|
|
Скачати 1.6 Mb.
|
| Тема 13. ПЕДАГОГІКА як наука: витоки І СУЧАСНІСТЬ «Галичанин, що ти дієш? В що ти віриш і надієш?» «Що я дію?...Зерно сію І на жнива ся надію. Паде зерно за зерночком Ни купкою, но рядочком, На теплую земличеньку, В щасливую годиноньку. …………………………. Я на Бога ся надію, Що не дармо роблю, сію, Хто працює, оре, сіє, Тот і плодов ся надіє…» Автор – Вчитель (без прізвища). (Епіграф до вступної статті у ч. 1 «Школьної часописі» 13 вересня 1880 року) У системі наук про людинознавство особливе місце займає педагогіка. Педагогіка – це наука, що вивчає шляхи передавання соціального досвіду старшим поколінням молодшому. Відносини, що виникають при цьому, удосконалювалися кожним поколінням. Проте, як би не змінювалися ці відносини, незмінним залишався об’єкт пізнання – людина. Предмет сучасної педагогіки – це процес спрямованого розвитку особистості в умовах її виховання, навчання, освіти. Джерелом педагогіки є народна (життєва) педагогіка, педагогічні вчення, теорії, позитивний педагогічний досвід, філософія. Здобуті педагогікою, як наукою, знання, впроваджені у наукові поняття (категорії). Вони дозволяють глибше пізнавати дійсність. До основних понять педагогіки належать: розвиток, виховання, навчання, освіта, саморозвиток, самовиховання (Див. словник термінів у розділі 2). Протягом століть педагоги-теоретики та практики ведуть суперечку про те, чим є педагогіка: наукою чи мистецтвом. Здається, що слід бачити в педагогіці і науку, і мистецтво. Педагогіка – це наука, тому що вона має свій предмет, понятійний апарат, методи, її невід’ємною частиною є прогнозування педагогічного процесу; це й мистецтво, тому що вона припускає високий рівень педагогічної майстерності, реалізацію теорії на найвищому творчому рівні. Ця майстерність вимагає знань, основаних на переконаннях, вміннях спілкуватися та взаємодіяти, поєднаних з професійною захопленістю, педагогічною імпровізацією, вірою в своїх учнів. Педагог змушений усе життя бути людиною, яка має ідеї та бажання, уміння впроваджувати їх у життя. Взаємозв’язок педагогіки-науки та педагогіки-мистецтва відповідає основному призначенню цієї галузі людинознавства – розвивати, навчати і виховувати особистість. Історія свідчить, що у своєму розвитку педагогічна теорія йшла від загального до часткового. Так, на початку свого розвитку педагогічні знання викладалися як цілісна теорія навчання та виховання у рамках філософії. У XVII ст., виділившись в окрему галузь знань, педагогіка була визначена чеським мислителем гуманістом і педагогом Я.А.Коменським терміном «дидактика», під якою він розумів навчання та виховання. У результаті розвитку педагогічної науки відбувався процес її диференціації. У теперішній час вона має велику кількість відгалужень, які розвиваються як самостійні галузі. Традиційно виділяють такі: І. Загальна педагогіка вивчає і формує принципи, форми та методи навчання й виховання, які є загальними для усіх вікових груп. II. Вікова педагогіка, до якої увійшли такі «гілки»: – Дошкільна педагогіка, що вивчає особливості виховання дітей дошкільного віку. – Педагогіка загальноосвітньої школи досліджує зміст, форми та методи навчання й виховання школярів. – Педагогіка професійно-технічної освіти, що вивчає та розробляє питання навчання й виховання учнів професійно-технічних закладів. – Педагогіка вищої школи розробляє питання навчання та виховання студентів вузів. – Андрогогіка вивчає особливості навчання та виховання дорослих. Функціональні педагогічні науки: педагогіка вищої школи, педагогіка професійно-техніхнічної освіти. Галузеві педагогіки: авіаційна, військова, інженерна, медична, культурно-освітня, педагогіка виправно-трудової системи, педагогіка підвищення кваліфікації і перекваліфікації і ін. III. Історія педагогіки розглядає історію педагогіки та освіти. IV. Корекційна (або спеціальна) педагогіка – педагогіка людей з відхиленнями, затримками розвитку (медико-біологічного, психологічного, соціального): сурдопедагогіка – про навчання і виховання глухонімих, глухих, туговухих дітей; тифлопедагогіка – про навчання і виховання сліпих та слабозорих дітей; олігофренопедагогіка – про навчання і виховання розумово відсталих дітей. V. Прикладна педагогіка (військова, спортивна, менеджменту та ін.) розробляє методи, прийоми використання педагогічних знань у різних сферах діяльності, а також методику викладання конкретних дисциплін. Наймолодшою у вітчизняній науці галуззю знання, яка тільки ще формується, є соціальна педагогіка. Головна функція соціальної педагогіки – досліджувати проблеми міжособистісних стосунків, співіснування людини з навколишнім середовищем та врахування її ціннісних орієнтацій. У цій науці існують галузі, що вивчають приватні питання освіти та виховання. Так, наприклад, превентивна педагогіка вивчає шляхи та способи попередження соціальних відхилень серед молоді. Аутодидактика (автодидактика) –галузь, що вивчає процес навчання людини на матеріалі власного життя, включаючи і самоосвіту. Оскільки педагогіка є складовою частиною людинознавства, вона не може розвиватися відокремлено від інших наук. Педагогіка має тісні зв’язки з багатьма іншими галузями знання: анатомією, математикою, кібернетикою та ін. Особливе значення для педагогіки має взаємозв’язок з психологією та фізіологією. Ці зв’язки здебільшого виявляються у закономірній єдності розвитку, навчання та виховання дитини, учня, студента. Якщо навчання та виховання є категоріями суто педагогічними, то розвиток – категорія психологічна та фізіологічна. У зв’язку з цим вона тісно пов’язана з філософією, соціологією, біологічними науками (гігієною, анатомією, фізіологією), медициною та іншими галузями людинознавства. Зв’язок педагогіки з іншими науками визначається об’єктами зв’язку (поняття-терміни, концепції, методи) та типами зв’язку (взаємовплив, взаємодія, інтеграція). Так, філософія дає розуміння загальних принципів пізнання, ставлення людини до світу, системи поглядів на світ та місце в ньому людини. Соціологія дає фактичний матеріал для більш раціональної організації педагогічного процесу. Зростає значення зв’язку педагогіки з медициною. Усе активніше розвивається теоретична та практична педагогічна валеологія. Вона передбачає вибір особливих форм та засобів взаємодії педагогів і дітей, які б не шкодили їх здоров’ю. Основна мета педагогічної науки полягає у відкритті нових принципів, технологій навчання й виховання та впровадженні їх в практику. Відповідно до цього педагогічна наука виконує три основних функції: загальнотеоретичну, прогностичну, практичну. Педагогіка стає більш необхідною і в життєдіяльності людини. В умовах гуманізації освіти вона дає розуміння людини як найвищої цінності суспільства. Знання педагогіки стають все більш актуальними у сімейному житті, самовихованні, самоосвіті. Педагогіка допомагає організувати управління колективами, малими групами та в організації виховної роботи на підприємствах, у фірмах і в установах.. Вивчення та аналіз літератури дозволяє змістовно ознайомитися з джерелами, з яких можна почерпнути погляди, висловлення різних авторів з даного питання. Вивчення документів та результатів діяльності. Плани, інформації, звіти педагогів, твори, контрольні, екзаменаційні роботи учнів та інші матеріали містять інформацію про хід педагогічного процесу, інтереси, схильності, психологічні особливості, типологію учнів, вихованців. Найпоширенішим методом у педагогіці залишається метод спостереження. Спостереження – це форма пізнання через накопичення фактів. Воно може бути мимовільним у процесі постійного спілкування, як це буває на практиці, а може бути й цілеспрямованим. Таке спостереження обов’язково передбачає наявність поставленої мети, програми. Експеримент педагогічний – це науково поставлений дослід або спостереження явищ навчання та виховання у точно врахованих умовах. Перевага експерименту полягає у тому, що він дозволяє штучно відокремити явище, що вивчається, від інших, точніше побачити його, описати. Експеримент використовується, як правило, для вивчення конкретних педагогічних явищ або факторів, з метою з’ясування зв’язків та залежностей між педагогічним впливом та результатом для врахування при розробці практичних рекомендацій. За допомогою бесіди вдається виявити інтереси, погляди, думки, мотиви, вчинки, дії. Успіх цього методу залежить від взаємовідносин учасників бесіди. Анкетування дозволяє зібрати численний фактичний матеріал з проблеми, що розглядається. Соціометрія – це метод, який дозволяє на основі опитувань або фіксації поведінки виявляти структуру взаємовідносин в групі. Парне порівняння та ранжирування – метод, який дозволяє створити шкалу порівняльних оцінок, виражену у балах. Педагогічне знання – одне з найдавніших. Воно зародилося разом з людським суспільством, коли з’явилася потреба передавати новим поколінням досвід виживання. Спочатку це були життєві норми: вірування, правила, потім – традиції, звичаї. Вперше зачатки освіти з’явилися у країнах Сходу (Індія, Китай, Вавілон та ін.). Розквіту педагогічна думка та педагогічна практика досягли у Стародавній Греції та Римі в античні часи. Так, у Стародавній Греції склалися дві системи виховання: спартанська та афінська. Вони визначалися потребами рабовласницького суспільства: виховання рабовласницької аристократії, яка володіє пізнаннями та якостями для управління державою та захисту її від зовнішніх ворогів. Саме в цей період з’явився термін «педагог», що дав назву цілій науці. Так називали раба, який водив дітей рабовласника до школи. Тоді ж народився й термін «школа», що означав місце навчання. Відмінність систем була обумовлена особливостями політики, економіки, культури цих держав. Спарта відрізнялася замкненим характером. Це змушувало спартанців триматися згуртовано, жити в стані військової готовності. Вихованням дітей займалася держава, яка розпоряджалася їх життям з моменту народження. Педагогічне мистецтво в Спарті полягало у передаванні військово-фізичних вмінь за допомогою вправ, наслідування, суворих фізичних покарань. Афіни, у протилежність Спарті, були торговим портом з відносно високим економічним та політичним рівнем. Це обумовило і афінську систему освіти, у якій здійснювалася ідея розумового, фізичного та естетичного виховання. З розвитком суспільства знання та досвід ставали більш різноманітними, їх передавання робилося усе складнішим. У цей період виникає потреба осмислити, узагальнити досвід виховання та навчання. Упорядковані педагогічні думки з’являються у працях філософів Сократа, Платона, Арістотеля. Тривалий час педагогіка була складовою частиною філософії. Подальший розвиток педагогічної думки пов’язують з римським педагогом Квінтіліаном (І ст. до н. е.). У 12 книгах «Про виховання оратора» ним були закладені основи дидактики. Він вперше висунув ідею про принципи, правила та методи навчання. Це по суті педагогіка освіти того часу. От чому його праці вважаються першими серед наукових праць з педагогіки. У середньовіччі (V – поч. XV ст.) навчання та виховання дітей було зосереджено в руках церкви, головною метою якої була підготовка духовенства. У перший період Середніх віків у Західній Європі були школи трьох типів: монастирська (при єпископських резиденціях та монастирях), соборна, або кафедральна і приходська. В усіх школах діти від 7 до 15 років навчалися молитвам, письму, рахуванню, читанню. Для найбільш здібних учнів монастирських та кафедральних шкіл з часом додавалися граматика, риторика, діалектика, а пізніше – арифметика, геометрія, астрономія, теорія музики. Система організації навчання була індивідуально-груповою, методи навчання базувалися на механічній пам’яті, основними методами стимулювання були тілесні покарання. В основі виховання хлопчиків знатного походження лежало рицарське виховання. Воно включало сім напрямків: їзда верхи, плавання, володіння списом, фехтування, полювання, гра в шахи, складання віршів та спів. Рицарське виховання прививало зовнішній лоск, вміння триматися. Основними методами виховання були наслідування, вправи. Проте в період середньовіччя зростали виробничі сили, а з ними – потреба в розумних людях. Одним з перших називають університет в Марокко в місті Фесе, заснування якого відносять до ІХ століття. На початку XII ст. виникають перші університети в Болонії та Салерно, Оксфордський (1168), Паризький (1200), Кембриджський (1209), Сорбонський (1253), Празький (1348) та ін. Майже до XVIII ст. університет був єдиним типом вищого навчального закладу. Основною формою навчання в університеті була лекція. Вона будувалася за логічною схемою Арістотеля, але порівняно з живою лекцією-бесідою, середньовічна лекція була кроком назад. Текст лекції зчитувався з аркуша ( від лат. «lесtіо» – читання). Після прочитання уривку давалися пояснення та коментарі, які доповнювалися дискусією. Не дивлячись на сухість лекцій, у неї були й позитивні моменти. Це була свого роду розумова гімнастика, яка виховувала послідовність та вміння аналізувати. З розвитком ремесел та торгівлі у ХПІ – ХІУ ст. виникли цехові школи, у яких навчалися та отримували початкову освіту діти ремісників. Навчання ж самому ремеслу здійснювалося або у родинах ремісників, або у процесі цехового учнівства. Гільдійські школи створювалися об’єднаннями купців. У цих платних школах навчалися діти заможних батьків. Навчання мало практичну спрямованість. Наприкінці середньовіччя відроджується інтерес до античної культури, виникає гуманістичний рух, підвищується інтерес до людини, її земних радощів та потягів, відроджується мистецтво, впроваджуються нові педагогічні ідеї. Педагогіку ХУ – ХУП ст., епохи Відродження, можна назвати гуманістичною. Головною вимогою в освіті став розвиток активності та самодіяльності дитини. Починають з’являтися багатопредметні навчальні плани, до яких включені природознавство, фізика, географія, історія та інші дисципліни. Змінюється методика взаємодії вчителя та учня, скасовується сувора дисципліна середньовічних шкіл. Послаблення впливу церкви виявилося у розвитку державної школи. З’явилася необхідність у спеціальній підготовці вчителів. У епоху Відродження (XV – XVI ст.) почала докорінно змінюватися система освіти. До початку ХУП ст. педагогіка залишалася частиною філософії. Розвиток педагогічної думки знайшов відображення у працях мислителів епохи Відродження, таких як Еразм Роттердамський, Франсуа Рабле, Мішель Монтень, Томас Мор, Томазо Кампанелла. Зміцнюються ідеї всезагальності навчання та різнобічності виховання. На початку XVII ст. з’являється необхідність узагальнення та осмислення педагогічних знань та досвіду, створення спеціальної галузі знання – педагогіки. У 1623 році англійський філософ Ф. Бекон видав трактат «Про достоїнства та збільшення наук», в якому виділив педагогіку з філософії як самостійну галузь знання. Термін «педагогіка» походить від двох давньогрецьких слів: пайс – дитина, аго – веду. Відокремлення педагогіки від філософії й оформлення в наукову систему пов’язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592 – 1670), який 1632 року створив видатний твір «Велика дидактика» – науку про процесс навчання, а 1633 року – перше в світі спеціальне керівництво виховання дітей дошкільного віку – «Материнська школа». Педагогічні твори Я. А. Коменського пронизують думки про те, що людина є «найдосконалішим, прекрасним творінням», «чудесним мікрокосмом», школа – «майстернею гуманності», а правильне виховання завжди має бути природовідповідним. Розроблена ним схема організації школи, теоретичне обгрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочна система навчання не втратили актуальності й наукового значення за сучасних умов. В історію західноєвропейської педагогіки XVIII століття увійшло ім’я англійського філософа й педагога Джона Локка (1632–1704), який зосередив увагу на теорії виховання джентльмена – людини, впевненої в собі, яка поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань. Французькому матеріалісту і просвітителю Жану Жаку Руссо (1712–1778) належить ідея природної досконалості дітей, теорія «вільного виховання», за якою виховання повинно здійснюватися лище за інтересами й бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку. Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746 – 1827) запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчутливості як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої посильної продуктивної праці. Німецький педагог Йоганн Фрідріх Гербарт (1776–1841) був автором теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (теорії навчання), ним розроблена чотириетапна модель уроку, поняття виховуючого навчання, система розвиваючих вправ. Інший німецький педагог – Фрідріх Адольф Дістервег (1790–1866) відомий ідеями про активізацію навчальної діяльності учнів, посилення їхньої самостійної роботи, а також думками про підготовку народних учителів, яка повинна базуватися на отриманні наукових знань і прищепленні високих рис моралі. У ХІХ-ХХ ст. зарубіжна педагогічна теорія отримує розвиток у таких напрямках: • педагогіка громадського виховання Г. Кершенштейнера (1854-1932) у Німеччині; • педагогіка дії В.А.Лая (1862-1926) у Німеччині; • експериментальна педагогіка Е. Меймана (1862-1915) у Німеччині та Е. Торндайка (1874-1946) у США; • прагматична педагогіка Д. Дьюї (1859-1952) у США; • педагогіка виховання «до свободи» Р. Штайнера (1861–1925) у Німеччині, М. Монтессорі (1870–1952) в Італії та ін. (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. – М., 1998.– С. 17–18). Зростання інтересу до духовної культури античності в епоху Відродження породило новий тип загальної середньої освіти, який отримав назву «класичний». Провідним напрямком та змістом класичної освіти стало вивчення латинської та грецької мов, античної літератури, мистецтва. Навчальним закладом, у якому можна було отримати освіту, стає гімназія. У XVIII – на початку XIX ст. у змісті класичної освіти відбулися великі зміни. Розширюється вивчення математики, рідної мови, історії, географії, природознавства. З 1804 р. у Росії набуває розвитку класична освіта, створюються державні гімназії. Майже до 1917 р. гімназії є основним типом навчальних закладів загальної середньої освіти. У ХУІІІ – ХІХ ст. поряд з класичною середньою школою широке розповсюдження отримують реальні та професійні школи, які задовольняли потреби зростаючого виробництва й торгівлі. У реальній освіті домінують предмети природничо-математичного циклу. Перші реальні школи виникли у Німеччині та Росії на початку XVIII ст., а найпершим у світі навчальним закладом реальної освіти стала школа математичних та навігаційних наук, яка була відкрита за наказом Петра І у 1701 р. у Москві. Проте педагогічна практика у цей період розвивалася суперечливо: прогресивне використання напрацьованих ідей та повернення до старого у школах призвело до того, що наприкінці XIX – на початку XX ст. у ряді країн (Англія, Бельгія, Німеччина, СІЛА, Франція, Швейцарія) виникає реформаторський рух «нових шкіл» на противагу формалістичній класичній школі. Характерними рисами прогресивної російської педагогічної думки, що склалася у середині XIX ст., є гуманізм, демократизм, прагнення розвивати творчі здібності, активність дитини. Класиком та засновником російської педагогіки справедливо вважається К. Д. Ушинський (1824–1870), який багато часу прожив в Україні, працював і був похований у Києві. В основу педагогіки він поклав ідею народності (тобто загальності) початкового навчання. Він відстоював принципи природодоцільності, услід за Я. А. Коменським вимагав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів, від учителів вимагав широти знань, які б виходили за межи предмета. У розвиток педагогіки у XIX – на початку XX ст. вагомий вклад внесли також російські педагоги П. Ф. Лесгафт (1837–1909), П. Ф. Каптерєв (1849–1922), В. П. Вахтерєв (1853–1924), Н. К. Крупська (1869–1939), П. П. Блонський (1884–1941), С. Т. Шацький (1878–1939) та ін. Чільне місце у російській педагогіці займає також видатний письменник Л. М. Толстой (1828–1910). В історії України відбулися ті ж процеси народження педагогіки в надрах філософської думки. Великий вклад у розвиток української педагогіки внесли народні традиції, свята, звичаї, які мали багатотисячну традицію. У часи Русі педагогічна система стала християнізованою. Джерелами ціцєї педагогіки є збірники «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Повчання дітям» Володимира Мономаха і ін. У процесі культурно-освітнього зростання української нації велику роль відігравали братські школи XVI – XVII ст. в Луцьку, Львові, згодом у Києві. Центром розвитку системи освіти того часу стала Києво-Могилянська академія, яка була відкрита 1632 р. на Подолі. Визначну роль у її створенні та побудові відіграв Петро Могила (1596–1674) – лаврський ігумен, згодом митрополит, видатний просвітитель. У другій половині XVX – на початку XX ст. в Україні не було діяча культури і местецтва, літератури і науки, який би стояв осторонь питань освіти і виховання. Т. Шевченко (1814–1861), зробив вагомий внесок – підготував і видав «Буквар южнорусскій» (1861), П. Грабовський (1864–1902) присвятив ряд статей проблемам народної освіти. О. В. Духнович (1803–1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книжки для вчителів. Відомий український педагог Христина Алчевська (1841–1920) працювала над питаннями навчання дорослих, здебільшого жінок, у вечірніх та недільних школах Слобожанщини, займалася просвітительською діяльністю ( праці «Що читати народові?», «Книга дорослих»). Подальша доля української педагогічної думки пов’язана з такими іменами як Софія Русова, Іван Огієнко, Борис Грінченко, Григорій Ващенко, Антон Макаренко, Василь Сухомлинський, які створили національну систему виховання в Україні. Сучасна педагогічна теорія та історія має чітко виражене національне спрямування і забезпечує всебічний розвиток особистості в незалежній українській державі. |
| Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч посібник... Тема Цілі та завдання психолого-педагогічної підготовки фахівця. Психологія та педагогіка як науки |
Дитяча психологія, психологія підлітка, психологія юнацького віку,... Психологія – наука, яка вивчає загальні закономірності розвитку людини, її психічні процеси, стани та властивості. ( вчення про душу... |
| Методичні рекомендації з дисципліни ... |
Педагогіка і психологія вищої школи Навчально-методичний посібник Друкується за ухвалою методичної ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича |
| 1. Психологія як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «психологія»,... Предмет, функції психологічної науки і практики в суспільному розвитку. Історія розвитку психологічної науки. Галузі психології.... |
5 2012 ДЕРЖАВНА НАУКОВА УСТАНОВА Марченко О. В. Трансформація сучасного простору освіти: тенденції та пріоритети / О. В. Марченко // Теорія і практика управління... |
| 1. Загальні засади дошкільної педагогіки Дошкільна педагогіка, як... Загальними засадами дошкільної педагогіки є її предмет, особливості та організація педагогічного дослідження в галузі дошкільної... |
ТЕМА : ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА ЇЇ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК Педагогіка – це сукупність теоретичних і прикладних наук про навчання, виховання і розвиток особистості |
| Тема Питання ... |
Урок як трибуна протиріч, проблем для дитини, що змушує мене як вчителя... «наповнити посудину, і запалити факел», від його вміння організувати систематичну пізнавальну діяльність залежить ступінь інтересу... |