічних цивілізацій» і розгляд людини як «творіння бога»). Припускається також така психо-формаційна організація свідомості, яка дозволяє їй збільшувати мірність свого буття, підніматись на більш високий рівень вимірювання — за даними фізики, це розсування з 3-мірного буття до 11-мірного рівня. При цьому «згортаються» як актуальні параметри буття не тільки простір-час, а й енергія (спочатку інверсія від ентропії до негентропії, а потім •— елімінація), інформація, знання і т.д. Що таке «абсолютне знанняіЛ — це «згорнуте знання», яке для себе перестало бути параметром буття, тому що воно безпосередньо існує в такій екзистенції. Так само, як для «вічної істоти» не існує як параметр буття час, а для безконечного — простір. Це вже надприродні, супранатуральні екзистенції. Інакше кажучи, супраментальність свідомості передбачає супранатуральність людини і містить у собі супранатуральну сутність людини, а остання уже за визначенням, «від зворотного» обумовлює супранатуральність і самої природи (за Гегелем — це «дух-об'єкт»), Супраментальності як предикату повинен відповідати і денотат —супранатуральність людини і природи; за резервною здатністю людини до природно-космічного мутагенезу; це резервно-екологічний потенціал людини, яка могла сформуватися (але могла і не сформуватися) протягом багатомільярдних періодів природного існування і 300-мільйонного існування активних земноводних і сухопутних біоформ. Це період обертання сонячної системи нанколи центру галактики — єдиний цикл обороту, за яким можна судити про зміни земноприродних форм життя під космічним впливом. Виходячи з 5-мільйонного періоду існування істот антропоїдного типу, пройдена лише 1/60 частина космічного шляху Землі навколо галактичного центру і зовсім неясно, які космічні еволюції та флуктуації очікують нас на решті 59-ти частинах шляху. Ясно одне, що потужні «еволюційні удари» нас неминуче очікують, судячи з палеонтологічних даних розкопок стародавніх земновидів. І як людина не схожа на динозавра і риба на людину, так і майбутня людина як «мутагенетична людина» буде не схожа на нас нинішніх. Американський фізик К.Саган в цьому смислі і висловився: людина, що вийшла в космос, зміниться такою самою мірою, як і риба, яка вийшла на берег. Усе питання в тому, який у нас мутагенетичний потенціал, а судячи з даних науки еволюційний генезис людини закінчився ще ЗО тис. років тому. Є й інші дані, що він майже миттєво може відновитися (відкриття «стрибаючих» генів у генотипі людини), особливо під діянням радіоактивних факторів і космічного рентгенвипромінювання. Тотальні концеропрояви — ознака негативної мутації, як і СНІД, свідчать про природне відторгнення людини. Куди? У Небуття або по-заприродність, супранатуральність?; за наявністю супранатурального «принципу додатковості»: реальна природа цього принципу неясна і його можна розглядати як «принцип спасіння» для самої природи, який відкриває додатковий ступінь свободи в бутті, коли воно підходить до якихось критичних моментів, розбалансовується, втрачає саморегуляцію. Людина сама виступає таким принципом додатковості для природи, встановлюючи у ній свідоме регулятивне начало. Це, видимо, трапляється тоді, коли природа починає самознищувати себе у надто інтенсивній життєвій боротьбі природних видів, або коли стають надто широкими діапазони природного саморегулювання і така саморегуляція стає малоефективною. Природа тоді саморятує себе в людині як найвищому своєму витворі. Коли ж людина не виконає цю природну функцію, вона сфокусує свій «принцип спасіння» на іншій перспективній (еволюційно) природній істоті. І, можливо, такий процес переорієнтації природи з людини на іншого «еволюційного лідера» вже почався. Людина виступає «принципом самоспасіння» / для себе самої, звичайно, коли достатньо усвідомлює ситуацію і зробить це своєчасно. Але це у природному контексті. А в супранатуральному контексті має існувати принцип додатковості позаприродно, вже за власною автономно-самостійною сутністю людини як «другоприродної сутності» людської культури. Духовна сутність людини — це і є її «принцип додатковості», який дає їй додатковий ступінь духовної свободи. Ось чому в історії філософії категорії свободи приділено так багато уваги і так багато наплутано в плані реального застосування феномена свободи в актуальній життєдіяльності людини. Мова, звичайно, йде не про соціальну «свободу волі», яка ні до чого, крім тотальної війни «всіх проти всіх», не призводить. З цієї причини людство за весь історичний період свого існування тільки воювало — неправильно був утилізований принцип додатковості в модусі свободи (і лише 250 років мало «мирного перепочинку» від війн). Релігія наближає розуміння духовної сутності людини, переводить свободу із соціального плану реалізації принципу додатковості в духовний план. Але робить це у перетвореній формі «релігійної свідомості» і «релігійної самореалізації» як перетвореної форми духовної самореалізації. Релігія дає ілюзорне спасіння людині в «божествеь.іому дусі», знімаючи з неї індивідуальну відповідальність за свою долю і своє майбутнє і довіряючи її найвищому екзістенціональному (космічному) началу. По суті, це визнання власного безсилля і нездатності розпорядитися дарованою свободою духу. Людина тоді виявляється набагато нижчою від дарованої їй духовної міці. Це положення і розтлумачують постійно серйозні філософські школи, вся історія філософії («рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих»). Свобода духу досягається при духовній самореалізації людини — ось проста істина для людини і для людства. 5. Духовна самореалізація людини є реалізація людиною духовного принципу додатковості на основі самооволодіння своєю духовною сутністю, оволодіння своєю супранатуральною природою і супранатуральним началом-принципом, прийняття повної духовної відповідальності на себе, не проектуючи її на інші позамежні людині сутності і майєвтичні об'єкти. Шлях до духовної самореалізації торували багато які великі філософи і мислителі. Пропедевтика духовної самореалізації не є складною: самовдосконалення у творчій діяльності, індивідуальна відповідальність за духовно-ціннісне самовизначення, самовиховання духу і духовності в собі і для себе (через духовний самоконтроль), управління соціальним ритмом свого життя як саморегуляція свого життєвого шляху, духовна самодетермінація (замість соціальних обмежень), розвиток культури індивідуального буття як живого буття культури. Все це — неперервна і постійна духовна праця самореалізації. Вона — запорука розвитку сил самореалізації, продуктивної духовно-практичної діяльності по саморозкриттю, самопізнанню і самооволодіпню своєю духовною сутністю, гарант духовного са-моздійснення людини в її космічному бутті. |
|
Духовно-моральне виховання на уроках англійської мови Прояви високої моральності такі як: жаль, співучасть, співпереживання та повага до інших і себе, на жаль, відходять на другий план.... |
ФОРМУВАННЯ ТВОРЧИХ ЗДІБНОСТЕЙ УЧНІВ В ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ, ДУХОВНО-МОРАЛЬНОГО... Навіщо учень вивчає математику? Для того, щоб розвинути математичне мислення, а не для того, щоб визубрити формули і теореми, від... |
|
ЕТИКА 5 КЛАС Моральність визначає індивідуальну життєдіяльність людини й формує ціннісний простір суспільства. Споконвіку, скільки існує людство,... |
Аспект |
|
Про вивчення курсів духовно-морального спрямування у 2008-2009 навчальному році України надає батькам право вибору вивчення дітьми курсів духовно-морального спрямування. Серед них: „Етика”, “Християнська етика”,... |
НАКАЗ Чернівецької області з питання «Здоров’язбереження як домінантний аспект освітньої діяльності навчальних закладів» |
|
Трибуна педагогічного досвіду Здоров’язберігаючий аспект розвитку молодших школярів в інтегрованому курсі «Навколишній світ» |
Науково-практичний семінар Облік та контроль за використанням об'єктів авторського права в цифровому середовищі: ідентифікаційний аспект |
|
Роботи Номінація «Духовно – моральне виховання особистості в контексті ідей В. О. Сухомлинського» |
КОГНІТИВНИЙ АСПЕКТ ЛЕКСИЧНОЇ СЕМАНТИКИ НА ОСНОВІ ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНОГО АНАЛІЗУ ЕМОТИВНОГО КОНЦЕПТУ INTIMACY У СУЧАСНІЙ АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ |