відповідно до Статуту ООН 1970 року. Пізніше цей принцип був розвинений у Декларації принципів Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року, Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1989 року, Паризькій хартії для Нової Європи 1990 року і ряді інших документів. Даний принцип закріплений у статутах міжнародних організацій системи ООН, у статутах більшості регіональних міжнародних організацій, у багатосторонніх і двосторонніх угодах держав і міжнародних організацій, у правових актах міжнародних організацій.
Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття суверенної рівності включає такі елементи:
а) держави юридично рівні;
б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;
в) кожна держава зобов'язана шанувати правосуб'єктність інших держав;
г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторкані;
ґ) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;
д) кожна держава зобов'язана виконувати цілком і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у злагоді з іншими державами.
Основне призначення принципу суверенної рівності — забезпечити юридично рівну участь у міжнародних відносинах усіх держав незалежно від розходжень економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Оскільки держави є рівноправними учасницями міжнародного спілкування, усі вони мають принципово однакові права й обов'язки.. Передаючи частину своїх повноважень міжнародним організаціям добровільно, держави не обмежують свій суверенітет, а, навпаки, реалізують одне зі своїх суверенних прав — право на укладання угод. Крім того, держави, як правило, лишають за собою право контролю за діяльністю міжнародних організацій.
13. Правова природа Європейського Союзу.
На сьогодні Європейський Союз розглядається як форма реалізації ідеї міждержавного співробітництва, яке можна охарактеризувати як інтеграційне та наднаціональне, що розпочалося після Другої світової війни. За Паризьким договором 1951 р. було засноване Європейське співтовариство з вугілля та сталі (ЄСВС). Таким чином був створений спільний для шести держав-заснов-ниць (Бельгії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, ФРН, Франції) ринок вугілля та сталі — стратегічних для військової економіки ресурсів, що, як планувалося, мало попередити війни між європейськими країнами. Економічний успіх Співтовариства спонукав ці держав створити ще дві подібні організації. У 1957 р. були укладені договори про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом) — так звані Римські договори). Сучасна правова наука має три основні теорії пояснення правової природи ЄС, за якими Союз — це особливий різновид міжнародної міждержавної організації; специфічне державне утворення, різновид конфедерації або федерації; новий тип політико-правового утворення. У рішенні у справі VanGendenLoos(1963 р.) Суд європейських співтовариств постановив, що Договір про ЄЕС — це більше ніж звичайний міжнародний договір, що визначає взаємні зобов'язання його сторін; Співтовариство є новим правопорядком у міжнародному праві, на користь якого держави-члени обмежили, хоча і в певних межах, свої суверенні права; це правопорядок, суб'єктами права за якого є не тільки держави-члени, а й приватні особи. У рішенні у справі Costav. ENEL(1964 р.) було постановлено, що на відміну від звичайних міжнародних договорів Договір про ЄЕС утворив свій власний правопорядок, який став складовою частиною правопорядків держав-членів і якого національні суди зобов'язані дотримуватися. Із набуттям чинності Лісабонським договором 1 грудня 2009 р. розпочався новий період у розвитку Європейського Союзу. Положення Лісабонського договору передбачають ряд суттєвих змін, спрямованих як на посилення інституцій ЄС, так і внутрішньої інтеграції загалом. Поряд із набуттям Євросоюзом міжнародної правосуб’єктності, основні зміни відбулися в інституційній сфері, а також у механізмах ухвалення рішень всередині Європейського Союзу. Запроваджено нові керівні посади – Президент Європейської Ради та Високий представник з питань закордонних справ і безпекової політики, а також утворено новий орган – Європейська служба зовнішньої діяльності (дипломатичного відомства ЄС, яке практично буде відігравати роль „міністерства закордонних справ”).
|
Європейський Союз набув міжнародної правосуб’єктності, яка включає право укладати міжнародні договори та
набувати членство у міжнародних організаціях. Скасовується складна „піларна” система ЄС, яка призводила до непорозумінь у відносинах з третіми країнами щодо розподілу компетенції між ЄС та державами-членами, а Європейський Союз став правонаступником Європейського Співтовариства.
14. Основні підходи і організаційні моделі розвитку європейської інтеграції
Існує два основних загальноприйнятих підходи до організаційних моделей розвитку європ. Інтеграції: федералістська та неофункціоналістська моделі. Зміст федералістської концепції полягає в ідеї об’єднання Європи на основі федеративного принципу, який передбачав підпорядкування національних та регіональних органів управління спільним наднаціональним структурам. Розглядаючи єдину Європу як основну й кінцеву мету своєї діяльності, європейські федералісти використовували такі аргументи, як історична та культурна єдність народів, що проживали на континенті, необхідність забезпечення миру й демократії, а також вирішення економічних, політичних та інших проблем, що виходили за межі компетенції національної держави.
Можна виділити два основних методи досягнення федералістських цілей: кооперативний та інтеграційний.
Кооперація представляє собою спільні дії держав, спрямовані на узгодження питань, що представляють спільний інтерес. При цьому органи управління, що утворюються внаслідок співробітництва, формуються з представників, які отримують мандат на представництво інтересів національних держав. Рішення та угоди приймаються лише одностайно і мають силу лише для тих держав-членів, що їх схвалили. В конституційному плані корпоративним органам делегується незначна частка внутрішніх повноважень держави, необхідна для впровадження узгоджених дій у життя. Однією з найбільш поширених концепцій європейської інтеграції, що активно обговорюється й дискутується сьогодні, є неофункціоналізм. Виникнення неофункціоналізму як концепції фактично пов’язане зі спробами знайти відповіді на ті питання інтеграційного процесу, на які не могли відповісти прихильники класичного федералізму. На відміну від останніх послідовники неофункціоналізму в будівництві своєї стратегії виходили з урахування реальних тенденцій інтеграційного процесу, що дозволило виробити й утілити в життя ряд важливих її елементів, а саму концепцію вивести в розряд провідних напрямків теоретичних досліджень політичної інтеграції.
Концепція неофункціоналізму намагається пояснити динаміку розвитку співробітництва та координації політичних курсів національних держав, а також логіку міжнародних обмінних процесів. Неодноразові спроби вольового врегулювання міждержавних стосунків на міжурядовій основі, що робилися ще задовго до того, як європейська інтеграція стала реальністю (Міжнародний телеграфний союз - 1865 р.; Угода про універсальні поштові вимоги - 1875 р.), неофункціоналізм пояснює як наслідок інтенсифікації глобальних обмінних процесів у технічній, комунікаційній та комерційній сферах, а також прагненням здійснювати контроль та координацію цих дій.
15. Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом 1994 року та її характеристика
Угода про партнерство та співробітництво (УПС) (підписана 16.06.94, набула чинності 1.03.98, яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань.
На сьогодні в рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій та космосу.
Партнерський діалог Україна-ЄС розвивається під час проведення щорічних засідань Самміту Україна-ЄС за участю Президента України; Ради з питань співробітництва за участюПрем'єр-міністра України; Комітету з питань співробітництва; Комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна-Трійка ЄС, постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей та консультацій на високому і
|
визнає положення статті 6 пункт 1 Угоди про утворення Європейського Союзу [1] вступати до Європейського Союзу після виконання ними низки вимог за трьома критеріями:
політичного: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин;
економічного: дійова ринкова економіка;
«членського»: зобов'язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей.експертному рівнях.
Євроінтеграція є головним та незмінним зовнішньополітичним пріоритетом України. Президент України у Посланні до Верховної Ради України у червні 2002 року визначив європейську інтеграцію стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку України на наступне десятиріччя.
Нинішній розвиток політичного діалогу між Україною та ЄС базується на впровадженні Україною Страт
інтеграції до ЄС, виконанні сторонами УПС та опрацюванні Плану дій в рамках Європейської політики сусідства. Україна виходить з того, що реалізація зазначеного документа має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС в умовах розширення, створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового рівня відносин з ЄС. Належна імплементація ПД повинна також сприяти поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС та створити передумови для започаткування з ЄС зони вільної торгівлі. Кінцевою політичною метою ПД має стати укладення нової посиленої угоди з ЄС.
Залишаючись поза межами Євросоюзу, Україна успішно асоціюється з процесом здійснення спільної європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). Наша держава бере участь у Поліцейських місіях ЄС в Боснії і Герцеговині та Республіці Македонія. У відповідності до Угоди, сторони встановили і підтримують регулярний політичний діалог: проводяться переговори на найвищому політичному рівні в рамках самітів, для спостереження за впровадженням Угоди згідно з положеннями УПС створено Раду з питань співробітництва, яка проводиться на міністерському рівні щонайменше раз на рік. Раді з питань співробітництва у виконанні нею її обов'язків допомагає Комітет з питань співробітництва. Політичний діалог на парламентському рівні здійснюється в рамках Комітету парламентського співробітництва.
Згідно з УПС, Рада з питань співробітництва може приймати рішення про створення будь-якого іншого спеціального комітету чи органу для надання їй допомоги у виконанні її обов'язків і вона визначає склад та обов'язки таких комітетів або органів і порядок їх діяльності.
На сьогодні в рамках Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС створено та діють 4 підкомітети, а також 3 робочі групи (в рамках Підкомітету ¦3):
1. Підкомітет з питань торгівлі та інвестицій.
2. Підкомітет з питань фінансів, економіки та статистики.
3. Підкомітет з питань транспорту та енергетики, співробітництва у цивільному та ядерному секторі, охорони довкілля, освіти, навчання та технологій.
· Робоча група з питань відновлювальної енергетики та енергоефективності.
· Робоча група з питань змін клімату.
· Робоча група з питань енергетичних стратегій.
4. Підкомітет з митних питань, транскордонного співробітництва, боротьби з нелегальною міграцією, відмиванням грошей та наркобізнесом
16. Загальна характеристика Договору про Європейський Союз.
Договір про Європейський Союз (ДЄС) (Маастрихтський договір) проклав шлях до поглиблення європейської інтеграції, зокрема через внесення до Римського договору Економічного та монетарного союзу. ДЄС запровадив також назву „Європейський Союз”; останній об’єднав наднаціональну Спільноту й два міждержавних „стовпи” політичної співпраці: спільноту зовнішню та безпекову політику та співпрацю в галузі правосуддя та внутрішніх справ. Крім того, ДЄС запровадив посаду європейського омбудсмана, Комітет регіонів, процедуру спільного ухвалювання рішень, а також розширив сферу застосування процедури голосування кваліфікованною більшістю. Підписаний у Маастрихті 7 лютого 1992 року, ДЄС набрав чинності 1 листопада 1993. Ратифікація ДЄС наразилася на значні перешкоди в деяких країнах Союзу. Зокрема референдум у Данії 1992 року відкинув її; лиш повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації ДЄС.
|
Маастрихтський договір (Маастрихт, Нідерланди). Міністри закордонних справ та міністри фінансів підписують Договір про заснування Європейського Союзу
Цей Договір був поштовхом до створення і реалізації економічного і валютного союзів. Він визначив так званні “три колони” Європейського Союзу:“перша колона” – Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви “Європейське Економічне Співтовариство”). Причому ЄвропейсСпівтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить “наднаціональний феномен”;
“друга колона” – спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);
“третя колона” – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.
В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий - найвищий рівень економічної інтеграції).
17. Загальна характеристика Паризького договору 1951 р.
Договір про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС); перший з чотирьох основоположних договорів ЄС (разом з Римськими договорами і Договором про Європейський Союз). Угода, укладена терміном на 50 років. Підписаний в Парижі 18 квітня 1951 року, набув чинності 23 липня 1952 року, втратив чинність 23 липня 2002 року.
Представники шести країн - Бельгії, Італії, Люксембурга, Нідерландів, Франції та ФРН - підписали в Парижі угоду про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), ініціатором якого був французький міністр закордонних справ Робер Шуман. ЄОВС стало основою спільного ринку вугільної та металургійної промисловості і першим кроком до економічної інтеграції Європи - було відмінено внутрішні мита, введена єдина система тарифів, а керівний орган ЄОВС був наділений повноваженнями вищими за відповідні національно-державні органи.
18. Загальна характеристика Римського договору про заснування Євратому 1957 р.
25 березня 1957 – Римський Договір. Створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейської спільноти з атомної енергії (Євроатом – вузьке за характером та призначенням інтеграційне об’єднання, метою якого є зміцнення енергетичного потенціалу, розробка спільного ядерного законодавства та єдиних стандартів безпеки здоров’я та захисту населення.).
Мета: гармонійний розвиток економіки, забезпечення сталого ек. Зростання, зміцнення зв’язків між державами учасниками, 4 свободи : вільний рух людей, капіталів, товарів і послуг!!! ; створення митного союзу, усунення внутрішніх торгівельних бар’єрів, створення спільного ринку, спільна політика у сфері с/г, транспорту. Мета Два основоположні євроінтеграційні договори. Підписали країни-засновниці – Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, ФРГ та Франція. Після перейменування Європейської економічної спільноти на Європейську Спільноту, згідно з Договором про Європейський Союз, відповідний Римський договір почали називати „Договором про заснування Європейської Спільноти”, це і мається на увазі під „Римським договором”.
19. Загальна характеристика Договору про функціонування Європейського Союзу.
Згідно з положеннями Договору 1957 р., завданням ЄС була діяльність для гармонізації економічного розвитку, сталого та рівномірного економічного росту, а також прагнення до тіснішої співпраці між країнами-членами Співтовариства. Крім того, у Договорі згадувалося про поступову ліквідацію митних платежів при товарообміні між країнами-членами ЄЕС, встановлення спільних митних тарифів і впровадження спільної торговельної політики із третіми країнами, запровадження спільної сільськогосподарської політики, стандартизації національних законодавств країн-членів до тієї міри, яка буде необхідна для функціонування спільного ринку. ЄЕС, як і ЄСВС, було відкритим для нових членів.
Європейське Співтовариство з питань Атомної Енергії було створене для того, щоб контролювати мирне використання ядерної енергії. Завдання Співтовариства полягало у встановленні норм безпеки для санітарної охорони працівників та населення та в контролі над використанням радіоактивних матеріалів. Це Співтовариство не мало значного впливу на процес європейської інтеграції
|
20.Єдиний європейський акт 1986 р.: загальна характеристика та значення. До 1986 р. центральною проблемою, що активно обговорювалася в Комісії ЄС, була стратегія західноєвропейської інтеграції на 90-і роки і характер майбутніх реформ в ЄС. Ця довга дискусія, що тяглася майже п"ять років завершилась підписанням важливих спільних документів. Міжурядова конференція країн ЄС, що проходила в кінці 1985 р. в Люксембурзі схвалила так званий Єдиний європейський акт (ЄЄА). 17 лютого 1986 р. він був підписаний представниками дев"яти країн. Данія, Греція та Італія поставили свої підписи після того, як в Данії 27 лютого пройшов референдум, що підтримав Європейський акт.
Прийняття ЄЄА ознаменувало вирішення цілого ряду проблемних питань. По-перше, прийнятий документ містив широку програму дій Співтовариства на майбутні роки, охоплюючи різні сфери інтеграції - від утворення єдиного ринку країн-членів і "технологічного співтовариства" до європейського зовнішньополітичного співробітництва, запровадження суду І інстанції. По-друге, ЄЄА вперше в історії ЄС вносив зміни і доповнення в його юридичну основу - Римський договір.
Єдиний Європейський Акт (ЄЄА), що поставив завдання створити до 1 січня 1993 року єдиного внутрішнього ринку; запровадив спільну соціальну політику, політику екології та науково-технічного розвитку. Акт набув чинності 1 липня 1987.
Головне цей Акт поставив питання про утворення ЄС як інституту не лише економічного, а й політичного.
21. Амстердамський договір 1997 р.: загальна характеристика та значення.
2 жовтня 1997 року було підписано міністрами закордонних справ 15-ти держав-членів. Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамський вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей , визначених Маастрихтським договором. Основною метою АД було : вирішення питання реформування інститутів ЄС у зв’язку з його розширенням, підготовка документів щодо захисту прав і свобод людини. Розширилися права Европарламенту, санкції на державу-учасниці, право петицій, верховний представник Європейського Союзу із зовнішньої політики і політики безпеки Хав’єр СОЛАНА. Амстердамський договір перемістив імміграційні питання з третьої колони, як було в Маастрихтському Договорі (міжурядове співробітництво), до першої, що означало переведення цих питань до сфери наднаціональних повноважень Європейського Союзу Преамбула Договору була доповнена поняттям “простору свободи, безпеки і справедливості” (“an area of freedom, security and justice”), в якому повинне бути забезпечене, протягом п’ятирічного періоду, вільне пересування осіб (ст. 61 (а)). Крім того, додатковий Протокол інкорпорував до Амстердамського Договору Шенгенський доробок, розбивши його між першою (імміграцій, візи, контроль за зовнішніми кордонами) і третьою (співпраця поліції і судових органів) колонами. Це означало, що питання, перенесені до першої колони, стали обов’язковими для виконання державами-членами ЄС. На 50 років.
22. Ніццький договір 2001 р.: загальна характеристика та значення
Ніццький договір змінює окремі положення Договору про Європейський Союз, Договору про заснування Європейської Спільноти та деяких пов’язаних з ними законодавчих актів. Ухвалили в грудні 2000 року на засіданні Європейської Ради в Ніці; підписали 26 лютого 2001 року. Ніццький договір є результатом роботи міжурядової конференції, що відкрилася у лютому 2000 року, і завданням якої було підготувати європейські інституції до розширення.
Головні зміни полягають в обмеженні складу Комісії, розширенні сфери застосування кваліфікованої більшості, визначенні нової ваги голосів у Раді міністрів, реформування процедури тіснішої співпраці. Окрім цих чотирьох ключових питань, велику увагу приділено спрощенню договорів, розподілові повноважень, леґітимізації Хартії основних прав та визначенню ролі національних парламентів. До договору додається Декларація про майбутнє Союзу (Ніццька декларація), де визначено подальші кроки інституційної реформи.
Ніццький договір ратифікували всі держави-члени, і вона набрала чинності 1 лютого 2003 року.
|