|
|
Скачати 1.6 Mb.
|
| ТЕМА 14. ЕКОНОМІЧНА ОСВІТА МОЛОДІ В ГАЛИЧИНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ Історія економічної освіти на західноукраїнських землях у ХІХ – на початку ХХ століття характеризувалась зародженням і традиціями громадської самодопомоги в побуті українського народу, виникненням перших споживчих товариств, кредитових спілок, кооперативного руху, їхньої боротьби з лихварством і темнотою. На прикладах кооперативного виховання молоді, запровадженого в систему шкільної освіти Галичини ще в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. шляхом організації шкільних кооперативів і вивчення основ кооперації в загальноосвітніх школах, простежується, якого вагомого значення кооперації, комерції, підприємництву для господарського життя народу надавали у своїй діяльності видатні діячі кооперативного руху Ю. Дзерович, Д. Коренець, К. Коберський, І. Лучишин, Ю. Павликовський, М. Росткович, Є. Храпливий та ін. у процесі формування змісту національної економічної освіти. Зауважимо, що батьківщиною модерних шкільних кооперативів вважають Францію (1881), хоча найстаріший кооператив як спеціальну школу господарства при гімназії в Холмі створив Микола Левитський (1878). Далі ці дитячі організації поширилися в Італії (1892), Бельгії (1896) і на початку ХХ ст. – в Англії, Німеччині, Швейцарії, Польщі, Болгарії, Румунії, Канаді. Вони були різноманітними за організаційними формами і за родом діяльності. У Франції шкільні кооперативи діяли як малі споживчі крамнички і продукційні (виробничі) кооперативи. В Польщі з 1906 р. при школах постали кооперативи кредитного і споживчого типу. Цікаво, що організовували і підтримували їх не самі школи, як у Західній Європі, а місцеві кооперативи. Союз польських кооперативів створив у 1924 р. комісію для поширення кооперативного руху на всі ділянки шкільного життя, і діяльність шкільних кооперативів Польщі набула соціального характеру. На західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, кооперативний рух з самого початку мав національний характер. У 90-х роках ХІХ ст. Перемишль став українським кооперативним центром. Активізація кооперативного руху сприяла утворенню в регіоні різних форм кооперативних об’єднань: споживчих, кредитних, сільськогосподарських, промислових та ін., які включали до свого складу громадян за національною ознакою. Метою їх діяльності була конструктивна творча співпраця, спрямована не лише на покращення матеріального добробуту, захист соціальних, культурно-освітніх потреб громадян, але й на збереження та духовний розквіт українського соціуму. За висловом одного з організаторів українського шкільництва в Галичині Д.Коренця, кооперативний рух став дорогою піднесення українського народу. Важливою формою його реалізації було створення фахових закладів освіти кооперативного спрямування. Завдання навчально-виховного процесу Д. Коренець вбачав в тому, щоб молодь перейнялася кооперативним духом. Адже ж кооперація, як твердив Юліан Павликовський, «виховує людину-громадянина, людину характеру, людину, яка гідно, без принципового чи чванькуватого вивищування, без затрати власного «я», але й без розчавлювання «я» свого співгромадянина стане двигуном, носієм і співучасником справжньої демократії в господарському і духовному житті народу». Тому, вважав цей вчений, зміст вишколу лежить у площині трикутника, основою якого є загальна освіта, однією з сторін виховання людини-громадянина та кооператора, другою – спеціальний вишкіл техніка, кооператора-практика, який працюватиме кооператором-економістом чи пропагандистом, ревізором, інструктором. Отже, підготовка спеціаліста йшла в 3-х напрямках – як громадянина, як людини з високим загальноосвітнім і культурним рівнем і професіонала у відповідній спеціалізації. Становлення українського торговельно-кооперативного шкільництва в регіоні відбувалося в умовах жорстоких утисків, заборон як австро-угорських, так і польських можновладців. У той же час, незважаючи на відсутність держави, авторитарність системи освіти, прогресивні культурно-освітні діячі Східної Галичини кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. (І.Бариляк, Р.Білинський, Д.Великанович, В.Вербицька, А.Гаврилко, М.Галущинський, А.Жук, А.Качор, К.Коберський, Д.Коренець, А.Кущинський, В.Левицький, К.Левицький, О.Луцький, І.Лучишин, Г.Микитей, А.Мудрик, Ю.Павликовський, А.Палій, З.Петрів, А.Романенко, М.Росткович, М.Токаревський, М.Холєвчук, Є.Храпливий, І.Филипович, І.Ющишин та ін.) сприяли становленню системи торговельно-кооперативного шкільництва на національних засадах, використовуючи передусім громадсько-педагогічне сподвижництво, яке найбільш яскраво виявилося у діяльності товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Ревізійний Союз Українських Кооперативів», «Народна Торгівля», «Сільський Господар», «Маслосоюз» та ін. Особливу роль в популяризації ідей кооперативного руху відіграло товариство «Просвіта», стараннями якого здійснювалися: організація економічних спілок, крамниць, кас взаємодопомоги, громадських фондів кредитування; підготовка та випуск періодичних видань і літератури господарсько-економічного спрямування (як на популярному, так і науковому рівнях); відкриття економічних курсів, фахових шкіл, бібліотек. Одним із напрямів діяльності товариства «Рідна школа» в галузі економічного виховання української молоді стало створення учнівських кооперативів і запровадження теоретичного курсу з кооперації. Економічні товариства «Народна Торгівля», «Сільський Господар», «Маслосоюз» мали свою специфіку роботи, яка полягала у підготовці кваліфікованих кадрів для власних потреб. «Ревізійний Союз Українських Кооперативів» виконував інформаційно-координуючі функції в процесі поширення та реалізації кооперативних ідей. Уся діяльність національних культурно-освітніх та економічних товариств, громадських організацій, спілок та об’єднань сприяла не лише піднесенню української громадської культури краю, але й формуванню національної свідомості й гідності автохтонного населення Східної Галичини [Коренець Д. 20-ліття нашої торговельно-кооперативної школи // Кооперативна республіка. – 1931. – №2]. Запровадження економічного шкільництва, зокрема торговельно-кооперативного, пов’язане з діяльністю українських товариств «Просвіта» і «Народна Торгівля». Саме вони розпочали вишкіл наших кооперативних працівників, залучаючи мандрівних вчителів-інструкторів. Їхніми обов’язками були інструктаж та ревізія діяльності продавців, членів управ, а пізніше – організація нових кооперативів, переведення господарських закладів «Просвіти» на належний рівень кооперативної роботи. Цим займалися відомі фахівці й організатори кооперативного руху – В. Король, О. Тарасевич, С. Кузик, Я. Литвинович і В. Нагірний. З 1904 р. Крайовий Ревізійний Союз, поодинокі центральні і повітові Союзи, Ревізійний Союз Українських Кооперативів (РСУК) розпочали організацію різноманітних фахових курсів. І це було наступним кроком у розвитку кооперативно-торговельного шкільництва. Так, заочні курси РСУК навчали діловодства, готували крамарів, фахівців надзірних рад і контрольних комісій. Вакаційні курси РСУК влаштовували влітку кожного року в гірській місцевості, тривали три-чотири тижні, їх відвідували 50-60 слухачів. Викладали на курсах досвідчені спеціалісти: Ю.Павликовський, О.Луцький, К.Коберський, А.Жук, І.Витанович. Кооперативні курси організовували також керівництво «Сільського Господаря», «Масло союзу», Жіночої Кооперативної Гільдії, товариств «Просвіта» і «Рідна Школа», окружних кооперативних організацій. Ці курси функціонували успішно, але відчувалася потреба у фахових школах, які б ґрунтовніше, систематично готували молодь до праці в кооперації. За поданням господарсько-промислової комісії товариства «Просвіта» в 1911 р. з представників львівських українських товариств було створено комітет для організації торговельної школи. Комітет у відозвах до фінансових установ у Львові і в краї просив сприяти коштами на утримання школи. У зверненнях до українських шкіл й інших освітніх установ запрошував молодь вступати до новоствореної школи. Для опіки над школою було встановлено кураторію, до якої увійшли представники «Просвіти», Крайового Ревізійного Союзу, «Сільського Господаря», НТШ, Учительської Громади, Учительського Педагогічного Товариства та приватні особи. Цей навчальний заклад готував фахівців для ведення спілок або приватних торговельних і економічних підприємств [Коренець Д. Нові типи торговельних шкіл і їх значіння для нас //Діло. – 1923. – Ч. 7. – С. 6 ]. Після реорганізації у 1924 р. трирічна торговельна школа почала готувати працівників для більших промислових і торговельних підприємств, розширивши кількість загальноосвітніх предметів і поглибивши вивчення фахових. В напрямі різних спеціалізацій та згідно з тенденцією розвитку тодішнього торговельного шкільництва у трирічній торговельній школі вводився четвертий рік кооперативної спеціалізації, упродовж якого молодь вивчала книговедення і діловодство, техніку ведення ревізії всіх видів кооперації та поглиблювала свої економічні і кооперативні знання. Зауважимо, що лише в чотирирічній школі обов’язково вивчалася кооперація протягом усіх років навчання. Практичні навички учні здобували у шкільному кооперативі “Чайка” (випуск шкільних підручників і приладдя, споживчих товарів), в наукових гуртках (проведення дискусій і лекцій), відвідуючи кооперативні підприємства й установи, а також у позашкільній торговельній практиці, яка була передумовою допущення кандидата до кінцевого іспиту. За прикладом Львівської торговельної школи у 1934 р. в Яворові організовано “Українську Приватну Торговельну Школу”, а у 1939 р. в Станіславові – чотирирічну торговельно-кооперативну гімназію [Качор А. Денис Коренець. Начерк його життя та праці на тлі українського фахового шкільництва і сільськогосподарської кооперації на Західній Україні. – Вінніпег, 1955. – С. 39-40]. З 1920 р. при Львівській торговельній школі працює Вища Економічна Школа (Однорічний Курс Абітурієнтів). З 1938 р. розпочав свою діяльність Український Коедукаційний Ліцей у Львові при РСУК як школа вищого ступеня, призначена для вишколу кооперативних провідників і службовців середньої ланки кооперативних організацій усіх видів. До ліцею приймали молодь, яка закінчила гімназію нового типу або фахову школу. Перевагу при вступі мали стипендіати кооперативів. Після двох років вивчення економічних і технічно-торговельних предметів була матура. Відтепер матуристи могли переходити на навчання до вищих шкіл – в університет чи політехніку або закінчувати третій рік ліцею, який працював за системою вищої школи. Після закінчення ліцею окремі випускники проходили за кордоном однорічну кооперативну практику [Качор А. Денис Коренець. Начерк його життя та праці на тлі українського фахового шкільництва і сільськогосподарської кооперації на Західній Україні. – Вінніпег, 1955. – С. 40]. Основи кооперативної науки було впроваджено в програми деяких народних і загальноосвітніх приватних середніх шкіл. А саме: теоретичне навчання в двох вищих класах з практикою в шкільних кооперативах у містах, що було введено за вказівками РСУК. Кооперацію як окремий предмет вивчали в Хліборобському Ліцеї у Черниці, в Українській Ремісничій Школі у Львові та в інших фахових школах [Бабенко С.Г., Гелей С.Д., Гончарук Я.А. та ін. Історія кооперативного руху: Підручн. для кооперативних вузів / Укоопспілка, Львівська комерційна академія. – Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1995. –С. 318; Качор А. Денис Коренець. Начерк його життя та праці на тлі українського фахового шкільництва і сільськогосподарської кооперації на Західній Україні. – Вінніпег, 1955. – С. 59]. Вища українська школа політехнічного типу – Українська Господарська Академія (УГА) була заснована у 1922 р. в Подєбрадах (Чехословаччина) як наукова фахово-освітня установа. Її завданням було готувати молодь до самостійної господарської і технічної праці в таких ділянках, як агрономія, лісознавство, гідротехніка, економіка, статистика, кооперація. УГА мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний та інженерний; понад 50 кафедр [Семчишин М. Тисяча років української культури. – К.: АТ «Друга рука», МП «Фенікс», 1993. – С. 523]. У 1932 р. при УГА організовано Український Технічно-Господарський Інститут заочного навчання (УТГІ), в якому здійснювалась підготовка громадян української національності до самостійної праці в різних галузях промисловості, технічної і господарської кооперації та комерції. Повний курс навчання охоплював вісім семестрів. УТГІ мав економічно-кооперативний, агрономічно-лісовий і хіміко-технологічний відділи, курси українознавства, школу політичних наук. При відділах було відкрито низку фахових курсів, зокрема короткочасних практичних та з окремих предметів, запроваджено проходження практики в шкільних семінарах, кабінетах, лабораторіях та в інших місцевих закладах під керівництвом фахівців. Уведено індивідуальне і колективно-групове навчання шляхом систематичного обов’язкового кореспондування професорів з студентами для кожного предмета. Студентами-заочниками були вчителі, хлібороби, ремісники, урядовці, кооператори. Українська молодь здобувала вищу освіту також у Віденській Школі Світової Торгівлі та в польських торговельних школах. Отже, якщо наприкінці ХІХ ст. у свідомості мас панувала думка, що цінується лише класична освіта, то вже на початку ХХ ст. спостерігаємо зміну світогляду, у якому поступово вкорінюється розуміння ролі фахового, зокрема торговельно-кооперативного шкільництва для розвитку суспільства. Одночасно з тим розбудовується мережа державних і приватних торговельно-кооперативних шкіл різного рівня, поряд з вивченням загальноосвітніх та фахових предметів значна увага приділяється виробленню практичних навичок. Завдяки подвижницькій праці досвідчених фахівців-авторів студій, доброчинній діяльності культурно-освітніх товариств краю, жертовності української прогресивної інтелігенції на західноукраїнських землях активно діяли українські фахові школи, котрі змогли дати «так потрібних нашому народові незалежних і засібних людей, творців і організаторів нашого господарського життя; виховати не тільки добрих бізнесменів, а й свідомих своїх народних обов’язків та з умовами нашого життя і його потребами ознайомлених народних робітників» [Коренець Д. Нові типи торговельних шкіл і їх значіння для нас // Діло. – 1923. – Ч. 7]. В сучасних умовах, коли зростає престиж економічної освіти серед молоді, важливо наголосити, що виховання особистості громадянина – це комплексний і безперервний процес, який має спиратися на історичний досвід, національну ідею, традиції, звичаї, ментальність народу, не відкидаючи при цьому загальнолюдські духовні цінності і надбання. ТЕМА 15. Дидактика як галузь педагогіки Розділ педагогіки, що містить теорію навчання і освіти, називається дидактикою (від грец. didaktikus – навчаю). Дидактика – це галузь педагогіки, що досліджує закономірності процесу навчання, освіти і самоосвіти дітей, молоді, дорослих з метою всебічного розвитку особистості, а також досягнення навчально-виховних цілей. Вважається, що першим почав використовувати цей термін німецький педагог Вольфганг Ратке (1571–1635), який тлумачив дидактику як наукову дисципліну, що досліджує теоретичні та методичні засади навчання. Дидактика отримала статус науки завдяки працям чеського педагога Я. А. Коменського, який у книзі «Велика дидактика» (1632) виклав основні принципи навчання і форми його організації. Він є автором існуючої й у наш час класно-урочної системи, поділу учнів на класи, навчального часу – на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденних занять – на 45-хвилинні уроки і 10–20-хвилинні перерви. Ним були започатковані предметна система викладання за певними програмами і підручниками, екзамени наприкінці року. Вагомий внесок у розвиток дидактики зробили французькі просвітники-педагоги ХУШ століття Клод-Андріан Гельвецій (1715–1771), Дені Дідро (1713–1784), Жан-Антуан Кондорсе (1743-1794), Жан-Жак Руссо (1712–1778) та інші. Вони закликали враховувати вікові особливості учнів у навчальному процесі, опиралися на досвід та спостереження за учнями, виступали за активізацію методів навчання, перебудову школи, демократизацію освіти в інтересах народу. Швейцарський педагог Йоганн-Генріх Песталоцці (1746–1827) спробував поєднати дитячу працю з навчанням; розробив теорію елементарної освіти, за якою процес виховання має бути спрямований від простого до складного, а навчальний процес має будуватися на основі чуттєвих сприймань. Російський педагог Костянтин Ушинський (1823–1881) в основу свого бачення завдань педагогіки поклав ідею природодоцільності, народності початкового навчання. Він наполягав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів, від учителів вимагав глибоких знань, дотримання таких дидактичних принципів як систематичність, послідовнисть, наочність, міцність засвоєння знань. Послідовниками його прогресивних дидактичних принципів і методів викладання були В. Водовозов, М.Корф, О. Остроградський та ін. В Україні у ХІХ ст. помітною була постать Олександра Духновича (1803–1865), який у Закарпатті, що тоді було у складі Австро-Угорської імперії, створював підручники для народних шкіл, брав участь у культурно-просвітницькій діяльності. Його праці «Книжица читальная для начинающих», «Краткий землепис для молодых русинов», «Сокращенная грамматика письменного русского языка», «Народная педагогия» сприяли у відкритті на Закарпатті понад 70 початкових шкіл. Борис Грінченко (1863–1910) був автором кількох підручників, видав «Словарь украинского языка» в 4-х томах, а також «Українську граматику до науки читання й писання». Незважаючи на заборону царського уряду, він викладав у школах українською мовою. Видатним дидактиком-практиком ХХ ст. був вітчизняний педагог Василь Сухомлинський (1918–1970), який розвинув ідею розумового виховання дитини під час навчання та практичної діяльності. У 50–80-х роках ХХ ст. розробці теоретичних питань дидактики приділяли увагу багато вітчизняних та зарубіжних учених-педагогів, а також психологів. Сучасна дидактика запроваджує нові підходи до навчального процесу – його кібернетизацію, «гнучкі технології», модернізовані методи і форми навчання. Зберігаючи цінні ідеї традиційного навчання, вона сприяє вдосконаленню освіти і навчання відповідно до вимог суспільства. Як і всі інші науки, дидактика належить до системи гуманітарних загальнолюдських знань, тому має взаємозв’язки майже з усіма науками. Найтісніше вона пов’язана з філософією, соціологією, політологією, педагогічною психологією, логікою, фізіологією людини, кібернетикою та їх конкретними методиками. Філософія та соціологія дають змогу дидактиці враховувати соціальні особливлсті життя та діяльності людей, їх вплив на процес навчання. Політологія розкриває для дидактики проблеми впливів політичних явищ та процесів на навчання людей. Педагогічна психологія дає змогу враховувати психологічні закономірності та особливості процесу засвоєння знань, умінь, навичок. Фізіологія людини збагачує відомості про особливості розвитку людського організму, системи вищої нервової діяльності людини. Кібернетика розкриває закономірності процесів управління передачі аналізу інформації. Конкретні методики, зорієнтовані на викладання окремих дисциплін, збагачують дидактику даними про перебіг навчального процесу при застосуванні різноманітних форм і засобів навчання. Об’єктом дидактики виступає навчально-виховний процес у школі івищому навчальному закладі, його цілі, зміст, методи і форми організації, технології та результати. Предметом дидактики є загальна теорія навчання усіх предметів. Основні категорії дидиктики: навчання, освіта, викладаня, учіння, принципи, форми, методи і засоби навчання. Навчання, як один з видів людської діяльності, має двосторонній характер, тобто складається з двох взаємозвязаних процесів – викладання і учіння. У процесі навчання відбувається взаємодія між викладачем і студентом, а не просто вплив викладача на студента.Викладач може безпосередньо навчати або опосередковано через систему знань. Результативність процесу навчання залежить від стилю спілкування між викладачем і студентом та впливу оточуючого середовища. Викладання – організація та управління вчителем, викладачем пізнавальної діяльності учнів, студентів, в результаті чого відбуаєтьсяїх розвиток і виховання. Учіння – це система пізнавальних дій учня чи студента, спрямованих на вирішення навчально виховних завдань. Знання – факти, відомості, наукові теорії, закони, поняття, системно закріплені у свідомості людини. Знання про навколишній світ поділяються на теоретичні знання (поняття, системи понять, теорії, гіпотези, закони і методи науки) і фактичні знання, одиничні поняття (знаки, цифри, букви, назви, події). Уміння – здатність свідомо діяти на основі засвоєних знань. Навички – автоматизовані, звичні, безпомилково виконувані дії (доведені до автоматизму уміння) Принципом н а в ч а н н я називають вихідну вимогу до процесу навчання, що випливає із закономірностей його ефективної організації. Основними принципами навчання є: 1. Принцип спрямованості навчального процесу полягає у визначенні для кожного заняття трьох цілей — освітню, виховну і розвиваючу у структурі заняття, формах і методах викладу. 2. Принцип науковості полягає у такому доборі матеріалу, який відповідав би структурі побудови і досягненням сучасної науки і навчального предмета. 3. Принцип системності і послідовності (похідний від принципу науковості) – це дотримання вимоги викладу і вивчення матеріалу за висхідною: від простого – до складного, від нижчого – до вищого, від попереднього – до наступного. 4. Принцип доступності, дохідливості викладання. Суть його полягає в тому, що чим складнішим є матеріал, тим простіше, дохідливіше він має бути викладений – це запорука педагогічної майстерності викладача. 5. Принцип активності і свідомості навчання – це формування свідомої мотивації у ставленні до навчання, що в цілому сприяє розвиткові свідомого ставлення до життєвих проблем, до навчання. 6. Принцип міцності засвоєння знань, формування вмінь і навичок залежить від індивідуальних особливостей учнів (студентів) та педагогічної майстерності викладача. Освіта – це система наукових знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів (студентів), формування їх світогляду, моралі і поведінки, підготовку до суспільного життя. Зміст програмного матеріалу загальної освіти поділяється на державний і шкільний компоненти. Державний компонент охоплює усі предмети, які складають саме базу освіти, є її державним стандартом – вони викладаються і вивчаються за загальним розподілом часу (навчальним планом), програмами і підручниками. Державний компонент уміщує рідну літературу і мову, іноземну мову, географію, історію України і інші. Шкільний компонент відбиває факультативи з окремих предметів, дисципліни спеціалізації. Відповідно до Закону «Про освіту» сюди належить і мова населення – польська, чеська, угорська, грецька – у місцях компактного проживання цих національностей. Основними джерелами змісту освіти на державному рівні є три документи: навчальний план школи, предметні програми, підручники. Сучасна система освіти в національній школі побудована на принципах демократизму, гуманізму, зв'язку із практикою та життям. Активного розвитку набувають сьогодні приватні школи, коледжі, гімназії, які сповна забезпечують освітню, виховну та розвиваючу функції навчального процесу. |
| Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч посібник... Тема Цілі та завдання психолого-педагогічної підготовки фахівця. Психологія та педагогіка як науки |
Дитяча психологія, психологія підлітка, психологія юнацького віку,... Психологія – наука, яка вивчає загальні закономірності розвитку людини, її психічні процеси, стани та властивості. ( вчення про душу... |
| Методичні рекомендації з дисципліни ... |
Педагогіка і психологія вищої школи Навчально-методичний посібник Друкується за ухвалою методичної ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича |
| 1. Психологія як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «психологія»,... Предмет, функції психологічної науки і практики в суспільному розвитку. Історія розвитку психологічної науки. Галузі психології.... |
5 2012 ДЕРЖАВНА НАУКОВА УСТАНОВА Марченко О. В. Трансформація сучасного простору освіти: тенденції та пріоритети / О. В. Марченко // Теорія і практика управління... |
| 1. Загальні засади дошкільної педагогіки Дошкільна педагогіка, як... Загальними засадами дошкільної педагогіки є її предмет, особливості та організація педагогічного дослідження в галузі дошкільної... |
ТЕМА : ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА ЇЇ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК Педагогіка – це сукупність теоретичних і прикладних наук про навчання, виховання і розвиток особистості |
| Тема Питання ... |
Урок як трибуна протиріч, проблем для дитини, що змушує мене як вчителя... «наповнити посудину, і запалити факел», від його вміння організувати систематичну пізнавальну діяльність залежить ступінь інтересу... |