|
2002.
Теория международных отношений на рубеже столетий /Под ред. К.Буса и С. Смита. — М., 2002.
ЧерниченкоС.В. Теория международного права. В 2-х томах. Том 2: Старые и новые теоретические проблемы. — М., 1999.
Спеціальні терміни
Глобалізація, глобалістика, глобальні проблеми виживання людської цивілізації, імплементація норм міжнародного публічного права в національне законодавство, інститути міжнародного публічного права, міжнародне співтовариство, міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, міжнародний правопорядок, міжнародна система, система міжнародного права, способи європейської правової інтеграції, галузі міжнародного публічного права.
Контрольні питання
\
\ Які відносини регулюються міжнародним публічним правом?
Які фактори міжнародного життя впливають на розвиток міжнародного публічного права?
Які особливості міжнародного публічного права?
У чому є специфіка міжнародно-правового методу регулювання?
Який суб'єктно-об'єктний склад міжнародного публічного права?
Як співвідносяться міжнародне публічне право й внутрішньодержавне (національне) право?
Які існують форми реалізації міжнародного права у внутрішньодержавному правопорядку?
Яка теорія: монізму або дуалізму сприйнята сучасним україн- , ським законодавством?
У чому полягає суть процесу імплементації норм міжнародного публічного права?
Як охарактеризувати трансформацію норм міжнародного права?
Які особливості способів європейської правової інтеграції?
Як співвідносяться міжнародне публічне право й міжнародна ' система?
Які основні риси сучасного міжнародного права?
Як співвідносяться міжнародне публічне й міжнародне приватне право? У чому проявляється їхня єдність і диференціація?
Що розуміється під інституціональними й договірними формами міжнародного співробітництва?
Яка роль міжнародного публічного права в становленні системи міжнародних відносин?
Як співвідносяться міжнародне право й дипломатія?
У чому проявляється єдність і диференціація системи міжнародного права?
Розділ 24
ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
2.1. Поняття, значення й періодизація історії міжнародного права
Історія міжнародного права являє собою науку, що вивчає становлення й наступний розвиток міжнародного права в різних сферах життя. Необхідно відзначити, що історія міжнародного права й у цей час впливає на сучасні міжнародні відносини, які складаються між державами, між ними й міжнародними організаціями, а також між іншими суб'єктами міжнародного публічного права.
Питання про походження міжнародного права є досить складним і багатогранним. Говорячи про походження міжнародного права, варто мати на увазі його первинне виникнення. Необхідно ,вказати, що до питання про час зародження міжнародного права в міжнародно-правовій доктрині немає єдності.
У юридичній науці присутні різні точки зору на те, коли виникло міжнародне право, у яку епоху. Деякі юристи-міжнародники припускають, що міжнародного права немає й у цей час. Одні вчені вважають, що міжнародне право виникло одночасно з виникненням держав і формуванням відносин між ними. Цю позицію розділяють більшість вітчизняних і пострадянських юристів-міжнародників.
Представники зарубіжної міжнародно-правової науки також не мають єдиної думки щодо того, коли й де виникло міжнародне право. Одні вважають, що міжнародні правові норми виникли в епоху Стародавнього світу, інші думають, що вони склалися в епоху Середньовіччя, коли в Європі вже була система суверенних держав.
Варто враховувати, що коли говорять про походження права, то мають на увазі певну вихідну точку, що у відповідному ступені є умовною. Ця пояснюється насамперед існуючими розбіжностями в розумінні права. Розбіжність думок юристів-міжнародників з питання виникнення права деякою мірою пов'язане з різним'розумінням ними самого міжнародного права як такого.
Саме по собі питання про те, коли виникло міжнародне право, у сучасний період є складним тому, що в юридичній науці відбувається перегляд та переоцінка усього апарата вітчизняної юриспруденції. Основні юридичні поняття, до яких відносяться й такі основні, як «дермсава»> «право», «міжнародне співтовариство», ґрунтовно переосмислюються. Все це впливає на наукове осмислення проблеми походження міжнародного права.
Разом з тим, переважна більшість позицій учених з цього питання можна звести до наступних чотирьох версій:
виникнення міжнародного права пов'язане з періодом розвитку міжплемінних відносин, що характеризується яскраво вираженим і більш вузьким регіоналізмом і локальним обсягом здійснення таких відносин;
міжнародне право виникає одночасно з виникненням держав, коли регіоналізм виявляє тенденцію до істотного розширення;
поява міжнародного права приблизно в середині Середньовіччя, конкретно пов'язана з укладанням Вестфальського миру 1648 р., після якого сфера дії міжнародного права ще більше розширюється;
міжнародне право виникає в середині Середньовіччя, але «реальне загальне міжнародне право склалося лише після 1917 р.», тому щодо попереднього періоду мова може йти тільки лише як про його передісторію (з кінця Середньовіччя), а усе XIX сторіччя є періодом розвитку фіктивного міжнародного права (І.І. Лукашук).
Отже, вирішуючи питання про час появи міжнародного права, необхідно враховувати зазначені положення. Крім того, здається, що говорити про походження міжнародного права можна лише відтоді, коли воно стало мати певні, відповідні для нього риси: до- говірність, нормативність, формальну визначеність. До важливих ознак також варто віднести системність міжнародного права і його забезпеченість відповідним механізмом реалізації.
Виникнення перших норм міжнародного права пов'язане з початковим формуванням міждержавних відносин, що представляли собою формально певні правила поведінки, які були створені в результаті угоди між державами.
Одним із найперших описів міжнародних правовідносин є поема «Енмеркар і правитель Аратти», що була написана близько 2000 р. до н.е. У даній поемі описаний конфлікт між шумерським містом- державою Уруком і містом-державою в Персії — Араттою.
У відношенні основних історичних етапів становлення й розвитку міжнародного права в його доктрині розбіжностей не спостерігається. Прийнято вважати, що у. своєму розвитку воно пройшло:
рабовласницький період;'
феодальний період;
буржуазний період;
перехідний період;
сучасний період.
Відносини між народами й державами почали складатися ще в Стародавньому світі, але вони мали зовсім інший характер. У стародавності правове регулювання й систематизація міжнародних відносин були менш досконалі в порівнянні з теперішнім часом, але заперечувати їхню наявність не можна.
Розбіжності між давнім міжнародним правом і сучасним є очевидними. У стародавності не знали систематизації й системи міжнародного права, не було уявлення про єдиний, науково оброблений і загальновідомий звід міжнародно-правових приписів і постанов, який би об'єднав у ціле всі наявні матеріали різних окремих настанов міжнародного права за попередній історичний період і дав би можливість при укладенні нових договорів ґрунтуватися на положеннях даної системи. У давньому міжнародному праві такі приписи й постанови були розбиті по окремих договорах, угодах, законах і не зводилися в єдине ціле.
Рабовласницький період розвитку міжнародного права характеризується тим, що:
а) кожна держава ставила саме себе в центр розвитку людської цивілізації й у зв'язку із цим прагнула диктувати свої умови на міжнародній арені. Така позиція знайшла своє яскраве вираження в практичній діяльності Стародавніх Риму, Греції, Єгипту, Китаю, Індії, Персії й ін.;
б) раби розглядалися як товар (res vocale) і цілком виключалися зі сфери захисту міжнародного права;
в) єдиними й природними засобами вирішення міжнародних суперечок визнавалася війна.
У рабовласницький період регіоналізм і локальний обсяг у розвитку міжнародного права були обумовлені насамперед тим, що, хоча держави й були роз'єднані, але кожна з них самостійно формулювала й створювала різні правові інститути в галузі регулювання міжнародних відносин, які найчастіше були схожими з аналогічними інститутами інших держав.
Так, наприклад, у Законах Ману (стародавній індійський звід моральних і юридичних приписів IX ст. до н.е., деякі історики права період появи Законів Ману відносять до II або навіть III тисячоріччя до н.е.) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни. Такі ж положення можна знайти в стародавніх греків і римлян. Давньогрецький інститут проксенів (заступництва іноземців) мав аналог також і в Римському праві. У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право народів (jus gentium). Спочатку давньоримські юристи сформулювали правила, які регламентували правове положення народів, скорених Римом, Це було зроблено у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування (муніципії), а потім воно було перетворено в Право народів. Одним з важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, посольське право, право заборони шлюбів із чужоземцями й ін. Теза римських юристів «Слово, яке дано навіть ворогові, повинне бути дотримане» лягла в основу нині чинного принципу «pacta sunt servanda» («Договори повинні дотримуватися»). Римському праву також були відомі погоджувальні комісії, які створювалися для вирішення спірних питань.
Міжнародне право середніх віків відрізняється від давнього. Після Великого переселення народів на короткий час виникає Франкська монархія, що прагнула відродити порядки Римської імперії. Але після смерті Карла Великого Франкська монархія розпадається на велику кількість незалежних держав, а останні у свою чергу — на величезну кількість незалежних і напівнезалежних феодальних володінь. Настає час феодалізму.
Відносини, що виникають між феодалами, носили договірний характер, але така система здебільшого була нестійка й часто порушувалася більш сильними. Війни між власниками феодів (земельних володінь) були звичайним явищем. Однак існуюче в той період договірне право накладало відповідний відбиток на всі відносини. Це було викликано тим, що у свідомості європейських народів міцно укоренилася думка про їхню загальну спільність унаслідок того, що їх насамперед поєднувала християнська релігія. Така спільність відіграла свою історичну роль і вплинула під час Хрестових походів, коли практично вся Європа об'єдналася у боротьбі проти арабів і турків.
Незважаючи на весь розвиток договорів, у середні віки не склалося певної системи міжнародного права, і його діючі положення були розкидані по окремих трактатах і договорах.
Тільки в Новий час міжнародне право стає систематизованим. Початок систематизації було покладено Вестфальським миром, що закінчив Тридцятирічну війну. Значення цього договору було не тільки в його окремих постановах, а в самому факті з'єднання європейських держав в одне міжнародне співтовариство.
Поступово міжнародне спілкування здобуває все більшу правомірність і правильність. Загальновизнаним стає положення про те, що дійсно правильними є тільки ті державні взаємини, у процесі яких строго й неодмінно дотримуються рівність і незалежність держав. Під час військових зіткнень держави стали дотримувати правил ведення війни.
Найбільш широкий розвиток і систематизацію міжнародні відносини одержали в XIX ст.
Міжнародне право в цей час дозволяє досягти гармонії у відносинах між державами й міжнародними організаціями.
Виходячи з того, що розвиток міжнародного права в історичній ретроспективі характеризується величезною кількістю фактологічного й нормативно-правового матеріалу, зупинимося тільки на найбільш важливих моментах, що характеризують сутність міжнародного права на основних етапах його розвитку.
2.2. Міжнародне право Стародавнього світу 2.2.1. Єгипет і Двохріччя (Тигр і Євфрат)
З утворенням перших рабовласницьких держав у долинах Нілу й Двохріччя, між ними складалися відносини, які згодом стали йосити правовий характер. Спочатку дані відносини були епізодичними, але вже до кінця III ст. до н.е. і в II тисячоріччі вони стають систематичними, поступово наділяючись юридичними нормами.
Становлення й розвиток таких норм відносять до більш раннього періоду, коли ще при первіснообщинному ладі на підставі багатовікового звичаю склалися перші правила спілкування між племенами й союзами племен. До наших днів дійшли численні приклади, пов'язані з веденням переговорів і поступовим поширенням недоторканності послів, із проведенням релігійних обрядів і приношенням клятв, які являли собою одні з засобів забезпечення укладених угод.
Праву рабовласницького періоду широко відома практика укладення міжнародних договорів, що мала місце ще наприкінці IV тисячоріччя. Так, у 3100 р. до н.е. був укладений договір між правителями месопотамських міст Лагаш і Умма. Даний договір підтверджував існування між ними державного кордону й установлював недоторканність його знаків. Виниклі розбіжності сторони договору зобов'язалися вирішувати мирним шляхом. Виконання договору було гарантовано клятвами й звертанням до богів. Текст договору був написаний шумерською мовою й висічений на камені.
Треба, однак, відзначити, що клятви, які давалися сторонами договору, не завжди дотримувалися, тому після збройних зіткнень знову виникали колишні проблеми.
Досить показовим є зміст мирного договору, укладеного в 3278 р. до н.е. між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетів Хат- тушилем III (Хаттусілісом, Хатусілем). У даному договорі сторони клялися тисячами своїх богів про те, що між ними буде мир, що вони будуть допомагати один одному у випадках нападу ворогів, а також у випадках внутрішніх безладів, бунтів рабів, у пійманні перебіжчиків і в інших питаннях. Вони також зобов'язувалися виконувати зобов'язання по прямих договорах, називаючи дані договори справедливими.
Багато уваги в міжнародних відносинах тих часів приділялося шлюбним договорам, особливо тим, які регламентували династичні шлюби. Такі шлюби розглядалися як важливі політичні акції, які ведутьвстановлення тісних дружніх відносин між державами й обопільного економічного, військового й культурного розвитку. Прикладом такого шлюбного договору може служити шлюб вавилонської царівни Семіраміди з ассірійським царем Шамаші-Адіді II.
Суб'єктами міжнародного права тоді виступали не держави, а фараони, царі, князі, правителі окремих міст. Звідси велика кількість договорів про шлюби, у яких урегульовані питання посагу, рангу й прав цариці серед інших дружин і т.п. Найбільш частими були прохання й обіцянки подарунків.
Давньосхідна цивілізація не визнавала рівності суб'єктів міжнародного права. У середині тисячоріччя до н.е. вважалися рівноправними суб'єктами Єгипет, Вавилон, Мітанія й Хетська держава, потім до них приєдналася Ассирія. Єгипетський фараон займав чільне положення. Інші держави були залежні від Єгипту, тобто вони як фактично, так і юридично не претендували на рівність. Надалі, у міру розвитку цих держав, положення суверенів зрівнювалося. Це вплинуло й на характер і поширення практики договорів.
Уже до кінця II тисячоріччя до н.е. коло питань, що вирішувалися за допомогою міжнародних договорів, значно розширилося. Зустрічаються договори про нейтралітет, державні кордони, обмін спірними територіями, зміцнення й нейтралізацію прикордонних фортець і міст, про торгівлю.
У період ведення війни панувала безмежна сваволя сильної держави, тому що війни велися заради захоплення рабів і панування ,над джерелами води. Переможений народ і його майно ставали здобутком переможця.
Норми міжнародного права, прийняті в Єгипті й Двохріччі, були сприйняті іншими державами.
2.2.2. Стародавня Греція
У цей період значний розвиток міжнародно-правових відносин спостерігався на грецьких територіях, і цей розвиток істотно відрізнявся від того, що відбувався в Єгипті й Двохріччі Тигру і Євфрату (Месопотамії).
Стародавня Греція являла собою сукупність міст-полісів, де їхнє домінування постійно змінювалося. Навіть у період свого розквіту території давньогрецьких держав були невеликі: Фокида, що містила в собі 22 поліси, розташовувалася на площі 1650 кв. км; Звбея, що складалася з 6 полісів, — 3770 кв. км. Найбільшими давньогрецькими державами були Аттика й Аргос, які мали площу відповідно 2550 і 1400 кв. км.
Давньогрецькі рабовласницькі відносини носили приватний характер, тобто раби належали конкретному власникові, а не державі в цілому. Розвиток рабовласницьких відносин позначився й на міжнародному праві.
Стародавні греки розуміли під полісом особливу політичну одиницю, і внаслідок цього вони виступали суб'єктами міжнародних правовідносин, а отже, й міжнародного права. Виходячи із загальногрецького демократизму, спочатку між полісами існувала формальна рівноправність. При всіх явних і неявних державних і політичних розходженнях і розбіжностях мали місце такі моменти, які поєднували всіх греків як еллінів: спільність релігійних уявлень і основних культів. У зв'язку із цим, всі грецькі держави розглядалися як рівні одна одній, суверенні й незалежні. Але таке положення носило формальний характер, насправді не було не тільки фактичної, але й навіть юридичної рівності.
Членами поліса могли бути тільки вільнонароджені вітчизняні громадяни. Тільки вони могли користуватися всією повнотою прав, але також і відповідали за долю своєї держави. Тому порівняно широко був розвинений інститут громадянства й навіть здійснювалися чищення, при яких з'ясовувався родовід грецького громадянина аж до третього коліна. Адже тільки такий громадянин мав всю повноту прав грецького громадянина, інших же відносили до варварів і чужоземців.
Згодом була розвинена система способів обмеження міжнародної правосуб'єктності окремих полісів і навіть держав, і в такий спосіб повної рівності в греків не стало. Був розвинений інститут заступництва над найбільш слабкими полісами й державами. Дуже важливим представляється те, що визнання поліса (народу) суб'єктом міжнародного права базувалося на визнанні Народних зборів (ареопагу) органом, що має право виступати на міжнародній арені від імені свого народу. Таким чином, усі зовнішні відносини велися від імені самих громадян і Народних зборів, які у період розквіту грецьких держав визнавалися вищим органом у сфері зовнішніх зносин. Народні збори призначали послів і приймали їхні звіти, оголошували війну й укладали мир. Разом зі зборами цими питаннями відали й деякі інші державні органи. У цьому бачаться коріння зародження юридичної формули «суверенітет належить народу».
Державний лад Стародавньої Греції відрізнявся від східної деспотії. Розвиток держави в Стародавній Греції йшов по іншому шляху, на відміну від країн Стародавнього Сходу. Греція не мала у своєму розпорядженні родючих ґрунтів і великих рік, тому створити систему зрошення ґрунту було неможливо. Розташування на березі Егейського моря сприяло розвитку Греції як морської цивілізації. Море відігравало одну з головних ролей у житті античного поліса, воно забезпечувало його зв'язок із зовнішнім світом, з іншими полісами й колоніями.
Природні умови були величезною перешкодою для політичного об'єднання держави, вони робили також неможливим і фактично не потрібним централізоване керування. Поліс був самокерованою адміністративно-територіальною одиницею, зі своїми кордонами, що мають у випадку початку бойових дій стратегічне значення. Населення давньогрецьких міст у кількісному аспекті було нерівномірним, від декількох сотень до 2000 чоловік.
Замкнутість поліса (як географічна, так і політична) при поділі праці робила його прямо залежним від морської торгівлі. Кожне давньогрецьке місто мало свої предмети експорту й імпорту. З розвитком мореплавства формувався погляд на море як на вільний простір. Перикл (афінський стратег IV ст. до н.е., архонт 467-428 рр. до н.е.) вважав за необхідне: «Щоб усі могли плавати, не побоюючись нападу, і щоб між всіма греками був мир». В 336 р. свобода плавання була встановлена в договорі з Пилипом Македонським і потім підтверджена Олександром Великим (338 р.).
Давньогрецька держава являла собою закриту маленьку державу, що виникла за допомогою з'єднання декількох сусідніх громад. У результаті останньої підстави грецька громада одержала назву громадянської.
Широкий розвиток у той період набуло посольське право, третейський розгляд, арбітраж, а також право війни. Досяг свого істотного розвитку інститут проксенів.
Інститут дипломатичного представництва в Стародавній Греції не мав істотного значення для життя давньогрецького народу, у зв'язку із чим наявність постійного дипломатичного представництва не була необхідною. Посольства носили одноразовий характер і мали конкретні цілі. Виключенням тут були відносини з Персією. Питання, стосовні до компетенції послів, не визначалися, і час їхнього перебування був досить тривалим (квазіпостійні дипломатичні представництва). Здебільшого мова йшла про діяльність, що мала певні цілі. Звичайно це було укладення або підтвердження договорів про союз або мирних договорів, а також прийняття й приношення присяги. На послів також була покладена місія оголошення війни.
Вона була протилежною місії укладення миру й складалася у врученні документа про її оголошення.
Послом могла бути обраною одна людина, але звичайно це були колегії з декількох осіб. Колегії послів з декількох осіб представляли ті поліси, у яких існували демократичні форми правління. У цьому випадку переговори велися послами спільно. Але на практиці були випадки, коли через розбіжності посли здійснювали переговори незалежно один від одного.
Після закінчення дипломатичної місії, по поверненні на батьківщину, посли особисто й окремо один від одного надавали звіт раді, народним зборам або іншому вищому державному органу. У винятковому порядку послами могли виступати й іноземці. Держава постачала послів грошима, продовольством і засобами пересування, а також іншим майном, але це було необов'язковим. Звичайна винагорода послам носила символічний характер. Наприклад, в Афінах члени посольства одержували в день одну драхму, що рівнялося платі легкоозброєного воїна. Тому послам доводилося брати видатки на свій кошт. Перед відправленнням послам вручалися особливі грамоти — дипломи.
У період виконання своєї місії посли були недоторканні. Дана норма була загальновизнаною всіма стародавніми державами, і її порушення вважалося неприпустимим. Порушення розглядалося як ворожий акт. Якщо на посла держави був зроблений напад або він був ображений, то держава, представником якої був посол, могла зажадати видачу винних.
Посли користувалися різними почесними знаками уваги: вони запрошувалися на врочисті прийоми та обіди, одержували почесні місця під час процесій і видовищ, при здійсненні релігійних обрядів та ін. Послів урочисто представляли народним зборам, але тільки після з'ясування мети їхнього прибуття.
Строк перебування послів в іноземній державі був обмежений, Так, в 446-445 рр. до н.е. афіняни ухвалили, що посли Халкідону можуть пробути в місті не більше 10 днів, у противному випадку їх могли вислати. Саме так учинили спартанці з посольством Андро- нікіда в 392-391 рр. до н.е. Якщо посадові особи держави не були задоволені попередньою бесідою з послами, їх взагалі могли не допустити в столицю поліса.
Від послів відрізнялися глашатаї, або вісники. їхні функції укладалися в передачі письмових або усних послань. Але й вони, як і посли, користувалися недоторканністю. В історії був випадок убивства афінського вісника мегарянами. Народними зборами було ухвалено, «що ворожнеча між Афінами й Мегарами буде вічною й не може бути припиненою шляхом релігійного примирливого акту або шляхом відправлення посла. Усякий мегарянин, що вступив на територію Афін, підлягає страті».
Під війною греки розуміли збройні зіткнення між полісами. Як ми вже відзначали, існував звичай, відповідно до якого війни оголошувалися за допомогою врученням спеціального документа. Греки розрізняли війни законні й незаконні. До законних відносили захист держави від нападу, виконання союзницьких зобов'язань, захист релігійних святинь. Однією з ознак законної війни було її урочисте оголошення. Оголошення війни супротивникові супроводжувалося рядом церемоніальних дій, які носили релігійно-обрядовий характер. До них, зокрема, відносилося жертвопринесення для благополучного переходу під час війни через кордон (діабатерія).
Війна являла собою боротьбу всіх громадян одного поліса із громадянами іншого, тому вбивство мирних жителів, у т.ч. жінок і дітей, уважалося правомірним. В окремих випадках гинули тисячі людей.
У звичаєвому праві стародавніх еллінів існували норми, що обмежували застосування зброї, але їхня кількість була невелика. Основною з них була нейтралізація храмів і інших культових установ. Тому в період загальногрецьких свят установлювалося священне перемир'я. На час Олімпійських і інших загальноеллінських ігор також установлювалося перемир'я. Від цих перемир'їв, що тривали короткий час, відрізнялися загальні перемир'я, на час яких припинялися воєнні дії, але вони не прирівнювалися до укладення мирного договору. Такі перемир'я в основному застосовувалися для відновлення дипломатичних відносин і ведення переговорів. У цей же час посли й глашатаї ходили від однієї держави до іншої для переговорів про те, як може бути скінчена війна. Перемир'я також установлювалися для поховання вбитих.
Переможені народи, яких греки вважали варварами, оберталися в рабство, в інших варіантах до них могло бути застосоване насильницьке переселення. Так зробили Афіни із громадянами Пітідеї в 429 р. до н.е., а через 3 роки Спарта так розрахувалася з мессинцями. Своїх одноплемінників греки не брали в полон, вони їх піддавали катуванням, а потім убивали. Відомий випадок, коли афіняни, захопивши Мілет, умертвили дорослих чоловіків-мілетян, а дітей і жінок перетворили в рабів.
У деяких випадках для вирішення спору греки застосовували обмеження контингенту воюючих шляхом виділення з кожної сторони по рівному числу воїнів, бій між якими вирішував результат війни. В окремих випадках спір вирішувався шляхом єдиноборства.
У ході війни могло відбутися повне скорення ворога, завоювання й, як наслідок, приєднання переможеної держави, яка позбувалася при цьому незалежності. Але здебільшого у війнах між греками справа до цього не доходила, а укладалися мирні договори.
Майно супротивників (як державне, так і особисте) могло бути захоплене й знищене. Найбільш часто піддавалися знищенню й вирубці посіви й маслинові дерева. Це робилося й після укладення миру, перш ніж територія звільнялася від окупаційних військ, що її займали. Заборонено було позбавляти майна громадян союзників, що перебувають на території ворога.
У період воєн широко застосовувалися інститути заручників, контрибуції, нейтралітету, невтручання й ін. Причому стародавні греки вже розрізняли нейтралітет і невтручання. Нейтралітет, на їхню думку, міг мати місце тільки під час війни у сфері зовнішніх відносин. Однак нейтралітет міг застосовуватися й у мирний час у внутрішніх відносинах. Серед зовнішніх і внутрішніх відносин найпоширенішим була відмова від військової й матеріальної допомоги ворогуючим політичним угрупованням за допомогою невтручання. Слід зазначити, що питання про невтручання виникало досить часто, тому що політичне життя в Стародавній Греції було заповнено міжусобною боротьбою.
Порівняно широко було розвинене право міжнародних договорів, яких налічувалося близько 20 типів. Серед них: про мир, про союз, про взаємодопомогу, про ненапад, про кордони, про арбітраж, про торгівлю, про шлюби з іноземцями, про правову допомогу тощо.
Спочатку часті війни й міжусобиці в Стародавній Греції привели до того, що переважали договори, які стосувалися питань укладення миру, союзні договори та ін.
Але вже починаючи з У-ІУ ст. до н.е. предмет їх значно розширився: договори про мир; союзні (оборонні — сімахії, наступальні — зпімахії); про взаємну допомогу й ненапад, кордони й арбітражі; торговельні; про право одружуватися з іноземцями, брати участь у громадських іграх, набувати нерухомість, створювати свої поселення; про особисту свободу, охорону власності й компетенцію судів по спорах між громадянами договірних держав.
Особливе місце займають договори, що регулюють різні аспекти положення й життя іноземних громадян. Це стало своєрідною віхою в розвитку міжнародного права й було досить важливим, оскільки греки довгий час прирівнювали іноземців до ворогів. Але вже починаючи з IV ст. внутрішнє право полісів Стародавньої Греції стало зм'якшуватися, і головну роль у цьому відіграли міжнародні договори.
Поліс, будучи об'єднанням тільки його громадян, довгий період часу не надавав іноземцям (і навіть грекам) ніяких юридичних прав. Тому вони могли бути в будь-який час виселені із країни. Але це правило істотно перешкоджало різним взаєминам між державами. Тому вже в ранній період грецької історії почав складатися інститут проксенів.
На первісному етапі проксенія ґрунтувалася винятково на особистих відносинах і не регулювалася юридичними нормами. Вона скоріше володіла моральним і релігійним потенціалом, і на початку носила взаємний характер. У давньогрецькій державі правом на захист іноземців володів тільки вітчизняний громадянин. Але у подальшому, з розвитком взаємин усе більш необхідною ставала потреба правового й державного регулювання даного інституту. У зв'язку із цим стали виникати внутрішньодержавні юридичні норми, а згодом і укладатися міжнародні договори.
Іноземець за особливі заслуги перед державою міг одержати часткове громадянство (ісполітію). Ісполітія надавала іноземцеві право володіти землею й нерухомістю. Повне громадянство іноземцям могло бути надане тільки у виняткових випадках. Але брати участь у політичному житті поліса для іноземців уважалося неприпустимим у принципі.
У деяких випадках проксени виступали посередниками між зацікавленими державами. До них зверталися посли, і вони забезпечували їхній доступ у народні збори й до відповідних посадових осіб.
Набагато менша увага в міжнародних договорах приділялася питанням режиму території. Відносно переходу території від одного поліса до іншого й установлення державних кордонів, необхідні положення включалися звичайно в мирні договори. Іноді мала місце демаркація кордонів (позначення лінії кордонів на місцевості), здійснювана за допомогою прикордонних стовпів.
2.2.3. Стародавній Рим
У багатовіковій історії Римської держави можна виділити З основних періоди, які мають істотне значення для становлення й розвитку міжнародного права: 1) до кінця Пунічних воєн; 2) від їхнього закінчення й до III ст. н.е.; 3) період пізньої Римської імперії (до VI ст. н.е.).
Істотні розбіжності в підході до сутності й завдань міжнародного права й особливо до поняття й практичного визнання його суб'єктів виходили з їх політичної й військової сили. У зв'язку із цим у перший із зазначених періодів Рим широко визнавав принцип незалежності всіх держав, у другому періоді свого розвитку — заперечував його, у третьому він був змушений повернутися до вихідних позицій і визнати незалежними варварів, з якими Рим довгі сторіччя не визнавав взагалі ніяких юридичних відносин.
Населення Давнього Риму становили дві основні групи: 1) патриції (громадяни Риму); 2) плебеї.
Патриції ділилися на 3 племені, кожне з яких складалося зі 100 родів. Сукупність 10 родів утворювала курію. Курії у свою чергу утворювали загальні народні збори римської громади.
Загальні народні збори римської громади були наділені правом приймати або відхиляти запропоновані законопроекти, призначати вищих посадових осіб римської держави. Вони також являли собою вищу апеляційну інстанцію при вирішенні питань, що стосуються страти, оголошували війну.
Безпосереднє керування державою, розробка законопроектів і укладення миру здійснювалися Сенатом, у який входили старійшини всіх 300 родів. Останні були потомственною аристократією всієї римської громади.
Плебеї стояли поза племінною організацією й не могли брати участь у керуванні громадою. Вони займалися землеробством, ремеслом, торгівлею. Плебеї були вільними, несли військову службу й платили податок нарівні з патриціями. Зосередивши у своїх руках торговельне й промислове багатство, плебеї вважали принизливим займатися якою-небудь іншою справою, крім землеробства, політичної діяльності й військової служби.
Надалі був зроблений розподіл громадян по майнових розрядах, яких налічувалося п'ять. Перший розряд становили патриції й плебеї, майно яких оцінювалося в 100 000 асів (ас — дрібна давньоримська монета). До другого відносили громадян, майно яких оцінювалося в 75 000 асів, до третього — в 50 000 асів. В особливий розряд були віднесені т.зв. вершники, вартість їхнього майна перевищувала 100 000 асів.
У IV ст. Рим був розбитий на 4 територіальні округи — триби, кожна з них мала певні політичні права й самоврядування. Старі роди й курії поступово втрачали своє значення, залишаючи в минулому первіснообщинний лад.
Головним органом влади Римської республіки, як відзначалося, був Сенат. Кількість сенаторів рівнялася кількості родів — 300 чоловік. Сенаторів призначали особливо уповноважені особи, які обиралися загальними народними зборами. У своїй більшості призначення сенаторів було довічним. Необхідна вимога містилася в тому, щоб сенатор походив з родової сім'ї, був багатий і до цього займав який-небудь важливий пост.
Уперше римське право кодифікувалося в середині V ст. до н.е. і називалося «Законом XII таблиць». Закон XII таблиць протягом багатьох століть був основним джерелом публічного й приватного права. Він чітко розділяв речі на 2 категорії. До 1-ї категорії відносилися земля, раби, худоба, а до 2-ї — всі інші речі. Закон XII таблиць узаконював боргове рабство, що відрізнялося крайньою суворістю. Складався своєрідний договір наймання, де засобом забезпечення був сам боржник, його «м'ясо й кров». Борг у Римі називався нексумом (кабалою). Але в 326 р. до н.е. правляча верхівка Риму скасувала боргове рабство. І саме з цього часу боржник відповідав тільки своїм майном.
Як ми вже відзначали, позиції Риму у сфері основних положень міжнародного права багато в чому залежали від його міжнародного становища. До кінця Пунічних воєн Рим визнавав правосуб'єктність, і отже, незалежність всіх держав. Досягши значних перемог у Пунічних війнах III—II ст. до н.е. і перетворившись у державу світового значення, Рим перестав рахуватися з усіма навколишніми державами і їхньою міжнародною правосуб'єктністю. Однак, починаючи із III ст. н.е., коли Римська імперія почала втрачати свій вплив, вона стала визнавати правосуб'єктність тих, кого не визнавала в період свого розквіту.
Серйозного розвитку в Римі досягло посольське право й особливо його процедурна (процесуальна) частина (церемонії, ритуали й т.д.), принципи недоторканності послів, дотримання даного слова, що вело до зміцнення принципу «pacta sunt servanda», і практика ратифікації міжнародних договорів Народними зборами, Сенатом, а надалі імператором.
Римляни вважали, що ведення зовнішніх зносин повинні здійснювати особи й державні органи, що володіють вищою владою. Спочатку це були царі, потім Сенат і загальні Народні збори, а пізніше — диктатори. У підсумку це право було передано імператорам.
У республіканському Римі послів приймав Сенат, він проводив із ними всі попередні переговори, розглядав питання про оголошення війни й укладення миру. Але останнє слово залишалося за Народними зборами.
Процедура прийому послів і ведення переговорів була розроблена
|