Джерела пізнання римського приватного права


Скачати 0.94 Mb.
Назва Джерела пізнання римського приватного права
Сторінка 5/9
Дата 24.04.2013
Розмір 0.94 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Підстави виникнення зобов'язань


Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, вна­слідок яких один (кредитор) мав право, а інший мав обо­в'язки. іншими словами, з чого виникали зобов'язання Відповісти на це запитання можна коротко — зобов'язання виникали з юридичних фактів.

Факт — від лат. зроблене — означає дійсну, не видуману, реальну подію або дію: землетрус, народження людини, вступ до шлюбу тощо. Проте одні з них мають значення, а інші — ні. Факти, що мають правове значення, які мають певні правові наслідки, називаються юридичними (народження людини, вчинення злочину чи проступку та ін.). Факти, що не мають правових наслідків, не відносяться до юридичних (прогулянка в лісі, відвідування родичів тощо). Юридичні факти поділяються на події та дії. Ті з них, які настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, землетрус та інші стихійні дії сил природи) є юридичними фактами, але не завжди.

Дії — це факти, які настають за волею людей.

Дії, які здійснюються відповідно до чинного законодав­ства, називаються правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.

Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного право­вого результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків), називаються правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо.

Як правило, встановлення, зміна або припинення прав і обов'язків для певних осіб настає за їх згодою, за їх бажан­ням, тобто за їх волею (волевиявленням). Такі правочини називаються двосторонніми (договір), оскільки для виникнення їх не­обхідне волевиявлення двох сторін. Якщо права і обов'язки виникають, змінюються або при­пиняються за волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми( заповіт ). Неправомірні дії поділяють на три види- а) приватні пору­шення; б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме цивільні правопорушення, тобто ті, що порушують цивільний закон або договір. Цивільне правопорушення, яке порушує договір, називається договірним цивільним правопорушенням (наприк­лад, відмова від уплати купівельної ціни, орендної плати, заподіяння шкоди майну, взятому в найм) Цивільне право­порушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах. дістало назву позадоговірного, або деліктного. Різноманітність юридичних фактів є підставою виникнен­ня зобов'язань. Так само виникають зобов'язання й з односторонніх пра­вочинів, деліктів та інших позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти, які є підставою виникнення зобов'я­зань, римляни згрупували в чотири групи: а) з договорів; б) ніби з договорів; в) зобо­в'язання виникають з деліктів, г) ніби з деліктів. Договір — це акт, з якого виникає зобов'язання. Із двосторонніх правочинів (договорів) завжди виникають зобов'язання, а із односто­ронніх — не завжди.

Поняття зобов'язання

Зобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого) приватного права. Воно регулює майнові відно­сини в сфері виробництва і цивільного обороту. Предмет зобов'язального права — це певна поведінка зобов'язальної особи, її позитивні чи негативні дії.

Зобов'язання — це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила, дала або надала. Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредито­вара.

Проте в чистому вигляді зобов'язань, де кредитор має тільки право, а боржник тільки обов'язок, виникає порівняно не багато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сто­рона має тільки права, а друга — несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. Їх називають дво­сторонніми. У двосторонніх зобов'язаннях права і обов'язки між сто­ронами можуть розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права і обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називається сіна-лагматичним, або сіналагма. Як і всяке правовідношення, зобов'язання підлягає захис­ту з боку держави. У сфері майнових відносин зобов'язання займають про­відне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Отже, зобов'язанням є право кредитора вимагати від боржника здійснювати певні дії або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.

Сторони в зобов'язанні

Особистий ха­рактер зобов'язання виявлявся в тому, що правове відно­шення виникало лише між кредитором і боржником Спо­чатку зобов'язання було абсолютно невідчужуваним. Кре­дитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов'язки на інших осіб. У зв'язку з суворо особистим ха­рактером зобов'язання в нього не можна було вступити через представника.

Із наведеного вище випливає, що в зобов'язанні дві сторо­ни — кредитор і боржник. Інколи виникали зобов'язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (на­приклад, договір товариства). Можуть бути зобов'язання, в яких беруть участь більше число, мно­жинність осіб. У цьому випадку можливі принаймні три ва­ріанти, коли на стороні кредитора:

а) одна особа, а на стороні боржника кілька. (один кредитор і кілька боржників);

б) кілька осіб. на стороні кредитора, а на стороні боржни­ка одна. (борж­ник один, а кредиторів кілька),

в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб. (об'єднання фізичних осіб)

Зобов'язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути активними і пасивними. Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів — це активне зобов'язання, якщо ж кілька борж­ників — пасивне. Зобов'язання можуть бути одночасно і активними, і пасивними. У частковому зобов'язанні за наявності кількох кредиторів кожен з них має право вимагати від боржника виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен з них зобов'язаний виконати зобов'язання також тільки в своїй частині. Зобов'язання, за яким кредитор має право вимагати вщ будь-кого із боржників його виконання в повному обсязі, нази­вається солідарним. Заміна сторін в зобов'язанні спочатку не допускалась. Як уже відзначалося, римське зобов'язання на ранніх стадіях було суворо особистим взаємовідношенням кредитора і борж­ника, що за умов обмеженого цивільного обороту не викли­кало істотних незручностей. Пізніше був потрібний більш гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів римське право допускало перехід більшості зобов'язань в спадщину Виняток становили тільки зобов'язання, тісно пов'язані з особою кредитора або боржника (аліментні зобов”язання тощо). Основою заміни осіб в зобов'язанні стала новація (оновлен­ня зобов 'язання), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. На зміну новації прийшла досконаліша форма заміни кре­дитора. а потім і боржника. Почали застосовувати особливу форму передачі зобов'­язання, яка дістала назву цесії — севкіо. Суть її полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своє право вимо­ги іншій особі, призначав його своїм представником по стягненню боргу з боржника і передавав йому своє право.

Разом з поступкою вимоги допускалос я переведення бор­гу на іншу особу. При передачі права вимоги особистість боржника ніякої ролі не відігравала, а при переведенні бор­гу на іншу особу його особистість набувала істотного зна­чення. Для переведення боргу слід було дотримуватися таких умов: а) прийняття чужого боргу — добровільне; б) особа, що приймає чужий борг, повинна бути сторонньою; в) пе­реведення має здійснюватися у формі певного правочину. тобто бути належно оформленим.

Кодификация Юстиниана (роль, новели)

Юстиниан — восточно-римский император (527 — 565 гг.) — одно из средств сохранения рабовладельческого строя видел в совершенном законодательстве. Только сильное и жесткое законодательство способно держать в повиновении все чаще восстающих рабов, основательно расшатывающих устои рабовладельческой империи, полагал император. Кроме того, посредством кодификации Юстиниан мечтал воссоздать бывшую единую Римскую империю. Между тем законода­тельство находилось в хаотическом состоянии. Более чем за тысячелетнюю историю Рима накопилось такое множество законов различного ранга и содержания, эдиктов, консти­туций, других правовых до­кументов, что пользоваться ими было почти невозможно. Решено было подвергнуть кодификации все нако­пившееся право — цивильное, преторское, императорское, сочинения юристов и т.п.Кодификация Юстиниана по размаху неизмеримо пре­восходила все предыдущие. Ее отличали широкая творчес­кая основа, огромное количество источников, серьезность, последовательность их обработки.Для осуществления кодификационных работ Юстиниан 13 февраля 528 г. назначил комиссию в составе 10 человек . Комиссии было поруче­но в первую очередь систематизировать императорские кон­ституции. Три прежние кодификации императорских конституций значительно облегчили работу и уже через год публикуется собрание конституций под названием Кодекс Юстиниана. Решается также ряд спорных (около 50) вопро­сов путем принятия новых конституций.Кодификационные работы, требующие принятия новых решений в форме конституций, вызвали активную законо­дательную деятельность императора. В течение трех лет было принято около 300 конституций. Таким образом, получилось, что к концу работы кодификационной комиссии (533 г.) разработанный Кодекс фактически устарел и требовал пе­ресмотра. Комиссия вновь его пересмотрела, обновила, при­вела в соответствие с кодификацией. В новой редакции он был принят в 534 г. Таким образом. Кодекс Юстиниана представляет собой собрание законов (императорских конституций) в точном значении этого слова. Он состоит из 12 книг, каждая делит­ся на титулы с особым заглавием. Для кодификации юр. лит. в 530г. была создана специальная комисия из 17 чел. Эта комисия пересмотрела ,выбрала наиболее ценное , привела в определенную систему. Такие замены, подмены и обновления позже получили название интерполяций.Через три года работа по кодификации сочинений клас­сиков была завершена и опубликована как Дигесты, или Пандекты, Юстиниана.Дигесты, или Пандекты, представляют ;обой собрание отрывков из 2000 сочинений 39 наиболее выдающихся рим­ских юристов, в основном тех, которые имели право офи­циального толкования законов: 9200 отрывков — фрагмен­тов. Дигесты делятся на 50 книг, книги — на титулы. Основным содежанием Дигест являются фрагменты, относящиеся к частному пра­ву. Одновременно комиссия осуществила переработку Ин­ституций Гая, которые были опубликованы одновременно с Дигестами 30 декабря 533 г. под названием Институции Юстиниана. Они были подготовлены как учебное пособие для начинающих юристов. Императорская конституция, ут­вердившая Институции, прямо адресуется молодежи, «жаж­дущей (изучения) законов», и подчеркивает, что Институ­ции являются «первыми элементами всей юридической науки». Институции Юстиниана состояли из 4 книг, 98 ти­тулов; титулы соответственно — из фрагментов, а большие фрагменты — из параграфов.Императорские конституции, принятые после работы комиссии, вошли в четвертую часть кодификации Юстиниана и получили название Новелл. Известно, что было 168 новелл, но полностью они до нас не дошли.

Кодификация Юстиниана, состоящая из 4 указанных выше частей, в XII в. получила название Свода цивильного права.
Відмінність едиктів магістраів від едиктів імператора.

Всі римські магістрати наділялися правом видавати едикти для належного виконання своїх зобов´язань, тобто встановлювати загальні правила поведінки. Найважливіше право видавати едикти зосереджувалося в руках двох преторів – міського і претора перегринів. Такий едикт зберігав чинність протягом року на який ізбирався магістрат, мав силу як для всього населення, так і для магістрата.

Імператорські едикти – норми загальнообов´язкової дії, обов´язкові для всього населення. Були написані на білих дошках і виставлялися біля резиденції принцепса для загального ознайомлення. Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли со­бою програму діяльності магістратів, тоді як імператор­ський едикт містив постанови обов'язкові для всього насе­лення Римської імперії.
Відмінність звичаю від звичаевочо права.

3вичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання звичаїв за­безпечувалось засобами громадського впливу на порушни­ка. Звичай стає джерелом права за виникнення держави і і поділом суспільства на певні станиДЗакони XII таблиць. прийняті в 450 р. до н.е., — найперше писане право і пер­ший запис звичаїв (тогев таіогит — звичаї предків), що існували ще за царів. Історію їх створення нам передає Пом-поній вДигестах (Д.1.2.2—4). Аналіз тексту Законів XII таблиць підтверджує, що це санк­ціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовані пережитки первісного ладу, найпізніші традиції царських часів, а також результати боротьби плебеїв з патриціями Свою назву закони дістали внаслідок того, що були викар-бувані на дванадцяти мідних дошках. Закони XII таблиць мали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права. Давній, пов'язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що закріплює приватну власність, рабо­власництво та нерівноправність. Закони зафіксували право­ву відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування Важ­ливим завоюванням плебеїв були обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї. Пізніше римські юристи високо оцінили звичаї як дже­рело права. Юліан писав, що колишній укорінений зви чай заслужено застосовується як закон, і це право нази­вається правом, що встановлено звичаями Самі закони зв'язують нас лише в силу того, що вони прийняті за рішен­ням народу. Однак і те. що народ схвалив, хоча й не записав, так само пов'язує всіх. Оскільки немає значення, чи проголосив на­род свою волю шляхом голосування, чи шляхом справ і діянь (Д. 1.3.32.1). Право звичаїв користувалось найбільшим авто­ритетом, чим більше доведеною була відсутність необхід­ності надати йому письмової форми (Д. 1.3.36). Водночас застосування звичаю було обмеженим: звичаю, що довго за­стосовувався, слід дотримуватися як права і закону в тих випадках, коли немає писаного (права) (Ульпіан — Д. 1.3.33). Звичаї довго зберігалися в Стародавньому Римі. Проте їх характер починає змінюватися. З'явилися судові звичаї, су­дова практика. Нові соціально-економічні відносини в пері­од імперії надали звичаям відповідних завдань. Вони стали засобом відміни застарілих норм цивільного і квіритського права, розчистивши місце для нових норм права. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика (изив); звичаї, що склалися в практиці жерців (соттепіагіі ропіійсшп); звичаї, що склалися в практиці магістратів (соттепіагіі та-бівігаїїшт). В імператорський період з'явився термін со-пвиеїікіо (звичай). Проте, не зважаючи на зміну характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави, таким чи­ном перетворившись в державну волю.

Припинення шлюбу.

Шлюб припинявся смертю одного з подружжя чи розлученням. До смерті прирівнювалася втра­та свободи одним із подружжя (продаж у рабство, полон чи засудження до вічної каторги).

Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави. Проте повна свобода розлучення пород­жує певні негативні наслідки. В імператорський період, особ­ливо з утвердженням християнської релігії, встановлені істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною зго­дою було заборонено. Згодом були вироблені певні підстави до розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонароджен­ня, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з по­дружжя При розлученні без поважної причини накладався штраф.

Позовна давність

Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачені документи, померли чи виїхали свідки, забуті окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого по­рушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення.

Поміж часово-правових категорій в судочинстві найбіль­шого значення набула позовна давність — встановлений за­коном строк для захисту порушеного права в суді. Як право­ва категорія в римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась й позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, право на захист його в суді. Вони були не довгочасними. Основна відмінність законних строків від позовної дав­ності полягала в тому, що:

1. Законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — ЗО років.

2. Сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, в спорі про право власності зі спливом законного строку власник втра­чав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на су­довий захист свого права власності, проте він не втрачав самого права власності.

3. Законні строки не переривались і не зупинялись. По­зовна давність могла зупинитися й перерватися.

Встановлення жорстких строків позовної давності потре­бувало точного визначення початку їх перебігу, що залежа­ло від характеру правовідношення. В строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. Нормальний перебіг позовної давності може переривати­ся й зупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтверд­ження боргу і закладання позову в установленому порядку . Інший випадок перерви позовної давності — закладання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку. В зазначених випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймається. Зупинення тільки на певний строк перебігу позовної дав­ності може бути викликане певними обставинами, однак після усунення їх позовна давність триває Строк, що минув після зупинення позовної давності, компенсується часом після її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Зупинення позовної давності мог­ло мати місце у випадках: військових дій, епідемії, неповно­ліття правомочної особи на закладання позову та інших об­ставинах, що були перепоною для закладання позову Сплив строку позовної давності призводив до погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже. виконання зобо­в'язання після спливу строку позовної давності (наприклад, повернення боргу) вважається виконанням належного, ос­кільки саме право існує, хоча й позбавлене захисту позовом. Наприклад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає силу і після спливу строку позовної давності, проте позбавляється позовного захисту. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.
Петіторний захист.

Володіння захищалося засобами преті рських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже доводити право­ву підставу володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист на ивався посесорним, а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад, захист пра­ва власності) Останній був складнішим, тут необхідно було довести, звідки походить право певної особи. За петиторного захисту обов'язок доведення був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це довести).


Поняття і види позовів

У класичному римському праві позов є правом до­магатися через суд того, що тобі належить, тобто по­зов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав. Під час дії формулярного процесу претор мав право дава­ти позов, виходячи з принципу добра, справедливості, а не з наявності норми права. Була розроблена ціла система по­зовів. У преторських едиктах постійно публікувалися фор­мули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які от­римали правовий захист з боку претора. Такі позови були створені для захисту від правопорушень основних приват­ноправових інститутів і приведені до певної системи .Роз­глянемо найтиповіші з них.

Речові та особисті позови Якщо предметом спору є право на річ, то це — речовий позов. Захист засобом речового позову на­зивається абсолютним захистом.

Коли предметом спору є певна дія, право вимагати вико­нання якої належить позивачеві, — це особистий позов. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту. Розрізнялися позови суворого права і позови доброї совісті. Основна їх відмінність в тому, що при розгляді позовів су­ворого права суддя керується буквою договору чи закону і не може від цього відступити, навіть коли припустилися помилки. При розгляді позовів доброї совісті суддя поглиб­лювався у зміст договору, в справжню волю сторін, з'ясову­вав передусім, до чого сторони прагнули при укладенні до­говору, а не що було виражено в букві договору чи закону.

За обсягом і метою майнові позови поділялися на три види:

1 Позови для поновлення порушеного майнового права.

2. Штрафні позови, що мали на меті піддати відповідача певному приватному покаранню — штрафу.

З Позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання відповідача

Позови за аналогією. Відомий позов застосовується для подібного випадку. Наприклад, відповідно до вже згадува­ного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкоду­вати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрог

Позови з фікцією. З розвитком господарського обороту виникали нові майнові відносини, для як їх цивільне право не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист новому відношенню, пропонуючи в формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї це нове відношен­ня.

Кондикції. Припускалось, що кондикції — це абстрактні вимоги, що грунтувались на нормах цивільного права. При цьому конкретна правова основа кондикції не приводилась Чим відрізнялися кондикції від позовів — невідомо.
Рабська пекулія.

Рабовласники надають рабам пев­не майно для управління, спочатку просте, а потім все склад­ніше. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку, рабо­власники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєт­ки та інші об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо займатися господарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони доручають рабам. З другого боку, раби в таких дорученнях були дуже заінтере­совані: а) це полегшувало їхню долю; б) при сумлінному веденні господарства вони розраховували на певну при­хильність господаря; в) дбайливість і просто господарська спритність цавали рабу можливість накопичити певні кош­ти для викупу свободи.

Отже, такі форми експлуатації рабів почали швидко по­ширюватись. Надання рабу певного майна для управління дістало назву рабська пекулія

Правоздатність.

Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного су­часному поняттю визначення правоздатності, хоча й корис­тувалися цим поняттям. Правоздатність як здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність може виникнути і до народження дитини. Юрист Павло зазначав:«Хто знаходиться в утробі, охороняється, нібито він знахо­диться серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду». Отже, якщо батько дитини, що ще не на­родилась, помре, то при розподілі спадщини має бути вра­хована частка того, хто ще не народився. Моментом народження римські юристи визнавали відділен­ня дитини від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. Зрозуміло, правоздатність мог­ла виникнути тільки у вільнонароджених. З моменту народ­ження дитина є носієм прав; вона могла бути власником, суб'єктом інших цивільних прав, наприклад спадкоємцем тощо. Від її імені законними представниками здійснювали­ся будь-які цивільно-правові правочини. Правоздатність припинялася смертю людини. Римське пра­во прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засуд­ження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її пра­воздатність відновлювалася, хоча і не завжди в попередньо­му обсязі. Правоздатність — це здатність бути носієм прав. У зв'язку з цим виникає запитання: носієм яких саме прав може бути людина? В принципі — будь-яких, але в даному випадку йдеться про зміст цивільної правоздатності, про те, з яких конкретних цивільних прав вона складалась. Правоздатність римського громадянина складалась з двох основних елементів: права бра­ти законний шлюб, в якому діти набувають статусу римського громадянина, і права торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати, здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді тощо.

Повна правоздатність у вільної людини відповідно до римського права наставала за наявності певних умов: свобо­ди, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї.

Юридичні особи

Римляни не розробили поняття юридичної особи як особливого суб'єкта приватних прав. Ще в давні часи було помічено, що в деяких випадках носіями приватних прав можуть бути не тільки фізичні осо­би, а й деякі об'єднання, корпорації тощо. Згодом фізичним особам почали протиставляти осіб юридичних як ще один тип суб'єктів права . Вже в Законах XII таблиць зга­дувалися різного роду корпорації, колегії релігійного харак­теру, що мали змогу бути власниками певного майна. Кількість таких корпорацій зростала. Проте для широкого розвитку цієї правової структури в Римі ще не було належ­них соціально-економічних умов. Не було й терміна «юри­дична особа». Римські юристи звертають увагу на те, що в окремих ви­падках майно належить не окремим громадянам — фізич­ним особам, а об'єднанням.

Чіткішим проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськи­ми общинами) права на самоуправління і господарську са­мостійність. Це знайшло правове вираження в тому, що муніципії в своїх майнових відносинах отримали змогу керува­тися нормами приватного права. Цим вони прирівнювалися до статусу фізичних осіб. Наслідком тривалого і досить важкого розвитку ідеї юри­дичної особи було визнання класичним правом певних оз­нак цього суб'єкта права:

а) в галузі приватно-правових відносин корпорації при­рівнювалися до фізичних осіб.

б) вихід із складу об'єднання окремих осіб не впливає на його юридичне становище;

в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. Це відособлена від її членів власність самої корпорації як особливого суб'єкта права;

г) корпорація від власного імені має право вступати у будь-які приватно-правові відносини як з фізичними, так і з юри­дичними особами. Ці відносини здійснюються через фізич­них осіб, уповноважених на це в установленому порядку. Найпоширенішими видами юридичних осіб в Римі були: скарбниця, муніципії, різні спілки осіб однієї професії — пекарів, м'ясників, ремісників, могильників тощо. Визнава­лися юридичними особами різноманітні релігійні об'єднан­ня. Діяльність юридичної особи припинялася в таких випад­ках: після досягнення мети, яка перед нею ставилась, якщо її діяльність набувала незаконного характеру; після вибуття всіх її членів.

Зауважимо, що мінімальна кількість, необхідна для функ­ціонування юридичної особи — 3 чоловіки
Батьківська влада.

Встановлювалась така влада передусім над дітьми, народженими в римському законному шлюбі. На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-якому фактичному спільному житті, бать­ківська влада не поширювалася. Вони були чужими для ньо­го.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто знаходить­ся у шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична презумпція — положення, що не потребує доказів. Крім народження дітей в законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлен­ня.

Узаконення — встановлення батьківської влади над влас­ними дітьми, але народженими поза шлюбом. Так, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узако­нення провадилось за встановленою формою.

Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужи­ми дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний .Усиновлення провадилось в формі арогації чи адопції. Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правово­му плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений і його здійсню­вали на основі заяви перед судом чи імператором.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть в розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадсько­го становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади.

Влада батька над дітьми була безмежною. Він мав право на життя і смерть дітей з моменту народження їх: міг зберег­ти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання.

У майнових відносинах батька і дітей так само безрозділь­но володарював батько. Домовладика — єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, авто­матично було власністю батька. При цьому майнова за­лежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди. Послаблення і диференціація влади батька — наслідок зміни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім'ї, індиві­дуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці факто­ри зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім'ї.

Поняття шлюбу

Сім'я починається з шлюбу. Римські Юристи приділяли багато уваги правовим питанням шлюбних відносин, ви­вчивши та проаналізувавши, дали відповідні оцінки їх різно­видам. Давньоримське суспільство намагається ідеалізувати сім'ю. Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. На­приклад, Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, єднання божественного і людського права». Між тим в усі часи рабовласницької дер­жави дружина, жінка ніколи не займала рівного з чолові­ком, мужем становища. Вона завжди знаходилася в залеж­ності від батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність. Римляни цього не приховували. Римському праву відомі два види шлюбу: законний рим­ський шлюб і шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права вступати до римського законного шлюбу. римський законний шлюб, в свою чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоло­вічою владою і шлюб без чоловічої влади. Законний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права, допускався тільки між римськими грома­дянами. Шлюби між римськими грома­дянами, з одного боку, і перегрінами, з другого, категорично забороня­лися. Деякі станові обмеження щодо вступу до шлюбу збе­рігалися навіть після того, як усі вільні Римської імперії були проголошені римськими громадянами. Так, особи се­наторського звання не могли брати шлюб з вільновідпуще­ницями, провінціальний магістр не міг брати за дружину громадянку цієї провінції, мали місце й деякі інші обме­ження. .Перегріни брали шлюб між собою відповідно до норм права народів, тобто до свого національного права. Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступи­ти в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

1. Поняття римського права як загального права ан­тичного світу....
Рецепція римського права: причини рецепції та її наслідки. Особливості рецепції римського приватного права в Україні
Харитонов Е. О. Основы римского частного права. Х.: ООО «Одиссей»,...
Макарчук В. С. Основи римського приватного права. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000
План практичних (семінарських) занять Тема 1 Міжнародне приватне...
Співвідношення міжнародного приватного права з міжнародним публічним правом та іншими галузями національного права
2. Порівняйте поняття міжнародного приватного права з поняттям міжнародного публічного права
Сучасне мп пішло від римського (jus gentium) – охоплювало м/н приватні та публ відносини в 16 ст вперше вжито в сучасному розумінні...
100 базових філософських понять”
Теорія пізнання, розділ філософії, вивчаючий можливості пізнання, досліджуючий джерела, форми та методи пізнання, умови його достовірності...
Принципи міжнародного приватного права
Водночас ніякий ринок не функціонуватиме, якщо ці егоїстичні інтереси не будуть моральними. Тому моральність, справедливість, добросовісність...
Тема: 3 Джерела фінансового права. Фінансове законодавство
Традиційно джерелами права вважаються нормативно-правові акти, санкціоновані звичаї, прецеденти (судові чи адміністративні), міжнародні...
ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Основи римського права» ТЕМА №9
Основні поняття спадкового права. Історія виникнення та розвитку спадкового права
ПЛАН ЛЕКЦІЇ: Поняття і види джерел римського права
Преторське право (jus praetorium). Римські магістрати та їхні едикти. Взаємодія квіритського і претор­ського права. Кодифікація преторських...
Цивільне право в системі приватного права
Підходів до критеріїв розмежування було досить багато. Черепахін – класифікація ідей стосовна поділу права на публічне і приватне...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка