ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ ПАРЛАМЕНТСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО 1999 ББК 67. 9 (4 УКР) 400 3-16
|
|
Скачати 4.68 Mb.
|
|
ПРИРОДА ПРАВА І ЙОГО РОЛЬ У ФУНКЦІОНУВАННІ ДЕРЖАВИ 1. Світоглядні основи праворозуміння (історичний огляд) Плюралізм праворозуміння як відображення плюралізму світоглядних ідей. Розуміння права завжди спиралось на загальне світорозуміння, уявлення про закономірності існування природи і суспільства. Зміни у підходах до філософського осмислення дійсності безпосередньо впливали на поняття права, визначення його джерел і сутності, на оцінку самої можливості його пізнання, ролі і призначення у суспільстві. Філософські питання про співвідношення матерії і свідомості, шляхи розвитку суспільства і творчу роль людини у його перетворенні юридична наука не тільки акумулювала, а й застосовувала у поясненні правових систем. Метафізика і діалектика, раціоналізм і емпіризм, натуралізм і антропологізм, історизм і реалізм, ідеалізм і матеріалізм відбивалися у правових вченнях, відтворювалися у відповідних моделях права. Абсолютне природне право діставало свої ідеї з метафізичного сприйняття світового життя, атомізму Демократа, абсолютної справедливості Арістотєля, раціоналізму Декарта, Спінози, Лейбніца, Локка, Руссо. Утилітаризм Сократа, Бентама, Мілля, доповнений еволюційною моделлю розвитку суспільства Спенсера, законом природного відбору Дарвіна, і навіть відхилення від загальної філософської лінії Вейсмана і Ніцше (про необхідність удосконалення людства як виду) знаходять відгук у філософії права, зокрема в її історичній доктрині. Протягом усього періоду існування цивілізації простежується суперництво, протистояння і навіть боротьба двох течій, шкіл у філософії права — природно-правової та історичної. В основі такого дуалізму права лежать різні підходи до розуміння джерел права, його походження, які, в свою чергу, спирались на загальні філософські вчення. Ідея природного права, яка довгий час розвивалась у формі абсолютного природного права, грунтувалася на переконаності в існуванні загальних і незмінних законів світового життя і людських відносин. Вважалося, що кожна жива істота має природні властивості, які неминуче виявляються у її поведінці, а природний закон є незмінною та універсальною етичною або правовою нормою людської поведінки. Однак, якщо в античному світі джерело природного права — у вічному природному законі (натуралістична концепція), який не може бути встановлений людьми, а має у своїй основі божественний розум і  його силу, у середні віки — у Розумі і Волі Бога, то на початку нового часу раціоналістичне вчення про природне право на основі прогресивної на той час філософії Декарта вбачає таким джерелом самосвідомість і мислення людини, її розум як силу, здатну не тільки встановити нові істини, а й перебудувати світ і суспільний порядок. Натура і властивості людини (у Г. Гроція — устремління до спільності, Т. Гоббса — страх і егоїзм, Б. Спінози — природна сила і самозбереження, X. Томазія — потяг до добробуту, Дж. Локка — природна свобода індивіда, Г. Лейбніца — любов, у Ж. Ж. Руссо — моральна і політична рівність та свобода) визначають абсолютні принципи та державний лад. Норми, вироблені на основі цих властивостей, мають загальнообов'язковий характер, їх слід додержувати у повсякденному житті, вони — орієнтир та імператив для держави.Природно-правове вчення цього періоду має індивідуалістичний, атомістичний і механістичний характер. За визначенням професора М Палієнка, людина у такій природно-правовій філософії «розглядається сама по собі, як абстрактний індивід, ізольована особа, поза всяким впливом середовища та історичних умов»1. Так само уявлялась і держава — як механічне з'єднання індивідів, а індивід та його розум, природні властивості та права розглядались як основа держави. Ідея природного права з новою силою постає у XVII столітті (саме на цей час припадає розробка власне доктрини природного права), її відродження слід розглядати у контексті взаємозв'язку гео-політичних, соціально-екоиомічних зрушень і еволюції нормативно-правових регуляторів у Європі після падіння Римської імперії, згодом — розпаду Франкської держави та утворення на її терені ряду незалежних держав. Досконале римське право було сприйняте спочатку не як «практичне», діюче право (після падіння Римської гмперії на території Європи досить тривалий час використовувалось «варварське право», зокрема, «Салічна правда» (Lex Salica) у Німеччині, кутюми Франції тощо), а через університетську освіту — як ідеальна модель, право належного. Таке право, як зауважує Р. Давід, зосереджувалось не на судовому розгляді, судових процедурах, засобах виконання, а на моделюванні норм, що відповідають справедливості та моралі2. Норми «варварського права», на думку університетських вчених, не відповідали критеріям моралі і справедливості, тому й не користувалися їх прихильністю. Гостра критика недоліків цих норм, з одного боку, і можливості, що відкривалися із систематизацією і подальшим пристосуванням норм римського права до потреб практики — з іншого, сприяли розумінню права, яке не збігалося з фактично існуючими нормами, а було творінням людського розуму. Правом, що відповідало б вимогам саме людського розуму, було визнане римське право. Воно було перероблене, оновлене, систематизоване і у такому вигляді сприйняте як «писаний розум» в Італії та Німеччині, Франції та Іспанії, Португалії, швейцарських кантонах, у Скандинавських країнах та ін. Тобто відродження ідеї природного права значною мірою залежало від способу створення «нового» позитивного права, а також впливу на цей процес університетів як осередків правової науки. Найвище втілення ідея раціоналізму знайшла у вченні І. Канта. Загальний правовий закон, за Кантом, проголошує: вчиняй так, щоб вільний прояв твоєї сваволі сполучався б зі свободою кожного, згідно із загальним законом1. Відповідно й право виводиться не з об'єктивної природи речей та відносин, а із законів розуму, виражених у волі. Основою права визнається автономна воля, а природне право, що належить людині з огляду саме на її людяність, — свободою (тобто здатністю хотіти і діяти згідно з розумом), суміщеною за цим загальним законом зі свободою інших людей. А оскільки право передбачає зовнішнє користування свободою (внутрішнє залишається у віданні моралі2), то гарантованість такого користування Кант вбачає у державному примусі. Держава стає зовнішньою силою щодо права, санкціонуючи у позитивному праві норми чистого розуму (крім природного і позитивного права Кант розрізняє ще й правову категорію справедливості як соціального домагання, не забезпеченого державним примусом3). Природне право виступає моральною основою позитивного права і його кінцевою метою (ідеальною моделлю). Спроба Канта поєднати природне право з позитивним виявилася невдалою. Визнання ним неможливості будь-якого опору державі і державній владі призвело до висновку щодо практичного верховенства позитивного права і повного безсилля права природного. Відтоді природне право стає не безпосереднім регулятором поведінки людини, а еталоном, критерієм, вищою моральною метою. Зазначимо, що незважаючи на недоліки природно-правової доктрини, вона в усі часи була рушійною силою перетворень і революцій: коли відживали історичні форми права, за допомогою природного права обґрунтовувався повий суспільний порядок. Під гаслами природного права тривали північно-американські визвольні війни, французькі революції, знищувалось рабстйо і зруйновувався кріпосний лад. Проте ним послуговувались і для захисту абсолютизму, примусового впровадження казарменого соціалізму і комунізму. Через хибне розуміння сутності людини і потреб людства руйнувалися цивілізації і встановлювалася жорстока тиранія, плюндрувалися здобутки людського розуму і людських рук.   1 Палиенко Н, И. Учение о существе права и правовой связанности государства. -X., 1908. - С. 32. 2 Давид Р. Основные правовые системы современности. - М., 1988. - С.55 - 57. 1 Див.: Кант И, Метафизика нравов : В 6 т. 2 Там само. - С 139. 3 Там само. - С. 143. М., 1965. - Т. 4, ч. 2. - С 140.  Паралельно з природно-правовими ідеями, майже з древності (згадаймо софістів з їх практикою абсолютної справедливості та відносності правди і неправди) існує та набуває сили історичний погляд на право, розквіт якого припадає на XIX століття. Саме він на довгий період витісняє із науки ідеї абсолютного природного права (щоправда, відбулось це досить поступово).Філософською основою історичного вчення про право є вчення Й. Гердера, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля про прогресивний процес історичного розвитку. Саме народна свідомість, народне переконання є джерелом права. Вони визначають зміст і обов'язковість права. Воля ж законодавця, за цим вченням, не має ніякого значення, оскільки не впливає на формування права. Однак така точка зору виявилася досить вразливою. З одного боку, простежувався певний збіг такого підходу з поглядами прихильників природно-правової доктрини. І тут, і там право визнавалося незалежним від особи та законодавця, розрізнялися лише джерела права (воля Бога, розум, народний дух). Тут і там право постає як ідеальні правові норми, законодавець повинен тільки викласти їх належним чином на папері. Розбіжності виявляються лише у методі пізнання права: природно-правове вчення виводить його шляхом умовиводів, а історичне — емпіричним шляхом. З іншого боку, початкові погляди представників історичної школи відповідали потребам реальності — життя відкидало сліпе уявлення про право, що сформувалося у надрах абстрактного народного духу, народної свідомості. З часом недоліки історичної школи права частково нівелюються. Це знаходить, зокрема, свій вияв у поглядах видатного німецького вченого Р. Ієрінга, який піддає критиці закономірну теорію правотво-рення, визнає свідомі зусилля особи і боротьбу інтересів факторами правотворення, а державну владу — формальним джерелом права. Ієрінг, на противагу народному звичаю, віддає пріоритет закону, визначаючи законодавство як свідому і закономірну форму правотвор-чості і визнаючи активну роль законодавця. Ієрінг писав у знаменитому творі «Мета в праві», що у суспільстві в усі часи і на всіх ступенях розвитку існують відношення влади і підкорення. Такими є рабство, кріпосне право, суспільна влада. Влада в суспільстві поступово виробляє правила поведінки для підвладних і для себе самої. Ці правила називаються правом. Сила створює право. Право є політика сили. Воно не може вважатися чимось вищим, що служить самому собі за мету; право є лише засіб, а мета його — організація, підтримання і збереження суспільства. Право, не підкріплене силою, є фантомом, оскільки тільки влада, що здійснює норми права, робить право тим, чим воно й повинно бути. Суспільство потребує встановлення і підтримання певного порядку. Розрізнених сил окремих осіб для цього недостатньо; люди об'єднуються у союзи, що мають приватний характер, але й цього замало — потрібна міцна вища влада, а саме — державна влада1. Держава і право, таким чином, є нічим іншим, як соціальною організацією при- 1  Иеринг Р. Цель в праве. - СПб., 1881. - С, 216 - 228.мусу1, держава й суспільство — носієм дисциплінованої примусової влади; дисципліна примусу є право. Іншими словами, держава є суспільство, яке примушує2. Вперше Ієрінг впроваджує поняття мети в праві, обґрунтовує висновок про визнання боротьби інтересів рушійною силою правотвор-чості, визначає законодавство як форму свідомої правотворчості3. Заперечуючи усяке інше право, крім позитивного (тобто такого, що створене законодавцем, державою), Ієрінг наполягає на конкретно-історичному характері права, його обумовленості матеріальними або егоїстичними інтересами людей, умовами їхнього життя, а також силою державної влади4. У той же час він не відмовляється від ідеї справедливості та моральності у праві, більше того, досягнення матеріальної справедливості визнає вищою метою права5. На базі Ієрінгівського вчення про право, філософії позитивізму, започаткованої О. Контом, зростає юридичний позитивізм, позитивне вчення про право, яке відкидає природно-правове вчення і визначає своїм завданням вивчення єдино існуючого права — права позитивного. Це вчення рішуче змінило уявлення про позитивне право як таке, що довільно твориться законодавцем, і визнало його як право, вироблене самою історією. Не догма і не вищий розум, а конкретні правила, що відображають потреби і устремління людей, з цього часу визнаються єдиним об'єктом вивчення. Вчення про природне право як таке оголошується застарілим, навіть примітивним. Досить характерно з цього приводу висловився наприкінці минулого століття В. Ф. Залєсський у ґрунтовній праці з дослідження історичної школи права. «Розпочинаючи короткий історичний огляд поступової заміни однієї великої доктрини у сфері права (історична доктрина) іншою, — писав він, — яка не поступається їй у величі (ієрінгівський напрям), я повинен попередити читача, що вміщую свої дослідження в тісні рамки цих двох напрямів у науці права. Усі інші теорії права, як-от теорію природного права та інші метафізичні теорії, які мають і в даний час своїх представників у середовищі вчених-юристів, я залишаю без розгляду, оскільки помилковість і застарілість (виділено мною. — А. 3.) усіх цих поглядів достатньо в науці установлено»6. Спочатку в Германії, а згодом і в багатьох інших європейських країнах юридичний позитивізм перемагає. Велика плеяда вчених починає досліджувати національне право за допомогою формально-догматичних методів. У Германії та Англії, Франції, Італії та Росії, в інших країнах узагальнюються результати дії позитивного права в реальному житті, відбувається логічна обробка усього комплексу 1  Иеринг Р. Цель в праве. - С. 228.2 Там само, - С. 229. 3 Там само. - С. 238. 4 Там само. - С 316 - 338. 5 Там само, - С 188, 189. 6 Залесский В. Ф. Власть и право : Философия объективного права. - Казань, 1897. - С. 61. 10 11 існуючих у суспільстві юридичних норм і відносин, вивчаються взаємозв'язки права і держави, розвиваються і доповнюються ієрінгівські погляди на сутність права, значення казуальної творчості у його становленні. Особливу увагу вчені приділяють вивченню закону, який визнають вищою, переважного формою права. Таким чином, історичне вчення про право було суттєво модифіковане. На зміну поглядам на право як загальну волю, як явище, що непомітно розвивається у надрах народного духу, приходить раціоналістичне вчення Р. Ієрінга і його послідовників, які вважають боротьбу інтересів фактором формування права, визнають еволюційний характер права, тобто поступовість його історичного розвитку. Утилітарно-еволюційна теорія у період відносної стабілізації суспільно-політичного життя європейських народів у другій половині XIX сторіччя була ідеальним фундаментом для укріплення буржуазних монархій та існуючих порядків, освячувала їх, проте залишала місце і для певної реформаторської діяльності, особливо у сфері вдосконалення правопорядку. Розширилось розуміння правового минулого, існуючого права, був пояснений причинний зв'язок правових явищ і виведена послідовна картина зміни правових інститутів, поєдналося теоретичне і практичне осмислення правового буття, зародилась юридична соціологія (спочатку у формі гіорівняльно-етнографічного методу). Світоглядна основа правових вчень у кінці XIX - XX столітті. Історична школа і раціоналістичне вчення про право підготували багатий грунт для правових теорій, що розвиваються наприкінці XIX — початку XX століття, у тому числі для марксистської теорії. З історичним розпитком зростала і сьідомість народів, зазнавали змін уявлення про право. Посилення класової боротьби в останній чверті XIX сторіччя з новою силою відроджує ідею природного права. Це зумовлюється незадовільним охопленням питань соціального життя позитивним правом, його нездатністю визначити шлях розвитку права і перетворення правового життя у відповідності із соціальними ідеалами і устремліннями людей. Ідея природного права у тому вигляді, в якому вона відроджується наприкінці XIX століття, частково позбувається своїх давніх помилок. її представники (Г. Спенсер, Р. Штаммлер, Є. Трубецькой та ін.) визнають змінюваність правових норм, розрізняють норми ідеальні і необхідно існуючі у житті. Наголошується на практичних вимогах природного права: вдосконаленні існуючого права у порівнянні з ідеальними нормами, необхідності покладення останніх в основу правопорядку. Тільки перехід на позиції природного права (так вважав П. І. Новгородцев) дає змогу вірмо визначити проблему зв'язаності правом держави, оскільки природне право спрямовує діяльність держави. Висновки природно-правової доктрини про зв'язок права з властивостями людей, наділених свідомістю, інтерпретуються позитивною доктриною як визнання важливої ролі свідомості, ідеального, психологічного фактора у правотворенні й розвитку права. Вважається, що вивчення цієї ролі має величезне значення і для вивчення самого права, пізнання його первісних джерел, його природи (як фактора психіки людини), внутрішніх основ і генезису. Заперечення ж самими представниками природно-правової доктрини принципів і норм природного права як безпосередньо діючого права, а також визнання змінюваності норм природного права дозволило зробити висновок, що природне право не є особливим видом права відносно позитивного права, а лише ідеальною його моделлю, бажаним правом, без атрибутів позитивного права. Таке уявлення про природу права призвело на початку XX століття до спроби синтетичного погляду на право, який охоплював би існуючі протилежні уявлення про нього. Намагання синтезувати й узгодити різноманітні теоретичні погляди на право спостерігалися і раніше. Переконливий приклад — філософія Гегеля, де усі моменти буття є моментами діалектичного розвитку духу, який проходить три ступені розвитку: суб'єктивний, об'єктивний, абсолютний. Об'єктивний дух і становить право у власному розумінні. Право, у свою чергу, проходить три етапи розвитку: як відсторонене, формальне (абстрактне) право, свобода волі у зовнішньому світі; як внутрішнє самовизначення волі, моральна вимога; як мораль у поєднанні з абстрактним правом, що здійснюються у людських союзах (сім'ї, суспільстві, державі)1. З нашої точки зору, Гегель геніально визначив співвідношення суб'єктивного й об'єктивного у праві як належного та існуючого і за-і<-їтчч основи для сучасного розуміння процесу формування права. Однак заключний етап розвитку права у Гегеля хибує на ідеалізм. Некритичне та ідеалістичне ставлення до реалізації правової ідеї (як царства здійсненої свободи, міри духу, другої природи) привело Гегеля до виправдання позитивного правопорядку і позитивного права. Тому його спроба усунути дуалізм права у кінцевому підсумку виявилася невдалою. Після 1917 року шляхи західної і російської правової науки розійшлися. В Росії сформувалося нове вчення про право, теоретичною і методологічною базою якого стали історичний матеріалізм і матеріалістична діалектика, зокрема: уявлення про розвиток як єдність і боротьбу протилежностей, положення про суперечність як причину саморуху й саморозвитку, про суспільно-історичну практику як основу людського буття, пізнання й мислення, про матеріальну зумовленість суспільно-історичного процесу, про систему виробничих відносин як базис кожного суспільства, про суспільно-економічні формації та їх послідовні зміни в результаті соціальних революцій, про класову боротьбу, що веде до соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, а також вчення про безкласове суспільство. 1 Див.: Гегель Г. В. Ф. Философия права. - М, 1990. - С 59, 60, 67, 96 - 100, 153,4, 200, 208. |
Схожі:
|
1. УКПМ це форма сучасної укр літературної мови, специфіку якої зумовлюють... Зв'язок з правовими дисциплінами — укр мова пов'язана з такими сферами: судочинство та нотаріат, юридична документація, правнича... |
Підручник з предмету "ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ" Декларації про держ суверенітет Укр 18. 12. 1990 Земельний кодекс УРСР, де земля, її надра, повітряний простір, ресурси, що знаход... |
|
Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава Стаття Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава |
Рейтинг: Швеція правова держава №1 |
|
ПРОЕКТ Концепція розвитку домену. УКР Україні в рамках процедури інтернаціоналізованих доменних імен (IDN), є загальнодоступним ресурсом спільного користування. Адміністрування... |
План Україна як правова держава: принцип обмеження влади конституцією... Україна як правова держава: принцип обмеження влади конституцією та законами, принцип поділу влади |
|
Розділ I ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ Стаття Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава |
Розділ I ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ Стаття Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава |
|
ББК 67. 9 (4УКР) 400. 5я43 В 41 України; М. Ф. Рибачук, доктор філософських наук, професор; В.І. Співак, заслужений юрист України; Л. А. Татарні-кова, заслужений... |
Василь Дрозд Дивокрай Тернопіль 2007 ББК 84 (4 Укр.) 5 Д 75 Заліщицьке Наддністров’я, що здавна приваблює неспокійних мандрівників. Неповторна краса Дністровського каньйону, Червоноградського... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua