|
|
Скачати 7.32 Mb.
|
| Тема №2 Правові основи державного управління в системі охорони здоров'я.Регламентація права на життя та охорону здоров'я у законодавстві України і міжнародному праві. Організаційно-правові основи управління охороною здоров'я населення. Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарні і оздоровче-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Право на охорону здоров'я — це перш за все забезпечення відповідного життєвого рівня. Крім того, це право передбачає також наявність безпечною для життя і здоров'я людини навколишнього природного середовища. Охорона здоров'я громадян базується на ряду принципів, які закріплені в Основах законодавства України про охорону здоров'я. До них, зокрема, відносяться: визнання охорона здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання і розвитку народу України; дотримання має рацію і свобод людини і громадянина в області охороні здоров'я і забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій; загальнодоступність медичної допомоги і інших послуг в області охорони здоров'я; відповідність завданням і рівню соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я і медичну допомогу, об'єднання вітчизняних традицій і досягнень з світовим досвідом в області охорони здоров'я; децентралізація державного управління, розвиток самоврядування і самостійності працівників сфери охорони здоров'я на правової і договірної основи і ін. В цілому охорона здоров'я може розглядатися як система заходів, направлених на забезпечення збереження і розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності і соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя. Державну політику в області охорони здоров'я визначає Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих основ охорони здоров'я, визначення її цілей, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і об'ємів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, фіскальних, митницях і інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я. Реалізація державної політики охорони у сфері охорони здоров'я покладається на органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування. 2. Система органів управління охороною здоров'я населення До системи органів державного управління охороною здоров'я відносяться Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров'я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров'я районних державних адміністрацій). Кабінет Міністрів України організовує розробку і здійснення комплексних і цільових програм; створює економічні, правові і організаційні механізми, стимулюючі ефективну діяльність в області охорони здоров'я; укладає міжурядові угоди і координує міжнародну співпрацю з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади в області охорони здоров'я. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в області охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я, компетенція якого визначається Положенням про нього України (далі — Мінохоронздоров'я України), затвердженим Указом Президента України від 24 липня 2000 р. До основних завдань Мінохоронздоров'я України відносяться: розробка пріоритетних напрямів діяльності національної служби охорони здоров'я; забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги населенню установами охорони здоров'я всіх форм власності, здійснення заходів щодо розвитку профілактичного напряму в охороні здоров'я населення; формування здорового способу життя; забезпечення надання державними установами охорони здоров'я загальнодоступною, як правило, безкоштовній, висококваліфікованій медичній допомозі населенню; розробка прогнозів і показників розвитку національної служби охорони здоров'я, пов'язаних із змінами форм власності; охорона материнства і дитинства і ін. Для вирішення найважливіших завдань діяльності і розвитку охорони здоров'я в Мінохоронздоров'я України створюється колегія, рішення якої проводяться в життя наказами Міністра. Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізують державну політику в області охорони здоров'я в межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво установами охорона здоров'я, яка знаходиться у сфері їх компетенції, їх матеріально-фінансовим забезпеченням, організовує роботу медичних установ за поданням медичної допомоги населенню, здійснює заходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотії і їх ліквідації і т.п. Державні функції в області охорони здоров'я виконують також інші органи, які мають в своєму веденні установи охорони здоров'я. До таких органів, зокрема, відносяться Міністерство оборони України, МВС України, Служба безпеці України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління відомчими установами охорони здоров'я. Відповідні функції в управлінні охороною здоров'я громадян Мінохоронздоров'я України реалізує шляхом проведення контролю за якістю і безпекою продуктів харчування, лікувальних засобів і виробів медичного призначення. Діяльність Мінохоронздоров'я України в цьому напрямі зводиться до реалізації державної політики у сфері державного контролю за якістю і безпекою окремих видів продуктів харчування (спеціальних харчових добавок, лікувальних засобів, лікарської рослинної сировини і лікувальної косметики і т.п.), забезпеченню інтересів держави в цій сфері і міжвідомчій координації з вказаних питань. Виконання основних принципів державної політики у сфері організації і розвитку виробництва лікувальних засобів і забезпечення цією продукцією населення, установі охорони здоров'я і тваринництва, які реалізовувалися Державним комітетом України з питань медичної і мікробіологічної промисловості, Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. покладені на Мінохоронздоров'я України. 3. Місцеве самоврядування і охорона здоров'я населення Органи місцевого самоврядування активно беруть участь в реалізації державної політики в області охорони здоров'я. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначається, що до ведення виконавських органів сільських, селищних, міських рад в цій сфері відносяться: управління установами охорона здоров'я, яка належить територіальним громадам або передані ним, організація їх матеріально-технічного і фінансового забезпечення; організація медичного обслуговування в установах освіти, культури, фізкультури і спорту, оздоровчих установах, які належать територіальним громадам; забезпечення в межах наданих ним повноважень доступності і безкоштовності медичного обслуговування на відповідній території; забезпечення відповідно до закону розвитку всіх видів медичного обслуговування, розвитку і вдосконалення мережі лікувальних установ всіх форм власності, визначення потреб в підготовці фахівців для них, організація роботи по підвищенню кваліфікації кадрів; забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій населення ліками і виробами медичного призначення; реєстрація відповідно до законодавства статутів (положень) розміщених на відповідній території установ охорони здоров'я незалежно від форм власності; внесення пропозицій до відповідних органів про ліцензування індивідуальної підприємницької діяльності в області охорони здоров'я. 4. Правове положення установ охорони здоров'я населення Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно- профілактичні лікувальне-профілактичні фізкультурне-профілактичні, санітарно-курортні, аптечні, науково-медичні і інші установи охорони здоров'я. До установ охорони здоров'я відносяться лікарні, поліклініки, спеціалізовані диспансери, пологові будинки, санітарно-епідеміологічні центри, станції швидкої медичної допомоги, медика-санітарні частини установ і організацій і ін. Базовою ланкою практичної медицини є лікарні. По галузевій приналежності можна виділити відомчі лікарні і лікарні, які входять в систему Мінохоронздоров'я України; за територіальною ознакою районні, міжрайонні, міські, обласні лікарні. Особливу групу складають лікарні відомчого типу (МВС України, Служби безпеці України і ін.). Установи охорони здоров'я створюються підприємствами, установами і організаціями, заснованими на різних формах власності, а також приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Законодавством України визначаються порядок і умови створення установ охорони здоров'я, державної реєстрації і акредитації цих установ, а також порядок ліцензування медичної і фармацевтичної практики. Установи охорони здоров'я здійснюють свою діяльність на підставі статуту, затвердженого власником або уповноваженим ним органом. Державні органи призначають на посаду і звільняють з посади керівників установ державної системи охорони здоров'я. Проте незалежно від юридичного статусу установи охорони здоров'я керівництво їм може здійснювати тільки особу, яка відповідає встановленою державою єдиним кваліфікаційним вимогам. Держава підтримує і заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність в області охорони здоров'я, яка може реалізовуватися тільки за наявності спеціального дозволу (ліцензії) на здійснення такої діяльності. 5. Санітарно-епідеміологічний нагляд Законом України від 24 лютого 1994 р. «О забезпеченні санітарного і епідемічного благополуччя населення» регулюються суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення, визначаються відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян в цій сфері, встановлюється порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні. Відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні такий нагляд здійснюють установи і організації державної санітарно-епідеміологічної служби системи Мінохоронздоров'я України: Головне санітарно-епідеміологічне управління Мінохоронздоров'я України; управління з медичних проблем аварії на Чорнобильській АЕС Мінохоронздоров'я України; центральна санітарно-епідеміологічна станція Мінохоронздоров'я України; Кримська республіканська санітарно-епідеміологічна станція; обласні, міські, районні, районні в містах санітарно-епідеміологічні станції, дезинфекційні станції; центральні санітарно-епідеміологічні станції на залізничному, повітряному, водному транспорті, санітарно-епідеміологічні станції на залізницях, а також станції басейнів і портів; відповідні установи, організації, з'єднання, частини і підрозділу державної санітарно-епідеміологічної служби Міноборони, МВС, Держкомкордону України. Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює головний державний санітарний лікар України — перший заступник Міністра охорони здоров'я України. Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою АРК здійснює головний державний санітарний лікар АРК. Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою області, міст Києва і Севастополя здійснює відповідно головний державний санітарний лікар області, міст Києва і Севастополя, який призначається на посаду і звільняється з посади головним державним санітарним лікарем України за узгодженням з відповідною обласною, Київською і Севастопольською міською державною адміністрацією. Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, місті районі в місті очолює головний державний санітарний лікар відповідного району, міста, району в місті. Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою на водному, залізничному, повітряному транспорті здійснюється відповідно головним державним санітарним лікарем водного залізничного і повітряного транспорту, який призначається на посаду і звільняється з посади головним державним санітарним лікарем України. Здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду є найважливішим напрямом діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби. Його мета — контроль за дотриманням юридичними і фізичними особами санітарного законодавства, попередження, виявлення і усунення шкідливого впливу небезпечних чинників на здоров'ї людей і застосування в необхідних випадках мерів правового характеру до порушників. Для виконання покладених на них завдань органи санітарно-епідеміологічного нагляду мають право застосовувати адміністративно-попереджувальні заходи, адміністративні запобіжні заходи і відповідні адміністративні стягнення. До адміністративно-попереджувальних мерів, зокрема, відносяться: відвідини об'єктів для проведення перевірок дотримання санітарного законодавства; витребування від юридичних осіб і громадян даних, що характеризують санітарний і епідемічний стан об'єктів, здоров'я людей; введення карантину; проведення обов'язкових профілактичних щеплень; обов'язковий медичний огляд стану здоров'я відповідних груп працівників, громадян і т.ін. Адміністративні запобіжні заходи застосовуються у випадках, якщо в примусовому порядку необхідно припинити протиправні дії і запобігти їх шкідливим наслідкам. Прикладами таких мерів можуть служити: вимога до порушника санітарного законодавства припинити протиправну поведінку; обмеження, тимчасова заборона або припинення будівництва, реконструкції і розширення об'єктів; обмеження, припинення або заборона викидів (скидання) забруднюючих речовин; вилучення з реалізації продуктів харчування, хімічних і радіоактивних речовин, біологічних матеріалів;, джерел енергії, агрегатів, механізмів і іншого устаткування. Адміністративні стягнення накладаються за здійснення правопорушень в даній сфері, передбачених КОАП. У КОАП встановлена адміністративна відповідальність за: порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42); виробництво, заготівку, реалізацію сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимі рівні концентрації (ст. 42-1); заготівку, переробку або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування або іншої продукції (ст. 42-2); виробництво, зберігання, транспортування або реалізацію продуктів харчування або продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами і іншими біологічними агентами понад гранично допустимі рівні (ст. 42-3); незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилку наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44); ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих венеричною хворобою (ст. 45); порушення встановленого порядку узяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові і (або) її компонентів і препаратів (ст. 45-1); умисне заховання джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46) і ін. Поділа про ці правопорушення розглядаються адміністративними комісіями, районними (міськими) судами (суддями), органами внутрішніх справ (міліції), органами, установами державної санітарно-епідеміологічної служби. Стягненнями, які накладаються за їх здійснення, є штраф, конфіскація або вилучення предметів правопорушення, адміністративний арешт. Огляд законодавства Фундаментом побудови правової системи в державі є Конституція України, в якій визначені підходи до формування політики в усіх сферах діяльності, в тому числі в охороні здоров'я. Конституцією проголошено, що життя і здоров'я людини визнаються найвищою соціальною цінністю, кожен громадянин має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, медична допомога в державних і комунальних закладах, існуюча мережа яких не може бути скорочена (ст.49), надається безоплатно. Але Конституція не дає дефініції поняття „медична допомога”, не вказує, який вид медичного страхування мається на увазі. Основним документом правового регулювання в охороні здоров'я є Закон України (далі – ЗУ) «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (далі – Основи). Цей акт законодавства був прийнятий Верховною Радою України в 1992 році і визначив організаційні, професійні, правові, економічні та соціальні засади охорони здоров'я. Важливим напрямком розвитку законотворчого процесу стало розроблення і прийняття нормативно-правових актів у розвиток положень Основ. Протягом шістнадцяти років Міністерство охорони здоров'я України за участю інших центральних органів виконавчої влади у співпраці з Верховною Радою України провело значну роботу з формування нормативно-правового поля в галузі охорони здоров'я. У період 1991-2006 р. в Україні створено національну нормативно-правову базу системи охорони здоров'я, яка включає близько 900 нормативно-правових актів. Вони носять комплексний характер, оскільки містять норми багатьох галузей права, зокрема цивільного, кримінального, фінансового, трудового, адміністративного, соціального забезпечення тощо. За перший рік незалежності в Україні набрали чинності 6 законів з питань охорони здоров'я. Серед перших законів був закон "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"; закон "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"; закон "Про охорону навколишнього природного середовища" та закон "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення". Також було прийнято закон прямої дії «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», який визначив порядок правового регулювання питань, пов'язаних з поширенням СНІДу, відповідно до норм міжнародного права і рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров'я. У наступні роки було внесено ряд змін до цього закону. Розпорядженням Президента України затверджено положення про Національний комітет щодо боротьби із захворюванням на СНІД, у 2000 році вийшов указ "Про невідкладні заходи щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу", прийнято ряд постанов Кабінету Міністрів України. У 1999 р. прийнята "Програма профілактики СНІДу та наркоманії на 1999 — 2000 роки", з 2001 р. створена і функціонує Урядова комісія з профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу. Проблема соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, продовжує привертати увагу, тому у 1992-1993 роках приймаються доповнення до закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", ухвалюється ряд указів Президента України та постанов Кабінету Міністрів України. У 1997 році Верховна Рада знову повернулася до цього питання — було прийнято закон "Про формування Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення". У 1998 р. прийнято закон "Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання". Починаючи з 1992 р., вступає в дію ряд законів, які присвячені питанням демографічної ситуації, охороні материнства та дитинства: "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" (1992 р.), "Про охорону дитинства" (2001 р.) та чисельні укази Президента України про невідкладні заходи щодо надання допомоги багатодітним сім'ям, покращання здоров'я дітей та матерів. Доповненням до цих НПА є постанови Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо посилення охорони материнства і дитинства" (1998 р.), "Про затвердження комплексних заходів розвитку дитячої кардіологічної служби" (2000 р.). Прийнято ряд постанов Кабінету Міністрів України, які регламентують питання соціального захисту сімей, що мають дітей-інвалідів, соціальних гарантій для малозабезпечених сімей з хворими дітьми, поліпшення соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт та дітей, які залишились без опіки батьків. Постановами уряду затверджено національні програми щодо поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства та планування сім'ї. У 1996 р. прийнята Національна програма "Діти України", у 1997 р. створений Національний фонд соціального захисту матерів і дітей "Україна — дітям", у 2006 р. прийнята постанова КМУ «Про затвердження Державної програми «Дитяча онкологія» на 2006-2010 роки». У 1994 році в Україні набуває чинність закон "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення". Цей закон регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні. У зв'язку з прийняттям цього закону Верховна Рада України у 2000 р. постановила внести зміни до деяких законодавчих актів, а саме — до закону "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 р.); до законів "Про інформацію" (1992 р.); "Про споживчу кооперацію" (1992 р.), до декрету Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальності за їх порушення" (1993 р.), до закону "Про екологічну експертизу" (1995 р.) та інших нормативно-правових актів. Зважаючи на можливість виникнення епідемій та важкі наслідки інфекційних хвороб, було прийнято закон "Про захист населення від інфекційних хвороб" (2000 р.). У світі прийняття вищезгаданого ЗУ „Про інформацію” актуальним стало питання о межах права пацієнтів на отримання медичної інформації. Про це свідчить Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та статті 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К.Г.Устименка) № 5-зп від 30.10.1997. Підставою для розгляду справи відповідно до статті 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" стала наявність неоднозначного застосування зазначених норм Закону України "Про інформацію" та Закону України "Про прокуратуру" судами загальної юрисдикції, що призвело до порушення конституційних прав і свобод громадянина України. Із документів, надісланих до Конституційного Суду України, та письмових тверджень К.Г.Устименка випливає, що в 1988-1990 роках за клопотанням адміністрації Дніпропетровського залізничного технікуму він перебував на консультативному психіатричному обліку у Дніпропетровському міському психоневрологічному диспансері. Заявник, якому про такий факт стало відомо у липні 1990 року, вважає, що це обмежувало можливості його працевлаштування і завдало йому моральних та матеріальних збитків. З метою їх відшкодування у цивільно-процесуальному порядку він звернувся до головного лікаря диспансеру з вимогою надання інформації з питань: ким, коли і на яких підставах його було поставлено на облік; кому видавались довідки про його перебування на такому обліку; ким, коли і на яких підставах його було знято з обліку; чи законними є дії психіатрів щодо обмеження його працевлаштування у 1988-1990 роках і хто несе відповідальність за заподіяні матеріальні збитки. Головний лікар, посилаючись на лікарську таємницю, у наданні такої інформації відмовив. У зв'язку з цим протягом майже семи років справа К.Г.Устименка неодноразово і неоднозначно розглядалась судами загальної юрисдикції різних ланок. Останніми рішеннями судів вимоги заявника було задоволено частково: він отримав копію своєї диспансерної картки і деяку іншу інформацію, яка, однак, його не задовольнила. 27 листопада 1992 року на підставі статті 37 Закону України "Про інформацію" заступник прокурора Дніпропетровської області без уточнення мотивів відмовив К.Г.Устименку у наданні наявних у прокуратурі свідчень про стан здоров'я заявника. Скарги К.Г.Устименка на зазначені дії посадової особи прокуратури судами загальної юрисдикції, включаючи і Верховний Суд України, протягом 1993-1996 років відхилялися на підставі статті 12 Закону України "Про прокуратуру". Розглянувши справу, КСУ вирішив, зокрема: „... у разі відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім'ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного закладу чи органу охорони здоров'я”. Також „... визнати неконституційним положення частини четвертої статті 12 Закону України "Про прокуратуру" щодо можливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лише у передбачених законом випадках, оскільки винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами”. У 2006 році проблема щодо отримання інформації про стан свого здоров’я залишається актуальною, найчастіше тоді, коли йдеться про кримінальні справи. Так, у справі Скрипника, 14-річного хлопчика, який подав заяву до прокуратури щодо притягнення до кримінальної відповідальності міліціонерів, які нанесли йому тілесні ушкодження, робітники районної лікарні, де була здійснена перша допомога, заперечували законним представникам хлопчика у наданні виписок з амбулаторної картки. Ці дані свідчили про характер тілесних ушкоджень і були потрібні для порушення кримінальної справи, але робітники лікарні стверджували, що записи загублені. Та це не перший випадок, коли працівники лікарень, довідавшись про те, що пацієнт отримав травми в міліції, відмовлялись документально фіксувати тілесні ушкодження. У 1995 році був прийнятий ЗУ "Про донорство крові та її компонентів", оскільки вирішення цього питання стало важливою потребою медичної практики. Цей закон регулює відносини, пов'язані з розвитком донорства крові та її компонентів, забезпеченням комплексу заходів щодо організації донорства. Пізніше у 1999 р., внесено зміни до цього закону. У 1995 р. в Україні вступив у дію Закон "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів та зловживання ними" та Закон про заходи протидії незаконному обігу цих засобів і речовин та зловживанню ними. У 1996 р. був прийнятий закон "Про лікарські засоби". Ці закони регулюють правові відносини, пов'язані зі створенням, реєстрацією, виробництвом, контролем якості, обігом та реалізацією лікарських засобів, визначають права і обов'язки підприємств, установ, організацій та громадян, а також повноваження у цій сфері органів державної виконавчої влади. Пізніше ці закони доповнені низкою постанов Кабінету Міністрів України (1996 р.) — про затвердження положень щодо контролю за відповідністю імунобіологічних препаратів, про порядок закупівлі лікарських засобів та про порядок здійснення діяльності у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. У 1997 р. видано ще 4 постанови Кабінету Міністрів України, що стосувались порядку видачі сертифікатів на ввезення в Україну та вивезення з України наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, про затвердження правил роздрібної реалізації лікарських засобів, про державний контроль якості лікарських засобів та про створення Державної акціонерної компанії "Ліки України". Про надзвичайну важливість проблеми лікарських засобів свідчить подальше законодавче регулювання цих питань у вигляді внесення змін до закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів" (1999 р.), Указу Президента України "Про вдосконалення державного контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення" (1999 р.) та двох постанов Кабінету Міністрів України про порядок діяльності, пов'язаної з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів, їх перелік, прийнятих у 1999, 2000 і 2001 роках. Але, за думкою практикуючих лікарів, у список психотропних препаратів були включені лікарські засоби, „психотропний ефект” яких занадто завищений. Це, у першу чергу, група транквілізаторів, яка до включення в список №2 таблиці ІV Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів широко застосовувалась при лікуванні розповсюджених хвороб, наприклад, гіпертонічної хвороби. Друга проблема – неузгодженість правил та інструкцій використання „легально” призначених препаратів цієї групи на міждержавному рівні, що в деяких випадках приводить до обвинувачення в незаконному ввозі до України психотропних препаратів. Більше двох місяців знаходився у СІЗО №27 (м. Харків) московський музикант Б. Його звинувачують у контрабанді та зберіганні наркотиків на підставі того, що під час перетину кордону у КПП "Гоптівка" він не вніс до декларації свої ліки (феназепам і клоназепам). Він не знав і не міг передбачити, що ліки, які були прописані йому лікарем й придбані в московській аптеці, відносяться до "психотропних речовин". В анотації до ліків про це не сказано жодного слова. Б. після тяжкої операції страждав на астено-депресивний синдром, у нього трапляються приступи панічного страху, але стан здоров’я завдяки лікуванню поліпшувався, тож він разом із дружиною вирішив відпочити в Криму у бархатний сезон. А потрапив до СІЗО. На цей час Б. на свободі, але кримінальна справа проти нього розглядається Дергачівским районним судом. Московський архітектор Г. потрапив під кримінальне переслідування в Україні за те, що в нього на кордоні було знайдено 27 таблеток фенозепаму. Ці ліки в Російської Федерації продаються за рецептом лікаря, однак без будь-яких додаткових обмежень. Тому ні Г., ні інші громадяни РФ і не підозрюють, що везуть щось заборонене. У1996 р. в Україні було законодавчо врегульовано питання надання платних послуг населенню — в Україні була прийнята постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти". Окремі положення постанови були визнані неконституційними рішенням Конституційного Суду (№15-рп/98 від 25.11.98) та перелік був обмежений. Друге рішення Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України „у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно” було прийнято 29.05.2002 (№10-рп/2002) У 1997 і 1998 рр. в Україні прийнято ряд законів, серед яких — "Про благодійництво та благодійні організації", "Про визнання такими, що втратили чинність деяких законодавчих актів України з питань примусового лікування і трудового перевиховання хворих на наркоманію"; "Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування", "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині". У 2004 р був прийнятий ЗУ «Про заборону репродуктивного клонування людини». У зв'язку зі значним підвищенням поширеності захворювань на туберкульоз, в Україні у 1999 р. прийняті постанови про комплексні заходи боротьби з туберкульозом, а саме, указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо боротьби з туберкульозом" (2000 р.), спрямований на поліпшення спеціалізованої медичної допомоги населенню України, впровадження сучасних медичних технологій, комплексної профілактики та лікування туберкульозу і його ускладнень. У1999 р. прийнято 19 постанов Кабінету Міністрів України. На державному рівні було підняте питання про створення єдиної державної системи контролю опромінення, про комплексні програми поводження з радіоактивними відходами, про порядок захисту населення від іонізуючих випромінювань. Порушені питання вітчизняного виробництва інсуліну, контролю за обігом імпортних алкогольних напоїв, виділення коштів для забезпечення ліками ветеранів війни, утворення Ради з екологічних проблем басейну Дніпра тощо. У 2000 р. був затверджений Указом Президента документ "Про Концепцію розвитку охорони здоров'я населення України". Серед прийнятих у 2000 р. НПА — ЗУ "Про захист населення від інфекційних хвороб"; "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення". Річ у цих документах йде про підвищення ролі та відповідальності суспільства перед кожною окремою людиною та її законне право на безпечне довкілля, належні умови праці, виховання, навчання, відпочинок, доброякісну питну воду і продукти харчування. З метою регламентації надання лікувально-профілактичної і санаторно-курортної допомоги у цьому ж році прийнято закони України "Про імплантацію електростимуляторів"; "Про курорти"; "Про психіатричну допомогу". З метою врегулювання економічних відносин у сфері охорони здоров'я в Україні у 2000 р. було прийнято закон "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", який повинен створювати конкурентне середовище у зазначеній сфері, забезпечити прозорість процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та досягнути оптимального і раціонального їх використання. Перелік послуг включає й медичне обслуговування. Цей закон повинен відкривати можливості для створення конкуренції на тендерній основі за кошти Державного та місцевого бюджетів між державним, комунальним та приватним секторами системи охорони здоров'я. У розвиток законів України у 2000 р. було видано 20 Указів Президента, з яких 11 — прямої дії. Указом Президента "Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України" 2001 рік був оголошений роком здоров'я населення України і передбачав комплекс завдань, спрямованих на підвищення рівня здоров'я громадян, якості медичного обслуговування населення та поліпшення соціального статусу медичних працівників. Реалізація положень Указу була розрахована на 2001-2005 рр. Указами Президента України № 918/2000 від 24.07.2000 р. та № 456/99 від 27.04,2000 р. було затверджено положення про Міністерство охорони здоров'я України та новий склад Всеукраїнської координаційної ради з питань розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя. Для опрацювання нових організаційних форм та економічних механізмів забезпечення потреб населення в медичній допомозі було прийнято Указ Президента "Про проведення експерименту у місті Києві та Київській області щодо впровадження обов'язкового соціального медичного страхування" (2000 р.). Постанови Кабінету Міністрів України "Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров'я" (2000 р.) та "Про утворення міжвідомчої координаційної ради при Міністерстві охорони здоров'я України з питань міжгалузевої взаємодії закладів охорони здоров'я" (2000 р.) були спрямовані на підвищення якості та ефективності медичних послуг, наближення кваліфікованої медико-санітарної допомоги до кожної сім'ї, раціонального використання ресурсів охорони здоров'я. Але неефективне та нераціональне використання обмежених бюджетних ресурсів залишається дуже важливою проблемою. Близько 80% всіх коштів витрачається на утримання та обслуговування високовартісної спеціалізованої стаціонарної допомоги, що значно відрізняється від більшості держав, де питома вага витрат на стаціонарну допомогу звичайно складає близько 50% і до 30% спрямовується на первинну медико-санітарну ланку, яка функціонує на принципах загальної практики/ сімейної медицини. Постановою Кабінету Міністрів України № 1465 від 27.09.2000 р. було затверджено порядок проведення обов'язкових попередніх та періодичних медичних оглядів і перелік психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служб), що можуть становити безпосередню небезпеку для особи, яка проводить цю діяльність або для оточуючих. У 2001 році було прийнято ЗУ "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз". Він визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, видів діяльності та господарювання, а також фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, спрямованої на запобігання і поширення захворювання на туберкульоз, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз. Законом "Про охорону дитинства" (2001 р.) було підтверджено, що охорона дітей в Україні є стратегічним загальнонаціональним пріоритетом і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлено основні засади державної політики у цій сфері. Але декларовані принципи не завжди збігаються з практикою їх застосування. Так, 19 серпня 2006 року Ольгу Р., яка знаходилась на восьмому місяці вагітності, затримали співробітники Київського районного відділу УВС м. Харкова й доставили її до приміщення райвідділу. 20 серпня Ольга Р. народила дитину у приміщенні камерного типу, де її утримували, у відсутності будь-якої медичної допомоги. Співробітники міліції двічі викликали швидку медичну допомогу, але медики не знайшли підстав для госпіталізації. Зі слів Ольги, дитина отримала травму голови під час пологів, на щастя, мати та дитина живі. Ольга також скаржилась на те, що її били у райвідділу міліції, незважаючи на вагітність. Однак, прокуратура Київського району м. Харкова не знайшла підтвердження наведених у скарзі Ольги фактів щодо фізичного та психічного тиску на неї, та ознак ненадання допомоги хворому медичним працівником. В постанові прокуратури, зокрема, говориться: „Р. була оглянута лікарями БШМД, про що були зроблені відповідні записи: „…госпитализация в случае начала схваток с интервалом 10-15 минут. или если отойдут околоплодные воды”. Серед постанов Кабінету Міністрів, що були прийняті у 2001 р., найбільш тісний зв'язок з охороною здоров'я мають постанови "Про затвердження порядку проведення діяльності, пов'язаної з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та перекурсорів у лікувально-профілактичних закладах та установах"; "Деякі питання реалізації закону України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям". Відповідними постановами Кабінету Міністрів України було затверджено склад Урядової комісії з профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу, визначені заходи щодо захисту населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, порушені деякі питання реєстрації, обліку та звітності щодо інфекційних хвороб. Окремі аспекти права на охорону здоров'я регулюються Цивільним кодексом України, який набув чинності 1 вересня 2005 року. Глава 21 Цивільного Кодексу України регламентує особисті немайнові права. Деякі статті цієї глави Кодексу, викладені такім чином, що викликають сумнів. П.6 ст. 281 „Право на життя” встановлює, що „Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватись за бажанням жінки. У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від 12 до 22 тижнів”. До 2004 року переривання вагітності за медичними показниками дозволялось до 28 тижнів. За цим пунктом дитина вважається не плодом, а живою дитиною з 22 тижнів. Отже, навіть при наявності важкої патології плоду, та ускладнення із здоров’ям вагітної, лікарі не йдуть, після 22 тижнів, на штучне переривання вагітності, що в наших умовах часто несумісне зі станом здоров’я жінки. Крім того, дуже часто медична техніка, на якій обстежують вагітну жінку, є застарілою, особливо в районних лікарнях, і патологію плода встановлюють, як правило, вже після 22 тижнів, а права на переривання вагітності в такому випадку у жінки немає. Це може призвести до трагічних наслідків. До ХПГ звернулася громадянка М. У 23 тижні вагітності на УЗД у її дитини було встановлено важку патологію судин головного мозку. Крім того, у матері виявлені підвищені титри ПЦР цитомегаловірусу. Незважаючи на такі ускладнення, лікар районної лікарні, де перебувала під наглядом вагітна, навіть не повідомила її про ризики, не кажучи вже про дозвіл на переривання вагітності. Дитина народилася нежиттєздатною і, незважаючи на зусилля неонатологів, померла від судинної патології мозку та цитомегаловірусного менінго-енцефаліту. Не менш сумнівною є і ст. 284 ЦКУ. У ч.2 цієї статті декларується, що „фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулась за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування”. А ч.3 ст. 284 зазначає, що „надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, проводиться за її згодою”. Очевидно, що в 14 років більшість підлітків не в змозі реально оцінити ані стан свого здоров’я, ані кваліфікацію лікаря, ані необхідність застосування відповідних лікувальних методів. Тому ця стаття створює широке поле для зловживань, є небезпечною для життя і здоров’я підлітків. На нашу думку, до 18 років вирішувати такі складні питання, як вибір лікаря та методів лікування, повинні законні представники підлітка: батьки чи ті, хто їх замінює: піклувальники, прийомні батьки, тощо. У підлітка повинно бути право дорадчого голосу, і, в разі розходження думок, при наданні звичайної, а не термінової допомоги, лікар повинен обирати те, що доцільно в конкретному випадку з обов’язковим повідомленням опікунської райради. На нашу думку, до порушень прав людини може привести ст. 285 ЦК України, особливо її третя частина, яка проголошує: „Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.” Вище вже згадувалося тлумачення КС України щодо статті 23 Закону України „Про інформацію” в рішенні від 30.10. 97 р. у справі Устименка. Воно є обов’язковим для виконання усіма гілками влади, і це повинно враховуватись при прийнятті будь-яких правових норм, законів, постанов. Рішення КСУ забороняє будь-яке приховування інформації медиками, чи медичними установами від пацієнта чи його законних представників, не роблячи жодних винятків. А ч.3 ст. 285 обмежує право на отримання пацієнтом чи його законними представниками, на інформацію про стан здоров’я, причому, рамки цього обмеження не мають чіткого визначення. Отже, ч.3 ст. 285 ЦКУ має бути зміненою. Таким чином, подальше реформування системи охорони здоров’я потребує зусиль всього суспільства, визначення принципових концепцій розвитку, що відобразилось в Указі Президента України «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення» (2005) та у пропозиціях МОЗ до проекту рекомендацій парламентських слухань на тему: „Проблеми у сфері забезпечення охорони здоров’я і медичного обслуговування громадян України та шляхи їх розв’язання” (2005)[17]. |
| Правов і та орган і зац і йн і основи охорони праці Відповідальість посадових осіб і працівників за порушення вимог законодавства про охорону праці |
ПЛАН РОБОТИ районного методичного об’єднання вихователів та музичних... України «Про охорону життя і здоров’я дітей», Положенням про дошкільний навчальний заклад та Положенням про навчально-виховний комплекс,... |
| О.І. Ващенко Використання усної народної творчості, віршів, афоризмів... Підготувала: О.І. Ващенко – учитель основ здоровя, Бахмацька гімназія. Матеріали до уроків. Основи здоров’я. 2012. 56 с |
Тема Дата Що вивчає предмет «Основи здоров'я». Здоров'я та його ознаки. Порушення здоров'я (травми, захворювання та їх профілактика) |
| ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНИ ПО НАГЛЯДУ ЗА ОХОРОНОЮ ПРАЦІ НАКАЗ На виконання Закону "Про охорону праці" і постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 1993 року №64 "Про заходи щодо виконання... |
5 -9 класи загальноосвітніх навчальних закладів ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА «Основи здоров’я» передбачає розвиток здоров'язбережувальної компетентності шляхом набуття учнями навичок збереження, зміцнення,... |
| Закон про охорону праці визначає основні положення щодо реалізації... Предметом охорони праці є вивчення факторів виробничого середовища, організаційно-технічних і санітарно-гігієнічних умов, у яких... |
Діаграми для самостійної роботи учнів, курс «Основи здоров’я», 2... Познач знаком «+» нáзви небезпечних речовин Познач «+» те, що зміцнює твоє здоров’я |
| УРОК 1 Тема : Вступ. Життя як феномен. Здоров’я як явище людського... Формування навичок роботи в групі, виховання відповідального ставлення до свого життя і здоров’я |
Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» У Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст ст. 31-33) визначено, що мірилом сполучення екологічних інтересів... |