УДК 157/168:159.9.018
М 30
Михайло МАРЧУК
ПСИХОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА
ЯК ОБ’ЄКТ ГУМАНІТАРНО-НАУКОВОЇ МЕТОДОЛОГІЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ
З’ясовується суть і специфіка психологічної парадигми як об’єкта гуманітарно-наукового методологічного дослідження. Виявляються ідейно-теоретичні та соціокультурні передумови її становлення, закономірності трансформації, різновиди, антропологічні виміри, гуманістичні засади, реалізовані та приховані методологічні можливості.
Ключові слова: гуманітарно-наукове знання, класична та посткласична наука, методологія, постмодернізм, раціональність, психологічна парадигма, філософія науки.
Актуальність аналізу сутності, динаміки, евристичних можливостей психологічної парадигми наукового пізнання пояснюється методологічною ситуацією в сучасній психології, котру зазвичай характеризують як парадигмальне зрушення. Йдеться про складний і суперечливий процес переорієнтації з природничонаукової (сцієнтистської) методології на гуманітарно-наукову. Крім того, психологічна парадигма не лише змінюється відповідно до головних етапів еволюції науки (класика, некласика, постнекласика), а й сама впливає на цей процес, перебуваючи на передньому краї науково-методологічного поступу. Культура постмодерну так само передбачає зміни психологічної компоненти світогляду, що спонукає до рефлексії сучасного стану відповідної парадигми і перспектив її подальшої трансформації.
Ступінь наукової розробки означеної проблеми є достатньо високим. У фаховій літературі широко висвітлюються
© Марчук Михайло, 2012
питання, пов’язані з парадигмальністю психологічного знання, специфікою психологічної парадигми, її методологічними можливостями.
Найперше варто згадати творців найпоширеніших і найефективніших у психології наукових парадигм. Ідеться, зокрема, про
парадигму загальнонаукового експериментального підходу (В.Вундт, О.Кюльпе, Ф.Брентано),
структуралістську парадигму (Е.Тітченер),
функціоналістську парадигму (У.Джемс, Дж.Дьюї, Дж.Енджел, Г.Керр, Р.Вудвортс),
прагматичну (прикладну) парадигму (Г.Холл, Дж.Кеттел, А.Біне, Л.Уїтмер, У.Скот, Г.Мюнстерберг),
біхевіористську парадигму (Дж.Уотсон),
холістичну (гештальт-психологічну) парадигму (М.Вертгеймер, К.Коффка, В.Келлер, К.Левін),
психоаналітичну парадигму (З.Фройд, К.-Г.Юнг, А.Адлер, К.Хорні, Г.Мюрей, Е.Еріксон),
парадигму розвитку (Ж.Піаже, Л.Кольберг, А.Валон),
когнітивну парадигму (Дж.Брунер, Дж.Келлі, Дж.Міллер, У.Найссер),
екзистенціалістську парадигму (Ж.-П.Сартр, Р.Мей, В.Франкл),
діяльнісну парадигму (С.Рубінштейн, А.Леонтьєв) тощо.
Кризовий стан сучасної психологічної науки, зумовлений домінуванням у цій сфері людинознавства природничонаукових підходів, а також можливі шляхи його подолання через
гуманітаризацію психологічного знання досліджували В.Алахвердов, Ф.Василюк, В.Зінченко, Г.Ковальов, А.Леонтьєв, Т.Марцинковська, Е.Соколова, В.Стьопін, М.Томпсон, А.Юревич і ін. Суть і методологічні принципи
гуманістичної психології та
гуманітарно-наукової психологічної парадигми аналізували Ш.Бюллер, К.Гольдштайн, А.Маслоу, К.Мустакас, Г.Олпорт, К.Роджерс, Е.Фром, К.Хорні, а також дослідники їхньої творчості – Б.Зейгарник, Д.Леонтьєв, А.Ждан, які підкреслювали, що передумови становлення гуманістичної психології закладено працями К.Юнга, А.Адлера, его-психологами психоаналітичного напряму, представниками екзистенційної та феноменологічної психології тощо.
Незважаючи на те, що згадана проблематика досліджується нині “широким фронтом”, науковці ще не дійшли єдиної думки про те, чи доречно використовувати парадигмальний підхід у психології, тому що немає чіткого й однозначного розуміння природи цієї науки. Одні дослідники схильні вважати, що психологія –
допарадигмальна сфера знання, де ще не склалася своя парадигма. Інші намагаються довести, що вона
позапарадигмальна. Треті переконані, що психологія завжди була
мультипарадигмальною. “Перший діагноз, – на думку А.Юревича, – поставив сам Т.Кун, який вважав, що у психології, як і в інших гуманітарних дисциплінах, справжня парадигма ще не сформувалася, і це – допарадигмальна сфера знання. Відповідно до другої позиції, в цій дисципліні існує кілька парадигм, які відповідають основним психологічним теоріям, таким, як біхевіоризм, когнітивізм і психоаналіз, і, відповідно, психологія – мультипарадигмальна наука. Відповідно до третьої позиції, концепція Т.Куна, що виникла як результат узагальнення історії природничих наук, взагалі незастосовна до психології, котра є не мультипарадигмальною чи допарадигмальною, а позапарадигмальною сферою знання” [12, 5].
Склалася парадоксальна стуація, коли всі варіанти відповіді на питання щодо парадигмального статусу психології заперечують його. В тому числі той, що нібито й не відкидає такої можливості, проте визнання поліпарадигмальності робить це приховано, тому що не враховує головної характеристики парадигми – слугувати взірцем, здатним об´єднати вчених і панувати упродовж певного часу, не даючи шансу іншим, альтернативним парадигмам актуалізувати свій евристичний потенціал. Отже, справді ситуація не проста. “Пошуки тієї, єдино правильної парадигми, здатної вивести психологію з тупика, – пишуть В.Рибаков і А.Покришкін, – були настільки болісними, що в науковому співтоваристві зародилися припущення про незастосовність до цієї науки концепції парадигми. Чи то психологія позапарадигмальна наука, чи то допарадигмальна, а то й цілковито мультипарадигмальна – на всі смаки” [8, 9]. Але чи можна будувати наукове знання, не керуючись певними загальновизнаними правилами? “Навряд чи, дотримуючись таких позицій, можна серйозно розраховувати на подолання кризи” [там само].
Сьогодні ця проблема постала перед методологами особливо гостро. З одного боку, наявність парадигми свідчить про науковість тієї чи тієї сфери знання. З іншого ж боку, в умовах постмодерністського психологічного дискурсу говорити про парадигму не всі вважають за можливе. “Можна припустити, – пише Р.Гарифулін, – що постмодерністська психологія відзначатиметься семантичною та категорійною строкатістю, багато в чому зумовленою радикальною відмовою постмодернізму від самої ідеї можливості конструювання у сфері сучасного філософування концептуально-методологічної матриці, яка б могла претендувати на парадигмальный статус. Понад те, на наш по-гляд, посмодерністська психологія ніколи не буде належати психологічній традиції в режимі past perfect як його зміст, тому що вона буде завжди актуальним і живим феноменом, який лише доповнюватиметься новими проектами посмодерністської психології, хоча часом здаватиметься, що будуть виникати нові напрями у психології” [3].
На думку автора цієї розвідки, треба слухати всі сторони і шукати розумного компромісу. Навіть постмодерністська принципова настанова на плюралістичність є своєрідною парадигмою в ряду інших парадигм, яка може стати провідною, такою собі “поліпарадигмальною парадигмою”, що по-своєму бере участь у новітньому науково-методологічному дискурсі, пропонуючи оригінальні постановки і розв´язки актуальних проблем та реагуючи на виклики сучасності.
Метою статті є виявлення гуманітарно-наукового методологічного потенціалу психологічної парадигми, її нереалізованих можливостей у контексті зміни типів наукової раціональності, становлення постнекласичної науки та її методологічної самосвідомості. Відповідно нашим
завданням є розкрити передумови генези парадигмального підходу в науці та його психологічного різновиду; виявити специфіку парадигмальності психологічної науки; з’ясувати природничонаукові засади класичної психології та зростання її гуманітарного складника в процесі становлення посткласичної науки; експлікувати постмодерністську тенденцію розвитку сучасної психологічної науки. Зрозуміло, що в одній публікації реалізувати повною мірою всі ці завдання навряд чи можливо, тому ми спробуємо проаналізувати й окреслити найважливіші моменти в загальному вигляді, що сприятиме більш грунтовному дослідженню цієї теми в майбутньому.
Робоча гіпотеза нашої розвідки: розвиваючись у єдиному когнітивному полі, психологічна парадигма (в усіх її різновидах і варіаціях) підкоряється тим самим закономірностям, що й інші наукові парадигми і наука загалом, розкриваючи свої нереалізовані на попередніх етапах евристичні можливості.
Методологічною базою дослідження (крім апробованих у багатьох аналогічних роботах метафізичних і загальнонаукових засобів та прийомів) є парадигмальний підхід, який після започаткованої Томасом Куном дискусії зазнав істотної трансформації, хоча його базові принципи залишилися незмінними, розкриваючи у новому контексті свої приховані методологічні потенції. Не обійтися нам і без компаративістського (порівняльного) аналізу, покликаного виявляти переваги та недоліки різних парадигм у психології. З огляду на поширення парадигмального підходу в сучасному науково-методологічному дискурсі загалом і в науках соціогуманітарного циклу зокрема, важливим є використання міждисциплінарного підходу, здатного фіксувати так звані парадигмальні “щеплення”, завдяки яким усі науки розвиваються синхронно, запозичуючи найцінніший досвід і концептуальні засади пізнавальної діяльності загалом.
Отже, розпочати варто з самого поняття “парадигма”, що набуло поширення завдяки відомій праці Томаса Куна “Структура наукових революцій” (1962), де воно характеризувало періоди так званого “нормального” розвитку науки. Сам автор ототожнював обидва феномени. “Термін “
нормальна наука” означає дослідження, що міцно спирається на одне чи кілька минулих наукових
досягнень – досягнень, які впродовж якогось часу визнаються певним науковим співтовариством як основа для його подальшої практичної діяльності. У наші дні такі досягнення викладаються… підручниками… Перш ніж подібні підручники стали загальнопоширеними, що відбулося на початку XIX сторіччя… аналогічну функцію виконували знамениті класичні праці вчених: “Фізика” Аристотеля, “Альмагест” Птолемея, “Первні” й “Оптика” Ньютона… Тривалий час вони неявно визначали правомірність проблем і методів дослідження кожної галузі науки для наступних поколінь учених. Це було можливим завдяки двом істотним особливостям цих праць. Їх створення було достатньою мірою безпрецедентним, аби залучити на тривалий час групу прихильників з конкуруючих напрямів наукових досліджень. Водночас вони були досить відкритими, аби нові покоління вчених могли в їхніх межах знайти для себе нерозв´язані проблеми будь-якого виду. Досягнення, що володіють двома цими характеристиками, я, – каже Кун, – буду надалі називати “
парадигмами”, терміном,
тісно пов’язаним із поняттям “
нормальної науки” [5, 34].
Слово “парадигма” в контексті нашого дослідження використовується в основному своєму значенні системи наукових знань, яка включає в себе теорію, методи, експериментальні процедури, технічні засоби тощо – все те, чим успішно користуються вчені впродовж означеного “нормального” (нереволюційного) періоду своєї дослідницької діяльності.
У період cтановления психології як самостійної науки, що тривав приблизно від середини XIX до середини XX століття, виникла ціла низка наукових парадигм, які після поширення концепції Т.Куна стали методологічно вивчатись, осмислюватись і класифікуватись як особливі феномени, важливі для розуміння закономірностей розвитку цієї сфери наукового знання.
Незважаючи на розмаїття поглядів щодо парадигмальності психологічного знання, найбільшого поширення сьогодні набула думка, що всередині цієї науки має місце протиставлення двох основних парадигм –
природничонаукової та
гуманітарної. Спочатку досить успішно розвивався природничонауковий підхід у психології, що став основою класичної парадигми. Формування гуманітарної парадигми розпочалося значно пізніше. Цей процес охарактеризували як перетворення класичної парадигми в некласичну (посткласичну), що здійснювалось одразу різними шляхами. На думку Д.Леонтьєва, головними є такі напрями некласичної трансформації психології: 1) від пошуку знань до соціального конструювання; 2) від монологізму до діалогізму; 3) від ізольованого індивіда до життєвого світу; 4) від детермінізму до самодетермінації; 5) від потенціализму до екзистенціалізму; 6) від кількісного підходу до якісного; 7) від констатуючої стратегії до діяльнісної [див.: 6, 56 – 70].
Вся історія розвитку психології – це драматична боротьба між альтернативними підходами, які, взаємозумовлюючи один одного, розкривають у взаємодії нереалізовані можливості. Та перш ніж аналізувати причини, етапи і наслідки цієї боротьби, доречно хоча б у загальних рисах охарактеризувати спроби ширшої класифікації парадигм, які мали місце в історичному дослідженні психології.
Насамперед варто згадати про існуючі спроби виокремлення “третьої” фундаментальної психологічної парадигми, альтернативної щодо традиційного дихотомічного протиставлення природничонаукової та гуманітарної парадигм. Як правило, нею вважається практична парадигма, про яку писали різні
дослідники.
Досить поширеними є спроби окреслити якомога ширше коло парадигм, які мали місце в історії розвитку психологічної науки. Наприклад, білоруські історики психології Р.Петруннікова, І.Заяц, І.Ахременко виокремлюють 12 головних парадигм психологічної науки: загальнонаукову, структуралістську, функціоналістську, прагматистську, біхевіористську, гештальтистську, психоаналітичну, гуманістичну, розвиткову, когнітивістську, екзистенціалістську, діяльнісну [див.: 7]. Зрозуміло, що перелічені парадигми, репрезентуючи найрізноманітніші сторони когнітивного потенціалу психології, лише в сукупності можуть актуалізувати його холістичну природу, яку раніше не зовсім у науковий спосіб актуалізували філософські вчення про душу.
Справді, психологія так само, як і багато інших дисциплін, отримала статус окремої науки завдяки виокремленню з філософії, в процесі створення власних програм, експериментальної бази, відповідних інституцій – спеціальних кафедр, професійних наукових товариств, заснування фахових видань, організації конференцій тощо. На цьому шляху психологія не тільки досягла великих успіхів, а й зазнала втрат, оскільки “скотилася” в природничонаукове світоглядно-теоретичне та методологічне русло.
Ще В.Віндельбанд акцентував увагу на недоречності сцієнтизації психології, вважаючи, що “характерною зміною в загальному світогляді, котра відбулась у XIX столітті, є постійно прогресуюче відокремлення психології від філософії, що здається нині принципово закінченим. Це відокремлення було результатом швидкого занепаду метафізичного інтересу та метафізичного мислення… Позбувшись, отже, спільної основи, психологія була вже неспроможною чинити опір вторгненню природничо-наукового методу…” [2, 530].
Проте, на думку П.Юркевича, психологія здатна протистояти цій небезпеці, тому що її внутрішня специфіка допомагає науково досліджувати психічні (душевні) явища, не зводячи їх до природничонаукового пояснення. Він абсолютно переконливо доводив, що моральні науки, отже, й психологія, мають нині таку ж досконалість, як, наприклад, хімія. Це пояснюється тим, що, по-перше, в нинішньому своєму становищі природничі науки “дають багато матеріалу для точного розв’язання моральних питань”, а по-друге, “передові люди стали розробляти моральні науки за допомогою точних прийомів, подібних до тих, якими розробляються природничі науки” [13, 100]. Однак аргументація вченого не була почутою. В громадській думці тривало протистояння детерміністичного й індетерміністичного підходів у розумінні природи психічного.
Як і багато інших актуальних сьогодні проблем, ідея специфічно гуманітарного пізнання сходить до філософії І.Канта, тому що саме він, обгрунтовуючи обмеженість природознавства, показав його неспроможність осмислювати такі метафізичні питання, як існування Бога, природа людської душі тощо.
Останніми роками у спеціальній літературі часто в різних контекстах обговорюється теза, що сучасна психологія перебуває в стані перманентної когнітивної кризи, причиною чого, на думку психологів і методологів, є домінування природничонаукового підходу, що грунтується на класичному типі раціональності. При цьому дедалі більш очевидною стає думка, що пануючий у психології від самого початку її зародження природничонауковий підхід (при всіх його безсумнівних
досягненнях і достоїнствах) показав свою неспроможність осмислювати індивідуальні, суб’єктивні сторони реальності, з якими переважно має справу психологія, “вершинні” феномени психічного буття, пов´язані з цінностями, смислами, переживаннями і т.ін. (Л.Виготський).
Як справедливо зазначають окремі дослідники, в основі психологічного пізнання має лежати гуманітарна парадигма, проте не слід ігнорувати і природничонаукову, що продемонструвала свою ефективність у доведенні незаперечних фактів. Ті, хто продовжує вірити, що природничонаукова парадигма застосовна до психології, вважають, що для її виправдання та використання достатньо знайти якийсь нюанс, особливість, аби все запрацювало як треба [див.: 8, 15]. Те, що психоаналіз, гуманістична психологія, логотерапія не вписуються в загальну тенденцію, лише загострює ситуацію кризи. Ніхто не сумнівається, що психологія – наука. Сперечаються про специфічні критерії науковості.
В.Слободчиков та Є.Ісаєв говорять про дві настанови, поширені в класичному природознавстві: цінність об’єктивного та предметного знання (самоцінність об’єктивної істини) і цінність новизни, постійного приросту об’єктивного знання про світ (як результат дослідження) [див.: 9, 85]. Проте, як відзначає В.Сурков, у психології традиційні критерії науковості реалізуються лише в тенденції. Понад те, перед психологією постала можливість звільнення від стримуючої орієнтації на природничонауковий еталон пізнання та самовизначення в системі наук на основі синтезу природничонаукового та гуманітарного підходів до вивчення людини. Крім того, проблема критеріїв науковості, норм, еталонів, інших орієнтирів розвитку науки може і повинна трактуватись у філософії більш конкретно, на основі аналізу історичного досвіду розвитку конкретних наук, урахування постійного розширення сфери застосування наукових знань, які неминуче взаємодіють із поза- та паранауковими підходами, які найочевиднішими є в сучасній психології [див.: 11, 3].
У межах природничонаукової парадигми людина постає об’єктом у ряду інших об’єктів. Дослідник її ставить під контроль і дивиться на неї в основному як на джерело інформації. У процесі пізнання над об´єктом здійснюють експерименти, різного роду маніпуляції тощо. Він існує ніби сам собою, поза дослідником, який намагається пізнати його неупереджено, незацікавлено, незалежно від усього суб´єктивного. Та чи можливе об´єктивне знання про людську суб´єктивність?
Ясно, що такий об’єктивістський підхід до людини з позицій природознавства не може претендувати на те, щоб “об´єктивно” вивчати людську суб’єктивність як таку, тому що неспроможний пізнати індивідуальність особистості, її духовну сутність і т.ін. На щастя, “існує й інший підхід, про який можна говорити тільки за принципом доповнюваності, тобто інше бачення реальності і його особливості можна уявити за опозицією природничонауковій парадигмі думки: замість предмета тут особистість, така інстанція, що не підлягає яким-небудь маніпуляціям. Замість проникнення всередину, виокремлення якихось частин, тут важлива інтеграція, тобто залучення у великий світ, у якому особистість розкривається сама” [4, 21].
Гуманітарна парадигма в науці налаштовує на пізнання природи, суспільства, людини, духовності з антропологічного, людинознавчого погляду. Вона вносить “людський вимір” у всі сфери суспільного життя. Для неї характерне використання загальних принципів у поясненні пізнаваних індивідуальних, суспільних або історичних подій, але водночас будь-яка конкретна подія не постає окремим випадком загальної закономірності, а береться у своїй автономності та самоцінності [див.: 9, 87 – 88]. Основними характеристиками, які традиційно виражають специфіку гуманітарного знання, вважаються людиномірність, ціннісна розмірність, процесуальність, індивідуалізуюча методологія, суб´єктність, усвідомлення особливої ролі розуміння, примат якісного аспекту досліджень над кількісним, мовна чутливість [див.: 11, 5]. Отже, гуманітарне пізнання зорієнтоване на індивідуальність, її духовні виміри, суб´єктивні смисложиттєві цінності. Гуманітарне знання немислиме без урахування ціннісного ставлення до досліджуваної реальності. Сам об’єкт пізнання оцінюється не тільки з інтелектуально-пізнавальних, а й етичних, естетичних, сакрально-містичих релігійних і багатьох інших позицій.
Навколишній світ є неминуче людським світом, наповненим ідеальним змістом. Як його зробити предметом осмислення? Природничонауковий підхід у психології не виправдовує себе, тоді як альтернативний (гуманітарний) ще не повною мірою відповідає статусу наукового. Обидві парадигми, отже, мають свої переваги й обмеження. “Ми справді, як цілком справедливо стверджують “природничники” у психології, не можемо побудувати психологію як науку, якщо будемо обмежуватися гуманітарними метафорами типу “особистість”, “самореалізація”, “духовність”. Ця теза навряд чи має потребу в доведенні. Однак ... залишаючись у межах природничонаукового підходу.., ми не можемо пояснити величезної множини явищ психіки, серед яких та сама особистість, віра тощо” [1, 80].
Розвиток психологічної науки у ХХ ст. постає передусім як розширення меж, окреслених поняттям наукової методології та наукового пізнання людини. Якщо на початку цього періоду молода психологічна наука конституювала себе передусім у контексті класичних уявлень, то згодом у психології, при збереженні та зміцненні її класичного складника, паралельно набирав сили некласичний вектор її розвитку, пов’язаний з різноманітними спробами будувати психологію інакше, а саме як гуманітарну дисципліну, засновану на розширених, некласичних уявленнях про науку та наукове пізнання.
За останні півстоліття напрям розвитку психологічної науки загалом можна позначити як рух від класичної до некласичної психології [див.: 6, 51]. Кінцем 1920 х – початком 1930 х років можна датувати кілька зроблених у різних місцях різними вченими дуже важливих проривів, які привели до істотної зміни загального образу людини. Цей прорив, який можна назвати гуманітарним, або некласичним проривом, забезпечили передусім п’ять учених — Курт Левін, Лев Виготський, Михайло Бахтін, Альфред Адлер і Людвіг Бінсвангер [там само]
В.Стьопін окрім класичної та некласичної стадії розвитку науки, виокремлює ще й постнекласичну [див.: 10, 619 – 640]. Йдеться про те, що наука в своєму розвитку поступово переходить від наївно-натуралістичної світоглядної настанови, що лежить в основі класичної раціональності, до розуміння залежності знання від використовуваних засобів і когнітивного потенціалу суб´єкта пізнання (некласична раціональність) і, нарешті, до врахування психологічних, смисложиттєво-ціннісних аспектів епістемологічного процесу (постнекласична раціональність).
Насамкінець треба згадати і про постмодерністські тенденції в розвитку сучасної психології. В окремих публікаціях постмодерністська психологія зводиться до некласичної чи постнекласичної. Щодо постмодерністської психологічної парадигми між ученими немає згоди, тому що, з одного боку, прагнення вибудувати єдину цілісну концепцію нагадує настанову модерністської психології та філософії, а з іншого, намагання створити постмодерністську психологію, вільну від бінарних опозицій, протиставлення суб’єкта і об’єкта, внутрішнього і зовнішнього, центру і периферії та інших ознак системності, неминуче веде до плюралізму. “Безумовно, якщо ми заговорили про постмодерністську психологію, то не може бути й мови про єдину концепцію, що семантично вичерпує своїм змістом усе проблемне поле сучасної психології. Відомо, що постмодерністська психологія в принципі не може трактуватись як монолітна і повинна характеризуватися не тільки атрибутивною, а й програмною плюральністю, що об’єктивується в широкому спектрі різноманітних (як за критерієм модельованої предметності, так і з погляду використовуваної методології) проектів, таких як текстологічний, номадологічний, шизоаналітичний, наратологічний, генеалогічний, симуляційний, комунікаційний тощо” [3].
Висновки. Парадигмальний підхід у філософії науки сформувався внаслідок переорієнтації методологічної думки з осмислення структури знання на виявлення закономірностей історичного розвитку через послідовну зміну парадигм у ході наукових революцій. Характерною рисою парадигмального розвитку психологічної науки є трансформація природничонаукової методології в гуманітарно зорієнтовану. Первісно психологія формувалася на грунті природничонаукової, детерміністської методологічної парадигми, яка у певних межах допомагала розв’язувати проблеми і продукувати позитивне знання. Однак у постійно змінюваному соціокультурному контексті з’являються нові смислові виміри внутрішнього світу людини, психічних явищ, пов’язаних з особистістю, вірою, смислом життя, ціннісними пріоритетами, які неможливо пояснити класичними методологічними засобами. Тому в процесі зміни типів наукової раціональності парадигмальне розуміння психології зазнало трансформації, зумовленої загальною тенденцією переходу від класичної до некласичної та постнекласичної науки, яка розкриває духовний світ особистості, наповнений смислами і цінностями. Постмодерністська психологія тісно пов’язана з постнекласичною науковою парадигмою, характерними рисами якої є врахування ціннісних аспектів пізнавальної діяльності та використання синергетичної методології.
Подальше вивчення психологічної парадигми передбачає переосмислення цілої низки проблем, які вперше постали на межі ХХ – ХХІ століть і без успішного розв’язання яких подолання кризи методологічної самосвідомості психологічної науки неможливе. Найбільш актуальним є досягнення компромісу між прихильниками різних парадигм і взаєморозуміння в умовах постмодерністського плюралізму. Крім того, ще й досі
залишається відкритою проблема гуманітарно-наукового потенціалу психологічної парадигми наукового знання, зумовленого її внутрішніми можливостями і контекстом, у якому вона може виявити раніше нереалізовані методологічні потенції.