Міністерство освіти і науки України Маріупольський державний гуманітарний університет
Представництво Європейської організації публічного права в Україні
М.О. Баймуратов
МІЖНАРОДНЕ ПУБЛІЧНЕ ПРАВО
Підручник
Харків «Одіссей» 2008
ББК67.9 Б22
Рекомендований до друку рішенням Вченої ради Маріупольського державного гуманітарного університету й Представництвом Європейської організації публічного права в Україні
Рецензенти: Михайло Всеволодович Буромснський, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України;
Іван Микитович Пахомов, доктор юридичних наук, професор, академік Української академії наук, Заслужений діяч науки і техніки України; Ростислав Андрійович Калюжний, доктор юридичних наук, професор.
Б22 Баймуратов М.О.
Міжнародне публічне право.— X.: Одіссей, 2008.— 704 с.
ISBN 978-966-633- 773-6
У підручнику відповідно до програми курсу міжнародного публічного права висвітлюються основні принципи, галузі й інститути сучасного міжнародного публічного правя, розглядаються основні напрямки розвитку міжнародного права, аналізується договірна практика України і її національне законодавство на предмет відповідності нормам чинного міжнародного права й договірним зобов'язанням держави.
ISBN 978-966-633-773-6
Для студентів, аспірантів і викладачів юридичних академій, ВНЗ, факультетів і училищ, а також для всіх, хто цікавиться міжнародним правом і зовнішньою політикою.
С& Баймуратов М.О., 2008 © TOB «Одіссей», підготовка до друку, 2008
Світлій пам'яті батьків — батька та матері — присвячую
Передмова
Входження України як рівноправного партнера у світове співтовариство держав об'єктивно підвищило інтерес до міжнародної проблематики і насамперед до міжнародного права як універсального інструменту організації міждержавного діалогу і єдиного міжнародного нормативно-правового масиву, у рамках якого можливе становлення, розвиток і вдосконалювання різних форм колективного співробітництва держав і народів із метою досягнення загального миру і взаєморозуміння, що покладені в основу існування людської цивілізації.
Уже в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року було закріплено, що Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні відносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговими представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки в політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.
Закріплення такої багатогранної системи міжнародного співробітництва та її подальша успішна реалізація свідчать про серйозні наміри Української держави бути рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяти зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, брати особисту участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.
Водночас міжнародне право, дотримання і повага його норм є важливими не тільки для держави, а й для її громадян, які через призму його основних положень можуть судити не тільки про виконання державою узятих нею міжнародних зобов'язань відносно інших держав і всього світового співтовариства, а отже, про цивілізованість своєї держави, а й досить точно і повно оцінювати ставлення держави до самих себе.
Трагічні події 11 вересня 2001 року, що відбулися в США, переконливо продемонстрували неготовність основних міжнародних акторів, усього світового співтовариства до нових глобальних викликів сучасного світового розвитку. Тому застосування сили відносно терористів, широкомасштабні операції США і їх союзників проти терористичних організацій, можна оцінювати всього лише як першу й природну відповідну реакцію на зухвалий виклик людської цивілізації.
Здається, що вирішення виниклих проблем, успішна боротьба з міжнародним тероризмом лежить саме в площині міжнародного публічного права, заснованого на багатоплановому й багаторівневому співробітництві держав як його основних суб'єктів. Це буде ще одним серйозним підтвердженням дієвості міжнародного права як універсального засобу, що забезпечує позитивний загальносвітовий розвиток.
Сьогодні стало модним і навіть необхідним з кожного потрібного і непотрібного приводу посилатися на міжнародне право з позицій відповідності або невідповідності йому Аіціонального законодавства, дій органів держави та її посадових осіб. Проте такі посилання на загальновизнані принципи і норми міжнародного права мають здебільшого загальний, абстрактний характер, без посилання на якийсь конкретний документ, його статтю або параграф. На наш погляд, це тривожний симптом, тому що така позиція є свідченням низької правової культури не тільки державних службовців, а й широкого загалу. Це перетворює міжнародне право в якийсь символ, а іноді й жупел, спустошує його раціональний зміст, знижує соціальну й індивідуальну значущість і необхідність.
Міжнародне право є не тільки вагомим елементом правової культури особистості, а й необхідною частиною загальнолюдської культури. Його знання допомагає людині більш упевнено орієнтуватися в складних хитросплетіннях політичних подій, що відбуваються на міжнародній арені, аналізувати позиції окремих держав з найбільш важливих проблем міждержавних відносин, співвідносити міжнародні події із подіями, що відбуваються всередині своєї держави, робити достовірні висновки й узагальнення.
Особливої значущості набуває знання міжнародного права для молоді, студентів, особливо студентів-правознавців. Без знання його основних галузей, інститутів і термінологічного апарату дуже складно пізнати глибинні процеси й особливості становлення, розвитку і функціонування правової системи своєї держави й інших країн, що перебувають у процесі загальносвітового розвитку.
Нарешті, знання міжнародного права є своєрідною «перепусткою у майбутнє». Посилення європейської інтеграції держав та їх об'єднань, тенденції до стирання державних кордонів, поява єдиного громадянства і єдиної валюти свідчать про якісно нову перспективу розвитку людської цивілізації в третьому тисячолітті, при якому Земля перетвориться в єдину сім'ю народів — в основу її існування буде покладено міжнародне право.
Виходячи з цих позицій і побудований цей підручник, де в узагальненій формі, іноді досить лапідарно, висвітлюються основні галузі сучасного міжнародного публічного права. Підручник написаний на зразок видань, прийнятих у державах Західної Європи. Він може служити не тільки для формування в читача основних опорних знань про міжнародне право, а й як довідкове видання з цієї специфічної системи права, відправною точкою для більш глибокого її пізнання.
Автор буде щиро вдячний усім, хто висловить свої зауваження і висуне пропозиції щодо подальшої роботи з удосконалення підручника.
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Розділ 1 ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
1.1. Поняття і визначення міжнародного права
Міжнародне право виникло внаслідок реальних суспільних процесів. Уже на ранніх стадіях розвитку первісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші звичаєві норми зароджувалися ще в період первіснообщинного ладу, до становлення державності. Поява ж міжнародного права в сучасному його розумінні як права міждержавного, безпосередньо пов'язана з процесами становлення державності.
Міжнародне право є результатом суспільної практики. З'явившись як засіб усвідомлення людьми (групами, класами) свого матеріального інтересу, особливо у зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змінюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів.
З огляду на особливу значущість міжнародного права як соціального феномену, пошуком його визначення займається доктрина міжнародного права.
Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносин між ними з метою мирного співіснування.
Виходячи з особливої значущості міжнародного права для становлення, розвитку й існування людського співтовариства і світового об'єднання держав, воно має різноманітні трактування, що даються як ученими-міжнародниками, так і різними міжнародними органами.
Так, наприклад, проф. Н.Т. Блатова вважала, що міжнародне право — це сукупність юридичних норм, договірних і звичаєвих, вироблюваних у результаті угоди між державами і регулюючих відносини між учасниками міжнародного спілкування. Л. Оппен- гейм бачив у міжнародному праві сукупність звичаєво-правових і договірних норм, визнаних цивілізованими державами, юридично обов'язкових у взаєминах між ними. В.П. Панов відзначає, що міжнародне право — це особлива правова система, що регулює відносини між його суб'єктами за допомогою юридичних норм. Ж. Тускоз визначає міжнародне право як сукупність юридичних норм та інститутів, що регулюють відносини в міжнародному співтоваристві з метою встановлення в ньому миру, справедливості і сприяння його розвитку.
Як приклад визначення міжнародного права міжнародними органами можна навести рішення Постійної палати міжнародного правосуддя в справі пароплава «Лотос», у якому зазначається: «Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами».
Отже, можна запропонувати узагальнене тлумачення міжнародного права, відповідно до якого міжнародне право — це сукупність норм, що виникають у результаті угоди між державами, яка досягається в результаті взаємних поступок і компромісів, з метою підтримки міжнародного правопорядку й організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.
Із наведених вище дефініцій можна виділити основні ознаки міжнародного права:
міжнародне право — це сукупність юридичних норм і принципів;
ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права;
ці норми визнаються суб'єктами міжнародного права як юри-. дично обов'язкові;
реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах.
Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно є окремою відособленою правовою системою зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.
Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права є одним із центральних у теорії
міжнародного права. Міжнародна доктрина в цьому питанні виробила три основних напрямки: одне дуалістичне і два моністичних.
В основу дуалістичного підходу покладено тезу про те, що міжнародне право і право національне є два різні правопорядки. Відзначаючи це, основоположник даного напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: « Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але й різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи не перетинаються».
Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому прихильники цих концепцій розходяться тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німецька юридична література другої половини XIX — початку XX ст.) Так, один із видатних представників цього напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли воно є державним правом». А його колега А. Лассон стверджував, що «держава лишає за собою свободу вирішувати, дотримуватися міжнародного права чи ні, залежно від того, чи диктується це його інтересами».
Обґрунтування позиції прихильників іншого різновиду моністичної концепції — примату міжнародного права над внутрішньодержавним, що набула великого поширення, міститься в працях австрійського юриста XX століття X. Кельзена, у повоєнні роки професора Каліфорнійського університету (США). Ототожнюючи державу з корпорацією, Кельзен писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і національними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації».
Радянська концепція з цього питання ґрунтувалася на таких посиланнях:
міжнародне і внутрішньодержавне право як самостійні правові системи перебувають у постійній взаємодії, що опосередковується волею держав — учасниць міжнародного спілкування;
оцінюючи обидві моністичні теорії як не відповідні об'єктивній реальності існування суверенних держав, не можна заперечувати можливого переважного значення тієї чи іншої системи права в процесі їхньої тісної взаємодії;
якщо вплив норм внутрішньодержавного права на міжнародне можна назвати первинним, тому що кожна держава, яка бере участь у створенні міжнародного права, виходить із характеру і можливостей свого внутрішнього права, то в процесі взаємодії вже існуючих норм вона не може не визнавати принципу переважного значення норм міжнародного права. Цей принцип чітко визначений у ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, відповідно до якої учасник договору «не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору».
Таким чином, хоч і з досить туманними застереженнями, але визнавався примат норм міжнародного права над нормами національного законодавства. У наш час такий примат норм міжнародного права знаходить своє закріплення в поточному законодавстві України (див., наприклад, ч. 2 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України»).
Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на становлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував Віденський документ НБСЄ 1989 р.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Наприклад, прийняття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропаганди війни призвело до того, що в ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1.966 році, з'явилася норма, відповідно до якої «будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом».
Норми міжнародного права створюють права та обов'язки тільки для суб'єктів міжнародного права. Органи державної влади й інші суб'єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нормам міжнародного права не підпорядковуються.
|