2 ст. 2 Статуту ООН, ст. 26 Віденської конвенції про право договорів 1969 року й інших документах. У своїй практиці держави повинні суворо додержуватися цього принципу і виходити з того, що всі правомірно діючі норми незалежно від форми їх вираження повинні точно виконуватися;
Недотримання або порушення як договору, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їх дії, виникнення певних вимог про задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх випадках юридична природа компенсаційних вимог однакова: вони випливають із факту порушення існуючої в тій або іншій формі норми міжнародного права;
обидва джерела підпорядковані дії загальних принципів права, на базі яких вирішується питання про їх правомірність і відповідно право на існування;
спільність договору і звичаю виражається в наявності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договірних норм. Міжнародній практиці держав відомі численні випадки, коли ті самі правила поведінки для одних держав існують у договірній формі, а для інших — у формі міжнародних звичаїв. Таке положення має місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участі у ньому, виконують ті самі договірні міжнародно-правові норми як звичаєві міжнародно-правові норми. Наприклад, багато держав ратифікували Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Україна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року. Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла як договірна норма, а для України до зазначеного терміну — як міжнародний звичай. Необхідно зазначити, що внаслідок дії таких змішаних норм, що існують одночасно в двох формах, розширюється коло суб'єктів, які однаково застосовують міжнародне право.
Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють одне з одним.
Сучасному міжнародному праву відомий ряд звичаєвих норм, базою яких стали положення вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не набрали законної чинності, а також резолюцій або декларацій міжнародних організацій, наприклад, Генеральної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самовизначення народів і націй ішли шляхом створення звичаєвої норми, основою якої став текст Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році.
/Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розбіжності, які випливають зі способів створення договірної і звичаєвої норм:
договір завжди виникає з активних дій держав (тьбо інших суб'єктів), спрямованих на досягнення саме такого результату, як писана норма. Звичай може виникнути не тільки з активних, але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад, відсутності заперечень проти практики держави або ряду держав;
договір має чітко виражений у часі процес створення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року з морського права діяла з 24 лютого по 29 квітня 1958 року і створила за цей період чотири документи. Момент набирання чинності договірною нормою також визначений у часі. Таким чином, писана норма характеризується наявністю часового показника, із якого починається існування даного джерела. Відкриті для підписання в результаті роботи згаданої конференції конвенції набрали чинності в такі терміни: Конвенція про територіальне море і прилеглу зону — 10 вересня 1964 року, Конвенція про відкрите море — ЗО вересня 1962 року, Конвенція про континентальний шельф — 10 червня 1964 року і т.ін. Писані норми набирають чинності або відразу після підписання, або після здання державі-депозитарію (хранителю) обумовленої в тексті кількості ратифікацій чи документів про приєднання. Моментом набирання документом чинності вважається час здання останньої з необхідних ратифікаційних грамот. Іноді може бути обумовлений додатковий термін — зазвичай тридцять днів. Так, У года про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, від 22 квітня 1968 року набрала чинності після здання п'ятого документа; Пакти про права людини 1966 року набрали чинності після здання 35-го документа.
Як правило, процес становлення звичаю важко простежити, час його формування може бути визначений лише приблизно. Ця обставина дуже утруднює застосування звичаю при вирішенні спорів і розбіжностей, що виникають між суб'єктами міжнародного права;
факт існування конкретного договору, тобто писаної норми, може бути підтверджений посиланням на текст документа. Доказом же існування звичаєвої норми є винятково практика держав або, у крайньому випадку, наявність яких-небудь непрямих ознак, наприклад, використання переваг, що випливають з існування звичаю; внесення звичаю у внутрішнє законодавство якоїсь держави або ряду держав; певні акції, що свідчать про те, що держава вимагає від інших суб'єктів виконання і дотримання даного звичаю, а також така своєрідна форма доказу, як відсутність протесту проти певних дій держав, що застосовують звичай. Для прикладу можна посилатися на міжнародно-правовий звичай установлення ліміту територіального моря від 3 до 12 морських миль. Да-
; "ний звичай був визнаний 96 із 116 держав, що мають вихід у відкрите море. Про це засвідчив насамперед той факт, що цей звичай був внесений у національне законодавство цих держав про встановлення й охорону державних кордонів. Так, Радянський Союз, що мав 12-мильне територіальне море, виклав це в Положенні про охорону державного кордону СРСР від 5 серпня 1960 року (зі змінами, внесеними в ст. 3);
явні розбіжності договору і звичаю виявляються при порівнянні засобів їх зовнішнього вираження. Обов'язковість для договору писемної форми обумовлює наявність узгодженого тексту, чітких логічних зв'язків, формулювань, певної компактності, що створює можливість його промульгації. Зазначені якості писаної норми забезпечують її швидке відшукування і застосування на відміну від звичаю, який не має цих переваг;
писана норма підлягає тлумаченню у випадку виникнення неясностей або ускладнень при її застосуванні; у випадку незгоди з якимись окремими положеннями такої норми держава має можливість висловити свою особливу позицію шляхом заяви застереження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її частини. Так, СРСР зробив застереження під час підписання Конвенцій 1958 року з морського права, Женевських конвенцій 1949 року про захист жертв війни, Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року й ін. Робить застереження до міжнародних договорів і незалежна Україна. Звичай не підлягає тлумаченню, до нього, звичайно, не може бути заявлене застереження, яке завжди робиться в письмовій формі;
писана норма має ще одну, напевно, найважливішу для цього періоду розвитку міжнародного права перевагу перед звичаєм: звичай завжди йде слідом за практикою, лише фіксуючи її. Навпаки, писана норма в ряді випадків сама створює практику, установлюючи правила обов'язкової поведінки держави в нових галузях співробітництва або вносячи зміни в попередні норми. Наприклад, практика освоєння Місяця і небесних тіл ще не склалася, але основні принципи, яким вона повинна бути підпорядкованою, вже узгоджені і прийняті державами. Вони зафіксовані в писаних нормах Договору про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, Місяця і небесних тіл 1967 року;
тільки з писаною нормою пов'язаний такий прогресивний інститут сучасного міжнародного права, як кодифікація. Договір як правова форма є й основним інструментом, і кінцевою метою кодифікаційних робіт, незалежно від того, Модифікується договірне чи звичаєве право. На сьогодні роботи з кодифікації охопили практично всі основні галузі й інститути міжнародного права, включаючи загальні принципи, тобто найважливіші керівні норми сучасного міжнародного права. Успішно завершено роботи з кодификації морського, консульського, дипломатичного права, триває інтенсивна робота з кодифікації основних норм про відповідальність держав, починаються кодифікаційні роботи з визначення правового статусу іноземців та удосконалення прав учасників військових конфліктів.
Зазначені розбіжності свідчать на користь договору як джерела міжнародного права, що найбільш повно відповідає потребам держав, їхнім інтересам, цілям подальшого розвитку самого міжнародного права в сучасну епоху.
Незважаючи на перераховані безперечні переваги договірної форми, досить рано робити висновок про марність звичаю. Він має всі права на існування, звичаєві норми входять до складу міжнародно- правової матерії, складаються і ефективно застосовуються донині. Таким чином, як і раніше, правомірним є твердження, що сучасне міжнародне право в основному формується за допомогою двох видів вищезазначених джерел.
3.6. Допоміжні джерела міжнародного права
До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у становленні і розвитку загального міжнародного права, належать правотворчі рішення міжнародних організацій (встановлюють і формулюють правило поведінки), що досить часто за рішенням тих самих міжнародних організацій мають рекомендаційний характер і не обов'язкові для виконання їх членами; судові рішення (рішення Міжнародного суду ООН, вироки Нюрнберзького і Токійського трибуналів, а також рішення національних судів зі спорів між державами або їхніми органами й ін.); доктрини «найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй», до яких слід віднести найвідоміших фахівців-міжнародників Броунлі, Гугенхейма, Оппенгейма, Руссо, Фердросса, Хайда і деяких інших, а також вітчизняних учених — В. Денисова, Ф. Кожевнікова, В. Ко- рецького, І. Лукашука, Р. Мюллерсона, Г. Тункіна тощо. Важливим допоміжним джерелом є діяльність Комісії з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права ООН.
До допоміжних джерел також необхідно віднести міжнародні звичаєвості і міжнародну ввічливість.
Історично міжнародна звичаєвість передувала звичаю. їх відмінність полягає в тому, що при застосуванні звичаєвості держава не має впевненості в тому, що вона чинить правильно, а при застосуванні звичаю така впевненість є.
Хоча міжнародна ввічливість і є неправовою категорією, вона все ж є особливим джерелом міжнародного права. її розцінюють як акт доброї волі (дружелюбності, добросусідства, підкресленої поваги, скасування формальностей, надання пільг, привілеїв і послуг іноземним державам і їхнім громадянам не через вимоги міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави), що дотримується у взаємному спілкуванні держав. Особливість цього джерела зумовлена насамперед тим, що воно найбільш близьке до звичаю, але з тією відмінністю, що всіма членами міжнародного співтовариства міжнародна ввічливість не визнається як звичаєве право, але відмова від додержання її засуджується. Водночас припинення тих або інших актів міжнародної ввічливості не обов'язково є недружелюбною дією і не може бути підставою для виникнення міжнародної відповідальності. Тому міжнародну ввічливість можна віднести скоріше до норм міжнародної моралі.
3.7. Кодифікація міжнародного права
Під кодифікацією міжнародного права розуміють систематизацію міжнародно-правових норм, здійснювану суб'єктами міжнародного права.
Перші згадки в літературі з міжнародного права про корисність кодифікації належать до періоду буржуазних революцій. Вважається, що першим, хто виступив з ідеєю кодексу міжнародного права, був англійський юрист і філософ І. Бентам. Він, зокрема, писав, що «мало можна знайти в житті речей більш необхідних, ніж кодекс міжнародного права».
Кодифікація передбачає не тільки приведення в єдину систему чинних міжнародно-правових норм, але і більш точне їх формулювання, відбиття в договірній формі міжнародних звичаїв. Звідси, сучасна кодифікація міжнародного права здійснюється шляхом:
а) установлення точного змісту і чіткого формулювання вже існуючих чинних (звичаєвих або договірних) принципів і норм міжнародного права в певній сфері відносин між державами (галузі міжнародного права);
б) зміни або перегляду застарілих норм;
в) розроблення нових принципів і норм з урахуванням науково- технічного прогресу, актуальних потреб міжнародних відносин, особливо в контексті вирішення глобальних проблем виживання людської цивілізації;
г) закріплення в узгодженому вигляді всіх цих принципів і норм
у єдиному міжнародно-правовому акті (у конвенції, договорі, угоді) або в низці актів (у конвенціях, деклараціях і резолюціях конференцій).
У науковій літературі з міжнародного права дотепер зустрічається поділ кодифікації міжнародного права на офіційну і неофіційну. Приводом до такого поділу стали кількаразові спроби неофіційної або доктринальної (наукової) кодифікації міжнародного права, розпочаті окремими юристами (наприклад, Бустаманте, Блюнчлі, Каче- новським) і деякими міжнародними і національними неурядовими установами й організаціями (наприклад, Інститутом міжнародного права, Асоціацією міжнародного права, латиноамериканськими організаціями юристів-міжнародників). Однак міжнародна практика свідчить про те, що кодифікація міжнародного права є складним політико-правовим процесом нормотворчості в міжнародних відносинах і тому завжди є міждержавною діяльністю. Отже, кодифікація міжнародного права може мати тільки офіційний характер.
Офіційна кодифікація міжнародного права реалізується у формі міжнародних договорів. Особливе місце в кодифікаційному процесі посідає Організація Об'єднаних Націй. Статут ООН містить положення про те, що «Генеральна Асамблея (ГА ООН) організує дослідження і робить рекомендації з метою: а)... заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації» (ст. 13 Статуту). Таким чином, необхідно зазначити, що поняття «кодифікація» і «прогресивний розвиток міжнародного права» є складовими, взаємозалежними і взаємопроникними елементами єдиного кодифікаційного процесу.
Практичною діяльністю з кодифікації міжнародного права в рамках ООН займається Комісія міжнародного права (повна назва — Комісія з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права), що є допоміжним органом ГА ООН, їй підзвітна і підконтрольна. Комісія створена за резолюцією ГА ООН 174 (II). Діяльність Комісії регулюється Положенням 1947 року(із наступними змінами), затвердженим ГА ООН. До її складу входять 34 (до 1981 року — 25) юристи-міжнародники, «які мають визнаний авторитет у галузі міжнародного права». Члени Комісії обираються ГА на 5-річний термін і виступають в особистій якості. Завданням Комісії є заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікація. Положення про Комісію передбачає, що весь процес її діяльності має бути підпорядкований завданню досягнення таких результатів, що були б прийнятні для зацікавлених держав.
Хоча Комісія займається переважно питаннями міжнародного публічного права, вона розглядає і питання приватного права. В основному Комісія займається підготовкою проектів статей і конвенцій у цілому. На початку роботи вона звертається до урядів держав — членів ООН із проханням направити їй тексти законів, судових рішень, договорів, дипломатичного листування й інших документів, необхідних для глибокого і докладного вивчення питання, що кодифікується. Після цього передбачається видання документа Комісії, у якому містяться проекти статей або конвенцій разом із пояснювальними і допоміжними матеріалами й інформацією. Цей документ надсилається урядам від імені Комісії з проханням подати свої зауваження з приводу нього. Згодом Комісія враховує ці зауваження урядів при упорядкуванні остаточного проекту, що рекомендується в ГА ООН для прийняття відповідного рішення.
Найбільш суттєві результати кодифікації досягнуті Комісією в галузі права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, дипломатичного і консульського права, міжнародного права в період збройних конфліктів.
Література
Алексидзе A.A. Некоторые вопросы теории международного права. Императивные нормы. — Тбилиси, 1982.
Василенко В.А. Основы теории международного права. — К., 1988.
Даниленко Г.М. Обычай в современном международном праве. — М., 1988.
Денисов В.Н. Проблеми створення публічного порядку в зовнішньополітичній діяльності України // Суверенітет України і міжнародне право. — К., 1995.
Дмитриева Г.К. Мораль и международное право. — M., 1991.
Захарова H.B. Индивид — субъект международного права // Советское государство и право. — 1989. — № 11. — С. 112-118.
Каламкарян P.A. Международно-правовое значение односторонних юридических актов государств. — М., 1984.
Левин Д.Б. Актуальные проблемы теории международного права. — М., 1974.
Лихачев В.Н. Установление пробелов в современном международном праве. — Казань, 1989.
Лукашук И.И. Источники международного права. — К., 1966.
Лукашук И.И. Нормы международного права в международной нормативной системе. — М., 1997.
Лукин П.И. Источники международного права. — М., 1960.
Минасян Н.М. Источники современного международного права. — Ростов-на-Дону, 1960.
Миронов Н.В. Международное право: нормы и их юридическая сила. — М., 1980.
Мовчан А.П. Кодификация и прогрессивное развитие международного права. — М., 1982.
Общепризнанные нормы в современном международном праве/ Отв. ред. H.H. Ульянова. — К., 1984.
Суворова В.Я. Реализация норм международного права. — Екатеринбург, 1992.
Филимонова М. Источники современного международного права. — М., 1987.
Черниченко C.B. Международное право: современные теоретические проблемы. — В 2-х т. — М., 1993.
Шестаков Л.Н. Императивные нормы в системе современного международного права. — М., 1982.
Спеціальні терміни
Доктрина, міжнародна ввічливість, міжнародно-правовий договір, міжнародно-правовий звичай, «м'яке право», звичаєвість, звичай, міжнародна мораль, загальновизнані норми міжнародного права, opinio juris, прогресивний розвиток міжнародного права.
Контрольні питання
У чому складається особливість правової природи норми міжнародного публічного права?
Які основні параметри теорії узгодження воль держав?
Чим характеризується процесуальний аспект створення норм міжнародного публічного права?
У чому складаються особливості створення імперативних норм міжнародного публічного права?
Яка структура норм міжнародного публічного права?
Яка видова характеристика норм міжнародного публічного права?
Що розуміється під матеріальними й формальними джерелами права?
Чи можна класифікувати джерела міжнародного публічного права залежно від їхньої юридичної чинності?
Чому міжнародний договір уважається найбільш ефективним регулятором міжнародно-правових відносин?
У чому проявляється єдність і диференціація міжнародного договору й міжнародного звичаю?
Чи є міжнародно-правовий звичай результатом угоди сторін?
Що відноситься до допоміжних джерел міжнародного права?
Що розуміється під кодифікацією міжнародного права?
Яка роль Комісії з міжнародного права ООН у процесі формування й кодифікації норм міжнародного публічного права?
Що розуміється під міжнародною звичаєвістю? Чим вона відрізняється від міжнародного звичаю?
Що таке opinio juris і яка його роль у формуванні норм міжнародного публічного права?
Яка роль доктрини в міжнародному публічному праві?
Чи є акти міжнародних організацій джерелом міжнародного публічного права?
Яка роль судової практики в міжнародному публічному праві?
Розділ 4 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА
4.1. Юридична природа основних принципів міжнародного права
' Основні принципи міжнародного публічного права — це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені засади міжнародного публічного права. Вони являють собою найбільш загальне вираження і практику сталої поведінки і взаємодії суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.
Принципи міжнародного публічного права виконують одночасно дві функції.:
сприяють стабілізації всього комплексу міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками;
закріплюють усе нове, що з'являється в практиці суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних відносин, і в такий спосіб сприяють їх розвиткові.
Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, ст.ст. 1 і 2). Розширене тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 році. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаному в Гельсінкі 1 серпня 1975 року главами 33 європейських держав, керівниками США і Канади, міститься Декларація принципів, якими держави-учасниці будуть керуватися у взаємних відносинах.
До загальних принципів міжнародного публічного права належать:
принцип суверенної рівності держав;
принцип незастосування сили або загрози силою;
принцип територіальної цілісності держав;
принцип непорушності державних кордонів;
принцип мирного вирішення міжнародних спорів;
принцип невтручання у внутрішні справи;
принцип загальної поваги прав людини;
принцип самовизначення народів і націй;
принцип співробітництва;
принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.
Основні принципи міжнародного права мають такі особливості, що дозволяють їм посісти важливе місце в системі норм міжнародного права:
вони є універсальними нормами міжнародного права, їх відрізняють незаперечність і загальна обов'язковість;
вони мають обов'язковий характер для всіх без винятку держав, незалежно від того, чи є вони членами ООН, та інших суб'єктів міжнародного права;
вони мають першість стосовно всіх інших норм системи міжнародного права;
вони, як виняток із загальних правил дії міжнародно-правових норм, мають зворотну силу, що дозволяє їм поширювати свою дію на будь-яку норму, яка виникла раніше самого принципу, аж до її скасування і невизнання пов'язаних із нею наслідків;
тільки діяння, що порушують принципи міжнародного права, розглядаються як міжнародні злочини',
ці принципи можуть бути правовою основою для регулювання міждержавних відносин за відсутності прямого регулювання.
Привертає увагу тенденція зростання кількості основних принципів сучасного міжнародного права. Якщо в Статуті ООН було спочатку закріплено сім принципів, що були детально регламентовані в Декларації принципів міжнародного права 1970 року, то в Заключному акті НБСЄ 1975 року їх налічувалося вже десять (додані принципи непорушності кордонів, територіальної цілісності, поваги прав людини). Проте і цей перелік не є вичерпним. Очевидно, що об'єктивні умови розвитку людської цивілізації ставлять на порядок денний необхідність міжнародно-правового визнання принципу екологічної безпеки, що не одержав юридичного закріплення. У сучасному міжнародному праві сформувався й активно діє в міждержавних відносинах принцип загального і повного роззброєння під ефективним міжнародним контролем, який не був закріплений в кодифікаційних актах основних принципів міжнародного права. Отже, зазначена тенденція зберігається.
При тлумаченні і застосуванні принципів міжнародного публічного права слід ураховувати, що всі вони взаємно пов'язані і кожен із них повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів.
Особлива важливість основних принципів міжнародного права знаходить свій прояв у їх безпосередньому закріпленні (див. Конституцію СРСР 1977 р.) або в указівці, посиланні на них в конституціях держав-членів світового співтовариства. Так, ст. 18 Конституції України визначає, що «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права».
4.2. Принцип суверенної рівності держав
Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їхнє право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу і судову владу без якогось втручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику. Підтримку міжнародного правопорядку може бути забезпечено лише при повній повазі юридичної рівності учасників.
Об'єктивні закономірності міжнародних відносин, їх поступова демократизація призвели до розширення змісту принципу суверенної рівності держав. У сучасному міжнародному праві принцип рівності із найбільшою повнотою відбито в Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН1970 року. Пізніше цей принцип був розвинений у Декларації принципів Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року, Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1989 року, Паризькій хартії для Нової Європи 1990 року і ряді інших документів. Даний принцип закріплений у статутах міжнародних організацій системи ООН, у статутах більшості регіональних міжнародних організацій, у багатосторонніх і двосторонніх угодах держав і міжнародних організацій, у правових актах міжнародних організацій.
Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття суверенної рівності містить такі елементи:
а) держави юридично рівні;
б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;
в) кожна держава зобов'язана шанувати правосуб'єктність інших держав;
г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторканні;
ґ) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;
д) кожна держава зобов'язана виконувати повністю і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у злагоді з іншими державами.
Основне призначення принципу суверенної рівності — забезпечити юридично рівну участь у міжнародних відносинах усіх держав незалежно від розбіжностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Оскільки держави є рівноправними учасницями міжнародного спілкування, усі вони мають принципово однакові права та обов'язки.
У наш час держави часто передають на користь утворюваних ними міжнародних організацій частину своїх повноважень, що раніше вважалися невід'ємними атрибутами державного суверенітету. Відбувається це з різних причин, у тому числі у зв'язку зі зростанням кількості глобальних проблем, розширенням сфер міжнародного співробітництва і відповідно збільшенням кількості об'єктів міжнародного правового регулювання. Проте це не означає применшення принципу суверенної рівності в міждержавних відносинах. Передаючи частину своїх повноважень міжнародним організаціям добровільно, держави не обмежують свій суверенітет, а, навпаки, реалізують одне зі своїх суверенних прав — право на укладання угод. Крім того, держави, як правило, лишають за собою право контролю за діяльністю міжнародних організацій.
4.3. Принцип незастосування сили або погрози силою
Демократизація міжнародних відносин із неминучістю призводить до обмеження застосування сили або погрози силою. Вперше ця об'єктивна закономірність була закріплена як принцип міжнародного права в Статуті Організації Об'єднаних Націй, підписаному в Сан-Франціско 26 червня 1945 року, який був вироблений у період визвольної боротьби проти фашизму і відбив демократичні прагнення і надії народів на справедливий повоєнний устрій міжнародних відносин.
Відповідно до ст. 2 Статуту (п. 4) «усі Члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь- яким іншим чином, не сумісним із Цілями Об'єднаних Націй».
Згодом наведена формула Статуту була конкретизована в документах, прийнятих у формі резолюцій ООН. Серед них Декларація про принципи міжнародного права 1970 року, Визначення агресії 1974 року, Заключний акт НБСЄ 1975 року і ряд інших документів процесу в Гельсінкі, а також Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 року.
Нормативний зміст принципу незастосування сили складають:
заборона окупації території іншої держави з порушенням норм міжнародного права;
заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили;
надання державою своєї території іншій державі, що використовує її для здійснення агресії проти третьої держави;
організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актів в іншій державі;
організація або заохочення організації збройних банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави.
Порушенням принципу незастосування сили слід також вважати насильницькі дії стосовно міжнародних демаркаційних ліній і ліній перемир'я, блокаду портів або берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій.
Статут ООН передбачає (глава VII <�« Дії у відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії») лише два випадки правомірного застосування збройної сили: з метою самооборони (ст. 51) і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, порушення миру або акту агресії (ст. 42).
Застосування збройної сили в порядку самооборони правомірне тільки в тому випадку, якщо станеться збройний напад на державу. Стаття 51 Статуту ООН прямо виключає застосування збройної сили однією державою проти іншої у разі вживання останньою заходів економічного або політичного порядку. У подібних ситуаціях або навіть якщо існує загроза нападу країна може вдатися до відповідних заходів лише при дотриманні принципу домірності.
4.4. Принцип територіальної цілісності держав
Принцип територіальної цілісності держав затверджено з прийняттям Статуту ООН у 1945 році. Процес його розвитку триває, навіть назва цього принципу остаточно не визначена: можна зустріти згадування як територіальної цілісності, так і територіальної недоторканності.
Заключний акт НБСЄ 1975 року містить окреме і найбільш повне формулювання принципу територіальної цілісності держав: « Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць. Відповідно до цого вони будуть утримуватися від будь-яких дій, не сумісних із цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй, проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави-учасниці, зокрема, від будь-яких дій, що являють собою застосування сили або загрозу силою. Держави-учасниці будуть однаковою мірою утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної на об'єкт військової окупації, або інших прямих чи непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права, або на об'єкт придбання за допомогою таких заходів чи погрози їх здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде визнаватися законною».
Зміст принципу територіальної цілісності держав виходить за рамки положень про заборону використання сили або погрози силою, або перетворення території в об'єкт військової окупації, або придбання території з використанням сили чи її загрози. Мова йде про будь-які дії проти територіальної цілісності або недоторканності. Наприклад, транзит будь-яких транспортних засобів через іноземну територію без дозволу територіального суверена є порушенням не тільки недоторканності кордонів, але і недоторканності державної території, оскільки саме вона використовується для транзиту. Всі природні ресурси є складовими компонентами території держави, і якщо недоторканна територія в цілому, то недоторканні і її компоненти, тобто природні ресурси в їх природному вигляді. Тому їх розроблення іноземними особами або державами без дозволу територіального суверена також є порушенням територіальної недоторканності.
Значення принципу територіальної цілісності держав дуже велике з погляду стабільності в міждержавних відносинах. Його призначення — захист території держави від будь-яких зазіхань.
4.5. Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів
Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших основ безпеки, насамперед європейських держав. Фактично цей принцип закріплює непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни.
Цей принцип уперше був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року, який, зокрема, проголошує, що «держави- учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордонй всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони».
Тому визнання цього принципу означає також і відмову від будь- яких територіальних домагань.
Держави — учасниці НБСЄ тим самим висловили своє визнання існуючих кордонів європейських держав. Це визнання є міжнародно- правовим, що спричиняє певні юридичні наслідки, зокрема, це визнання не можна анулювати.
Відповідно до ч. З ст. 2 Конституції України «територія України в межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною». Зважаючи на свій суверенітет і, зокрема, територіальне верховенство, кожна держава вправі самостійно встановлювати порядок перетинання її кордону громадянами, транспортом і вантажами (видання національного закону про державний кордон) або такий порядок установлюється за згодою зацікавлених держав з урахуванням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (міжнародний договір про правовий режим державного кордону між суміжними державами). Для забезпечення недоторканності кордонів суміжні держави укладають угоди про режим взаємного кордону. Україна має майже з усіма такими країнами угоду про режим взаємного кордону і про розвиток мирного співробітництва на кордонах.
Таким чином, основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох елементів:
визнання існуючих кордонів як юридично встановлених відповідно до міжнародного права;
відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому;
відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони.
4.6. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів
Принцип мирного вирішення спорів, покликаний забезпечити мирне співіснування держав, належить до норм, покладених в основу існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства. Відповідно до п. З ст. 2 Статуту ООН усі члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними за
|