|
|
Скачати 7.32 Mb.
|
|
ПРАВО МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ НА НАЛЕЖНІ УМОВИ ПРАЦІ Основні положення щодо реалізації права громадян на належні, безпечні та здорові умови праці в процесі трудової діяльності декларуються у міжнародних актах, Конституції України, Кодексі законів про працю України та інших нормативно-правових актах. Загальна декларація прав людини проголосила право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, складовою частиною якого є такі умови, які відповідають вимогам безпеки та гігієни. У Європейської соціальної хартії (1996) (ратифікована Україною) визначено право осіб на справедливі умови праці, що включає: встановлення розумної тривалість щоденної та щотижневої роботи і поступове скорочення робочого тижня з урахуванням підвищення продуктивності праці та інших відповідних факторів. встановлення оплати за роботу в святкові дні. встановлення щорічної оплачуваної відпустки тривалістю не менше двох тижнів. встановлення додаткової оплачуваної відпустки або скороченої тривалість робочого часу для працівників, зайнятих на роботах, де умови праці визнані небезпечними або шкідливими. забезпечення щотижневого відпочинку, який за можливості збігається із днем, що за традиціями або звичаями відповідної країни чи регіону визнається днем відпочинку. Даним міжнародним актом встановлено право на безпечні та здорові умови праці, до яких віднесено: прийняття правил з техніки безпеки та гігієни праці. забезпечення виконання таких правил шляхом нагляду за дотриманням їхніх вимог. проведення консультації, за необхідністю, з організаціями роботодавців та працівників щодо заходів, спрямованих на поліпшення техніки безпеки та гігієни на виробництві [1]. Конституція України до числа соціальних прав включає право на нележні. безпечні та здорові умови праці. Серед основних трудових прав працівників ст. 2 КЗпП України передбачає право на здорові та безпечні умови праці. Стаття б Основ законодавства України про охорону здоров'я закріплює право на охорону здоров'я, що включає серед інших і право на безпечні й здорові умови праці. Державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріорітетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення й окремим особам. Право на належні, безпечні та здорові умови праці реалізується через охорону праці як систему правових, соціально-економіних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я та працездатності людини у процесі трудової діяльності. Державна політика у галузі охорони праці спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням. Вона базується на принципах:
Кабінет Міністрів України розпорядженням від 11 травня 2006 р. схвалив Концепцію Загальнодержавної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2006-2011 роки. Метою Програми є розроблення і забезпечення впровадження в практику новітніх безпечних технологій та досягнень науки і техніки у сфері охорони та гігієни праці, перегляд і адаптація законодавства з питань охорони праці та промислової безпеки до законодавства ЄС для зниження рівня виробничого травматизму і професійної захворюваності, збереження трудового потенціалу України і створення правових засад для вступу України до ЄС. Виконання Програми дасть змогу поліпшити стан охорони праці, знизити рівень виробничого травматизму та професійної захворюваності, зменшити соціальні і економічні втрати від цих подій. Ефективність виконання Програми забезпечується шляхом оптимізації матеріально-технічних, фінансових, трудових витрат, спрямованих на поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища для забезпечення реалізації конституційного права громадян на належні, безпечні і здорові умови праці, збереження трудового потенціалу держави, піднесення іміджу України в світі. Як бачимо, в Україні існує чимало нормативних актів, які стосуються охорони праці загалом та безпечних, нешкідливих та здорових умов праці різних категорій працівників зокрема. Для більш детальної характеристики забезпечення аналізованого права, пропонуємо зосередити увагу на умовах праці однієї з категорій медичних працівників, а саме тих, які працюють у закладах охорони здоров'я, що проводять діагностичні дослідження на ВІЛ-інфекцію, надають медичну допомогу ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД, а також контактують з кров'ю та іншими біологічними матеріалами від ВІЛ-інфікованих осіб. Постановою КМУ від 18 грудня 1998 р. № 2026 затверджено перелік і нормативи застосування засобів індивідуального захисту таких медичних працівників.
Кількість цих засобів визначається виходячи з такої добової норми на одного працівника: хірургічний халат — 1, гумові (латексні) рукавички — з розрахунку 1 пара на 3 год. роботи, маски — 6, шапочка — 1, непромокальний фартух — 1, нарукавники — 2, окуляри — 1, захисний екран — 1. У спеціалізованих відділеннях, що надають медичну допомогу ВІЛ-інфікова-ним і хворим на СНІД, повинно бути по одному набору одноразового стерильного інструментарію на 6 хворих (на добу): для хірургії, для гінекології, для отоларингології, для взяття крові. Крім того, для консультантів і чергової зміни медичних працівників додатково видається половина зазначеної кількості засобів індивідуального захисту та наборів інструментарію.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Окрім виконання даного конституційного положення держава повинна гарантувати кожному безпечні та здорові умови праці. Тема №6 Правові проблеми медичного втручання та інформована згода пацієнта на медичне втручання. Медичне втручання — це застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини, які допускаються лише у тому випадку, коли не можуть завдати шкоди здоров’ю пацієнта (ст. 42 Основ законодавства України про охорону здоров’я). У тому випадку, коли медичне втручання пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта, воно допускається лише в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується у разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров’я пацієнта іншими методами неможливе. Будь-яке лікування людини означає втручання як у її особисте життя, так і у сферу її здоров’я. У всіх випадках втручання у сферу здоров’я людини медичними працівниками, співробітниками наукових лабораторій, дослідницьких інститутів присутній елемент новизни, ризику, тому необхідно мати обґрунтовану правову базу, яка забезпечуватиме гарантований державою захист прав людини на життя, здоров’я й особисту недоторканність. Медичне втручання — це застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини, які допускаються лише у тому випадку, коли не можуть завдати шкоди здоров’ю пацієнта (ст. 42 Основ законодавства України про охорону здоров’я). У тому випадку, коли медичне втручання пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта, воно допускається лише в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується у разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров’я пацієнта іншими методами неможливе. Основи законодавства України про охорону здоров’я (далі — Основи) закріплюють умови допустимості застосування ризикованих методів медичного втручання, що повинні, зокрема: а) відповідати сучасним науково обґрунтованим вимогам; б) спрямовуватись на відвернення реальної загрози життю та здоров’ю пацієнта; в) застосовуватись за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта. Враховуючи зазначені вимоги до методів медичного втручання, лікарю необхідно вживати всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю і здоров’ю пацієнта. Загальні умови медичного втручання Для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода пацієнта, який відповідно до законодавства має право на інформацію, що повинна відповідати певним вимогам і надаватись хворому в належний спосіб, не порушуючи його прав. Отримання згоди пацієнта на медичне втручання є здійсненням його конституційного права на особисту недо¬тор¬канність, і якщо хворий дає таку згоду, то це означає, що він сам свідомо ви¬рішив, що операція чи будь-яке інше медичне втручання необхідне для збереження його здоров’я і життя. Дане положення знайшло своє відображення й у ст. 284 Цивільного кодексу України, де передбачено, що надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла 14 років, провадиться за її згодою (ч. 3), а повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитись від лікування (ч. 4). Відповідно до законодавства (ч. 1 ст. 43 Основ) медичне втручання щодо пацієнта, який не досяг віку 15 років, а також пацієнта, що визнаний в установленому законом порядку недієздатним, здійснюється за згодою їх законних представників. Обов’язковою умовою медичного втручання є інформована згода пацієнта відповідно до ч. 1 ст. 43 Основ. Необхідною умовою отримання згоди на втручання чи відмови від нього є медична інформація, яка повинна надаватись з урахуванням психоемоційних і розумових особливостей пацієнта. У даному випадку акцентується увага на здатності пацієнта зрозуміти пояснення лікаря і прийняти своє рішення, на можливості оцінити свій стан і ступінь ризику медичного втручання та альтернативної допомоги, що пропонується лікарем, на необхідності робити вибір і усвідомлювати наслідки прийнятого рішення. Крім цього, хочемо підкреслити, що така згода має бути добровільною, що означає заборону жодного тиску на хворого, а також можливість відкликати такий дозвіл у будь-який час. Слово „добровільна” підкреслює, що дане рішення не може бути наслідком зовнішнього примусу чи активного переконання будь-кого (навіть лікаря) у необхідності певного спрямування дій. Це має бути лише результат особистого вибору пацієнта (його законного представника), що ґрунтується на повній інформації про ситуацію. У невідкладних випадках Цивільний кодекс України (ч.5 ст.284) та Основи законодавства України про охорону здоров’я (ч.2 ст.43) передбачають виняток, який полягає у тому, що у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна. Закон не містить жодного переліку невідкладних випадків, які становлять реальну загрозу життю хворого, що дають лікарю право оперувати та застосовувати складні методи діагностики без згоди самого хворого чи його законних представників. Закон закріплює право лікаря без згоди проводити медичне втручання, але лише у виключних випадках, коли зволікання при встановленні діагнозу чи проведенні операції загрожує життю хворого. Вказане законодавче положення доцільно було б деталізувати, щоб уникнути надмірної кількості „медичних справ” за позовом пацієнтів на діяння медичного персоналу. Рішення у таких випадках в ідеальному варіанті повинно прийматись консиліумом лікарів, а за неможливості його зібрати – лікуючим або/та черговим лікарем з наступним невідкладним повідомленням службової особи закладу охорони здо¬ров’я, що варто передбачити на законодавчому рівні. Також у ч. 3 ст. 43 Основ визначено, що у випадку, коли відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а за неможливості його одержання – засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Окрім цього ч.4 ст. 43 Основ передбачає, що у випадку, коли відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування. Хочемо підкреслити, що лікар повинен надати інформацію хворому про необхідність, мету, варіанти втручання. Лікар повинен проінформувати пацієнта про медичне втручання у доступній формі для нього і намагатись посприяти хворому прийняти рішення, яке у конкретній ситуації було б оптимальним і необхідним для збереження і відновлення життя й здоров’я. Порядок оформлення згоди чи відмови Питання оформлення згоди та відмови від медичного втручання у законі чітко не визначено, що на практиці породжує багато проблем. У науковій літературі та у практичній діяльності закладів охорони здоров’я використовуються різні способи закріплення: підписка чи запис в історії хвороби чи в амбулаторній картці, додаток до історії хвороби, заява, що вклеюється в історію хвороби про інформовану згоду, розписка тощо. У нашому законодавстві немає уніфікованого підходу щодо оформлення згоди і відмови від медичного втручання. В Основах передбачено лише закріплення відмови від втручання, а саме – письмове підтвердження або відповідний акт у присутності свідків. На нашу думку, таке визначення не має особливого практичного значення, оскільки відсутня чітка нормативна регламентація, зокрема підтвердження чи відповідний акт, але які? Таке законодавче положення у практичній діяльності медичного працівника породжує багато колізій і проблем. Вважаємо, що і згоду, і відмову від медичного втручання потрібно оформляти у письмовій формі через закріплення їх у додатку до історії хвороби. Було б доцільним спільними зусиллями медиків і юристів розробити примірний текст додатку до історії хвороби на згоду та відмову від медичного втручання. Також хочеться підкреслити необхідність закріплення належного порядку оформлення згоди і відмови від втручання на законодавчому рівні, що стане надійною гарантією дотримання і поваги до прав і гідності людини. Зазначений документ повинен позитивно впливати на відносини між лікарем і пацієнтом, сприяти формуванню взаємної поваги і довіри та взаємовідповідальності за прийняте рішення. Такий додаток повинен стати одним цілим з історією хвороби, яка має важливе лікувально-діагностичне, науково-практичне, виховне і, звичайно, дуже важливе юридичне значення. Інформована згода Інформована згода пацієнта на медичне втручання як загальновизнаний інститут права виникла порівняно недавно і дуже тісно пов’язана з такими природніми правами людини, як право на життя, свободу та особисту недоторканність. Необхідність отримання інформованої згоди пацієнта перед медичним втручанням закріплена в законодавстві України (ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я, ст. 284 ЦК). У національному законодавстві виділяються три категорії, що пов’язані з інформацією про стан здоров’я пацієнта: — інформація пацієнта; — інформована згода; — конфіденційність медичної інформації. Пропонуємо порівняти визначення цих понять в «Основах...» та законопроекті «Про права пацієнтів в Україні» (табл. 1). У практикуючих лікарів у самому процесі отримання інформованої згоди існує багато незрозумілого: — у який час необхідно отримати згоду; — коли потрібно документально оформляти згоду, а коли можна обмежитися лише усною згодою пацієнта; — якою повинна бути форма інформованої згоди і який обсяг інформації повинен міститися в цьому документі. Більшість лікарів керуються переважно своєю інтуїцією та досвідом, коли оформляють письмову інформовану згоду на медичне втручання. Визначеної законодавством форми інформованої згоди немає, тому лікар особисто або керівники лікувального закладу чи відділу розробляють подібний документ. Не завжди він містить вичерпну інформацію, насамперед для того, щоб захистити самих лікарів від необгрунтованих посягань із боку пацієнтів чи їхніх родичів. Зважаючи на специфіку роботи лікарів швидкої допомоги, повторюю, що згода на інвазивні методи лікування (надання допомоги) може бути усною, а в невідкладних випадках лікар керується інтересами свого пацієнта і надає допомогу без його особистої згоди. Пропонуємо при можливості брати письмову інформовану згоду при всіх інвазивних методах діагностики чи лікування. |
| Правов і та орган і зац і йн і основи охорони праці Відповідальість посадових осіб і працівників за порушення вимог законодавства про охорону праці |
ПЛАН РОБОТИ районного методичного об’єднання вихователів та музичних... України «Про охорону життя і здоров’я дітей», Положенням про дошкільний навчальний заклад та Положенням про навчально-виховний комплекс,... |
| О.І. Ващенко Використання усної народної творчості, віршів, афоризмів... Підготувала: О.І. Ващенко – учитель основ здоровя, Бахмацька гімназія. Матеріали до уроків. Основи здоров’я. 2012. 56 с |
Тема Дата Що вивчає предмет «Основи здоров'я». Здоров'я та його ознаки. Порушення здоров'я (травми, захворювання та їх профілактика) |
| ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНИ ПО НАГЛЯДУ ЗА ОХОРОНОЮ ПРАЦІ НАКАЗ На виконання Закону "Про охорону праці" і постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 1993 року №64 "Про заходи щодо виконання... |
5 -9 класи загальноосвітніх навчальних закладів ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА «Основи здоров’я» передбачає розвиток здоров'язбережувальної компетентності шляхом набуття учнями навичок збереження, зміцнення,... |
| Закон про охорону праці визначає основні положення щодо реалізації... Предметом охорони праці є вивчення факторів виробничого середовища, організаційно-технічних і санітарно-гігієнічних умов, у яких... |
Діаграми для самостійної роботи учнів, курс «Основи здоров’я», 2... Познач знаком «+» нáзви небезпечних речовин Познач «+» те, що зміцнює твоє здоров’я |
| УРОК 1 Тема : Вступ. Життя як феномен. Здоров’я як явище людського... Формування навичок роботи в групі, виховання відповідального ставлення до свого життя і здоров’я |
Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» У Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст ст. 31-33) визначено, що мірилом сполучення екологічних інтересів... |