ПРОБЛЕМИ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

УДК 008(477)

Б 24
Василь БАРАНІВСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ МОЛОДІ

ЯК ПРОБЛЕМА ВИЩОЇ ШКОЛИ УКРАЇНИ
У статті на засадах філософсько-соціологічного аналізу висвітлюється місце та роль вищої школи в національно-патріотичному вихованні молоді. Підкреслюється актуальність національного виховання молоді в аспекті проблем українського суспільства, надаються певні рекомендації щодо їхнього
розв'язання.

Ключові слова: соціалізація, вища школа, молодь, національно-патріотичне виховання.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими та практичними завданнями. Аксіомою є твердження, що молодь – це майбутнє держави, суспільства.

У процесі становлення, соціалізації молодої людини принципово важливе значення має національно-патріотичне виховання, засобами якого можна зняти, або значною мірою послабити такі наявні в Україні проблеми як: низький рівень духовності, національної самосвідомості, маргіналізація, дезінтеграція суспільства, міжконфесійна ворожнеча тощо. На причини цих проблем та завдання української влади у зв’язку з ними вказав відомий український філософ Мирослав Попович: “Влада повинна чітко усвідомити, що лише пропаганда національних пріоритетів дасть плідний результат. Ми маємо виборювати свої цінності. Захищати те, що є для нас святим, – те, що ми давній народ, який має велику культуру. Перед українською культурою постає завдання надзвичайної складності – долучитися глобалізованого “Ми” й водночас зберегти самобутній життєвий світ, відчуття власного національного “Я” [1, 16].
© Баранівський Василь, 2012

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Визначний сучасний британський політолог Ентоні Сміт на підставі глибокого аналізу культурних основ нації дійшов до актуальних висновків:

• 
  перший – незнищенна здатність етнічної спільноти та ідентичності формувати одну з тривких основ соціально-політичної солідарності протягом усієї історії аж до тепе-рішнього дня;
  
• 
  другий – багатогранність характеру більшості націй і націоналізмів, часто багатошаровість характеру їхніх культурних традицій, що став результатом поступової еволюції або раптових змін і революції. Але таке розмаїття (культурних традицій – В.Б.) не ослаблює окремого характеру провідної публічної культури нації та унікальності її арсеналу, міфів і
  символів;
  
• 
  третій – довговічність націй і тривкість національних концепцій;
  
• 
  четвертий (найголовніший) – те, що ідеологія і рух націоналізму і надалі відіграє провідну роль у сучасному світі. Позбувшись своїх попередніх історичних оболонок, націоналізм став доступний для цілей народної мобілізації та легітимізації на всіх континентах і, мабуть, і далі виконуватиме цю роль, поки потреба в культурній ідентичності поєднана з прагненням утвердити суверенітет народу [2, 240 – 242].
  

В унісон з цим відомий український філософ Микола Михальченко стверджує: “Становлення і розвиток української нації в етнічному, політичному, економічному і культурному аспектах неминуче приведе до очищення терміна “український націоналізм” від наносного, приписаного йому значення, особливо ззовні, країнами, що не бажають державності України. Українська ідентичність логічно впишеться в європейську і світову систему народів” [3, 88].

Прагнення до національної, культурної ідентичності як закономірність проявляється сьогодні в боротьбі народів Африки, в посиленні заходів, спрямованих на захист національних інтересів у країнах Європи, в посилені російського націоналізму як у самій Росії, так і за її межами, у зміцнені таких національних держав, як Китай, Японія тощо.

Вагомий вклад у виявлення та обґрунтування сучасних цивілізаційних процесів здійснила сучасна філософія постмодернізму. Вона стала реакцією на негативні, трагічні, фатальні наслідки модерністського шляху до тоталітаризму та проявом найглибшого світоглядного розчарування насамперед телеоцентрованим проектом історії, який панував за доби модерну, а вже потім – тими чи іншими стратегіями його реалізації, засобами й способами досягнення декларованої модерном фінальної мети історії. Сучасні українські філософи В.С. Лук’янець та О.М. Соболь стверджують: “Постмодернізм – це сходження до мультикультуральності, яка утворює собою своєрідне середовище вільного становлення, рівноправного співіснування, творчого суперництва самобутніх культур, а не горезвісний “плавильний котел”, який переробляє їх на якусь єдину, наднаціональну “монокультуру”, що панує над усіма субкультурами [4, 227]”. У контексті такої мозаїчної мультикультуральності, яка спонтанно змінюється, різні автономні культури співіснують, не змішуючись одна з одною, не редукуючись до “гіперкультури”. За радянських часів такою “гіперкультурою” щодо інших була російська. Постмодерністське бачення полягає у тому, що самобутня національна культура має переважати вплив будь-якої штучно сконструйованої культури, яка претендує на статус наднаціональної.

Близькою до цього є й критика теорії глобалізації у галузі культури та етнонаціональних відносин. Постмодернізм звертає увагу на відірваність глобальних “космополітичних культурних форм” (та їхніх штучних еклектичних комбінацій) від конкретно-історичних умов життя людей, на нездатність таких конструктів формувати і передавати ідентичність національних та етнічних спільнот як “локального”, так і “регіонального” масштабів. Приклади такої критики глобально-тоталітаристської культури подаються, зокрема, в статті Умберто Еко “Вічний фашизм” та інших працях сучасних філософів і політиків [5, 14].

З огляду на проаналізовані праці розуміємо потребу наукового аналізу сучасного стану освіти, її ролі в формуванні національної самосвідомості, національної гордості, поваги та любові до України, її народу, культури, історії.

Мета дослідження. Виходячи із сучасних світових та українських реалій і тенденцій, потреб духовного розвитку суспільства, розв’язання гуманітарних проблем, що несуть загрозу національній безпеці України, проаналізувати роль вищої школи в системі національно-патріотичного виховання української молоді.

Завдання дослідження:

• 
  здійснити соціально-філософський аналіз світових тенденцій щодо ролі національних чинників у сучасному державотворенні;
  
• 
  показати особливості національно-патріотичного виховання молоді в інших країнах світу;
  
• 
  здійснити аналіз стану національно-патріотичного виховання в системі ВНЗ України;
  
• 
  запропонувати шляхи вдосконалення системи національно-патріотичного виховання у ВНЗ України.
  

Виклад основного матеріалу дослідження. Політика у галузі державотворення, народної освіти буде тоді успішною, коли будується на міцному фундаменті, закладеному з урахуванням об’єктивних довготривалих прогнозів щодо закономірностей та тенденцій світових та вітчизняних суспільних процесів. Сьогодні є безсумнівною доволі тісна взаємозалежність подій, що відбуваються у світі, їхній вплив на будь-яку соціальну спільноту світу. Такими явищами (тенденціями), наприклад, є глобалізація, в освіті – Болонський процес тощо. Водночас, є й інші світові тенденції, наприклад,: посилення ролі нації, етнічних зв’язків, ролі націоналізму в процесі державотворення. Розпочавшись розвалом імперії, нації, народи прагнуть отримати незалежність, свободу, національно-етнічне самовираження. Звісно, держави-метрополії і в сучасних умовах дуже часто прагнуть стримати цей процес, зберегти своє панівне становище. Щодо сучасної України, то найбільший тиск вона відчуває з боку Москви. Хоча і в Росії нині відбуваються процеси, пов’язані з прагненням багатьох етносів цієї держави до самовизначення.

На відміну від національної та етнічної культури, яка є справжнім вираженням загальноетнічних почуттів, цінностей, пам’яті нації, багатовікової долі етносу, сенсу його історичної ідентичності, глобальна культура позаісторична, неекспресивна, техногенна, експлуатує “нову мову”. Вона не здатна встановлювати зв’язок її носія з будь-якою історичною ідентичністю. У неї немає минулого, і тому вона – безпам’ятна, здатна формувати лише манкурта (скільки таких манкуртів є сьогодні в Україні!). Не відповідаючи життєвим потребам індивіда, нації, етносу, глобальна культура не створює колективної ідентичності, до якої б могли апелювати її індивідуальні носії. Власне, саме тому вона й виглядає не стільки такою, яка консолідує, формує колективний розум, скільки такою, яка дезорганізує націю, збиває її з історичного шляху предків [4, 254]. Що ж до нації, як форми організації соціального життя, то вона, на думку сучасних філософів, виявилася не лише компонентом модерну, а й найважливішим складником постмодерністської ситуації [4, 256]. Набувши за доби Постмодерну статусу інтерпретативного складника існуючого дотоді етнічного ядра, нація постала як симбіоз традиції і модернізації, консервації та інновації, який пластично змінюється, тобто як реактиватор традиції у надрах Модерну
[6, 228 – 229].

Аналітики Постмодерну акцентують увагу на тому, що процес глобалізації суспільного розвитку, транскультурної взаємодії є малопередбачуваним, але все ж є очевидними два екзистенційно важливих його наслідки. Перший полягає в тому, що посилюється, поглиблюється, гомогенізується транснаціональна, трансконтинентальна, гетероетнічна соцієнтальність розмаїття країн планети, сприяючи тим самим швидкому поширенню тих форм економічного, соціального і політичного життя, тих форм культури, знань, цінностей, інформаційного взаємообміну, спілкування, взаємодії, які в даний момент сприймаються як оптимальні і найефективніші для задоволення індивідуальних та суспільних потреб. Завдяки цьому глобального, міжнаціонального, транскультурного характеру набувають не тільки ті чи інші досягнення автономних мононаціональних спільнот, а й сам процес формування потреб, способів, стандартів споживання матеріальних, естетичних, духовних цінностей.

Другий наслідок глобалізації полягає в тому, що ті самі
інтерактивні процеси ревіталізують одвічне інстинктивне прагнення різних людських спільнот до збереження власної ідентичності – прагнення, яке найвиразніше виявляється у сфері мови, культури, мистецтва, національної і релігійної свідомості.

І якщо така “двуликість” цивілізаційної єдності людства для філософів – модерністів була незбагненою, то для сучасного постмодерністського мислення такий стан є об’єктивним, неусувним, таким, що спонтанно змінюється у своїй екзистенційній історії.

Саме тому сьогодні немає серйозних підстав для прогнозів, відповідно до яких у майбутньому цивілізаційна тотальність людства буде остаточно редукована до однієї з двох згаданих альтернатив, несумісних одна з одною у свідомості мислителів Модерну [4, 266].

Тож, як бачимо, сучасний стан розвитку світової цивілізації, тенденції якого показані в працях філософів – постмодерністів стимулює процес відродження та становлення української нації, а відповідно й потреби національно-патріотичного виховання, як чинника пізнання та самопізнання української нації, виховання української молоді.

На необхідність активізації національно-патріотичного виховання молоді вказує й сучасний зарубіжний досвід. Добре відомо, що в провідних країнах світу молодь виховується, насамперед, на національних традиціях, державоутворючого народу: англійців, болгар, греків, євреїв, румун, поляків, росіян, литовців, китайців, японців, угорців та інших. І цей процес розпочинається з дитячого віку та продовжується в системі освіти. Так, наприклад, у Росії, Польщі, Литві мовою навчання студентів є, відповідно, російська, польська, литовська. У Законі Республіки Польща “Про вищу освіту” одним із основних завдань вищого навчального закладу визначено: виховання у студентів відповідальності за польську державу, за зміцнення засад демократії та поваги до прав людини, поширення та примноження досягнень науки, національної культури і техніки (в Україні ж у Проекті Закону “Про внесення змін до Закону “Про вищу освіту” сучасна влада пропонує відмінити вимогу щодо формування в студентів патріотизму до України та до української мови).

Формування національно-патріотичного світогляду в країнах демократії відбувається одночасно з іншими державними та громадськими заходами фінансово-економічного, політичного, правового, культурологічного, військового характеру. Більшість країн світу здійснюють активну модернізацію своїх освітніх закладів відповідно до вимог Болонського процесу, до того ж турбуються про забезпечення робочими місцями молоді, їхню матеріальну підтримку. Важливою складовою кращих ВНЗ світу є національно-патріотичне виховання студентів на засадах поваги до національної мови, традиції, культури, історії.

З урахуванням сучасних цивілізаційних змін, етнонаціональних процесів, досвіду інших країн, національно-патріотичне виховання молоді в Україні потребує суттєвого вдосконалення. За умов відсутності сформованої титульної української нації як в етнічному так і в політичному аспекті будь-які розмови про формування українців як особистостей полікультурних, інтернаціональних, як “людей світу” тощо є передчасним та шкідливим. Не сформувавши єдину згуртовану політичну націю українців – українська держава приречена на загибель (міжрегіональні, міжконфесійні, мовні, культурологічні суперечності, маргіналізм, низький рівень національної самосвідомості тощо).

Викликає тривогу проблема відносин системи освіти з церквою. Як відомо, згідно з Конституцією України, церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Останніми роками церква все активніше впливає на державотворчі процеси в Україні, прагне нав’язати релігійний світогляд українській молоді, ввести в систему навчальних закладів вивчення богословських дисциплін. Більшість церков в Україні залежні від іноземних центрів, є антиукраїнськими за своєю суттю, а тому не здатні здійснювати національне виховання української молоді. На наш погляд у ВНЗ слід посилити викладання релігієзнавчих дисциплін, але релігієзнавчу освіту не слід ототожнювати з богословською (теологічною). Остання, як і атеїстична, є світоглядно неплюральною, а водночас ще й конфесійно зорієнтованою. Введення богословської освіти буде суперечити принципам світської освіти і може спричинити подальше загострення суперечок і конфліктів на світоглядному й конфесійному рівнях, оскільки у державних школах та університетах навчаються віруючі різних конфесій, а також ті, хто не сприймає релігії взагалі.

Водночас з негативними проявами в системі ВНЗ України накопичено значний позитивний досвід національно-патріотичного виховання молоді. У Львівському інституті МАУП виховання студентів побудовано на таких принципах:

• 
  становлення Української державності, розбудова громадянського суспільства передбачають пріоритет людини і нації, всебічний розвиток духовності;
  
• 
  самостійний, незалежний шлях розвитку України як демократичної національної держави зумовлює необхідність розвитку освіти гуманістичної та національної за змістом, високодуховної, заснованої на здобутках вітчизняної та світової педагогіки.
  

В основу системи виховання студентів інституту покладається національна ідея, яка здатна відігравати роль об’єднуючого, консолідуючого фактору в суспільному розвитку.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua