|
|
Скачати 13.36 Mb.
|
| ВЖ6 в III ст. до н.е. Посли, що прибували в Рим, спочатку розміщалися за міськими стінами, чекаючи рішення Сенату. Поступово дане положення перестало застосовуватися до послів і глав держав, з якими римляни перебували в дружніх відносинах. Набагато пізніше, ставши світовою державою, Рим постійно приймав посольства залежних держав, посли яких знаходилися на повному утриманні Риму. Вони одержували подарунки й користувалися церемоніальними почестями. У призначений день посли в супроводі посадової особи, спеціально виділеної для цих цілей, з'являлися в Сенат, де й викладали мету свого перебування, свої прохання й пропозиції, після цього посли повинні були вийти. Сенат обговорював поставлені послом питання в їхню відсутність. Якщо посол повідомляв про початок війни або пропонував укласти мир, то питання після його обговорення в Сенаті виносилося на затвердження Народних зборів, рішення якого було остаточним. Послів могли відправити назад, не давши їм ніякої відповіді. Крім легатів, а також ораторів, які тільки передавали послання, посли направлялися Римом у складі колегії з 2-3 або 5 чоловік. При укладенні мирних договорів склад колегії включав 10 чоловік. При цьому римляни припускали, що саме такий склад посольства не тільки забезпечить якісне виконання покладеної на нього місії, але й стане ефективною перешкодою до можливої змови посла з іноземною державою. Після виконання своєї місії кожний посол окремо надавав свій звіт. У період розквіту республіки й на початку Римської імперії послами призначалися сенатори, а також члени комісії феціалів (колегії жерців). Надаване грошове утримання було невеликим, а часто й взагалі не видавалося. Тому основні видатки посли несли за свій рахунок, у зв'язку із цим спостерігалися кількаразові спроби ухилитися від виконання дипломатичної місії. Місцеві влади були зобов'язані забезпечувати послів необхідними транспортними засобами. У часи Римської імперії виник і став застосовуватися на практиці принцип дипломатичної недоторканності. Зразком цього вважалося поводження Сципіона Африканського, котрий не порушив імунітет карфагенських послів у відповідь на їхні ворожі дії стосовно послів Риму. Римляни вважали, що посли перебувають під захистом богів. Звичайно, були випадки, коли це правило порушувалося. Щоб уникнути насильства над послами, римляни видали декрет, що забороняв залучати їх до суду за борги, зроблені до прибуття в Рим. їм заборонялося позичати в Римі гроші під час виконання своїх обов'язків. Для виконання покладеної на посла місії він забезпечувався вірчою грамотою й одержував інструкції. У цих документах вказувався предмет переговорів і межі компетенції посла. Оскільки договори, що укладалися, підлягали ратифікації, а римляни завжди дорожили своєю репутацією, то перед Сенатом і Народними зборами періодично виникало питання, як відмовити в ратифікації вже укладеної угоди. У Римі добре було розвинене право міжнародних договорів. Римляни в перші сторіччя своєї держави укладали здебільшого договори про мир і про союзницькі відносини. Римська імперія не знала ніяких угод по окремих питаннях (особливо торговельних), а також про положення іноземців. Але вже до кінця республіки предмети договорів стали досить численними, у їхньому арсеналі, особливо починаючи з III ст. до н.е., налічувалося до ЗО позицій (предметів), по яких вони могли укладатися. Серед них: договори про мир, союзи (наприклад, з Карфагеном 501 р. до н.е., і особливо — з Ганнібалом), пізніше — договори про торгівлю, про дружбу, про взаємодопомогу тощо. У першому договорі Риму з Карфагеном, датованим 501 р. до н.е., римляни для дотримання дружніх відносин із союзниками зобов'язалися дотримувати деяких умов, однією із яких була заборона римлянам і союзникам римлян плисти далі Прекрасного мису, якщо вони не будуть до цього змушені бурею або ворогом. Якщо хто- небудь буде занесений туди проти бажання, то йому буде заборонено купувати що-небудь і брати більше того, скільки буде необхідно для ремонту судна або для жертви. Протягом 5 днів дана особа повинна була піти. Торговці не могли робити ніяких угод без посередництва глашатая або переписувача. Держава виступала поручителем перед продавцем за все те, що в присутності цих свідків не буде продане в Лівії або в Сардинії. Римляни, що з'явилися в підвладну карфагенянам Сицилію, користувалися рівними з карфагенянами правами. Карфагенянам було заборонено кривдити всякий латинський народ, підлеглий римлянам. Карфагенянам було заборонено споруджувати укріплення в Лаціумі. Більш значущі положення були закріплені в договорі Риму з Ганнібалом. Відповідно до цього договору карфагенянам надавалося право володіти містами Лівії, якими вони володіли до оголошення війни римлянам, володіти даною землею разом зі стадами, рабами й іншим надбанням. Також закріплювалося, що після укладання договору карфагеняни будуть жити за власними законами й звичаями, не розташовуючи в себе римського гарнізону. Укладений договір також покладав на карфагенян обов'язок відшкодувати римлянам усі втрати, які вони понесли під час перемир'я, повернути полонених і перебіжчиків за увесь час війни, видати римлянам усі військові судна, а також усіх слонів. Карфагеняни були не вправі оголосити війну без дозволу римлян жодному з народів за межами Лівії, ні в самій Лівії. Укладений договір зобов'язував карфагенян сплачувати 10 000 талантів грошима протягом 50 років, вносячи щорічно по 200 євбейських талантів. Для забезпечення договору карфагеняни зобов'язані були надати 100 заручників, яких укаже римський воєначальник. Вік заручників при цьому повинен був бути не молодше 14 та не старше ЗО років. Усі договори в Римі ділилися на рівні (foeda aequa) і нерівні (foeda nonaequa). Рівні договори укладалися з незалежними державами й не обмежували суверенітету. Нерівні його обмежували. Найчастіше римляни укладали договори про мир і дружбу, а також про союз. Договори про союз передбачали не тільки мирні відносини, а й взаємну допомогу. Але незважаючи ні нащо, найбільше число договорів виявлялися укладеними після війни. Пізніше договір у Давньому Римі являв собою угоду двох або більше осіб про встановлення того або іншого зобов'язання. Договори спочатку йменувалися контрактами й укладалися в строго встановленій формі. Надалі стали укладатися т. зв. формальні договори, які йменувалися пактами. Вони, на відміну від контрактів, укладалися без дотримання особливих процедур, а тому не користувалися позовним захистом. Найбільш давнім видом договору був вербальний контракт (тобто усний). Даний договір установлював зобов'язання словами, тобто договір набував чинності після проголошення відповідних формул і фраз. Особливий розвиток одержало право війни, яке у стародавніх римлян у порівнянні із греками було більш розробленим, мало філософське й політичне обґрунтування. З позицій римської правосвідомості, Рим (тобто римський народ) міг вести війни тільки на справедливій основі: «все корисне для Риму завгодно богам». Звідси, вони вели тільки справедливі війни, завойовуючи й знищуючи інші (варварські) народи. Разом з тим, війна була законною тільки при дотриманні певних ритуальних дій про її оголошення, які містили в собі складні процедури висловлення претензій. Якщо останнім вони не задовольнялися, то через 33 дні претензії повторювалися в більш категоричній формі. Спрямування претензій супроводжувалося проголошенням священної формули: «Слухай, Юпітер, і ти, Янус, і Ви, Боги небесні, і Ви, земні, і Ви, підземні, — слухайтеї Вас я беру у свідки тому, що цей народ порушив право й не бажає його відновити. Про це ми, перші й найстарші в нашій батьківщині, будемо радитися, яким чином здійснити своє право». Після цього в Сенаті відкритим голосуванням вирішували питання про оголошення війни. Рішення Сенату затверджувалося Народними зборами, після чого у бік ворога на кордоні з ним кидався закривавлений спис. Із часів війни з Пірром дана процедура як символ початку війни здійснювалася не на кордоні, а біля храму Белоні, що розташовувався за римськими міськими стінами. Там стояла спеціальна колона війни. З початку війни й до її закінчення ворота храму Марса залишалися відкритими. На час миру вони закривалися. Римляни розглядали війну як волю тільки їхніх богів і довгий час не визнавали у відношенні її ніяких обмежень. Боги ворога не були для них богами, у зв'язку із цим ворожі храми й інші святині вони могли руйнувати. У деяких випадках римляни намагалися залучити чужих богів на свою сторону, приносили їм жертви й зверталися до них з молитвою. Згодом іноземні боги стали включатися до римського пантеону. Міста, узяті штурмом, або які здалися, а також їхні жителі й майно визнавалися здобутком переможця без усяких обмежень. Римляни вважали звичайним, правомірним і навіть бажаним богам убивати не тільки взятих зі зброєю в полон, але й мирних жителів, включаючи жінок і дітей. Тих, хто залишився в живих, продавали в рабство. Так, у 262 р. до н.е., у період 1 -ї Пунічної війни, римляни продали в рабство 25 000 чоловік, у 167 р. після скорення ворожих міст Епиру — 150 000 чоловік, у 146 р. були продані в рабство всі жителі Карфагену. Але поступово перетворюючись у світову державу, Рим не міг утримувати таку масу рабів. Тому частина скореного населення залишалася на волі. Якщо війна не кінчалася скоренням народу, то її результатом був мирний договір. Однією з головних форм такого договору стало заступництво (deditio). Звичайно воно здійснювалося за допомогою здачі всієї зброї, вождів супротивника й видачі заручників. При ньому не наставала військова окупація (occupatio bellica), але переможений віддавав на повний розсуд Риму свою територію, своїх громадян і своїх богів, залишаючись при цьому суб'єктом міжнародного права. Питання, які стосувалися території, звичайно також вирішувалися й закріплювалися в мирних договорах, у яких, природно, домінувала римська позиція. Від мирних договорів римляни відрізняли договори про перемир'я (sponsio), які укладалися на певний строк. Даний договір попередньо підписувався командуючим армії, а потім підлягав ратифікації, але до її здійснення він умовно набував чинності. У пізній період Римської імперії (III ст. н.е.) одержав розвиток інститут нейтралітету. Інститут правового положення іноземців був складовою частиною преторського права, для його реалізації в Римі була встановлена спеціальна посада «praetor peregrini» (захисник іноземців). З кінця IV — на початку III ст. до н.е. число іноземців у Римі значно збільшилося. Це стало проблемою загальнодержавного характеру. Положення іноземців не було однорідним, кожна їхня категорія мала різну сукупність прав і обов'язків. Першу категорію з них становили жителі міст Лаціуму. Вони не домоглися після війни 340-338 pp. до н.е. прав повного римського громадянства, хоча й одержали деякі пільги, які в сукупності становили т.зв. jus latini. Повністю прирівняні до римських громадян вони були тільки в 90 р. до н.е. Потім ішли громадяни союзних держав. Але більшість іноземців розглядалися як вороги або як подібні до ворогів. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав і повинні були перебувати під заступництвом хазяїна-римлянина. Іноземців у Давньому Римі називали перегринами. На первісному етапі вони займали положення, у якому перебували взагалі іноземці в ранніх суспільствах, вони вважалися ворогами й могли з'являтися в чужих володіннях лише як гості під заступництвом їхнього хазяїна, члена даного суспільства, що дав їм притулок по праву гостинності. Завдяки торговельним зв'язкам Риму це положення незабаром змінилося. Латиняни й інші іноземці починають користуватися публічною гостинністю й одержують деякі права. Утворений у Римі спеціальний інститут praetor peregrini установлював принципи й норми, що відносилися до іноземців, та формували їх правове положення. Спочатку обмежені права іноземців поступово почали розширюватися за рахунок шлюбного й торговельного права. У підсумку виникло право захисту в спеціально створених для іноземців судах (recuperatio). За ними визнавалося право жити по своїх звичаях, здійснювати між собою угоди й укладати шлюби, здобувати фактичне володіння речами тощо. Правова охорона перегринів була неоднаковою в порівнянні з римськими громадянами, римське право і його деякі інститути були для них недоступні. Вони охоронялися в особливому порядку, у результаті чого утворилося право jus gentium, що дало можливість перегринам здобувати деякі права. Поступово кількість іноземців в Римі зростала, особливо багато їх стало після 2-ї Пунічної війни. З'являються іноземці, які беруть активну участь у настільки жвавих торговельних і цивільно-правових відносинах з римлянами й між собою, що для розбору суперечок між ними був заснований другий претор. У його юрисдикції вироблялася й нова система судочинства, і нова система права, котра відтіснила норми старого права. У принципі, юридичні розбіжності в положенні перегринів і римських громадян існувало до дарування Каракалою прав громадянства всім вільним жителям імперії. Із часів Каракали утворилися 2 види перегринів: піддані Римської імперії, рівні в правах із громадянами, і піддані інших держав, що одержували права по договорах із цими державами. Із часів Юстиніана погіршилося лише положення перегринів- дедитиціїв, які були позбавлені прав вільних людей і зробилися напіввільними. Оскільки за межами Римської імперії існували лише нецивілізовані народи, то в погляді римлян на іноземців відбувається зміна — вони стали їх називати варварами. В остаточному підсумку імператор Каракала в 212 р. зрівняв у правах усіх підданих імперії, хоча фактично між ними збереглися істотні розбіжності. Із цього часу правоздатність римських громадян і перегринів стала однаковою. Потім права перегринів одержали законодавче закріплення в Кодексі Юстиніана, а теоретичне — у працях римських юристів. Римському праву був властивий і розгляд питань, пов'язаних із використанням моря. Римські юристи Ульпіан і Цельзус, розглядаючи море як «res communis» (річ загальна) і як «res nullis» (річ нічия), виводили із цих положень загальну формулу: «море — річ, якою можуть користуватися всі» (маючи на увазі всіх римлян). Керуючись цим принципом і зважаючи на те, що Середземне море в ті часи, загалом, було внутрішнім морем Римської імперії, на якому лютували пірати, Рим доручив Гнею Помпею знищити піратство й тим забезпечити вільне плавання в Середземне море в інтересах розвитку морської торгівлі. В історії розвитку міжнародного права Стародавньої Греції й Стародавнього Риму спостерігалося багато подібних моментів. Так, наприклад, у зазначений період у міжнародній позиції Греції і її полісів стали позначатися зачатки міжнародного гуманітарного права. Один із правителів союзу грецьких міст — амфекріону — Есхен, жахнувшись наслідків, яких зазнали грецькі міста під час військових конфліктів — вони безжалісно піддавалися розграбуванню й руйнуванню, видав закон, у якому дав клятву й взяв на себе зобов'язання: «Ніколи не руйнувати міста, які належать союзу амфекріону, і не відводити від них воду. Якщо ж який-небудь народ насмілиться зробити щось подібне, я оголошу йому війну й зруйную його міста». Наведена клятва-закон свідчить, по-перше, про прагнення встановити в міжнародному праві гуманне відношення до мирного населення в містах; по-друге, про бажання встановити принцип справедливості в міжнародному праві; по-третє, про становлення інституту репресалій, тобто якщо ти зруйнував міста, то я теж зруйную твої міста. Пізніше французький філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) розцінив цей закон як справедливий, але нерозумний. Однак приклад із цим законом характеризує рабовласницький період розвитку міжнародного права як період спроб окремих мислителів розвивати міжнародне право на принципах справедливості. Іноді це приводило до парадокса: «Я рішуче проти руйнування міст, але я сам же можу їх запросто зруйнувати». Підтвердженням прагнення до справедливості служить відомий вираз, що належить Гаю Юлію Цезареві й Олександрові Македонському: «Іду на Ви» — що означало оголошення війни, але його не можна було розглядати як початок нападу. 2.2.4. Стародавній Схід (Індія, Китай) Перші державні утворення на території нинішньої Індії з 'явилися наприкінці II тисячоріччя до н.е. До середини І тисячоріччя до н.е. уже існувало близько двох десятків державних утворень (типу князівств) і відносини між ними регулювалися різними нормами міжнародного-правого характеру. Однак рівності суб'єктів міжнародного права не було через те, що всі індійські державні утворення по своєму правовому положенню ділилися на вищі (подоба королівств), рівні (князівства) і залежні (ослабілі магараджати). У всіх випадках під суб'єктами міжнародних відносин розумілися правителі цих державних утворень. Існував інститут визнання, однак визнання не гарантувало захисту від втручання у внутрішні справи з боку вищих держав. Також було розвиненим посольське право, у якому вже була закладена різниця між дипломатами. Існувало три ранги дипломатів: повноважні посли, посли з обмеженими повноваженнями й «ті, що передають послання» (тобто гінці, у сучасному розумінні — дипломатичні кур'єри). Всі ці категорії користувалися особистою недоторканністю. Посли сприяли розвитку права договорів, для забезпечення яких відбувався обмін заручниками. У рамках цього права одержав поштовх розвиток своєрідного заставного права, що надалі зникло, однак залишило після себе подання поручництв, які породили інститут гарантій, приношення клятвених зобов'язань і укладення династичних шлюбів. Договори ділилися на договори, укладені в мирний час, і договори, породжені війною. Норми війни одержали велике поширення в Індії в другій половині І тисячоріччя до н.е. і в перші століття нашої ери. Право війни було досить гуманним. У Законах Ману відзначалося, що війна є крайнім засобом вирішення споров або засобом репресалій. Початковим моментом, що передує оголошенню війни, повинен бути ультиматум з висловленням конкретних вимог до іншої сторони, потім, у випадку відмови від виконання цього ультиматуму, повинне бути офіційне оголошення війни. Оголошення війни спричиняло припинення всіх дипломатичних відносин, але не виключало обміну спеціальними місіями. Укладені до війни договори втрачали свою юридичну чинність і припиняли свою дію. Торгівля з жителями воюючих сторін, а також інші форми зносин розглядалися як ворожий акт. Супротивників, позбавлених правового захисту, можна було брати в полон і вбивати. їхнє майно могло бути піддане конфіскації, а будинки зруйновані. Безпосереднє ведення воєнних дій обмежувалося різними заборонами. Так, заборонялося вбивати старих, жінок, дітей, воїнів, які здаються в полон, парламентерів, а також поранених, беззбройних, хворих, полонених. Недоторканністю володіли храми, їхні служителі, охоронці мостів, колодязів. Заборонялися віроломні способи знищення людей (зубчасті стріли, стріли, що отруюють, і стріли з розпеченими наконечниками, і все це — за Законами Ману). Захоплення майна супротивника під час воєнних дій уважалося правомірним: частина віддавалася цареві, а інша — тому, хто ним безпосередньо опанував. Шпигунство вважалося законним. Але парламентери не могли ним займатися, інакше вони втрачали недоторканність. Досить докладно регламентувалися правила ведення морської війни. Згідно із цими правилами, торговельні судна ворога могли бути захоплені й знищені, судна, на борті яких перебував ворожий вантаж, також могли бути знищені, навіть якщо вони належали нейтральній державі, тобто домінував ворожий характер вантажу. Регламентувалася морська блокада ворожого берега, портів, контрабанда підлягала конфіскації, винні притягувалися до кримінальної відповідальності. Війна закінчувалася капітуляцією або укладенням мирного договору. Широко використовувалися посередництво й третейські суди. Значний вплив на гуманізацію воєнних дій робив буддизм (Будда — V ст. до н.е.). Таким чином, порівняльний аналіз становлення й розвитку міжнародного права в Середземноморському регіоні й в Індії свідчить, що ці регіони, розвиваючись досить автономно відносно один одного, породили досить подібні один одному інститути міжнародного права (право договорів, право війни, посольського права, третейського розгляду й ін.). Разом з тим, слід зазначити, що індійський варіант розвитку міжнародного права характеризується значно більшою гуманністю й часом істотною деталізацією такої гуманності. Це особливо виявилося в питанні регламентації воєнних дій. На думку вчених- істориків, це зумовлено тим, що на Сході розвиток рабства не набув таких страшних форм, як це було в регіоні Середземномор'я, і ця обставина породила більш гуманне відношення до людини. Саме це значною мірою робило позитивний вплив і сприяло збереженню впливу родоплемінних відносин, які й визначали розвиток міжнародних відносин у гуманізаційному аспекті. У середині першої половини II тисячоріччя до н.е. на території нинішнього Китаю (хоча є думка, що держави в Китаї стали з'являтися лише в III тисячоріччі до н.е.) існували держави, серед яких домінувала держава Інь. Правові джерела цього періоду практично не збереглися, але з наявних можна почерпнути відомості про те, що вже в той час у вжитку були звичаї, які регулювали відносини між державами. Протягом усього І тисячоріччя до н.е. у Китаї йшов перманентний і досить активний процес дроблення більших і утворення малих держав або державодібних формувань. На рубежі II і І тисячоріч до н.е. імперія Чжоу (1122 (1050)-256 рр. до н.е.), що утворилася на місці Інь, проводила активну зовнішню політику, внаслідок чого почали складатися певні звичаї в цій сфері. Згодом, у УІІ-УІ ст. до н.е., число їх стає досить великим, і до середини тисячоріччя складаються не просто зовнішньополітичні, а саме міжнародно-правові відносини практично в сучасному їхньому розумінні. В УІІ-УІ ст. до н.е. у Китаї існувало 7 великих державних утворень і велика кількість дрібних і найдрібніших. Деякі історики нараховують їх до 200. У зв'язку з великою кількістю державних утворень часто спалахували міжусобні війни, що утворило політику, яка одержала назву цаньші. Дослівний переклад даного терміна невідомий, але приблизно його можна перекласти як «поступове поїдання земель сусідів, подібно тому, як шовковичний хробак поїдає листя». Наявність постійних воєн актуалізувало появу звичаїв по їхньому початку й веденню. Регламентація воєнних дій розвивалася так само, як і в Індії, під прапором гуманізму. Формально проголошувалися заборони вбивати скореного ворога, знищувати релігійні святині, руйнувати й спалювати житло, знищувати продовольство, посіви, знаряддя праці. У той же час на практиці мали місце численні відхилення від офіційно заявленого поводження — масові вбивства полонених, продаж захоплених людей у рабство, приношення їх у жертву богам. Так, у битві Сима Ціня під Чонгпінгом (250 р. до н.е.) царський Ван переміг чжоусців і вони здалися, після чого Сима Цінь порушив дану обіцянку дарувати життя, винищивши всіх полонених, котрих налічувалося 400 000 чоловік. Варто вказати, що військова думка Давнього Китаю бере свій початок з періоду конфліктів між селищами неоліту, які відбувалися майже 5000 років тому. Тактичне ведення бойових дій викликало необхідність удосконалювання зброї. Так, до II ст. до н.е. Китай пройшов через тисячоріччя постійних військових конфліктів і був об'єднаний у велику й потужну імперію. З'явилося багато полководців, і відбулася велика кількість найважливіших боїв. Протягом багатьох тисячоріч китайська військова думка, формуючи стратегію й удосконалюючи правила ведення бою, відображала еволюцію зброї. Слідом за ростом чисельності військ, модернізацією зброї (з'явилася колюча й стрілецька зброя) удосконалювалася й тактика ведення війни. У часи правління династії Шань більшість військових зіткнень відбувалися в результаті набігу й сутичок між поселеннями. З підйомом і затвердженням Шань централізується влада й створюється постійна гвардія чисельністю близько 1000 чоловік. При необхідності чисельність гвардії могла бути збільшена. Проведені династією Шань війни мали за мету встановлення або зміцнення сюзеренітету, а також масове захоплення полонених і скарбів. Завойований і награбований здобуток збільшував багатство правлячого будинку. Деяких бранців робили рабами й використовували, але більшість із них приносилося в жертву, що було частиною шаньських релігійних обрядів. Протягом усього правління династії Шань кожним воїном була отримана зброя із бронзи. Найпоширенішою зброєю була алебарда, потім спис і лук. У ближньому бої перевага віддавалася кинджалам і сокиркам, а шкіряна збруя й особливо щити служили захистом від колючої й метальної зброї. Бронзові шоломи відбивали стріли й ковзні удари. Перемігши у вирішальній битві династію Шань, до влади прийшла династія Чжоу. Додатково до постійно діючих 6 армій правителі Чжоу організували 8 армій з переможених шаньців. Суверенної рівності між китайським державами не було. На чолі стояла Серединна, або Піднебесна імперія. Тому були розвинені такі інститути, як васалітет і визнання. Розрізняли дві форми визнання: de facto і de jure. Також існував інститут правомірності втручання, що могло носити колективний характер. Великий вплив на розвиток міжнародного права в Китаї зробило вчення Конфуція (551-478 р. до н.е.), особливо в питаннях про церемоніал, ритуал, шанобливість до авторитетів. У сполученні із цим у вживанні був постулат «чого не хочеш собі — не роби інщим». Ці положення лежали в основі вирішення спорів й правил ведення війни. Широко розвиненою була практика міжнародних переговорів, на які іноді збиралося до 10 і більше держав, і практика укладення міжнародних договорів. Такі договори носили політичний, військовий і інший характер. І це був помітний крок у розвитку міжнародного права. Практика міжнародного спілкування давніх китайських держав знає також факти створення значних міжнародно-правових об'єднань на чолі із президентом, яким, звичайно ж, був правитель найбільш могутньої держави. У договорах, які оформляли такі об'єднання, передбачалося закріплення й регламентація питань відповідальності за дотримання умов договору й засоби колективного тиску у випадках порушення договірних зобов'язань, аж до застосування збройної сили. Але були й інші договори, у яких учасники договору відмовлялися взагалі від війни як засобу вирішення спірних питань. Відомим є факт спроби в 546 р. до н.е. створити та скликати загальнокитайський конгрес, метою якого з'явилося б проголошення відмови від воєн. Уважається, що це було фактично новим і якісно іншим напрямком у розвитку цивілізації в Китаї. Однак ця спроба залишилася нереалізованою. Практика й предметна характеристика китайських договорів була різноманітною: укладалися мирні договори, про взаємодопомогу, договори по територіальних питаннях, особливо по нейтралізації територій, ненанесенню шкоди територіям, особливо рікам. У Китаї був також розвинений і інститут посередництва, арбітражних судів, а також інститут «мандрівних вельмож» —професійних дипломатів, які виконували вказівки й дипломатичні доручення за дорученням князів. Це є яскравим свідоцтвом розвитку посольського права. До числа інститутів, які мали місце в міжнародному праві Давнього Китаю, можна віднести також інститути заручників, права притулку, видачі злочинців. Однак вся ця порівняно розвинена система міжнародного права носила класовий характер, тобто обслуговувала правлячі класи, а народ залишався поза сферою дії міжнародного права. 2.2.5, Вплив Арабського Сходу на формування міжнародного права У державах Арабського Сходу формування й розвиток міжнародного права відрізняється значною своєрідністю. Воно насамперед пов'язане з Кораном, що був основною релігійною книгою. Таке положення речей залишається в державах Арабського Сходу й по теперішній час. Коран, крім релігійних положень, містить у собі політико-юридичні й моральні норми. їхнє дотримання визнається обов'язковим для всіх тих, хто сповідає мусульманство. У перші роки свого існування мусульманство стало не тільки державною релігією, але й призвело до утворення теократичних режимів, коли глава держави став визнаватися не тільки вищим посадовцем, але й вищою духовною особою. Перший шехад говорить про те, що «Він — Аллах, немає божества, крім Нього, цар, святий, мирний, вірний, охоронець, могутній, великий». Аллах визнається творцем Всесвіту, Землі, всіх форм життя. Він є вершителем доль людей і ходи історії. Мусульманство ґрунтується на раніше встановлених правилах поведіцки, звичаях. Кожній людині, як і державі, визначена своя власна доля. Наслідування цих положень є вищою чеснотою, що є немаловажним й для всього міжнародного права. У державах Арабського Сходу для того, щоб здійснювати волю Аллаха, кожний віруючий повинен виконувати 4 головні заповіді: вимовляти 5 разів на день молитву, дотримувати поста в місяці Рамадан, сплачувати релігійний податок і зробити паломництво в Мекку. Найістотнішим є те, що кожний, хто сповідує мусульманство, повинен ратувати за встановлення даної релігії в усьому світі, тому що вважається, що кожна людина повинна бути залученою до віри в Аллаха. Всі щирі прихильники ісламу є разом з тим його воїнами, але це не означає заклику до війни за світове визнання їхньої релігії. І дійсно, якщо спочатку іслам намагався мирними засобами здійснити поширення своєї віри на увесь світ, то поступово де прагнення стало носити військово-політичний характер. На самому ж початку ^ійна носила оборонний характер. У доктрині мусульманського права розрізнялося 5 справедливих воєн: з невірними, з тими, хто відхилився від ісламу, з тими, хто не згодний із тлумаченням Корану, з розбійниками й християнами. Війна повинна була бути оголошеною главою держави або за його дорученням, інакше війна вважалася несправедливою. До моменту оголошення війни визнавався необхідним вступ у переговори із пропозицією вступу в іслам або сплати данини. Якщо сторона, до якої була звернена дана пропозиція, відмовлялася від запропонованих умов, то війна вважалася розпочатою на законних підставах. Війна припиняла всі договори, якщо зворотне не було застереженим спеціально. Дипломатичні представники, які в мирний час користувалися імунітетом, могли бути арештовані. Невірними визнавалися піддані ворожої держави, торгівля з ними вважалася незаконною. Війна могла завершитися завоюванням, сплатою контрибуції або мирним договором. Однак мусульманською доктриною визнавалося, що засобом вирішення суперечки може бути не тільки війна. Аналогічне положення визнавалося й міжнародним правом. З поширенням мусульманства, зміцненням військового й політичного положення держав Арабського Сходу одержали поширення і їхні міжнародно-правові відносини. Стали укладатися договори відносно питань, що стосуються не тільки війни. Своє регулювання одержали дипломатичні відносини. Були укладені договори з Візантією, а потім з іншими державами, головною релігією яких було християнство. 2.3. Роль Візантії у розвитку міжнародного права Візантійська імперія утворилася в 395 р., коли імператор Феодо- сій І розділив Римську державу на східну й західну частини. Після перейменування грецького міста Візантія в 330 р., столицею східної частини став Константинополь. Державний лад Візантійської імперії характеризувався наявністю сильної імператорської влади й сталого централізованого керівництва імперією, що об'єктивно зумовлювало необхідність формування й здійснення сильної зовнішньої політики. З IX ст. виборність трону замінюється переходом у спадщину. Причому, звичайно спадкоємець престолу призначався співправителем ще за життя імператора. Маючи незаперечне зовнішнє шанування, влада імператора опиралася на централізований апарат керування. Міністерства внутрішніх справ, іноземних, військових справ відносилися до вищих відомств імперії. Заміщення міністерських і інших вищих посад було особливим привілеєм сенаторської знаті, що являла собою вищий стан імперії. Важливий внесок Візантії в розвиток історії права взагалі, і міжнародного права, зокрема, прямо пов'язаний зі створенням найбільшої кодифікації — зводу законів Юстиніана. Звід законів більш систематизовано виклав норми римського класичного права й римської юриспруденції, а також послужив основним джерелом утворення римського права в середні віки. Кодифікація Візантійської імперії була виконана в короткий строк з 529 по 534 рр. н.е. У ході створення своєї кодифікації Юстиніан І прагнув перетворити старе право, що було успадковане від Риму і яке не відповідало часам, що настали. Також Юстиніан прагнув зміцнити монархію й «додати блиск правлінню імператора». Імператор Юстиніан у своїй діяльності був незвичайно активний. Головною його мрією було воскресити минулу велич Риму й об'єднати його колишні володіння. Звідси бере початок і активне використання наробітків Римської держави у сфері посольського й договірного права. Велику увагу Юстиніан приділяв праву й судовому розгляду. Його втручання в судову діяльність як вищого судді було звичайною справою. Юстиніан, як і стародавні римляни, вважав, що безпека держави гарантується зброєю й законом. Керівником кодифікаційних робіт був призначений Трибоніан, що займав один із головних постів у Візантійській державі. Йому було виділено на допомогу 15 співробітників і всього через 3 роки були готові 2 головні частини кодифікації — дигести та інституції. Дигести (перекладаються як «зібране») були складені з витягів творів видатних римських юристів, переважно у сфері приватного права. У дигестах було викладено, уніфіковане й прокоментоване діюче право. Вони являли собою найтовстішу книгу кодифікації й становили 1600 сторінок. Інституціями називалися підручники для студентів візантійських юридичних закладів. У них містилися короткі відомості по загальних початках юриспруденції. Інституції були складені на базі досить старого підручника римського юриста Гая. У Візантійській імперії були 3 вищі юридичні школи: у Константинополі, у Римі, у Бейруті. Навчання в юридичних школах тривало 5 років, програма навчання складалася державою. Серед предметів вивчення були також дисципліни міжнародної спрямованості. Третьою й останньою частиною зводу законів було зібрання імператорських постанов — Кодекс Юстиніана. Всі наступні доповнення й зміни, які вносилися у звід законів Юстиніана, склали особливу частину — «Новелу». Від «Новели» істотно відрізнялися інтерполяції, які являли собою зміни тексту Дигестів, що були необумовлені. Із наступних візантійських кодифікацій слід зазначити «Еклогу » (VII ст.), «Землеробський закон», що одержав широку популярність у слов'янських державах, а також «Базиліки» імператора Лева VI (890 р.), який повернув Візантійську імперію до законодавства Юстиніана. Коротким викладом основних візантійських законів був виданий раніше «Прохірон». 2.4. Колонізація Такі західні країни, як Англія, Франція, Іспанія, Португалія, Німеччина, мали свої колонії. Великий період часу вони окупували свої колонії в Африці, Азії, експлуатували корінне населення, за яким не визнавали ніяких прав. Для проведення колоніальної політики зазначені держави готували своїх колоніальних працівників і населення всієї держави, пояснюючи їм, що державна політика відносно колоній є правильною й що вони роблять велику справу. Колоніалізм виник з утворенням держави, існував ще в рабовласницьку й феодальну епохи. Термін «колонія» походить від латинського слова « колон », яким позначалися різні форми залежності сільського населення в Стародавньому Римі. Пік розвитку колоніалізму в епоху феодалізму припав на період різкого загострення внутрішніх протиріч у європейських країнах. У період ХІ-ХІІІ ст.ст. групи незаможного населення Західної Європи під предводительством лицарів-феодалів вирушили в Хрестові походи на Близький Схід. Вони утворили там феодальні держави- колонії, населення яких складалося переважно зі скорених місцевих жителів. Але подібні держави проіснували недовго — усього 100-150 років. У ХУ-ХУІ ст.ст. при переході від феодальних відносин до капіталістичних, колоніалізм стає всесвітнім явищем. Дана обставина призвела до істотних історичних змін у Європі, які розтяглися на десятиліття. Характерними ознаками змін були зростання промислового виробництва, розвиток науки, розширення торгівлі, збільшення попиту на золото. Саме золото й відіграло головну роль у прагненні європейців до пошуків нових земель. Золото тільки в стародавності використовувалося для виготовлення деяких виробів. Але поступово воно ставало універсальним товаром, на який можна було обміняти будь-який інший товар. Зі зростанням виробництва й торгівлі росла потреба в золоті. Істотним поштовхом для розвитку колоніалізму послужили географічні відкриття, які й визначили основні напрямки колоніальних захоплень: через Атлантичний океан в Америку й навколо Африки, через Індійський океан в Азію. Першими колоніальними загарбниками виступали не самі економічно розвинені країни, а ті, які мали більший досвід у мореплавстві й морській торгівлі — Португалія й Іспанія. Колоніалізм утверджувався насильницьким шляхом. Португалія, Іспанія, Англія, Франція й інші застосовували даний шлях для поневолення країн третього світу. У даних країнах європейці зіткнулися з різними за рівнем розвитку суспільствами, які у військово-технічному відношенні поступалися європейцям. Перевага європейців зростала в міру розвитку промисловості, науки й техніки в Європі. У результаті проходу в XV ст. Васко де Гамою уздовж східного узбережжя Африки, а потім і Індії, португальці підкорили собі міста-держави східноафриканського узбережжя й західне узбережжя Індостану. Західна півкуля являла собою зосередження іспанських колоній. Утворивши на островах Гаїті й Куба свої опорні пункти, Іспанія підкорила собі території Мексики, Центральної й Південної Америки (за винятком Бразилії й Гвіани). Протягом усього періоду колонізації країни-колонізатори вели запеклу боротьбу за володіння територіями як із країнами- колоніями, так і між собою. Вони встановлювали жорстокий режим колоніальної експлуатації. Корінне населення колоній було позбавлене всіх прав. Період колонізації тривав аж до початку XX ст., до цього періоду часу ще 90% території Африки було колонізоване. 2.5. Вестфальський мир (1648) Роль міжнародного права в середині Середньовіччя найбільш яскраво проявляється й прямо пов'язана з укладенням Вестфаль- ського миру 1648 р., після якого його сфера дії ще більше розширюється. Саме Вестфальський мир поклав кінець Тридцятирічній війні, що почалася 23 травня 1618 р. Саме в цей день у Прагу прибула делегація протестантів з Богемії, що входила в той період до складу Священної Римської імперії, із приводу застосування до них строгих заходів впливу. У ході переговорів делегати викинули через вікна двох чеських католицьких радників і секретаря імператора. Заколотники утворили повстанський уряд і створили невелику армію. Так почалася Тридцятирічна війна. Ця війна являла собою, з одного боку, протистояння між католиками й протестантами, а з іншого боку — між німецькими князями й імператорською владою, проти якої вони повстали. Також мали місце й територіальні проблеми, зумовлені тим, що князі намагалися розширити межі своїх держав. Слід зазначити, що у Священній Римській імперії католицизм сповідався меншостями, але його підтримували правляча династія Габсбургів, герцоги Віттельсбахи з могутньої Баварії, релігійні ордени. В 1635 р. війна фактично втрачає свій первісний релігійний характер, і на перший план виступають політичні розрахунки. Швеція й Франція хочуть збільшити свої володіння за рахунок ослабленої Німеччини, а німецькі князі хочуть звільнитися від імператорської влади. Але ні Фердинанд II, ні його син Фердинанд III не хотіли поступитися супротивникам своєю територією й війна затягується ще на 13 років. Вестфальський мир 1648 р. послужив закінченням Тридцятирічної війни 1618-1648 рр. і включив у себе 2 мирні договори, підписаних після тривалих переговорів 24 жовтня 1648 р. у містах Вестфалії Мюнстері й Оснабрюке. Оснабркжський договір був укладений між римським імператором і його союзниками з одного боку, і Швецією із союзниками — з другого. Мюнстерський договір укладався між імператором із союзниками з одного боку, і Францією із союзниками — з другого. Положення Вестфальського миру стосувалися територіальних змін, релігійних відносин і політичного устрою Римської імперії. Після укладення Вестфальського миру Швеція одержала від Римської імперії 5 млн талерів, острів Рюген, всю Західну й частину Східної Померанії зі Штеттином, Вісмаром, архієпископством Бремен і єпископством Верден. Таким чином, у володінні Швеції виявилися основні гавані Балтійського й Північного морів. Швеція, як власниця німецьких князівств, стала членом імперії й була наділена правом посилати своїх депутатів на імперські сейми. Франція після укладення Вестфальського миру одержала колишні володіння Габсбургів в Ельзасі, а також підтвердила свій суверенітет над лотарінгськими єпископствами Мец, Туль і Верден. Будучи переможцями в Тридцятирічній війні (1618-1648 рр.), Франція й Швеція були оголошені основними гарантами виконання Вестфальського миру. Німецькі князівства Бранденбург, Мекленбург-Шверин, Брауншвейг-Люнебург, будучи союзниками держав-переможниць, розширили свої території за рахунок конфіскації монастирських земель, герцогом Баварії був привласнений титул курфюрста. Німецькі князі стали незалежними від імператора в проведенні як внутрішньої, так і зовнішньої політики, але вони все-таки не могли укладати зовнішніх союзів проти імперії й імператора. У релігійній сфері німецькі реформатори були зрівняні в правах з католиками й лютеранами, була узаконена конфіскація (секуляризація) церковних земель, що була зроблена до 1624 р. Вестфальський мир мав величезне міжнародне значення. Спроба створення світової імперії під егідою Габсбургів (іспанських й австрійських), а також їхні плани придушення реформаційного руху в Європі й підпорядкування буржуазної Голландської республіки зазнали краху. Швейцарія й Голландія домоглися міжнародного визнання свого суверенітету. Франція тривалий період часу займала пануюче положення в Західній Європі. 2.6. Роль Великої французької революції в розвитку міжнародного права Велика французька революція стала ініціатором нових підходів до розуміння й утвердження гуманітарних і економічних цінностей, породила великі демократичні принципи, деякі з них стали принципами нового міжнародного права. У сучасному світі усе більш явним стає положення про те, що світова політика повинна виходити переважно із загальнолюдських цінностей в ім'я майбутнього всього людства. Основні права й свободи людини знайшли своє закріплення в Декларації прав людини й громадянина, що була прийнята під час революції. З XIX ст. способи й засоби захисту прав людини як на державному, так і на міжнародному рівнях істотно збагатилися й пішли далеко вперед. Але не можна стверджувати, що документи Великої французької революції мають тільки історичне значення. Втративши свою формальну юридичну чинність, вони й у цей час зберегли значення як для Франції, так і всього світу. Особливе місце тут займає Декларація прав людини й громадянина 1789 р., що являє собою основний елемент національної спадщини Франції. Декларація складається з 17 статей. У ній як основні і невід'ємні права людини були проголошені свобода, власність, безпека й спротив гнобленню. Рівність людини як «природне й невід'ємне право» у Декларації не згадується, але вона встановила, що люди народжуються й залишаються вільними й рівними в правах. Декларація закріпила положення про те, що закон може забороняти тільки такі дії, які є шкідливими для суспільства. Прийнята в 1793 р. Декларація прав у багатьох положеннях дублює Декларацію 1789 р., але має й істотні відмінності. Вона містить положення про свободу зборів і відправлення релігійних обрядів, обов'язок суспільства піклуватися про незаможних в ході пошуку ними роботи й забезпечувати коштами до існування непрацездатних. Також Декларація закріплює не тільки право на опір гнобленню, але й говорить про повстання як про право та обов'язок народу в тому випадку, якщо уряд порушує його права. Необхідно відзначити, що зазначені положення ввійшли як фундаментальні принципи у французькі конституції. Деякі паралелі можна провести між положеннями французьких конституцій кінця XVIII ст. і сучасними міжнародно-правовими документами, які присвячені захисту прав людини. Так, загальну основу мають ст. 4, 9 гл. 5 розділу III Конституції 1791 р., ст. 96 Конституції 1793 р. і ст. 10 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 14 Пакту про громадянські й політичні права 1966 р., ст. 8 Декларації 1789 р. і ст. 14 Декларації 1793 р., де встановлюється положення про те, що даний закон зворотної сили не має. Під час революції сформувався й досить активно використовувався інститут політичного притулку. Так, у ст. 120 Конституції 1793 р. було закріплене положення про те, що народ Франції надає притулок іноземним особам, вигнаним зі своєї держави за відданість свободі. Право політичного притулку знайшло своє закріплення й у ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 р. У цей час для розвитку міжнародних відносин необхідно переглянути різні підходи до проблем міжнародного права, у т.ч. і до проблем міжнародного захисту прав людини. Держави, що співробітничають у системі ООН, у своїй діяльності керуються різними концепціями прав людини. Держави — члени ООН часто по-різному або навіть протилежним чином розуміють положення й Уставу ООН, і Загальної декларації 1948 р., і навіть зазначеного вище Пакту 1966 р. Існуючі проблеми в галузі прав людини повинні розглядатися й вирішуватися з врахуванням усього того, що накопичено людським досвідом, включаючи й спадщину Великої французької революції. Більшість положень, принципів і інститутів, що виникли під її впливом, розвивається й у сучасному світі. 2.7. Конгреси й конференції XIX ст. і міжнародне право Віденський конгрес 1814-1815 рр. Багато істориків вважають, що вплив Віденського конгресу на міжнародне право міститься лише в посиланнях на статті Заключного акту конгресу, у яких було запропоноване встановлення міжнародного режиму по прикордонних і міжнародних ріках, а саме: Рейну, Маасу, Мозелю й Шельді. Також на міжнародне торговельне право вплинули 2 додатки, одним із яких заборонялася торгівля неграми, а по-іншому був установлений єдиний розподіл дипломатичних агентів на класи. Продовженням рішень Віденського конгресу був договір, укладений між Росією, Австрією й Пруссією, про створення Священного союзу, до якого незабаром приєдналося багато держав. Декларація про припинення торгівлі неграми була прийнята 8 лютого 1815 р. У ній було закріплене положення про те, що представники держав, ті, що зібралися на конгрес, виражають бажання припинити торгівлю неграми як безкоштовною робочою силою, що є «ганебною для Європи й образливою для людства». Але, на жаль, у ній не було зазначено точного часу, до якого дана торгівля повинна бути припинена. Поділ дипломатичних агентів по класах закріплювався в одному з положень додатку Заключного акта Віденського конгресу. Відповідно до даного положення до першого класу агентів відносилися посли й папські легати, до другого — посланники, міністри й інші уповноважені особи, до третього — повірений в справах. Паризький конгрес 1856 р. Паризький конгрес поклав початок новому періоду європейських міжнародних відносин, що не могло не зробити впливу на розвиток міжнародного права в цілому. Паризький конгрес переглянув положення Віденського конгресу відносно судноплавства по міжнародних ріках і визначив, що дані положення будуть застосовуватися до Дунаю і його гирла. Спеціальне положення Паризького трактату містить тезу про поновлення Лондонської конвенції від 13 липня 1841 р., відповідно до якої всі протоки в морі оголошувалися закритими для проходу військових кораблів всіх держав. Чорне море було оголошене нейтральним. У відношенні Аландських островів не допускалося застосування якої-небудь зброї. Найбільш важливу роль у розвитку міжнародного права відіграла Паризька декларація у відношенні міжнародного морського права. У ній містилися наступні положення: ворожий вантаж, за винятком військової контрабанди, повинен переміщатися під нейтральним прапором, нейтральний вантаж, за винятком контрабанди, не підлягає захопленню під ворожим прапором тощо. Берлінський конгрес 1878 р. Прийнятий Берлінський трактат визнав незалежними Сербію, Чорногорію й Румунію. Також у трактаті було передбачене зобов'язання забезпечувати захист прав людини від дискримінації. Гаазькі конференції миру. Перша Гаазька конференція була проведена 18 травня 1899 р., у ній взяло участь 26 держав. Її неофіційна назва була * мирна», тому що її основним завданням було обмеження озброєння й забезпечення миру. |
| Міжнародне публічне право і міжнародне приватне право, їх значення для міжнародної торгівлі Міжнародна торгівля, як і будь-який інший вид людської діяльності, не може здійснюватися у правовому вакуумі. На сучасному етапі... |
1 Походження терміна «міжнародне право». Визначення поняття «міжнародне... Походження терміна «міжнародне право». Визначення поняття «міжнародне публічне право». Поняття і сутність міжнародного права. Функції... |
| Тематика магістерських робіт з курсу “Міжнародне право” для студентів Міжнародне приватне право в правовій системі держави: сучасні проблеми та тенденції |
ПРОГРАМА КУРСУ Міжнародне публічне право для студентів юридичного факультету Львів 2012 В. А. Гринчак – доцент кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права ЛНУ імені Івана Франка |
| Тематика курсових робіт з курсу “Міжнародне право” для студентів... Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права в сучасному міжнародному праві |
Тематика випускних кваліфікаційних робіт з курсу “Міжнародне право”... Тематика випускних кваліфікаційних робіт з курсу “Міжнародне право” для студентів 4 курсу спеціальності “Міжнародне право ” |
| НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах... Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право |
НАВЧАЛЬНО–НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ Робоча програма з навчальної дисципліни «Міжнародне приватне право» для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» на базі... |
| 1. Міжнародне приватне право: поняття, предмет та система У кожній державі найважливішим регулятором суспільних відносин є право. Праву притаманні такі особливості як система юридичних норм,... |
Право України Підручник Видання друге, перероблене і доповнене Київ Х68 Харитонов Є. О., Старцев O. B. Цивільне іиічно-правових елементів — традиційно державним установам надаються пільги і нерепані,... |