|
|
Скачати 492.85 Kb.
|
|
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:
МЕТА ЛЕКЦІЇ: З метою кращого розуміння суті відносин, проаналізувати головні договірні види зобов’язань. Прослідкувати істотні зміни, що відбуваються в інституті договірного права у „праві Юстиніана”, визначити структуру і юридичну характеристику договорів. ВСТУП Зобов'язання з контрактів — найчисленніші договори в римському договірному праві. Контрактом визнавалася угода, яка була підставою виникнення зобов'язальних відносин. Проте римське цивільне право такими визнавало не будь-яку угоду, а лише ту, яка захищалася шляхом позовів. Тому всі угоди, що виникали в римському цивільному обороті, поділялися на дві групи— контракти і пакти. Істотною відмінністю між ними було те, що контракти захищалися позовами, а пакти як неформальні угоди таким чином спочатку не захищалися. Іншими словами, в римському праві існувала замкнена система договорів; контрактами визнавалися лише ті угоди, які користувалися позовним захистом. З цього приводу Ульпіан писав: «Деякі угоди загального права породжували позови, деякі позовні заперечення. Ті, що породжували позови, уже не називаються угодами, а одержують власну назву контракту, наприклад: купівля-продаж, найом, товариство, позика, поклажа та інші подібні контракти» (Д. 2.14.7). Назва певного контракту обумовлювала відповідний цивільний позов, яким він захищався. Незалежно від назви і змісту контракту основною умовою його дійсності була воля сторін на досягнення тієї мети, яка передбачалася даним контрактом. Неважко помітити, що форма і волевиявлення в різних контрактах неоднакові. У докласичному праві урочиста фіксована форма як стипуляція була абстрактним правочином. За цією формою практично можна укласти будь-який договір. 1. Вербальні та літеральні контракти Вербальними називалися договори, які укладалися усним проголошенням певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту їх проголошення. Це найдавніші договори: стипуляція, клятва-обіцянка вільновідпущеника патрону при звільненні і встановленні посагу. Два останні договори укладалися рідко і не одержали широкого визнання. Стипуляція, навпаки, виявилася зручною формою і стала одним з найпоширеніших вербальних договорів. Сутність названих договорів найбільшою мірою відображає стипуляція. Це договір, що встановлювався у формі постановки майбутнім кредитором певного запитання і належної відповіді майбутнього боржника. Укладання договору відбувалося у присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма укладення стипуляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва. Стипуляція відома вже Законам XII таблиць. Договір вважався укладеним, якщо відповідь боржника збігалася з поставленим запитанням кредитора. Наприклад: «Обіцяєш дати мені сто?» — «Обіцяю дати сто». Якщо ж відповідь була: «Обіцяю дати дев'яносто», договору не виникало. Проте в більш розвиненому праві було допущено визнання договору в такому разі в меншій сумі. Оскільки форма укладання стипуляції вимагала проголошення запитань і відповідей, то, зрозуміло, вона була недоступною для глухих і німих. У період абсолютної монархії укладення стипуляції допускалось у будь-яких висловлюваннях в усній формі, аби за суттю це не було протизаконним. Проте й тоді вона була недоступна для глухих і німих. Стипуляція характеризувалась певними ознаками. Це суто формальний договір навіть у класичному праві. Зобов'язання, що виникало з неї, було одностороннім — кредитору належало лише право вимагати, а на боржникові лежав тільки обов'язок виконати вимогу кредитора. У стипуляції не визначалась близька мета, не проглядалася матеріальна основа, з якої виникало зобов'язання. З поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумілим, за що останній обіцяв дати сто: за куплену річ, виконану роботу чи це була позика? Іншими словами стипулятивне зобов'язання мало абстрактний характер, було зручною формою договірних відносин. Якщо сторони чомусь не хотіли розкривати матеріальну основу договору, його найближчу господарську мету, вони вдавалися до стипуляції. Часто вона використовувалась і з метою новації. Таким чином, у формі стипуляції можна було укласти будь-який договір. Проте абстрактний її характер не позбавляв права боржника доводити, що матеріальна основа, за якою він взяв на себе зобов'язання, не здійснилась. Вона визнавалася дійсною і в тих випадках, коли сторони зазначали найближчу мету договору. Характерні ознаки стипуляції (абстрактний характер, простота укладення, можливість швидкої реалізації) мали багато переваг, що зробило її найбільш вживаною, а в класичний період і основною формою обороту. Розширення застосування стипуляції зумовило її удосконалення. Поступово письмова форма витісняє стипуляційну. Наявність письмових документів припускало, що словесна форма передувала їм. У класичний період стипуляція широко застосовувалась для оформлення поруки — найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань. Порука — договір, за яким встановлювалась додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи (поручителя) за виконання зобов'язання боржником. Даний договір допоміжний, існував паралельно з основним доти, поки існував основний. Якщо припинялось основне зобов'язання, то припинялася і порука, метою якої є забезпечення виконання основного зобов'язання. Кредитор, обіцяючи дати в борг майбутньому боржнику певну суму грошей, бажає гарантії в тому, що він одержить їх назад. Не відмовляючи боржнику в його проханні, кредитор все ж вимагає, аби хтось третій взяв на себе обов'язок повернути йому гроші, якщо чомусь це не зможе зробити боржник. Останній змушений знайти третю особу (поручителя) і домовитися з ним про прийняття додаткової відповідальності. При укладенні основного договору у формі стипуляції кредитор, одержавши стверджувальну відповідь від боржника, яка збігалася з його запитанням, ставив потім таке ж запитання присутньому при цьому поручителю. Якщо він давав стверджувальну відповідь, що збігалася з поставленим запитанням кредитора, договір поруки вважався укладеним. Таким чином, поруці передувало дві угоди: основний контракт і угода боржника з поручителем про прийняття на себе додаткової відповідальності. У класичному римському праві відповідальність поручителя мала саме додатковий (акцесорний) характер. Це означало, що кредитор за закінченням строку договору мав право вимагати виконання зобов'язання з боржника або з поручителя. Право вибору належало кредитору. Таку акцесорну відповідальність поручителя слід відрізняти від так званої субсидіарної (запасної, додаткової відповідальності), яка наставала лише при неможливості виконання зобов'язання боржником. Зрозуміло, що для поручителя акцесорна відповідальність була обтяжливішою ніж субсидіарна. Юстиніан реформував поруку, встановивши, зокрема, що поручитель може вимагати, аби кредитор спочатку звернув стягнення на майно основного боржника і лише після виявлення його неплатоспроможності наставала відповідальність поручителя. Виконуючи зобов'язання, поручитель мав право заявити вимогу (регресний позов) до основного боржника про відшкодування витрат, які він поніс замість боржника. Обіцянка встановити посаг також здійснювалася у формі стипуляції з метою її правового забезпечення. Адже обіцянка, дана в присутності свідків та ще й за спеціальною ритуальною формою, надавала їй значення договору. Остання давалася у присутності нареченого у формі односторонньої заяви нареченої, частіше її домовладики. Дана заява могла бути зроблена боржником однієї із зазначених осіб за наказом кредитора. Обіцянка встановити посаг могла бути проголошена і у формі звичайної стипуляції. Проте, встановлена будь-яким з наведених способів, вона породжувала на боці чоловіка право вимоги до того, хто обіцяв посаг. Однією з форм стипуляції була клятва-обіцянка ліберта (раба, відпущеного на волю). Перед тим, як відпустити останнього на волю, його власник брав з раба обіцянку надавати йому (патрону) послуги. Вона укладалася в урочистій формі, яка одночасно визначала зміст і ознаки, тривалість і періодичність різних послуг та інших майнових надань. Відпущений на волю раб був зобов'язаний лише в межах цієї обіцянки. За наказом патрона визначені послуги могли надаватися й іншим особам, але в межах обіцянки, тобто замість патрона. З цього приводу маємо таке свідчення: «Якщо ліберт володіє мистецтвом пантоміми, правильно, щоб він надавав безоплатні послуги не тільки самому патрону, а й на свята друзів (патрона); таким же чином правильно, щоб той ліберт, який знає медицину, безоплатно лікував друзів патрона за його бажанням. Адже, щоб користуватися послугами свого ліберта, патрону не обов'язково влаштовувати свята чи хворіти» (Д. 38.1.27). У формі стипуляції укладалися й інші правочини. Так, в односторонньому порядку могла бути проголошена обіцянка на користь громади про спорудження будинку, цінний подарунок, передачу грошової суми. В такому разі зобов'язання виникало за умови, що обіцянка давалася на правомірній підставі. Письмовими контрактами називалися договори, які укладалися письмово — зобов'язання, що виникло шляхом запису, письма. Письмові договори в Стародавньому Римі не мали поширення, оскільки писемність була доступна небагатьом. Найдавнішою формою письмових договорів були записи в прибутково-видаткових книгах. Римляни взагалі відзначалися ретельністю ведення господарських справ. Записом до прибутково-видаткової книги і укладався письмовий контракт. В якому порядку здійснювалися такі записи, джерела відомостей не містять. Припускають, що кредитор робив відповідний запис до своєї книги на сторінці «видатки» про видачу боржнику певної суми грошей. Боржник зобов'язаний був зробити такий запис у своїй книзі на сторінці «прибутки». Записи робилися на основі досягнутої угоди, без якої договір неможливий. За літеральною формою могли укладатися будь-які договори. За цією формою часто укладалась новація. Проте записи у названі книги кредитора могли бути односторонніми, без матеріальної підстави договору. Крім того, якщо він робився на основі уже чинного договору, це не виключало подвійного стягнення з боржника. Недобросовісний кредитор у таких випадках міг вимагати сплати неіснуючого боргу або — на основі двох договорів — раніше укладеного і потім оформленого в прибутково-видатковій книзі. Одним словом, літеральний договір у формі запису в таких книгах не виключав зловживань з боку кредитора. Тому в класичний період ця форма договору втрачає значення, поступившись більш простим і доступним формам літеральних контрактів. Зазначені письмові контракти були подібні до позики і вважалися суто римським явищем. Зовсім інше значення мали письмові документи, що мали місце в цивільному обороті еллінів, їхнє укладання було не простою фіксацією і формою встановлення зобов'язань, але й формою існування вимоги, зміст якої не стільки фіксувався, скільки втілювався у письмовому документі. Отже, втрата документа припиняла зобов'язання. Ці письмові документи за своїм змістом були подібні до стипуляції. Ще Гай писав: «Крім того, письмове зобов'язання виникає, очевидно, внаслідок боргових розписок, тобто, якщо хтось напише, що він повинен, або що він дає — звичайно так, щоб заради цього не виникла стипуляція. Даний вид зобов'язань не властивий іноземцям» (Гай, 3.134). Ще в класичний період претори широко практикували застосування боргових документів, запозичених у греків. Спочатку це був синграф — фіксований факт передачі кредитором певної суми грошей боржнику в письмовому документі. Синграф складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, присутніми при цьому. Проте процедура його складання була обтяжливою і заформалізованою: вимагалась присутність свідків, сторони змушені були викладати їм зміст договору, що не завжди відповідало їхнім інтересам. Тому в період абсолютної монархії синграфи поступово втрачають своє значення, а римляни приходять до висновку, що такий документ може складати сам боржник і без свідків. Так виникає нова форма літерального контракту — хірограф — боргова розписка, яка складалася від імені першої особи — боржника — і ним підписувалася. Нові форми літеральних контрактів також не гарантували добросовісності кредиторів. Внаслідок соціально-економічної залежності від кредиторів часто укладалися договори без фактичної передачі грошей боржнику, а зобов'язання при цьому мало усі наслідки, що з нього випливали. Боржник зобов'язаний був сплачувати борг, якого насправді не було. ВИСНОВКИ З 1 ПИТАННЯ: Вербальними називалися договори, які укладалися усним проголошенням певних слів, формул або фраз. Письмовими контрактами називалися договори, які укладалися письмово — зобов'язання, що виникло шляхом запису, письма. 2. Реальні контракти До цієї групи контрактів римське приватне право відносило чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу. Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої договору взагалі не виникало. Предметом останнього була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могло бути різне: позика, тимчасове користування, застава. Зрозуміло, як і в усіх договорах, фактичній передачі передувала усна угода сторін про укладення договору, але без фактичної передачі така угода юридичних наслідків не породжувала. Отже, для виникнення реального договору вимагалося вчинити дві дії в сукупності — досягти угоди і передати річ. Здійснення якоїсь однієї з них до виникнення договору не призводило. Перелік реальних контрактів був вичерпним і не міг бути змінений угодою сторін. Позика. Договір позики — це реальний контракт, за яким одна сторона — позикодавець передає іншій стороні — позичальнику суму грошей або яку-небудь кількість родових речей у власність. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку ж суму грошей або таку ж кількість родових речей за закінченням строку договору. Наведений договір є порівняно пізньою формою позики, якій передували більш ранні — нексум і стипуляція. Юридична природа нексуму в історії римського права не розкрита. Проте відомо, що він був занадто обтяжений формальностями. Розвиток обороту вимагав більш простої форми позики, якою і став петит. Предметом договору позики були гроші або інші речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, вино, масло тощо), які називалися валютою позики. Оскільки ці речі споживні, поверненню підлягали не ті самі, що передавалися у позику, а інші, такі самі, тієї ж кількості і якості. Іншого уявити не можна, бо за договором позики боржник одержував речі для того, щоб ними скористатися, спожити, витратити, розпорядитися, а не для тимчасового користування. Отже, предметом договору позики були речі взаємозамінні, що вимірювалися числом, вагою або іншою мірою. Речі, що складали предмет даного договору, переходили у власність боржника, він ставав їх необмеженим власником і розпорядником. Адже гроші позичають для того, щоб ними можна було розпорядитися. А це доступно тільки власнику. Тому договір позики передбачав перехід речей у власність боржника, що породжувало ще одну його особливість — оскільки боржник ставав власником позичених речей, то за загальним правилом він ніс ризик їх випадкової загибелі, тобто збитки від загибелі предмета договору лягали на боржника, якщо загибель речей наставала навіть без його вини. Договір позики — суто односторонній. За ним кредитор-позикодавець має тільки право (вимагати повернення боргу), не несучи ніяких обов'язків, а боржник-позичальник несе тільки обов'язок (повернути борг), не маючи жодних прав. Визначення строку в договорі не обов'язкове — він може бути зазначений, але може бути і не визначений. Якщо договір позики строковий (тобто визначено строк його виконання), боржник зобов'язаний повернути борг за закінченням строку, а якщо безстроковий (без визначення строку виконання) — за першою вимогою кредитора. Договір позики може бути сплатним і безоплатним контрактом, тобто позика могла бути процентною або безпроцентною. Якщо за передані в позику гроші боржник повинен сплачувати проценти, — це сплатний договір. Виплата процентів у договорі позики— необов'язкова умова. Мали місце й безпроцентні, тобто безоплатні, позики. В процентній позиці їх розмір був різний — від 1 % на місяць до 6—8 % на рік. Нарахування процентів на проценти не допускалось. Слід пам'ятати: реальний характер названого договору зовсім не означав, що для його укладення не потрібна попередня угода. Вона не має істотного значення для виникнення зобов'язання, але без угоди останнє виникнути не може. Нема згоди — немає договору. Позика є однією з норм кредитування. На думку Павла, кредити відрізняються від позики як рід від виду. Родове поняття кредиту має місце не тільки при позиці грошей чи інших родових речей. Своєрідною формою кредиту є передача в тимчасове користування індивідуально визначених речей. Гай під кредитом розумів не тільки грошову суму, яку ми даємо, щоб встановити боргові відносини, а й будь-яку, яка робиться предметом зобов'язання без умови. Тому і та грошова сума, яка передається шляхом стипуляції в певний строк, належить сюди ж, бо відомо, що вона буде боргом, хоча б її зажадали після строку (Гай, 3.134). |
|
Функції трудового права Численні точки зору зводяться до того, що під функцією права розуміють або соціальне призначення права, або напрями правового впливу... |
ТРУДОВЕ ПРАВО, ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ” Трудове право України як самостійна галузь права, її співвідношення з суміжними галузями права. Предмет трудового права. Метод трудового... |
|
Тема ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА Поняття адміністративного права. Співвідношення адміністративного права з іншими галузями права |
Контрольні питання для підготовки до заліку із Загальної частини кримінального права Поняття, завдання та система кримінального права. Наука кримінального права як галузь правознавства |
|
«Предмет, метод, принципи і система земельного права України» Поняття і основні ознаки земельного права України як галузі права, галузі науки і навчальної дисципліни |
Законодавства, їх система Поняття цивільного права як галузі права. Предмет та метод цивільно-правового регулювання суспільних відносин |
|
1. Поняття римського права як загального права античного світу.... Рецепція римського права: причини рецепції та її наслідки. Особливості рецепції римського приватного права в Україні |
Семінарське заняття № Конституційне право України: поняття, система, принципи Система галузі конституційного права України. Принципи конституційного права. Конституційно-правові норми та інститути |
|
1. Місце муніципального права всистемі національного права України Це пов'язано з тим, що їх об'єднують загальні: предмет, метод, функції, цілі. Муніципальне право – це не аморфна маса правових розпоряджень,... |
Поняття трудового права як галузі права. Принципи і джерела трудового права як галузі права Трудове право займає одне з провідних місць серед галузей сучасного права України. Його значення визначається роллю праці в суспільстві.... |