|
|
Скачати 8.24 Mb.
|
|
Глава II Історія кримінально-виконавчої системи і законодавства України § 1. Загальна характеристика періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України. § 2. Кримінально-виконавча система карального (допенітенціарного) періоду. § 3. Кримінально-виконавча система і законодавство філантропічного періоду. § 4. Кримінально-виконавча система і законодавство політичного періоду. § 1. Загальна характеристика періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України Вивчення основних періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства на території України можна віднести до ряду першочергових завдань вітчизняної науки кримінально-виконавчого права. Як не дивно, але факт залишається фактом: ані відповідна галузь національного права, ані система, на яку законодавством України покладена функція виконання покарань, ніколи не мали власної писаної історії. Вона немов би розчинилась у середовищі численних розвідок спочатку у сфері історії тюремної системи і законодавства Російської імперії, а згодом — виправно-трудової системи і законодавства СРСР, створюючи лише тло для більш-менш правдоподібних версій становлення та розвитку останніх. Не обійшлося тут і без казусів суто юридичного характеру, навмисного чи мимовільного перекручування фактів, замовчування або просто від незнання ряду надзвичайно важливих для кримінально-виконавчої системи і законодавства України реформ. Тому матеріали цієї глави треба розглядати як першу і поки що єдину спробу системного викладання історичного матеріалу, в межах і обсязі, передбачених загальною концепцією посібника. Для Детальнішого ознайомлення з історією становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України таким посібником може бути, наприклад, "Хрестоматія з історії пенітенціарної 37 системи України"1, а також перелік основних джерел для ознайомлення. У розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України варто виділити три головних періоди: каральний (допенітенці-арний), філантропічний, політичний. Перший, найтриваліший, період — каральний — охоплює майже весь час — від моменту фіксації у нормативних джерелах і пам'ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних покарань і до кінця XVIII століття, коли під впливом прогресивних вчень сутність і система карних заходів почала поступово змінюватись. На думку багатьох видатних фахівців у галузі кримінального права та пенітенціарії (в літературі XIX ст. — тюрмознавства) — І. Фой-ницького, Д. Тальберга, В. Нікітіна, М. Таганцева, С. Познишева, М. Гернета та інших, цей період характеризується повною байдужістю суспільних і державних структур до долі засуджених та надзвичайною жорстокістю карних заходів. За слушним зауваженням О. Ф. Кістяківського, "як наступниця тих елементів, що створили кримінальне право приватної помсти, державна влада в усьому, що стосується власне неї, засвоює із самого початку, без будь-яких змін, правила приватної помсти"2. До цього слід лише додати, що розвиток символізму в праві, який потребував співвіднесеності покарання та характеру вчиненого злочину, був першопричиною розвитку спочатку тілесних покарань і членоушкоджень, а згодом — різного роду ганебних покарань. Вершиною символістичного екзекутивного підходу до реалізації кари у цей період слід вважати композиційні вироки, хоча цілі кожного з покарань, що входили до тієї чи іншої композиції, були різними. Зокрема, Г. В. Демченко, аналізуючи законодавство періоду Литовських статутів, виділяє лише чотири основних: 1) "задоволення потерпілого і загладжування спричиненої кривди"; 2) "задоволення держави і загладжування спричиненої кривди"; 3) "суспільна охорона і позбавлення суспільства від злочинця"; 4) "виправлення злочинця"3. Як видно із самого переліку, мета виправлення посідає останню сходинку і проявляється лише в тому, що покараний дає обітницю — "потом того стеречьіся й не допущати". Але від цього "ка- 1 Див.: Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г. О. Радов, 1.1. Резник. - К., 1998. - Т. 1,ч. 1. 2 Кистяковский А. Ф. Злементарньїй учебник уголовного права. Часть общая. — К., 1891. - С. 126. 3 Демченко В. Г. Наказание по Литовскому статуту (в его трех редакпиях 1529, 1566, 1588 гг.). - К., 1894. - С. 174-189. 38 ральнии період не втрачає свого значення для науки, оскільки, як можна судити із документів, що дійшли до нас у первісному вигляді, саме у цей період здійснюються перші спроби виокремити кримінально-виконавчу діяльність у самостійну галузь державного управління і надати їй чинності на нормативно-правовому рівні. Другий період у пенітенціарній літературі дістав назву філантропічного, зважаючи на прагнення окремих осіб та суспільних формувань покращити умови тримання засуджених та привернути увагу широких кіл громадськості до незадовільного стану установ виконання покарань. На території України він майже збігся з першою хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі, ініційованою працями Ч. Беккаріа1, В. Кокса2, Д. Говарда3, І. Бентама4, філантропічна діяльність яких істотно вплинула на подальший розвиток кримінально-виконавчої системи і законодавства. Але для втілення пенітенціарної ідеї в життя мав сплинути певний час і це, зрештою, сталося. Починаючи з ініціатив губернатора Малоросії князя О. Б. Куракіна, пішов відлік реальних кроків щодо реформування кримінально-виконавчої системи Російської імперії. В літературі з пенітенціарних проблем цей період називають "періодом будівництва тюрем нового типу"5. Останні все ще називалися острог, але насправді не мали з ним нічого спільного. Згодом їх почали називати "Тюремний замок". До цього додамо, що перші в Україні робочі та упокорювальні будинки (назва перших виправних закладів) також були збудовані О. Б. Куракіним6. А введена ним класифікація в'язнів відповідала найкращим зразкам того часу7. Загалом внесок О. Б. Куракіна у розвиток піклувальної політики був настільки значним, що відомий поет І. П. Котляревський, який жив тоді у Полтаві і був свідком турбот цього філантропа і реформатора про вдів, сиріт, засуджених, про будівництво лікарень, притулків, нових в'язниць та інших "благих дел", написав на його честь 1 Беккариа Ч. О престуїшениях й наказаниях / Пер. с итал., с згодом о значений Беккариа в истории русского уголовного права. — Харьков, 1889. о Тюрьмн й госпитали в России по наблюдениям В. Кокса // Русская старина. — 1907. — Февраль, май, июль. 3 Казалет 9. А. О значений Д. Говарда в истории тюремной реформи. — М., 1892. 4 Бентам І. Паноетика // Бібліотечка пенітенціарної думки. — К., 1998. 5 Краинский Д, В, Материалн к исследованию истории русских тюрем в связи с историей учреждения Общества Іюпечительного о тюрьмах. — Чернигов, 1912. — С. 40-62. 6 ПавяовскийИ. Ф. Очеркдеятельностималороссийского генерал-губернатора князя А. Б. Куракина 1802—1808 гг. По архивннм делам. — Полтава, 1914. — С. 57—58. 7 Див.: Хрестоматія... — С. 159—164. 39 оду, опубліковану П. А. Кулішем вже після смерті самого О. Б. Ку-ракІна1. Останньою значною подією філантропічного періоду була організація Товариства піклувального про тюрми, яке на першому етапі свого існування зробило багато корисного у сфері реформування кримінально-виконавчої системи і законодавства. Але після отримання статусу державної установи це Товариство фактично перетворилося на бюрократичну машину2. Третій, останній, період розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України — політичний. Він характеризується переходом питань у сфері виконання покарань на політичний грунт3. Умовно цей період можна поділити на три визначальних етапи:
3) "кримінально-виконавчий", коли після виділення зі складу СРСР Україна почала формувати засади власної політики у сфері ви конання покарань і розбудовувати власну нормативно-правову базу. Перший етап характеризується активною участю державних структур у роботі міжнародних інституцій — Міжнародної пенітенціарної комісії та Міжнародних пенітенціарних конгресів, діяльність яких була спрямована на розробку загальних засад розбудови кримінально-виконавчої системи і законодавства та впровадження передових методів роботи із засудженими4. Незважаючи на негативні характеристики стану системи і законодавства цієї доби, які можна знайти в праці М. Гернета "Історія царської тюрми", кращий досвід все ж таки аналізувався і впроваджувався, особливо після утворення Головного тюремного управління. Майже до 1905 р. умови тримання в'язнів у Російській імперії, до складу якої входила й більша частина України, були гуманнішими, ніж у ряді так званих цивілізованих країн, і лише після цілого ряду актів вандалізму у в'язницях, 1 Див.: Хрестоматія... — С. 6. 2 КраинскийД. В. Вказана праця. — С. 105—120. 3 Див.: Хрестоматія... — С. 7._ 4 Резник Й. Й. Становление й развитие международного содружества по вопросам пенитенциарной деятельности // Система исполнения наказаний в Украине й стандар ти Совета Европн. Материалн регионального семинара 26—27 апреля 2000. — Донецк, 2000. — С. 60-65. 40 численних озброєних нападів на представників центрального управління, адміністрації та персоналу тюремних установ, проносів заборонених предметів і вибухівки ситуація значно змінилася1. Але про це М. Гернет у своїй монографії зовсім не згадує. І це не дивно, оскільки вона писалася за часів сталінізму. Другий етап характеризується роздвоєністю проголошених на весь світ начебто гуманістичних засад виправно-трудової політики та існуючої практики виконання кримінальних покарань. Як в Росії у жовтні 1917 р., так і на Україні в березні—квітні 1919 р. він почався з ліквідації всіх відділів колишнього Міністерства юстиції, до складу якого на той час входила пенітенціарна система, та звільнення всіх кваліфікованих працівників, окрім архітектурного відділу та складу охорони місць ув'язнення. Слідом за підвідділами МЮ та губернськими тюремними інспектурами були ліквідовані губернські й повітові комітети Товариства піклувального про тюрми, а їх майно та кошти передані місцевим каральним підвідділам. "Озброєний марксистсько-ленінським вченням" новий уряд України почав будувати власну систему виконання покарань, з огляду і "під чутким керівництвом" тюремних структур Російської Федерації. Власне вся подальша схема її побудови і левова частка змістовної частини майже усіх нормативних актів була взята звідти2. Втім не обійшлось і без відступів від вказівок "згори", зокрема це стосується окремих спроб створити власне законодавство у сфері виконання кримінальних покарань. Але про це в літературі з проблем виправно-трудового права також майже не згадується. У цілому ж як теорія, так і практика виконання покарань постійно коливалися між "пенітенціарією", створеною начебто "по строго изученньш методам марксистского исследования в уголовном праве"3, та реальним бажанням владних структур перетворити систему виконання покарань на чи не найголовнішого виконавця планів п'ятирічок. І законодавство, принаймні те, з яким міг ознайомитися кожен бажаючий, було ні до чого, оскільки власне виправно-трудове законодавство після 1928 р. перейшло на стан "підпілля" аж до прийняття нині діючого Виправно-трудового кодексу, хоча формально до 1940 р. 1 Лучинский Н. Ф. Краткий очерк деятельности Главного тюремного управлення за 35 лет существования (1879—1914) // Тюремний вестник. — СПб., 1914. — №2. — С. 284-442. 2 Що стосується періоду становлення та розвитку виправно-трудової системи і зако нодавства у 1918—1920 рр., див.: Фролов Ю. О. Розвиток виправно-трудового права на Україні в перші роки радянської влади. — К., 1960. 3 Личность или номер // Голос в'язня. — К., 1927. — №2. — С. 29. 41 і пізніше на території України та Молдови продовжував діяти знівечений постановами 1927—1929 рр. Виправно-трудовий кодекс України 1925 р.1. Третій етап розвитку кримінально-виконавчої системи можна охарактеризувати одним словом — "олюднення". Зокрема, за новітніми даними, в діючий на Україні Виправно-трудовий кодекс внесено понад 100 змін і доповнень. Україна відмовилась від ряду ганебних для будь-якої цивілізованої держави покарань — смертної кари, заслання, вислання. Введено відстрочення виконання вироку суду для вагітних жінок та жінок, які мають неповнолітніх дітей. Збільшено кількість побачень, зняті обмеження стосовно отримання в'язнями кореспонденції, знята заборона на телефонні дзвінки до родичів, збільшено розмір грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, зняті обмеження на перелік продуктів харчування, дозволених до придбання, збільшено кількість та вагу посилок і передач від рідних тощо2. Тобто починається формування принципово нового законодавства, сутність якого свідчить про бажання України стати в один ряд з цивілізованими країнами Європи, де честь, гідність і людські права кожної людини неухильно охороняються законом. § 2. Кримінально-виконавча система карального (допенітенціарного) періоду Кримінально-виконавче законодавство Києворуської доби почало формуватися ще за часів роздробленості князівств. Про це свідчать перші договори руських з греками 911 та 945 рр., підписані за княжіння Олега та Ігоря. В них, так само як і в більшості пізніших правових джерел (на відміну від побутових) — Мирній грамоті новгородців з німцями 1195 р., договорі князя Мстислава Давидовича з Ригою і Готландом 1229 р., самій Руській правді в усіх її редакціях, — термін "покарання" не зустрічається і це глибоко символічно, оскільки, як зазначає професор М. Володимирський-Буданов, "фило-логический смьісл слова "наказание" єсть научение й исправление: 1 Виправно-трудовий кодекс УРСР // Систематичний збірник чинних законів УРСР. - Харьків, 1930. - Т. 3. - С. 247-288. Левочкин В. А. Мехдународнне стандартн содержания заключенннх й пенитенци-арная система Украинн // Система исполнения наказаний в Украине й стандартн Со-вета ЕвропьІ. Материалн регионального семинара 26—27 апреля 2000 г., Донецк. — Донецк., 2000. — С. 40—48. 42 наказание — іпзШиііо, роепа; наказать — іпзШиеге, рипіге. В смьіс-ле слова "наказание" (исправление, научение) вьіражен основной взгляд славян на цель наказаний, взгляд, конечно, указьівающий на будущее й малоприменимьій к зпохе Русской правдьі"1. Замість нього в указану добу вживалися інші терміни — "страта" та "помста". Останній мав кілька значень, у тому числі "покарання" в широкому розумінні. Зазвичай, коли йдеться про постанови відомих нам списків Руської правди, то аналізові піддаються лише два види покарань: кровна помста та штрафи. Але такий підхід свідчить про занадто спрощене розуміння системи покарань доби Руської правди. Насправді їх було значно більше: 1) помста; 2) грошові покарання; 3) кримінальні покарання. Останній вид можна поділити ще на кілька підвидів: а) покарання, спрямовані на свободу, — вигнання, заслання, ув'язнення; б) покарання, спрямовані на здоров'я, — "болезненньїе" і "членовредительньїе"; в) смертна кара2. Усі види кримінальних покарань, досить характерних для епохи Руської правди, розвинулись на базі невизначеної сутності "потоку". Покарання, спрямовані на свободу, належать до найдавніших видів покарань. Зокрема, про вигнання і заслання ми маємо відомості, починаючи з XI ст. У 1024 р. князь Ярослав "изьімав волхвн, рас-точи", а князь Мстислав у 1129 р. "поточи князя полоцкие Царьгра-ду в Греки". Про ув'язнення згадується також з найдавніших часів, починаючи з перших договорів руських з греками. Для доби Руської правди характерні три види ув'язнення: 1) "в погреб", "поруб" — земляну тюрму; 2) "в железа" — кайдани; "в дьібу" — дерев'яну колоду із двох плах, що мала проріз для шиї посередині і зашморги для рук на кінцях3. Два останні іноді використовували як засоби попередження втеч з-під варти з огляду на примітивний устрій земляних тюрем і за відсутністю належним чином організованої охорони. Здебільшого в літературі з історії права згадують про кілька найві-доміших випадків як короткострокового ув'язнення, наприклад князя Мстислава Полоцького у м. Києві, так і довгострокового. Зокрема, в "Повести временннх лет" можна прочитати коротку звістку про звільнення князями Ізяславом, Святославом і Всеволодом свого 1 Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права. — К., 1905. — С. 333— 334. 2 Там само. - С. 304-340. "Дьібу" в значенні виду покарання не слід плутати із дибою в значенні тортур, коли злочинця розтягували між двома площинами за руки і ноги. Див.: Евреинов Н. История телесних наказаний: Репринт. изд. — Харків, 1994. — С. 21. 43 "стрия" (дядька) князя Судислава, який просидів у "порубі" 24 роки1. Покарання, спрямовані на здоров'я, також застосовувалися з найдавніших часів. Руська правда забороняла бити без княжого відома, але це означало тільки одне: тілесні покарання мала здійснювати влада. Про факти застосування тілесних покарань на Україні-Русі свідчить і те, що в окремих списках Руської правди слова "на поток" замінено словами "на бой". Аналогічну постанову містить і Судебник Казиміра 1368 р. (ст. 19): "парубок" за першу "татьбу" отримує тілесну кару ("пробити"). Фактичне узаконення цього виду покарань відбулося після смерті князя Ярослава — його сини постановили не вбивати злодія, а брати з нього штраф або "кнутом бьеши развязав на санех". Отже, про особисту помсту мова тут йти не могла. В іншому нормативному акті — договорі Новгорода з м. Готландом 1270 р. — можна знайти постанову, де "вор", укравши речі ціною більш як півгривні, карається різками та тавруванням. І таких свідчень у пам'ятках Києворуської доби можна знайти чимало. Те саме можна сказати і про звичай відсікати злочинцям окремі частини тіла, але в указану добу членоушкодження не набули такого поширення, як в епоху пізнього середньовіччя2. У системі покарань Києворуської доби мала місце і смертна кара. Згадки про її застосування можна знайти ще у творах арабських письменників, в яких, зокрема, зазначається, що руси страчують крадіїв через повішення. При князі Володимирі була введена смертна кара за грабіж, розбій та інші тяжкі злочини. У свідченнях цієї доби згадується вже про втеплення, зв'язавши "руцьі й нозе". У пізніших джерелах згадується також і про інші способи страти, але всі вони мали досить спрощений характер, на відміну від кваліфікованих, надто витончених покарань епохи пізнього середньовіччя. Щодо безпосередньо функції виконання покарань, то про це документи Києворуської доби залишили дуже мало свідчень. За часів панування кровної помсти її здійснювали родичі. Руська правда дає майже вичерпний перелік месників — батько, син, брат, дядько, небіж. Але після поступового переходу від родових союзів до общинних і поземельних цю функцію почала перебирати на себе влада в особі княжої адміністрації. Що стосується грошових покарань, то їх могли здійснювати "вирники", "емци", "детские"-Але хто саме мав безпосереднє відношення до виконання кримінальних покарань, на відміну від ци- 1 Див.: Хрестоматія... — С. 10. 2 Див.: Евреинов Н. Вказана праця. — С. 17—22. 44 вільно-правових стягнень, чітко встановити неможливо. У письмових джерелах фігурує посада "детского" пристава — "тівуна". Той протягом восьми діб мав стягнути відповідну суму, але якщо її не сплачували, йому надавалося право застосовувати жорсткіші заходи — "погреб", "железа", "дьібу" тощо1. Функщ'ю охорони в'язнів у цю добу, як правило, здійснювала "дружина" князя2. Литовсько-Руська доба внесла ряд істотних змін до системи існуючих кримінальних покарань, фактично сприявши виокремленню кримінально-виконавчої функції. Розгляд законодавства відповідної доби не можна обмежити рамками розгляду норм трьох відомих редакцій Литовського статуту 1529, 1566, 1588 років. Певну роль у формуванні кримінально-виконавчої системи і законодавства відігравали й інші джерела — Магдебурзьке право та "судові обрядки" Запорізької Січі. Значний інтерес становить також кодифікація "Права, за якими судиться малоросійський народ", але її кримінально-виконавчі норми були лише бажаними для впровадження, оскільки реальний стан правового регулювання виконання кримінальних покарань у межах окремих територіальних одиниць, не кажучи вже про існуючу практику, суттєво відрізнявся. Зокрема, у переліку публічно-кримінальних покарань Литовських статутів ми не зустрінемо штрафів, але це не свідчить про їх відсутність. Навпаки, законодавство дає досить широкий перелік штрафних санкцій з метою задоволення "кривди", нанесеної особі або владним структурам. Річ у тім, що характер епохи визначається не стільки всією сукупністю різноманітних цілей покарань, скільки тими з них, які посідають панівне становище і визнаються головними. В епоху Литовських статутів панівне становище займають цілі публічної помсти та залякування, а, отже, провідну роль у системі покарань цього періоду відігравали публічно-кримінальні та залякуючі покарання, зокрема смертна кара; тілесні покарання (болісні та членоушкоджуючі); позбавлення волі (на суто каральних засадах); позбавлення честі і прав, а також майнові у формі конфіскації (загальної та спеціальної), відібрання маєтку тощо. Відома з прадавніх часів помста відходить на задній план, хоча окремі її форми зберігаються майже до кінця XVI ст. Втім помста ця не є аналогом помсти Києворуської доби. Месник у значенні постанов Литовських статутів є, так би мовити, виконавчим органом, зна- 1 Див. коментар до міжнародних угод 1195 та 1229 рр.; Владимирский-Буданов М. Ф-Хрестоматій по истории русского права. — Ярославль, 1871. — 4.1. — С. 105, 113. « Див.: Хрестоматія... — С. 10. 45 радцям влади, яка руками месника досягає здійснення визначених нею самою цілей1. Такі самі риси мало покарання за Магдебурзьким правом, поняття дещо умовного для України-Русі і в той же час достатньо характерного, оскільки у Московії його просто не було2. Дещо специфічний характер мали покарання на Запорізькій Січі та в її паланках (козацьких поселеннях). Тут на перший план виступає мета залякування у чистому вигляді — "в страх прочим", "дабьі й другие таких непристойних худостей делать не отважувались". Звичаєві норми ("обрядки") Запорізької Січі передбачали надмірне застосування смертних покарань — простих і кваліфікованих. Останні, у свою чергу, можна поділити на кваліфіковані мученицькі (з тривалістю фізичних мук) та кваліфіковані обрядові. Найпоширенішим було повішення — просте і кваліфіковане. У простий спосіб на Січі карали так: саджали на коня, підводили до шибениці, накидали зашморг і били коня. Інший спосіб повішення — вниз головою — згадується лише раз. Повішення за ребро на гак було вже кваліфікованим способом страти. Причому з гака не смів ніхто повішеного зняти, оскільки за це також карали смертю. Взагалі повішення в різний спосіб практикувалося скрізь, але варто підкреслити, що вішення на гак литовське право не знає. Давнім і широко вживаним видом смертної кари було втоплен-ня. За литовським правом (Статут 1588 р.) у такий спосіб карали, зокрема, за вбивство батька чи матері — "по ринку возечи, клеща-ми тело торгати", а потім "в мех всадивши до него пса, кура, ужа й котку... зашьіти й где на глубей до води — утопити". Топили злодіїв і козаки. Так, у 1585 р. козаки втопили королівського посланця Глембовського, у 1618 р. "під міст посадили води пити" протопопа уніата Антонія Грековича, на початку XVII ст. посадили "під лід води пити" київського війта Хведора Ходику. Для кримінально-виконавчої практики того часу звичайним було застосування кваліфікованих покарань, таких як посадження на палю, колесування, четвертування, спалення і закопування живцем3. 1 Демченко В. Г. Вказана праця. — С. 174—175, 202—203. Див.: Володимирський-Буданов М. Ф. Розвідки про міста і міщанство на Україні-Русі в XV—ХУЛІ в. // Руська історична бібліотека. — Льв>, 1904. — Т. XXIV. — Ч. 2. — С. 245. 3 Закопування живцем, коли в могилу спочатку кидали злочинця, а потім на нього клали труну постраждалого і закопували — характерне тільки для Січі. Литовське право його не знало, але там на відміну від Січі застосовували колесування, четвертування, спалення живцем. Див.: Наріжний С. Судівницгво і кари на Запоріжжі. — Прага, 1939. - С. 14-19. 46 Для ілюстрації страхіття того часу можна сказати кілька слів про широко вживане в Запорізькій Січі покарання — посадження на палю. "Паля" являла собою дерев'яний хрест, вгорі якого був залізний шпиль. На цей шпиль садили злочинця так, щоб він згодом вийшов йому в потилицю. Посадженого залишали на палі доти, доки він не висохне. За свідченням очевидців, труп обертався на палі на всі сторони — "куди вітер віє", і висихав так, що його кістки торохтіли. Ця кара була справді жахливою. Посаджений довго мучився. Є свідчення, що днів три він залишався живим. Подібне покарання було визначене і Литовським статутом 1588 р. за вбивство або поранення "зрадливим потаємним обьіча-ем" шляхтича. Винного — "смертью четвертованием, або на паль карать". Що стосується виконання смертних вироків, то тут треба зазначити, що, на відміну від Литовсько-Руської держави, в Запорізькій Січі катів не було. Справа була поставлена так, що злочинець карав злочинця. Коли ж другого злочинця не було, виконання вироків відкладалось на невизначений термін, але так було не завжди. У тих випадках, коли рада або товариство виносили вирок, роль ката виконував полонений іншої релігії, зазвичай "татарин" або "бусурман" і виконання вироку проходило без зайвих зволікань. За звичаєм у Запорізькій Січі вироки виконувалися за межами населених пунктів (на шляхах). Звісно, за винятком тих, які передбачали участь у процесі покарання всього товариства. Зокрема це стосувалося забиття "киями". Злочинця прив'язували до стовпа на площі, ставили біля нього різні напої (горілку, мед, пиво), клали калачі і кілька оберемків "київ" (товстих дерев'яних прутів). Прив'язаного годували, поїли, а потім починали бити. Кожен хто проходив і щось випивав, мусив вдарити злодія, примовляючи: "оце тобі, сучий сину, щоб не крав і не розбивав, бо ми всі за тебе курінем платили...", чи щось подібне. І так забивали аж до смерті. Друга категорія покарань, характерних для цієї доби, — тілесні покарання, які широко застосовувались у Запорізькій Січі. Але там вони були одноманітними і не відзначалися тією винахідливістю і рафінованістю, як у Литовській державі та Московії, де відрубували руки, ноги, осліплювали, розривали тіло кліщами, відрізали язика тощо. Тілесні покарання і смертну кару, передбачені Литовським статутом і Магдебурзьким правом, виконував кат. Вирок мав бути виконаний у точній відповідності із приписами. В іншому разі катові могли пред'явити позов. Окрім цього, в містах із Магдебурзьким правом на ката іноді покладалися обов'язки нагляду за арештанта- 47 ми. Особа ката охоронялася світськими законами і Церквою. Зокрема, в одному з артикулів "Прав, за якими судиться малоросійський народ", говориться: "Кат, хотя звание на себе поносное й ненавист-ное имеет..., зато он перед Богом не мерзок й явно грешником при-знан бнть не должен, но паче слугою справедливости..."1. І, нарешті, останнім видом покарань, що поступово набирало силу, було позбавлення волі. Місцем ув'язнення на Січі правила "пушкарня", де в ямі, часом закутих у кайдани або колодки, тримали злочинців. Умови тримання там були досить жорстокі, в'язні потерпали від голоду й холоду і часто вмирали. Справжніх в'язниць на Січі не було, оскільки вони суперечили військовому життю козаків, які перебували постійно в русі. Зазвичай вживалися й інші види позбавлення волі — прикуття до стовпа або гармати. Проте, все закінчувалося побиттям киями. У Литовсько-Руський державі позбавлення волі почали застосовувати дуже широко після прийняття Статуту 1588 р. До цього часу тут вже встигла сформуватися досить розвинена система місць ув'язнення. Але ув'язнення як вид покарання в епоху Литовських статутів ще не набуло самостійного значення і входило до системи композицій у вигляді складової частини сукупного покарання, розподіленого на етапи (наприклад, валт, ув'язнення, штраф). Окремі процедурні елементи ув'язнення можна зустріти в артикулі 12 розділу XI другого Литовського статуту, де йдеться про вбивство шляхтича групою осіб. Якщо злочин скоєно в іншій місцевості, "тогдьі на тому замку того воєводства... мает сидети також у земли шесть са-жон". Пани ж воєводи і старости "на замкох наших" повинні дбати, щоб тюрми були добре "отправленьї й вкопанн" та мали зазначену глибину. На воєвод і старост також покладалися обов'язки організації охорони і нагляду за дотриманням закону2. На завершення зазначимо, що законодавство XV—XVII ст., яке діяло на Україні, було гуманнішим, ніж у ряді так званих цивілізованих країн Європи і, тим більше, в Росії, де за відсутності розвиненої системи місць позбавлення волі застосовувались у неймовірній кількості найжорстокіші тілесні покарання3. 1 Див.: Хрестоматія... — С. 31—33. 2 Там само. — С. 12—13. Евреинов Н. Вказана праця. — С. 48—72. 48 |
| Міністерство освіти і науки України Національна академія внутрішніх справ України |
Марчук А. І. МЗО Судова психіатрія. Навчальний посібник Міністерство внутрішніх справ України Національна академія внутрішніх справ України |
| УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ М.І. Козюбра (Конституційний суд України); д-р іст наук, проф. О. В. Кузьминець (Національна академія внутрішніх справ України);... |
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ... Анотація навчальної дисципліни зі структурно-логічною схемою (міждисциплінарними зв’язками ) |
| Міністерство внутрішніх справ України Національна академія внутрішніх... «Диференційна психологія» перезатверджені на засіданні кафедри психологічних дисциплін (протокол № від 2013 року) для студентів третього... |
Наукові напрями роботи конференції МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ |
| Міністерство освіти і науки України Національна академія наук України Відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого Указом Президента України від 07. 06. 2000 N 773 (773/2000),... |
ГОСПОДАРСТВА МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МІСЬКОГО |
| Конспект лекцій з дисциплін «Цивільна оборона» та МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА |
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та семінарських... МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО |