|
|
Скачати 312.78 Kb.
|
|
ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Основи римського права» ТЕМА №9. СПАДКОВЕ ПРАВО ПЛАН ЛЕКЦІЇ: 1. Основні поняття спадкового права. Історія виникнення та розвитку спадкового права 2. Спадкування за заповітом 3. Спадкування за законом 4. Необхідне спадкування (обов'язкова частка) 5. Прийняття спадщини. Легати і фідеїкоміси РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА: 1. Макеев В.В., Головко А.Г. Частное право Древнего Рима,Учебное пособие.-.2-е изд., перераб. И доп.. – Ростов н/ Д.Издательский центр «Март», 2002. – 254с. 2.Омельченко О.А. Римское право Учебник. – М.ТОН-Остожье, 2000. – 206с. 3. Пиляева В.В. Римское частное право. – СПб. Питер, 2002, - 272с. 4.Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право Підручник.- К..ЮрінкомІнтер, 2003. – 512с. 5.Черниловский З.М. Римское частное право Элементарный курс.- 2000. – 211с. 6.Калюжний Р.А. Римське приватне право:Курс лекцій. – К. :Істина, 2005. – 144с. 7.Трофанчук Г.І. Римське приватне право:Навчальний посібник. – Атіка, 2006. – 248с. 8. Пухан Иво, Поленак-Акимовская Миряна. Римское право(базовый учебник).- М.:Издательство ЗЕРЦАЛО, 2000. - 448с. 9. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Учеб. пособие для студентов юрид вузов и факультетов. – 2-е изд., перераб. – К. :Вентури, 2002. – 288с. 10. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. Спец. Вищих навч. закладів: Вид. 3-є, перероб. Та доповн. – К. :Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. – 440 с. 11. Харитонов Є.О. Вступ до цивільного права України: Навч. Посібник. – К. :Істина, 2006.- 288с. 12. Харитонов Є.О. Рецепція римського приватного права: (Теоретичні та історико-правові аспекти)- Одеса. 1997. МЕТА ЛЕКЦІЇ: З метою кращого розуміння суті спадкових відносин, джерел їх виникнення і розвитку насамперед розглянути і проаналізувати головні поняття спадкового права. Прослідкувати істотні зміни, що відбуваються в інституті спадкування у „праві Юстиніана”, визначити структуру юридичних дій на момент прийняття спадщини. ВСТУП Уявлення про спадкування, що проникло у все наше сучасне спадкове право, значною мірою зобов'язане своєю розробкою римському праву, яке вперше сформулювало і послідовно проводило думку про універсальний та сингулярний характер спадкового наступництва. Римський юрист Юліан визначив спадкування як «не що інше, як наступність в усіх правах, що їх мав небіжчик». Спадкове право тісно пов'язане з усіма іншими майновими правами. З одного боку, після смерті особи найчастіше залишається майно, основу якого становить право власності та інші речові права, які є об'єктом переходу до іншої особи. З другого боку -спадкування є одним із способів набуття майнових прав, і тим самим воно зближується із зобов'язальним правом. Тому спадкове право і в системі римського приватного права, і в сучасному праві цивілізованих країн є однією з найважливіших галузей. Воно займає проміжну позицію між речовим і зобов'язальним правом. У найдавнішому римському праві, зокрема в Законах XII Таблиць, норми, що стосувалися порядку успадкування, поміщені там, де йдеться про речі та зобов'язання. Із стародавніх часів і до наших днів не втратили актуальності питання про те, що залишається після смерті власника, кому має перейти майно, за яким порядком та у якому обсязі. Всі люди смертні, а тому спадкові права кожної людини тією чи іншою мірою стосуються інтересів багатьох осіб, залишаються в центрі уваги суспільства і держави. 1. Основні поняття спадкового права. Історія виникнення та розвитку спадкового права Спадкові відносини виникають у випадку смерті громадянина або оголошення його у встановленому порядку померлим. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу у спадкоємців суб'єктивного права на прийняття спадщини, а у всіх інших осіб — обов'язок не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Отже, спадкові правовідносини мають абсолютний характер і спрямовані на наступництво цивільних прав та обов'язків від однієї особи—спадкодавця до іншої — його спадкоємця. З метою кращого розуміння суті спадкових відносин, джерел їх виникнення і розвитку насамперед коротко розглянемо головні поняття спадкового права. Спадкове право. Система правових норм, які регулюють порядок переходу майнових Прав та обов'язків від померлої особи до її правонаступників, називається спадковим правом. Соціальне призначення спадкового права полягає не лише в тому, щоб закріпити порядок переходу майнових прав та обов'язків від одного покоління до іншого, а й певною мірою сприяти зміцненню сімейних відносин громадян, захищати інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних утриманців та ін. Спадщина. Оскільки об'єктами спадкування є майнові права, то їх сукупність прийнято називати спадщиною, або спадковою масою, а також спадковим майном. У спадковому праві ці назви використовуються як рівнозначні. Спадкодавець. Особа, після смерті якої залишилос я моАкп, називається спадкодавцем. Спадкодавцями при спадкуп.інні м законом та заповітом можуть бути тільки громадяни (фізичні особи), а не організації, хоч би вони й володіли правами юридичної особи. Юридична особа не помирає, а припиняється і передача її майна іншим особам чи державі визначається не норм.іми про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію юридичних осіб. Спадкоємець. Особи, до яких переходить у встановленому законом порядку майно померлого, називаються спадкоємцями, Ними можуть бути кожний громадянин, юридичні особи, а також держава. При цьому громадяни та держава можуть спадку-вати і за законом, і за заповітом, а юридичні особи — тільки за заповітом. Відкриття спадщини. Смерть спадкодавця зумовлює виникнення спадкових правовідносин, тобто відкриття спадщини. На день відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, які закликаються до спадщини, і склад спадкового майна. Спадкоємець, закликаний до спадщини, повинен виявити свою волю на прийняття сіі.ідщиііи або відмовитися від неї. З моменту відкриття спадщини починається сплив строку на прийняття її, на пре'явлення претензій кредиторами спадкодавця, виникає прано класності на майно у спадкоємців, які прийняли його, та деякі пінії правові наслідки. Уже старе римське право(jus civile) розрізняє дві форми спадкового наступництва: універсальне і сингулярне. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права та обов'язки спадкодавця, за сингулярним — лише права, зрідка — деякі обов'язки.Отже, порядок закликання до спадкування визначався самим порядком родинної спорідненості. Саме в цьому полягав природний закон спадкування, і в такому розумінні можна вважати, що в стародавні часи спадкування встановлювалось тільки за законом. Поступово значення індивіда зростає, сімейний характер власності ослаблюється, права домовладики щодо розпорядження майном посилюються. За правом розпоряджатися майном.за життя виникає право домовладики розпоряджатися майном на випадок смерті. Отже, розвивається свобода заповітів. Уже Закони XII таблиць визначають заповіт (іезіатепічт) як акт, що усував порядок законного спадкування. Таким чином, поряд із спадкуванням за законом, виникає інший вид спадкування — за заповітом. При цьому характерною рисою римського права було правило: спадкування за законом не сумісне із спадкуванням за заповітом. Якщо, наприклад, спадкодавець призначив спадкоємця тільки на половину своєї спадщини, то і друга половина також переходить до нього, а не до спадкоємця за законом. Питання про походження bonorum possessio є спірним і донині. Проте достовірно відомо, що претор спочатку мав лише єдину мету — дати введення у володіння імовірному цивільному спадкоємцеві. Однак невдовзі різні недосконалості цивільної системи змусили його вийти за межі цієї скромної ролі. Історичною особливістю цивільної системи спадкування було, по-перше, те, що коли найближчий спадкоємець не приймав спадщини, то вона не переходила до дальшого за порядком родинності спадкоємця і ставала вимороченою, а в стародавні часи — безгосподарною. Таке становище не схвалювалось, і претор почав давати введення у володіння наступному родичеві. По-друге, розклад агнатичної сім'ї, ослаблення батьківської влади, яке сталося внаслідок розвитку і змін виробничих відносин і всього соціально-економічного ладу, привели до того, що передача спадщини особам, пов'язаним із спадкоємцем лише агнатичною спорідненістю, обминаючи найближчих кровних родичів, які втратили зв'язок з попередньою сім'єю (наприклад, емансиповані діти), стала теж визнаватися несправедливою. Керуючись принципами доброчесності і справедливості, претор скасував як узурпацію набуття спадщини за давністю володіння і ввів інтердикт проти давнісного володіння спадковою масою на користь справжнього спадкоємця. Таке набуття чужої спадщини поступово зникає, а якщо воно здійснене з корисливою метою, то стає злочином (criminalis). Усе це свідчить про те, що від преторського захисту справедливого спадкування найбільше виграли когнати — еманциповані діти померлого, а також інші його кровні родичі. Однак не тільки претор доклав зусиль до вдосконалення спадкового порядку. ВИСНОВКИ З 1 ПИТАННЯ: Важливий принцип найновішого необхідного спадкування був встановлений в кінці періоду республіки або на початку імперії у практиці центумвірального суду, якому підлягали спори про спадкування. Не залишилося без уваги й законодавство. Так у період республіки було прийнято закон про обмеження свободи відписів. Під час принципату замість закону виступають сенатус-консулти, деякі з яких належать до спадкового права. Із зміцненням імператорської влади у галузі спадкового права на перший план виступають імператорські конституції. Під впливом усіх цих факторів римське спадкове право поступово далеко відходить від тих основ, на яких будувалася стара система цивільного права. Багато в чому вона була змінена як преторським едиктом, так 1 численними окремими законами. У результаті до часів Юстинів-на римське спадкове право, зокрема спадкування за законом, являло собою систему надзвичайно складну й заплутану. 2. Спадкування за заповітом Як відомо, у своєму історичному розвитку спадкування за заповітом з'явилося після спадкування за законом і відразу набуло в Римі найголоіінішого значення. Уже Закони XII таблиць визнають переваги заповіту і вважають його чинність цілком нормальною. З часом значення заповіту зростає. Заповіт (testamentum) — це виражене в законній формі розпорядження власника споїм майном на випадок смерті. Оскільки в римській сім'ї ідиііим і неподільним власником майна був домовладика (pater familias), то на випадок смерті тільки він міг розпоряджатися своїм майном і вказати, кому, в якому порядку і в яких частках маї перейти його майно. Заповіт цс одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути певні права та обов'язки для інших осіб — спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять волю на прийняття спадщини. Тут немає збігу двостороннього й одночасного волевиявлення, яке є у разі укладення договору, оскільки особи, що склала заповіт, уже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором у загальному розумінні, хоч тут є вияв волі як з боку спадкодавця, так і з боку спадкоємців. Спадкодавець у будь-який час може скасувати або змінити своє розпорядження, чого не може зробити одна із сторін у договірних відносинах, що підтверджує односторонній характер заповіту. Отже, заповіт — цг розпорядження майном з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті спадкодавця. Ця обставина й зумовила суворі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву у будь-якому положенні заповіту спитати про істинний намір спадкодавця вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він повинен відповідати таким вимогам: заповіт має бути складений у визначеній законом формі; спадкодавець повинен володіти активною заповітною правоздатністю; у заповіті мають бути визначені конкретні спадкоємці, які володіють пасивною заповітною правоздатністю. У межах кожного історичного періоду встановлювалася відповідна форма заповіту. За свідченням Гая, найдавнішою формою заповіту були заповіти, укладені по куріях на народних зборах, які відбувалися під головуванням жерців. Збори з цією метою скликалися двічі на рік, імовірно, 24 березня і 24 травня. У присутності всього народу спадкодавець усно проголошував свою волю і визначав свого спадкоємця, а потім звертався до присутніх з проханням засвідчити цей факт. Друга форма стародавнього заповіту — тестамент (testamentum), який здійснювався перед фронтом війська під час походу або перед боєм, тобто знову ж таки перед народом. Отже, обидві форми староримського заповіту були публічними і гласними. Воля спадкодавця мала бути виявлена вголос перед народом і тому ставала відома кожному. Ця обставина не зовсім задовольняла спадкодавця, який не завжди бажав надавати гласності своїм посмертним розпорядженням. Крім того, кожна названа форма мала свої спеціальні незручності. Тестамент у народних зборах можна було здійснити лише двічі на рік, а заповіт перед фронтом війська взагалі не могли здійснити літні, хворі люди, які вже не перебували на військовій службі. Тим часом саме ця категорія людей відчувала всю складність такої форми заповіту і тому виникла потреба в її спрощенні. Невдовзі, в епоху тлумачення Законів XII таблиць для задоволення цієї потреби був встановлений приватний заповіт, який здійснювався через тапсіраііо. Спадкодавець за допомогою ман-ципаційного заповіту передавав своє майно якійсь довіреній особі, яка зобов'язувалася виконати усі розпорядження, відразу дані спадкодавцем. У присутності, як правило, п'яти свідків довірена особа, тримаючи в руках кусок міді, проголошувала певну формулу, заздалегідь підготовлену для конкретного випадку. Проголосивши формулу, довірений кидав мідь на вагу і передавав спадкодавцю. Після цього спадкодавець усно викладав свої розпорядження. Після здійснення манципаційного заповіту і ііроіилініїспня певних формул спадкодавець пред'являв своє письмове ро.жпрм-дження довіреній особі і свідкам. Потім таблиці з розпорядженням зав'язувалися шнурками і скріплювалися печатками свідків та довіреної особи, при цьому біля цих печаток кожний ст.інин свій підпис. Письмова форма тапсіраііо мала ту перевагу, що зміст запоніту за бажанням спадкодавця міг і не оголошуватися І бути невідомим навіть свідкам та іншим учасникам. І хоч манципаційний заповіт продовжував існувати, проте вже у другій половині республіки заповіти почали складати у письмовій формі. Така письмова форма стає загальноприйнятою, і претор у своєму едикті оголосив, що він дає право на володіння спадковим майном усім тим, хто пред'явить письмовий запопіт а необхідною кількістю печаток, передбаченою законом. Такі заповіти дістали іі.пііу преторських і стали нормальними приватними заповітами пізнього римського права. Проте й усні заповіти ще не зникли. Поки зовсім не вийшла з ужитку манципація, заповіт і далі міг здійснюватися в усній формі, а в період монархії, коли остаточно відпала манципація, у ряді законодапчих актів було визнано, що заповіт, оголошений усно в присутнгнті семи свідків, має повну силу. Навіть за законодавством Югтиніана звичайні приватні заповіти могли здійснюватися як усно, так і письмово, з неодмінною участю семи свідків. Причому в обох випадках вимагалося, щоб ця участь була одночасною і щоб акт здійснювався без перерви. У деяких випадках формальності, необхідні для здійсненим заповіту, змінювалися. Зокрема, якщо спадкодавець незрячий, то була необхідна участь нотаріуса і восьми свідків; якщо заовіт здійснювався під час епідемії, то присутність одночасно усіх свідків не була обов'язкова; солдатські заповіти взагалі звільнялися від додержання всяких формальностей. Поряд з описаними формами приватного заовіту в праві Юстиніана з'являються й форми публічного запоніту, які здійснюються за участю органів державної влади. Це заповіти, укладені перед судом і занесені до протоколу, а також письмові заповіти, передані на збереження імператору. |
|
1. Поняття римського права як загального права античного світу.... Рецепція римського права: причини рецепції та її наслідки. Особливості рецепції римського приватного права в Україні |
ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Основи римського права» ТЕМА №6. СІМЕЙНЕ ПРАВО Трофанчук Г.І. Римське приватне право: Навчальний посібник. – Атіка, 2006. – 248с |
|
ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Основи римського права» ТЕМА №7. РЕЧОВЕ ПРАВО Римское частное право: Учебник под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. – М. Новый юрист, 1997. – 512с |
Харитонов Е. О. Основы римского частного права. Х.: ООО «Одиссей»,... Макарчук В. С. Основи римського приватного права. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000 |
|
ПЛАН ЛЕКЦІЇ: Поняття і види джерел римського права Преторське право (jus praetorium). Римські магістрати та їхні едикти. Взаємодія квіритського і преторського права. Кодифікація преторських... |
ПРОГРАМА навчальної дисципліни «ОСНОВИ ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ» Харків 2012 |
|
Лекція з дисципліни «Земельне право» Лекцію підготував доцент кафедри трудового та аграрного права Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, к ю н.... |
Лекція з дисципліни «Земельне право» Лекцію підготував доцент кафедри трудового та аграрного права Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, к ю н.... |
|
Лекція з дисципліни «Земельне право» Лекцію підготував доцент кафедри трудового та аграрного права Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, к ю н.... |
Лекція з дисципліни «Земельне право» Лекцію підготував доцент кафедри трудового та аграрного права Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, к ю н.... |