|
|
Скачати 13.36 Mb.
|
|
Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права. Сам процес входження норм міжнародного права в національне законодавство називається імплементацією. Засоби входження іменуються трансформацією. У широкому тлумаченні трансформація, на думку P.A. Мюллерсона, є «засобом здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нормативних актів (законів, актів ратифікації і публікації міжнародних договорів, адміністративних постанов, розпоряджень і т.п.) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов'язання або в інтересах використання нею своєї міжнародної правомочності». Таким чином, норма міжнародного права не перетворюється, вона зберігає свій статус. А от її змісту, правилу поводження надається статус норми національного права. Власне, як відзначає 1.1. Лукашук, мова йде про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права. Трансформація може бути загальною й індивідуальною. При загальній трансформації держава встановлює, що всі або тільки визначені види прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною національного права країни. При індивідуальній трансформації необхідно в кожному випадку вводити міжнародні норми в національне право країни спеціальним актом. У деяких країнах, наприклад, у Великій Британії, щодо звичаєвого міжнародного права застосовується загальна трансформація, а щодо договорів — індивідуальна. В Україні до міжнародних договорів застосовується індивідуальна трансформація (Верховною Радою України видається спеціальний закон про ратифікацію). У доктрині міжнародного права розрізняють декілька засобів трансформації: а) пряму рецепцію — коли норма міжнародного права без зміни запозичується національним законодавством; має місце в Україні (див., наприклад, ст. 9 Конституції України). Нерідко цей засіб іменується інкорпорацією, тобто включенням; б) бланкетну рецепцію — коли норма міжнародного права не запозичується, але на неї робиться відповідне посилання (див., наприклад, ст. 18 Конституції України); в) власне трансформацію — коли норма міжнародного права змінюється шляхом створення словесної національної транскрипції (перекладається іншою мовою) і закріплюється в національному нормативному акті, але її смислове значення при цьому не зазнає значних змін. З посиленням інтеграційних процесів у Європі, точно позначеним визначенням входження України до Європейського Союзу (ЄС) в якості стратегічної мети зовнішньої політики нашої держави, актуалізується проблема основних способів європейської правової інтеграції. На основі тлумачення європейської правової інтеграції як процесу об'єднання й взаємного пристосування національних правових систем можна виділити такі основні його стадії:
Ефективність правової інтеграції багато в чому залежить від способів, використовуваних державами на зазначених стадіях. Варто вказати, що в останні роки під впливом інтеграційних тенденцій, що набирають силу в усьому світі й особливо в Європі й на Американському континенті, у науковий оборот став уводитися термін апроксимація — заміна одних нормативно-правових актів іншими, у тому або іншому значенні близькими до вихідного. Цей термін запозичений із природознавчих наук і часто більш точно може характеризувати процес «наближення», у контексті гармонізації. Поняття «гармонізація» рівною мірою відноситься як до національного права, так і до міжнародного права. В останньому випадку мова може йти скоріше про гармонізацію правових систем держав. Структуровані на галузі, інститути, норми права, вони являють собою складні системи, елементи яких рідко виявляють повну гармонію. Домогтися погодженості, стрункості, як мінімум несуперечності, у системі права й найбільш формалізованої його частині, у законодавствах держав, є головною метою й дуже складним завданням. На сьогодні питання про гармонізацію вирішується відразу на декількох рівнях і безліччю прийомів. Розрізняють кілька принципових рівнів гармонізації позитивного права. Нижчим є рівень узгодження елементів норми в межах самої правової системи; у межах одного акта по ряду ознак на основі вимог юридичної техніки; у межах блоку (пакета) нормативних актів, зв'язаних одним предметом правового регулювання. Проблеми гармонізації виникають і при узгодженні норм у межах різних галузей права, а також у співвідношенні правових норм приватноправового й публічно-правового характеру, що вимагає більш гнучкої взаємодії галузей права. Накопичується великий досвід гармонізації в України із законодавством країн Ради Європи й СНД. Тут активно реалізується досвід рамкових, модельних законів і інших прийомів, що впливають на склад і зміст відносин зацікавлених сторін. Практика пропонує безліч прийомів гармонізації й синхронного розвитку різних форм правового будівництва. До них відносяться: а) гармонізація й зближення національних законодавств держав; б) уніфікація правових рішень (прийняття ідентичних рішень) з низки загальних проблем; в) прийняття загальних нормативно-правових актів; г) прийняття основ законодавства по предметах спільного ведення. Важливою методологічною основою необхідності гармонізації законодавства України з міжнародним правом є частина 1 ст. 9 Конституції України, що передбачає, що всі діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких для України дана Верховною Радою України, є частиною її національного законодавства. Крім того, тут же, в частині 2 ст. 9, передбачається, що укладання міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливе тільки після внесення відповідних змін до неї. Аналізуючи зміст цієї конституційної норми, важливо відзначити, що її церша частина дає можливість збагатити зміст національного законодавства України нормами й принципами, які уніфіковані й закріплені в міжнародних договорах і відображають досягнення світової цивілізації в міжнародному праві. Наведений вище зміст ст. 9 Конституції України дає змогу вважати міжнародні договори не тільки джерелом міжнародного права, але й джерелом права України. Включення до Конституції України положення про дію міжнародних договорів як частини національного законодавства, сприяє зміцненню суверенних прав України й підвищує її авторитет у світі як держави, що стала на демократичний шлях розвитку, й у зовнішній сфері своєї діяльності. Разом з тим, слід зазначити, що конституції ряду держав взагалі обходять питання про включення міжнародно-правових норм у національне законодавство (Білорусь, Молдова, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Швеція, Узбекистан, Японія), що не заважає займати їм гідне місце в ряду демократичних держав. В Україні, однак, це питання набуває достатньої гостроти. Систематичне тлумачення положень ст. 9 Конституції України свідчить, що міжнародні договори можуть стати частиною національного законодавства тільки при дотриманні певної умовд, а саме, тільки ті, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України. Слід зазначити, що в чинному законодавстві України є відсутньою чіткість у використанні способів європейської правової інтеграції. Так відповідно до ст. 51 Угоди про партнерство й співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами і їхніми державами-членами, підписаної в Люксембурзі 16 червня 1994 року й ратифікованої Верховною Радою України 10 листопада 1994 року, «важливою умовою для укріплення економічних зв'язків між Україною й Співтовариством є зближення існуючого й майбутнього законодавства'України із законодавством Співтовариств». В Указі Президента ^країни від 11 червня 1998 року «Про затвердження Стратегії інтеграції України в Європейський Союз» визначається, що зближення національного законодавства буде відбуватися шляхом адаптацій законодавства України до законодавства ЄС. У ст. 2 Постанови Кабінету Міністрів України відібсерпня 1999 року «Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» вказується, що адаптація законодавства містить у собі три етапи, завершальним серед яких варто вважати підготовку розширеної програми гармонізації законодавства України із законодавством ЄС. Слід зазначити, що така плутанина не є навмисною, вона лише свідчить про достатню складність сприйняття норм європейського права національним законодавством. Однак вважаємо за необхідне відзначити, що зближення, гармонізація, адаптація, уніфікація законодавства, модельна правотворчість, відрізняються по формах і методах правового регулювання, а також за результатами, на досягнення яких спрямований кожний із цих процесів. Звідси, під зближенням законодавства необхідно розуміти загальний курс держав на визначення загальних напрямків погодженого розвитку національних законодавств, на подолання правових розбіжностей і розробку загальних правових рішень (Ю.А. Тихо- миров). Поняття «зближення законодавства» також може бути використане поряд або замість поняття гармонізації. Такий висновок можна зробити з аналізу положень Договору між Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Киргизькою Республікою й Російською Федерацією про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній галузях, у якому цілі зближення й гармонізації законодавства є ідентичними. Багато хто з фахівців-міжнародників, у тому числі й західних, думають, що поняття зближення законодавства виступає синонімом поняття апроксимація, що є одним з видів діяльності ЄС і означає зближення законодавств членів ЄС із законодавством власне ЄС, що складає невід'ємну частину становлення й розвитку Спільного ринку Співтовариства. 'Має місце й ототожнення гармонізації з уніфікацією. Однак більшість фахівців вважають, що ці поняття є різними по своєму змісту. Уніфікація законодавства є більш широким поняттям і означає процес введення в національні правові системи однакових (подібних) юридичних норм із метою їхнього зближення й адаптації. Основним способом її реалізації є міжнародні договори, у яких формулюються приписи, що підлягають у незмінному варіанті включенню в національні правові системи. Виділяються певні форми правової уніфікації, що: а) по своєму предметному вмісту може бути:
б) по цілям і обсягу визначають:
На відміну від уніфікації, при гармонізації міжнародний договір зобов'язує держави створити відповідні норми, які б відповідали загальним положенням договору, не нав'язуючи їм жорстко уніфікованого шаблону. Тобто при гармонізації законодавства має місце процес цілеспрямованого зближення законодавства держав шляхом усунення протиріч і формування мінімальних правових стандартів за допомогою лише затвердження загальних правових принципів. Виходячи з вищевикладеного, можна виділити ряд організаційно- правових форм гармонізації: а) укладання міжнародно-правових договорів, у рамках яких установлюються взаємні зобов'язання держав-учасниць; б) членство держав у міжнародних організаціях, у рамках яких також розробляються й приймаються міжнародні договори; в) членство держав у міждержавних об'єднаннях (Європейський Союз, Рада Європи, СНД, ГУАМ і ін.), правовий статус яких передбачає певні межі гармонізації законодавств держав-учасників. Варто звернути увагу на те, що формування й виділення указаних способів європейської правової інтеграції насамперед обумовлюється потребами міжнародної практики. Саме ці способи на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин, у своїй сукупності, найбільш яскраво ілюструють характер взаємодії й взаємозв'язку між національним і міжнародним правом, національними й міждержавними правовими системами. Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних відносин і дипломатії. Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжнародне право. Вони можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб'єктами різних держав і міжнародними суб'єктами, у тому числі такими, що не є суб'єктами міжнародного права. Під міжнародними відносинами розуміють сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових, соціальних, культурних та інших зв'язків між державами, основними соціальними, економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто між народами в широкому тлумаченні цього слова. Основними рисами міжнародних відносин є:
Отже, можна стверджувати, що міжнародні відносини у III тисячолітті стають усе більш універсальними, різноманітними, все- обіймаючими, рівнообов'язковими для всіх суб'єктів міжнародного права. Міжнародні відносини частіше всього виявляються зовні в таких видах:
Міжнародні відносини стають міжнародно-правовими відносинами в результаті угод (укладання договорів або усних угод) між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку. Практичне втілення міжнародно-правові відносини знаходять у дипломатії. Дипломатією називають сукупність прийомів і методів реалізації зовнішньої політики держав та інших суб'єктів міжнародного права, за допомогою яких: а) реалізується зовнішньополітична програма конкретної держави; б) реалізуються статутні завдання й функції міжнародної організації; в) реалізуються на практиці норми міжнародного права. 1.2. Особливості міжнародного права Міжнародне право відрізняється від усіх інших правових систем предметом і методами правового регулювання, об'єктом і суб'єктами права, а також засобом нормотворення і забезпеченням виконання приписів міжнародно-правових норм. Предметом регулювання міжнародного права є політичні, економічні й інші відносини між державами, які відрізняються за своєю природою, характером, внутрішнім устроєм, територією, населенням і між іншими суб'єктами міжнародного права. Таким чином, міжнародне право регулює суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компетенції кожної конкретної держави, так і її територіальних меж. Має відмінності і метод правового регулювання, використовуваний у міжнародному публічному праві. В основному тут застосовується імперативний метод правового регулювання суспільних відносин, який зумовлений насамперед їх суб'єктним складом і полягає в обов'язковому виконанні розпоряджень, передбачених нормами міжнародного права. Особливість суб'єктів міжнародного права виявляється насамперед у передустановленості їх персоніфікованого (названого, пойменованого) переліку, що є остаточним і не підлягає розширенню. Якщо у внутрішньодержавному праві суб'єкт — це носій прав і обов'язків, то суб'єкт міжнародного права — це носій міжнародних прав і обов'язків. Суб'єктами міжнародного права є: а) держави; б) нації і народи, що борються за своє національне визволення (більш детально — ті, що борються за свободу, незалежність і створення власної державності); в) міжнародні організації; г) державоподібні суб'єкти. Серед самих суб'єктів міжнародного публічного права головне і визначальне місце належить суверенним державам, що виступають основними суб'єктами міжнародного права. Саме від їх діяльності на міжнародній арені залежать стабільне існування і функціонування всієї міжнародної системи в цілому, збереження сформованої системи міжнародних відносин і ефективність самого міжнародного права. Адже тільки держави, діючи в рамках міжнародно-правових норм, мають реальну силу і можливості щодо забезпечення миру і міжнародної безпеки, у тому числі й стосовно примусового забезпечення дотримання і виконання всіма суб'єктами міжнародного права своїх зобов'язань. Більш докладно характеристики й особливості суб'єктів міжнародного права будуть розглянуті нижче. Рсобливість об'єктів міжнародного права полягає в тому, що до них належить усе те, через що держави й інші суб'єкти міжнародного права вступають у правовідносини між собою на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Таким чином, об'єктами міжнародного права є конкретні матеріальні і нематеріальні блага, що не належать безпосередньо до внутрішньої компетенції держави і можуть виходити за межі державної території. Причому слід мати на увазі, що тільки держави вправі вступати в будь-які правовідносини (визначати будь-який об'єкт взаємовідносин), які вони вважають необхідними і вигідними для себе. Єдиним обмеженням для держав у цьому плані може бути пряма заборона якогось об'єкта міжнародним правом (наприклад, не можуть бути об'єктом продажу жінки і діти, вирішення спорів між державами за допомогою оголошення війни і т.д.). Об'єктами міжнародно-правових відносин можуть бути:
Територія дуже часто є об'єктом міжнародно-правових відносин, особливо після закінчення війн, наприклад, у мирних договорах. Дії можуть бути об'єктом у найрізноманітніших правовідносинах, наприклад, у пактах про взаємодопомогу і союзні договори. Утримування від дій також є об'єктом міжнародно-правових відносин, наприклад, у пактах про ненапад, про нейтралітет, про закони і звичаї війни. Слід, однак, мати на увазі, що об'єкт міжнародно-правових відносин, коли він виражається в дії або утримуванні від дії, має бути правомірним, тобто не повинен суперечити принципам і нормам міжнародного права. Наприклад, втручання у внутрішні справи держав не може бути об'єктом міжнародно-правових відносин, тому що воно заборонено самим міжнародним правом, зокрема Статутом ООН. Засоби створення і забезпечення виконання чинних норм міжнародного права також мають свої особливості Засоби створення норм міжнародного права мають координаційний характер, тобто норми міжнародного права створюються самими суб'єктами міжнародного права в результаті взаємних компромісів і поступок, що приводять до угоди з тих або інших питань міжнародних відносин. > Тому норми міжнародного права є результатом узгодження воль держав. Слід мати на увазі, що процес узгодження воль держав або інших суб'єктів міжнародного права — це специфічний процес, який необхідно відрізняти, але не відривати від інших процесів, що відбуваються у світовій системі і навколишньому середовищі (основні аспекти узгодження волі держав будуть розглянуті нижче). Особливість порядку примусу до дотримання норм міжнародного права полягає в передбаченні в таких нормах можливості застосування примусових заходів для забезпечення їх беззаперечного дотримання. Такий примус здійснюється самими суб'єктами міжнародного права, як правило, державами, на основі чинних міжнародно-правових норм і в рамках відповідних міжнародних договорів. Примус для дотримання норм міжнародного права здійснюється у формі індивідуальних або колективних (групових):
Якщо в основу правомірності репресалій покладено обов'язок держави, що має намір звернутися до них, використовувати для цього мирну процедуру відшкодування збитку, заподіяного їй правопорушенням, то реторсії мають на меті відновлення принципу взаємності у відносинах відповідних держав. Слід мати на увазі, що міжнародне право забороняє збройні, тобто пов'язані з застосуванням сили репресалії. Лише відмова держави-порушниці від мирної процедури відшкодування збитку або від виконання рішення, прийнятого внаслідок застосування такої процедури, дає правомірну можливість для звернення до таких репресалій. Причому заходи, використовувані як такі, мають бути пропорційні (домірні) правопорушенню, яке викликало їх, і підлягають припиненню з моменту відновлення положення, що йому передувало. Вимоги домірності й адекватності ставлять і до реторсій. Причому дотримання принципу домірності, а також категорична вимога незастосування військової сили були висловлені Комісією з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права ООН при розробленні проекту міжнародної Конвенції про відповідальність держав. 1.3. Міжнародне право та міжнародна система Міжнародне право — це самостійна, відмінна від національних правових систем конкретних держав система права. Міжнародне право функціонуєв міжнародній системі, будучи її нормативною підсистемою. Міжнародна система охоплює міжнародні (міждержавні) організації, різноманітні об'єднання держав (рух неприєднання, група 77 та інші), нації і народи, що борються за незалежність. Міжнародна система містить не тільки зазначені суб'єкти, а й відносини між ними (міжнародні відносини у вузькому значенні слова), міжнародно-правові й інші соціальні норми (норми міжнародної моралі, міжнародної ввічливості, міжнародні звичаї), а також взаємодії між усіма компонентами міжнародної системи і між нею та її компонентами. Своєрідність міжнародної системи полягає в тому, що головні її компоненти — держави — лише частково інтегровані в ній. Вони існують і функціонують насамперед як самостійні системи — суверенні держави. Водночас кожна з них має різноманітні і постійні зв'язки з іншими державами й у цьому плані є інтегральним компонентом міжнародної системи, причому ступінь такої інтеграції в різних міжнародних системах неоднаковий. Міжнародних систем дуже багато. Насамперед існує загальна міжнародна система, що охоплює всіх суб'єктів, усі відносини між ними і всі інші компоненти. Але поряд із цим є універсальні, функціональні системи — такі, наприклад, як система міжнародних економічних відносин. Крім того, є значна кількість локальних міжнародних систем різного характеру, зокрема система Європейських Економічних Співтовариств. Основні риси сучасної загальної міжнародної системи визначаються також науково-технічним прогресом (НТП). НТП впливає на міжнародну систему і міжнародне право: — як безпосередньо, розширюючи сферу відносин між державами й, отже, сферу міжнародної системи і міжнародного права (наприклад, поява міжнародного космічного, міжнародного екологічного права);
На сучасному етапі розвитку НТП унаслідок накопичення ядерної зброї та інших засобів масового знищення, загострення світової екологічної кризи вперше виникає ряд глобальних проблем, від вирішення яких залежить подальше існування людської цивілізації. Це насамперед збереження миру й усунення загрози світового термоядерного конфлікту, охорона навколишнього середовища, боротьба з голодом і наслідками економічної кризи, використання Світового океану, міжнародні енергетичні проблеми тощо. У процесі визначення і вирішення цих проблем сучасне міжнародне право відіграє найважливішу інтегративну і координаційну роль. 1.4. Основні риси сучасного міжнародного права Час виникнення сучасного міжнародного права є дискусійним питанням. Радянська іпкола міжнародного права вела відлік із моменту Великої Жовтневої соціалістичної революції. Представники західної школи міжнародного права вважають, що сучасне міжнародне право бере свій початок із часу закінчення Першої світової війни і підписання системи Версальських договорів у 1919 році. Існує і третя точка зору. Її представники переконані, що такий відлік необхідно вести з моменту створення в 1945 році ООН. Незважаючи на розбіжності в підходах до вирішення цього питання, переважна кількість учених-міжнародників сходяться в тому, що основними рисами сучасного міжнародного права є:
1.5. Глобалізація і глобальні проблеми виживання людської цивілізації Наука про глобальний світ і його проблеми (глобалістика) — один з молодих напрямків сучасної політичної науки, хоча початок їй було покладено, по суті, ще в середині 20-х років XX століття. Саме тоді російський учений В.О. Базаров (Руднєв) розробив проблемно-цільовий підхід до прогнозування майбутнього нашої планети, який через піввіку був покладений західними футурологами в основу нового наукового напрямку — вивчення глобальних проблем сучасності. У колишньому СРСР інтерес до цієї галузі знань то загострювався, то загасав, а на початку 90-х років XX століття, уже після розвалу СРСР, набув сталого характеру. Як інтегральна, міждисциплінарна наука глобалістика увібрала в себе дуже багато чого від політології, соціології, культурології, філософії. Однак на відміну від цих наук, у неї є свій підхід до досліджуваних проблем, свій ракурс, під яким вона їх розглядає. Можна виділити три особливості глобалістики як наукової дисципліни:
Таким чином, у центрі уваги сучасної глобалістики — антропогенні (людські) проблеми планетарного масштабу, з якими зіткнулася людська цивілізація на рубежі століть і тисячоліть: екологічна, енергетична, продовольча, демографічна й ін. Всі вони виникли не раптом, а мають яскраво виражений історичний характер і є результатом об'єктивного розвитку суспільства. З багатьма з них людина стикалася й раніше. Не випадково деякі дослідники одним із перших глобалістів світу називають англійського священика Т. Мальтуса, що обґрунтував демографічну проблему вже на початку XIX століття. Є, однак, істотні розбіжності в тому, як впливали ці проблеми на людство в період його розвитку. У минулому вони загрожували тільки окремим народам або регіонам. Наприклад, загибель Шумеру або античного світу практично не відбилася на китайській цивілізації, що автаркувалася від навколишнього світу за Великою китайською стіною. Сучасні ж кризи охоплюють, як правило, весь світ, усі форми й сфери життєдіяльності людини. У цей час, відповідно до загального визнання більшості фахівців, глобальними можна вважати такі проблеми:
Крім цих глобальних проблем, що стали вже традиційними, до їхнього переліку в останні роки додалися такі, як запобігання поширенню наркотиків, проблеми науки й науково-технічного прогресу, розвитку самої людини, соціально-політичних змін глобального масштабу та цілий ряд інших. Можна визначити такі класифікаційні ознаки, характерні риси й специфічні особливості явищ, що розуміються як глобальні проблеми виживання людської цивілізації:
Слід зазначити, що деякими вченими називається понад 20 глобальних проблем (А. Габю, Е. Фонтела), які існують нині. Звичайно виділяють такі групи проблем, що мають синергетичний (погоджений) характер:
Із вищевказаного видно, що до глобальних прийнято відносити загальнопланетарні проблеми, які, зачіпаючи інтереси людства, вимагають для свого вирішення зусиль усього світового співтовариства. Всі вони разом й кожна окремо породжені комплексом специфічних причин, які обумовлені особливістю розвитку продуктивних сил, географічного середовища, природно-кліматичними умовами, рівнем прогресу техніки й іншими різноманітними причинами. Кожна із глобальних проблем, що має системний і багаторівневий характер, у свою чергу може бути розділена на цілу систему проблем і своєрідних завдань-рівнів, ідентифікація й виділення яких указує на їхню множинність і складність. Переконливим прикладом щодо цього виступає, наприклад, глобальна екологічна проблема. У ній можна виділити такі основні аспекти:
Певною новизною характеризується позиція французького дослідника Ж.-Ф. Рішара, який пропонує виділити два десятки проблем, які варто вважати споконвіку глобальними. Обліково він відносить їх до трьох категорій:
Таким чином, можна констатувати, що глобальні проблеми, виступаючи як особливий, специфічний і домінуючий види соціальних проблем планетарного масштабу, у цей час набули надзвичайну гостроту, вони загрожують усьому людству, а отже, вимагають для свого вирішення об'єднаних зусиль усього світового співтовариства. Іншою їхньою особливістю виступає, як ми вже відзначали, тісний взаємозв'язок. Тобто практично жодна із загальновизнаних глобальних проблем не існує сама по собі, у сукупності вони становлять досить складну систему негативних факторів, які системно ж івпливають на людство. Із цієї причини їхнє вирішення є надзвичайно утрудненим, оскільки вимагає відповідного комплексного підходу. Звідси представляється, що успіх у вирішенні таких глобальних проблем може бути досягнутий лише в результаті активного співробітництва держав і взаємодії багатьох соціальних факторів. Обставиною, що ускладнює таке вирішення, є й те, що практично не існує способів вирішення тієї або іншої проблеми раз і назавжди. Вирішення однієї з них неминуче призводить до появи нових, не менш хворобливих. У такий спосіб ці проблеми «висять» якдамоклів меч над людством, і ще невідомо, що буде для нього кращим — їхнє радикальне вирішення або обрання еволюційного підходу. Так, наприклад, по оцінці багатьох фахівців, світова продовольча проблема може бути відносно успішно вирішеною за допомогою біотехнологій, однак при цьому світ зіткнеться із цілим букетом досить неприємних наслідків: генетичною однаковістю, зникненням цілих галузей традиційного господарства, зростанням безробіття й т.п. Вирішення демографічної проблеми у світі, що розвиваєтеся, пов'язують із політикою обмеження народжуваності, однак саме така політика веде в перспективі до руйнування вікового демографічного балансу, «старіння» людства, а отже, до вповільнення темпів економічного розвитку держав, появи складних соціальних проблем. Можна по-різному ставитися до глобалізації і її наслідків. Безперечним є лише те, що національно-державні форми людської організації усе більше втрачають свою самодостатність і привабливість. На наших очах формується якісно новий взаємозалежний і взаємоуразливий світ. Особливо чітко таке відчуття з'явилося в дні вересневої трагедії 2001 року в СІЛА. Найсильніша держава світу виявилася не в змозі протистояти купці фанатиків-терористів. Звичайно ж, події 11 вересня 2001 року ще довго будуть як предметом відвертих політичних спекуляцій, так і скрупульозного наукового аналізу, але навряд чи варто сумніватися в тому, що головний висновок уже зроблений. Світ змінився. Кілька трагічних хвилин у Вашингтоні й Нью-Йорку змінили його більше, ніж всі останні десятиліття. Американська трагедія, здавалося б, дає супротивникам глобалізації ще один безперечний аргумент їхньої правоти. Конфлікт цивілізацій, про який з великим скепсисом говорили в останні роки аналітики, після терористичних акцій у Нью-Йорку й Вашингтоні раптом зовсім зненацька набув цілком реальних рис. Це виявилося насамперед у тому, що дивлячись на екрани телевізорів, де розгорталася людська драма, мільйони людей плакали, у той час як інші мільйони аплодували. Саудівський король Фахд, єгипетський президент Хосні Мубарак, палестинський лідер Ясір Арафат, політичні лідери Пакистану й інших ісламських країн заявляють про своє обурення злочином терористів, а власники кафе й закусочних у палестинських містах на західному березі ріки Йордан і в секторі Газа пригощають безкоштовно всіх бажаючих. Таким чином, американська трагедія, безумовно, поділила світ на два конфронтуючі табори. Було б нерозумним цього не бачити. Але ще більш нерозумно було б робити на цій підставі висновок про те, що людство дійсно стоїть на порозі цивілізаційного конфлікту. Не можна забувати, що антиамериканський синдром є характерним не тільки для прихильників ісламу, ного розділяє чимала частина європейців, у тому числі й наших співгромадян. Конфлікт у наявності, але конфлікт різних полюсів цивілізацій. Міжнародний тероризм, перетворившись в одну з небезпечних по своїх масштабах і наслідках суспільно-політичних і моральних проблем, виявив себе як крайня форма вираження соціального, етнічного, релігійного радикалі зму й екстремізму, він не схильний зупинятися ні перед чим для досягнення своїх цілей. Тероризм і екстремізм у будь-яких їхніх проявах усе більше загрожують безпеці багатьох країн і їхніх громадян, тягнуть за собою величезні політичні, економічні й моральні втрати. В останні десятиліття тероризм інтернаціоналізувався. Заявили про себе міжнародні й транснаціональні угруггування, посилилася взаємодія між алжирськими і європейськими, чеченськими й афганськими терористичними організаціями. Найнебезпечнішим це явище стає тоді, коли воно ініціюється, створюється й підтримується державними режимами диктаторського й сепаратистського типів. За останніх 40 років під егідою ООН прийнято більше десяткауні- версальних конвенцій і протоколів про боротьбу з різними формами тероризму на суші, на морі й у повітрі. Розроблено основні принципи міжнародного співробітництва в боротьбі з тероризмом. Проблеми боротьби з тероризмом регулярно обговорюються на зустрічах глав держав і урядів. І все-таки, проблема далека від її вирішення. Сплескові тероризму, особливо в нестабільних регіонах, сприяє руйнування старих глобальних і регіональних структур міжнародної безпеки, що були властивими колишній схемі біполярного світу. Механізми державного, регіонального й міжнародного контролю за процесами, що відбуваються у світі, все частіше дають збої. Ця обставина вимагає консолідації зусиль усього світового співтовариства держав. Усе більше фахівців наполегливо виділяють ще одну глобальну проблему — кризу сучасної системи освіти. Усвідомлення глобальності цього явища, що вразило як розвинені країни, так і країни, що розвиваються, відбулося вже на початку 70-х років XX століття. З цього часу ситуація хоча й змінилася на краще, але не втратила своєї гостроти. Можна сказати, що у світі в цілому склалася така ситуація, що саме від розвитку освіти в майбутньому залежить доля цивілізації. Слід зазначити, що форми прояву всесвітньої кризи освіти в різних країнах різні. Для країн, що розвиваються, актуальною є проблема доступу до освіти (близько мільярда людей її взагалі не мають). Серйозні протиріччя в системі освіти існують у розвинених країнах: консерватизм традиційних систем освіти, відставання їх від запитів сучасного життя; недемократичність; нездатність адаптації до масштабів і темпів соціальних змін. Примітними є факти на прикладі СІЛА: мільйони американців, точніше від 23 до 84 млн, є функціонально неграмотними; близько 25 млн дорослих американців не настільки добре читають, щоб зрозуміти зміст попередження на флаконі з ліками, а 22% дорослих не можуть правильно написати адресу на конверті. Масштабність проблеми реформування освіти була визнана й учасниками загальноєвропейської наукової конференції «Європейська програма змін у вищій освіті в XXI столітті», яка відбулася в 1997 році в Палермо (Італія). Як відзначалося на конференції, проблема освіти зачіпає інтереси приблизно 25-30% громадян кожної держави. Все більше число фахівців приходить до усвідомлення незаперечності того факту, що освіта, поряд із проблемами екології, енергетики, харчування й ін., увійшла до числа глобальних проблем людства, що модель освіти XXI століття повинна кардинально трансформуватися й орієнтуватися у своїй основі не на минуле, а на майбутнє людської цивілізації. Головним механізмом освітньої революції повинна стати інформатизація, що забезпечує доступ до інформаційних ресурсів суспільства й надає ефективних засобів їхнього освоєння. Не менш важливою стороною цієї проблеми виступає екологічна освіта, яка покликана сприяти створенню ситуації, при якій економічний розвиток людства не буде суперечити законами природи. Створення нового глобального співтовариства далеке від свого логічного завершення, воно стикається з важко переборними бар'єрами, породженими нерівністю стартових можливостей, культурним різноманіттям людства, фундаментальними розбіжностями в рівні соціально-економічного й політичного розвитку окремих держав і народів, у способі життя, у відношенні до основних проблем буття. Все це несе в собі насіння конфліктів майбутнього, є дуже непростими викликами сучасному людству, відповіді на які ще треба відшукати вченим і політикам, всьому людству. Цьому пошукові, об'єднанню всіх суб'єктів, зацікавлених у вирішенні глобальних проблем, може й буде сприяти міжнародне право як продукт колективного розуму людства, універсальний алгоритм його виживання. 1.6. Міжнародне публічне і міжнародне приватне право Міжнародні відносини не обмежуються тільки міждержавними, міжвладними контактами основних суб'єктів міжнародного права. Відбуваються постійні контакти між фізичними і юридичними особами різноманітних держав, на рівні міжнародних неурядових організацій, регулюються всцїи або національним правом відповідної держави, або нормами міжнародного приватного права. Існує тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права:
Отже, міжнародне приватне право як сукупність норм, що регулюють цивільно-правові відносини, які мають міжнародний характер («ускладнені» іноземним елементом), не повинне суперечити загальновизнаним принципам міжнародного публічного права. Слід також брати до уваги, що міжнародні угоди, які регулюють цивільно-правові відносини (договори у сфері міжнародного приватного права), у багатьох випадках впливають на розвиток міжнародних міждержавних договорів. Розмежування між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом можна провести за різними параметрами:
1.7. Галузі й інститути міжнародного права Система міжнародного права — це об'єктивно існуюча цілісність внутрішньо взаємозалежних елементів:
Існують такі інститути міжнародного права, як інститут міжнародного визнання, інститут правонаступництва стосовно договорів, інститут міжнародної відповідальності й інші. Усі ці елементи системи в різних сполученнях складають галузі міжнародного права, наприклад, галузь морського права, галузь дипломатичного права, галузь права міжнародних договорів та інші. Кожна галузь є самостійною системою, але кожна може вважатися і підсистемою в рамках цілісної, єдиної системи міжнародного права. Література Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. История международного права. — М., 1990. Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударственного и международного права. — К., 1981. Василенко В.А. Основы теории международного права. — К., 1988. Гавердовский A.C. Имплементация норм международного права. —К., 1980. Георгіца А.З., Чикурлій С.О. Міжнародне публічне право: Навчально-методичний посібник. — Чернівці, 2002. Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие, предмет и система международного права /Ю.А. Баскин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М., 1989. Мережко A.A. Введение в философию международного права. Гносеология международного права. — К., 2002. Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве / Отв. ред. В.Н. Денисов, В.И. Евинтов. — К., 1982. Ришар Ж.-Ф. На переломе. Двадцать глобальных проблем — двадцать лет на их решение. — М.: Ладомир, 2006. Суверенітет України і міжнародне право /В.Н. Денисов, В.І. Євін- тов, В.І. Акуленко та ін. — К., 1995. Тункин Г.И. Право и сила в международной системе. — М., 1983. Тункин Г.И. Теория международного права. — М.,1999. Тураев В.А. Глобальные вызовы человечеству. — М., 2002. Тускоз Ж. Міжнародне право. — К., 1998. Уткин А.И. Глобализация: процесс и осмысление. — М., 2001. Ушаков H.A. Правовое регулирование использования силы в международных отношениях. — М., 1997. Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право. Курс вибраних лекцій. — К., 1997. Цыганков П.А. Теория международных отношений. — М., |
| Міжнародне публічне право і міжнародне приватне право, їх значення для міжнародної торгівлі Міжнародна торгівля, як і будь-який інший вид людської діяльності, не може здійснюватися у правовому вакуумі. На сучасному етапі... |
1 Походження терміна «міжнародне право». Визначення поняття «міжнародне... Походження терміна «міжнародне право». Визначення поняття «міжнародне публічне право». Поняття і сутність міжнародного права. Функції... |
| Тематика магістерських робіт з курсу “Міжнародне право” для студентів Міжнародне приватне право в правовій системі держави: сучасні проблеми та тенденції |
ПРОГРАМА КУРСУ Міжнародне публічне право для студентів юридичного факультету Львів 2012 В. А. Гринчак – доцент кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права ЛНУ імені Івана Франка |
| Тематика курсових робіт з курсу “Міжнародне право” для студентів... Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права в сучасному міжнародному праві |
Тематика випускних кваліфікаційних робіт з курсу “Міжнародне право”... Тематика випускних кваліфікаційних робіт з курсу “Міжнародне право” для студентів 4 курсу спеціальності “Міжнародне право ” |
| НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах... Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право |
НАВЧАЛЬНО–НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ Робоча програма з навчальної дисципліни «Міжнародне приватне право» для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» на базі... |
| 1. Міжнародне приватне право: поняття, предмет та система У кожній державі найважливішим регулятором суспільних відносин є право. Праву притаманні такі особливості як система юридичних норм,... |
Право України Підручник Видання друге, перероблене і доповнене Київ Х68 Харитонов Є. О., Старцев O. B. Цивільне іиічно-правових елементів — традиційно державним установам надаються пільги і нерепані,... |