Василь Дрозд Дивокрай Тернопіль 2007 ББК 84 (4 Укр.) 5 Д 75
|
|
Скачати 0.76 Mb.
|
Василь Дрозд Дивокрай Тернопіль 2007 ББК – 84 (4 Укр.) – 5 Д – 75 Василь Дрозд Д – 75 Дивокрай /Поезії/ – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2007 – 112 с. «Дивокрай» – це щира поетична розповідь про чарівну місцину природи – Заліщицьке Наддністров’я, що здавна приваблює неспокійних мандрівників. Неповторна краса Дністровського каньйону, Червоноградського і Касперівського ландшафтів, духовна щедрість господарів краю, героїка минувшини і незворотність щасливої будучини – основні мотиви книжки. ISBN 966-457-005-2 Усі права застережені. © В. Дрозд, 2007 © ТзОВ «Терно-граф», 2007 Хай не черствіє душа Шановний читачу! Перед Тобою поетична книжка добре знаного в Заліщицькому Наддністров’ї талановитого адміністратора й господарника, вчителя і публіциста, бджоляра і природолюба В. Г. Дрозда. Це своєрідний поетичний щоденник пережитого і вистражда-ного цією непересічною особистістю, джерело його нездоланного прагнення зробити світ добрішим, чистішим, небайдужим до людських страждань і бід. Кожен вірш, ніби просякає потужне спрагле тужіння автора за героїчною минувшиною, шаноблива вдяка її помітним постатям, ретельне прослідковування нерозривного зв’язку поколінь. Це синівський уклін рідному середовищу, що підносить людину над дрібним і минущим. Пропоновані вірші – як віддзеркалення глибокої любові до батьків, сім’ї, до людей. Це – закоханість у рідний край, з яким не поривав ніколи. «Не можна Вкраїну любити, як краю не будеш любить» – так написав автор в одному з віршів. Оспівування краси рідної природи, її перлин, про які знають далеко за межами України, заклик до єднання людини з довкіллям, до його збереження – тема цілого циклу віршів. У віршах Василя Дрозда – відчуття пережитого в дитинстві, на нелегких дорогах його непростої біографії. З трепетним хвилюванням автор згадує повоєнні роки з їх тривогами. Цього не можна забути. Враження з дитинства глибоко залягли в душу і просяться на папір з неспокійного і люблячого серця поета. То був складний і жорстокий час для усіх галичан. Війна, повоєнна розруха чорним крилом торкнулися майже кожної сім’ї. Спасибі його неспокійній натурі, що не дала зачерствіти поетичній душі, що тупий грейдер забуття і байдужості не пронісся дорогами його юності і статечної зрілості. Бо зумів, як вірний і люблячий син рідного краю, скупати своє Наддністров’я у щирому, емоційному слові, висловити непроминальну вдячність рідним, близьким і всій наддністрянській спільноті за щедроти життя, за повновагі джерела радості і любові. Безсумнівно поетичний «Дивокрай», то щедрий і добротний взяток члена Національної спілки журналістів України, невтомного пасічника і працелюба на благородній ниві рідного слова. Євген Безкоровайний, виконавчий секретар Тернопільської обласної організації Національної спілки журналістів України, член Національної спілки письменників України. Україно моя, величава Україно моя, величава Україно моя, величава! Де ще є така щедра земля, Щоб до волі так вперто вставала, Як ти, рідная нене моя? Вся Європа до тебе горнулась, Русь-Вкраїна могутня була. Та неволі років не минула, Хоч у центрі Європи жила. “Що ж бо сталось, Вкраїно, з тобою? – Нині внуки питають дідів. – Чом вожді у словеснім двобої Тебе ділять і досі навпіл?” Та невже це воскресли гетьмани, Що стрілялися за булаву І Вітчизну не раз розривали, Гамувавши амбітність свою? Дуже прикро таке визнавати, Не змінилися наші вожді. Їм потрібна Вкраїна багата, Щоб набити кишені свої. Коханий мій, краю Я зором тебе обнімаю І серцем цілую тебе. О краю, коханий мій, краю, Красою сповив ти мене. Тебе не любити не можна, Маленька Вітчизно моя. Любима тут стежечка кожна, Це ж предків священна земля. До тебе я птахом всекрилим, Як син найвірніший іду. У бурі, у шторми чи зливи До тебе дорогу знайду. Любов мою вже не згасити, Без тебе не міг би я жить. Не можна Вкраїну любити, Як краю не будеш любить. Опора України Сьогодні Вкраїна – велика держава І має чотири опори вона. Державність її – це не видумка жвава – Незрушна твердиня її корінна. Народ український – опора могутня, Страждання і велич його – у борні. Історія в нього тисячолітня, Вона укладалась в неволі й огні. А третя опора – еліта вкраїнська, Без неї держава – це гурт баранів. Вкраїна для неї – мов кров материнська, Що мужньо пульсує в глибинах віків. Четверта опора Вкраїни – держави – Духовність народу і віра її. Хоч церкву вкраїнську душили віками – Сьогодні в минулім сторінки сумні. З колін встань, нарешті, еліто вкраїнська, Й народ наш з тобою нехай устає. Наука, культура і гордість козацька Наснагу до праці усім нам дає. Вкраїнська еліто, ти – дух животворний, Могутнє джерело держави й буття. Єднайся з народом, і дух благородний Його пронеси по дорозі життя! НАДДНІСТРОВ’Я МОЄ Наддністров’я моє, Ти – квітуча перлина Вкраїни. Тут Дністер виграє І природа співа солов’їно. Краю мій чарівний, Навесні ти встаєш спозарання. Будиш ліс запашний Щебетливим пташиним коханням. Земле щедра моя, Ти годуєш людей своїм жнивом. Тут побачиш здаля В усіх селах садиби красиві. Край туристських доріг, Тут зустрінеш гостей всього світу. Старину ти зберіг Й береги теплим сонцем зігріті. Дністре мій бойовий, Твої води в крові закипали, Як за край дорогий Наші люди в борні помирали. Дністре сивий ти мій, Ти гуртуєш у колі єдинім Буковини ліси, край-Поділля Й карпатські вершини. Безсмертному Каменяреві В молоті поета – знамено Вкраїни, Що велично сяє будь-якої днини. Золото пшениці й неба голубінь У серцях плекають сотні поколінь. Поетове слово – жагучий вогонь, Що вирвався стрімко з Франкових долонь. Він в душах героїв горить много літ І, тюрми здолавши, наближує світ! Бо вже над планетою він палахтить. Ніколи й нікому його не згасить! Бо юнь вже несе цей вогонь у руках, А долю Вкраїни на своїх плечах. О мово рідна О мово рідна! Будь дзвінкою На устах моїх розкутих. Ти нас кликала до бою В час тривоги і розпуки. Тебе душили і цькували Ще й виносили табу. У глухі тюрми закривали – Та здолала ти орду. Ні! Не згубишся ти, мово, Хоч сотні літ свій хрест несеш. Ще прийде час і ти казково На Україні розцвітеш! Повстанкам 463 жінки було ув’язнено за участь у національно-визвольній боротьбі в 1944-1953 роках з міста, селища, сіл Заліщицького, Товстенського районів. Серед них значна частина – дівчата, яким не було й вісімнадцяти років. Із книги Н. Мизака “За тебе, свята Україно” Її минуло лиш сімнадцять. Надворі травень, бузок цвів. Зайшли у хату і зненацька Дочку забрали від батьків. Струнка, висока, мов тополя І нижче пояса коса. Вона не знала, що в неволі Пропаде молодість й краса. Темний підвал, мов домовина, Її на допит знов ведуть. Надворі ніч, друга година, Засохла кров, сльози течуть. – Кажи, чого ти в ліс ходила, Чому верталася одна? Кажи кому і що носила? – Питав і бив кат-сатана. Вона знесилена стояла І тепла з носа текла кров. Нарешті впала й застогнала, А слідчий тіло шматував. На пиці в нього тінь звіряча Й несамовита їдка лють. А її очі вже не плачуть – На неї воду з відра ллють. О скільки їх, дівчат цнотливих, У тюрми брали в ті роки. Таких ще юних і звабливих Гнали в Сибір, на Соловки. Глумили зайди чесність вашу, І юне тіло, і красу. Ви за Вкраїну, волю нашу Віддали молодість свою. Лесі Українці Тобі Богом були дані Високі знамена. Ти несла їх через брані, Крізь болі і терна. Ти боролась і творила Понад болі, втому. І кувала з криці крила Народові свому. Ти пішла у світ широкий Провісником долі, Де посіви зійшли твої У здобутій волі. Ти була і вічно будеш Дочкою народу, Від якого ще не встигла Взяти нагороду. Та найвища нагорода Для цієї жінки – Вічно нести ймення горде Лесі Українки! Михайлові Гайворонському Де батьків оселя була, Він вернувся на віки. Його місто не забуло, Хоч минули вже роки. Він постав на п’єдесталі, Щоб співати тут пісні. Бо не може вже надалі В чужій бути стороні. Тут музика й спів дитячий, Їм життя він присвятив. І пісняр й стрілець завзятий – Дух свободи він будив. Дорогами пам’яті Щоб ми завжди пам’ятали О земле моя нагірянська, Ти слухала плач немовлят. І галас верхівців татарських, Що гнали в неволю дівчат. Від походів бусурманських Ти страждала сотні літ. Ти бачила дикі танці, Море крові й людських сліз. Шляхом битим і таємним Через тебе орди йшли. І палили всі хатини, Люд ховався у ліси. Колись тут мурза татарський Кантемир з військом стояв, В назві лісу нагірянськім Він проріс своїм ім’ям. Щоб ми завжди пам’ятали Знищених старих й малих. Як Червоне грабували, В рабство гнали молодих. Материнська трагедія Подія відбувалася в одному з сіл на Заліщанщині Був бій жорстокий на світанку, Уже згортала крила ніч. Та раптом вартовий на ганку: “Хлопці, облава!” – І в обіч. Всі залягли, сили нерівні. Енкаведистів – хмара, тьма. Іде стрільба. І хлопці сильні, Та виходу, на жаль, нема. Два підірвались, трьох убили, Один у ранах ще стогнав. Хотів добитись, не мав сили, Його чекіст уже в’язав. Це був високий, стрілець бравий, Іван, з тутешнього села. Сексоти знали й підказали, Що його мати тут жила. Спивав з покосів роси ранок, На жнивне поле люди йшли. І опустіли хата й ганок, Де вночі хлопці бій вели. Везли повстанців на двох возах І виганяли з хат усіх, Щоби дивились й пізнавали Когось із родичів своїх. Енкаведисти йшли повз брами Й ручні кайдани вже несли. Тільки признайтесь, що впізнали – І у Сибір уже везли. Його підвезли – лик відкритий, А рідна матінка мовчить. Вона не знала, що робити – На возі син її лежить. У небі сонце помарніло, І жайвір співи припинив. А мати на очах сивіла, Її Іван уже не жив. Напроти неї вози стали, Чекіст звіряче заревів: “Кого- нибудь ты опознала? Не сын ли твой лежит в крови?” – Ні, ні, не мій, бо мого сина Уже давно в селі нема. Його весною спорядила Я на війну. Живу сама. В очах у неї потемніло І в грудях ніби загуло. Вона немов збожеволіла, Їй співчувало все село. Довго стояла при дорозі, Вела в останню сина путь. О прости, Боже, що не в змозі Йому зарадить чим-небудь. Якби у мами була сила, Вона йому би помогла. І за Вкраїну у могилу Із рідним сином би лягла. Міст У перших числах липня 1941 року в Заліщиках відступаючими військами НКВС було підірвано залізничний міст і в його прірву скинуто в Дністер два вагони з людьми – політичними в’язнями… Де Дністер тисячолітній вигинає стремено, Височить там міст залізний – залізничне полотно. Попереду хрест камінний, в нім – історія своя. Він освячений недавно – хрест подію осява. Бо у пам’яті народній вже давно вона жила І жорстокістю своєю всю округу потрясла. То були перші липня дні І літо було надворі, Коли над краєм темну тінь Накинув сорок перший рік. «Визвольники» червоні Тікали вже на схід І спішно замітали Кривавий свій прихід. Люди добре пам’ятали Тую осінь золоту І вже надто ту підступну Вересневу доброту. Йшли танки і солдати З червоними зірками. Як братів їх зустрічали Люди з калачами. Бідним поле роздавали, В селах школи відкривали. І, мов туманом, обгортали Все облудними речами: – Ми вам принесли Україну І об’єднали всю родину, – На всі боки вони кричали. Та йшов за ними кат з косою, Ланцами, дротом і тюрмою. І тим, хто думав про Вкраїну, Уже збивали домовину. Пішли у тюрми лікарі, інженери, вчителі, Священики, адвокати, загалом, всі патріоти. Одних в Сибір повезли, Інших в тюрмах катували, А як місця бракувало – їх без суду там стріляли. І до нині не відомо, кого де убили. Дотепер ще розривають тяжких жертв могили. Де жінки та чоловіки ще й діти маленькі, Що на грудях загинули у своєї неньки. Заповнені були тюрми в Галицькому краї: У Тернополі та Львові і в Станіславові І велика тюрма була у місті Чорткові. А тим часом йшла війна, червоні тікали. Своїх злочинів кривавих сліди замітали. Їх найбільше патріоти – в’язні турбували, Ними тюрми заповнені, тюремні підвали. Одних гнали до Умані і там убивали. Хто не в силах був іти – на місці стріляли. Не встигали вже кати й трупи загортати І задумали в Дністер людей поскидати… Із Чортківської тюрми два вагони в’язнів Заповнили під контролем лютих катів-блазнів. Вікна, двері забивали, дротом обтягали Й до Заліщиків раненько тихо підігнали. Вже світало, ген на сході в небі гуркотіло. Прийшов потяг до Дністра – місто заніміло. А кати – енкаведисти злочин учинили: В одночасся міст зірвали й станцію збомбили. В прірву з моста, в чорну воду вагони упали. Поки вода заливала – люди в них кричали. А катюги більшовицькі в руках зброю мали І далеко перед мостом на варті стояли. Того літа дощового Дністер був великий І з води лиш виглядали вагони побиті. А потворна арматура піднялася над мостом, Ніби руки похрестила над згорьованим Дністром. ...Півстоліття по війні Наші старожили Про трагедію на мості Знов заговорили. І на пам’ять про ці жертви Хреста встановили. Тут пригальмовують хід поїзди, Вклоняючись місцю святому. По-людськи шепочуться хвилі води, Мов просяться з річки додому. Тут кості у водах лежать безіменні І душі над ними витають нетлінні. Та ймення людей тих – то вільна Вкраїна, Що крила свої розправляє орлині. Сумний фрагмент Зледеніли вікна в хаті І з дверей звисає лід. Не рятує нас загата, Не зігрітися, як слід. Пахне глиною з долівки, Блищить кагнець на столі. В печі жевріють вуглинки, Холод тягне від землі. Діти, ніби ластів’ята, З печі дивляться униз. Юшку їм готує мати Й підкидає в кухню хмиз. В селі шастають солдати, Не до спокою вночі. Як в Сибір нас будуть брати – Треба мати сухарі. Це фрагмент життя сумного В повоєнний тяжкий час. Не забути нам ніколи, Як знущалися із нас. Пам’ять Хлопці – партизани Тут на смерть стояли. Всі вони синами Вкраїни були. Гарнізон червоних Вони відбивали, Не стало патронів – У штики пішли. Їх було п’ятнадцять. Всі в бою упали І честі своєї Ніхто не зганьбив. Сорок літ минуло, Тут хреста підняли. Щоб стояв він вічно – Пам’ять про борців. Тут клятву складають Внуки партизанів, Аби вогонь вічний В їх серцях горів. Батько Якось в полоні в темну ніч Йому наснилась мати й піч І запах свіжої хлібини, І чорні вишні у дворі… Ішли останні вже хвилини Життя земного в матері. Вона лягла у домовину, Не знавши долі свого сина. Четвертий рік в полоні був. З Італії, крізь гори й доли, Вернувся він з доріг далеких. І розпочав, немов лелека, Зводить своє гніздо. У хаті, що в селі застав, Були дошками вже забиті Старенькі двері і вікно. І бур’янами все подвір’я, Як пасовище, заросло… КРИвавий слід війни Памяті брата Павла Йому не було й одинадцять, Ще б тільки жити і рости. Їх було в полі кільканадцять І він впав жертвою війни. Вона з села вже відходила І залишала гіркий слід. У небі блискало, гуділо, У кожнім домі купа бід... Село заледве вспокоїлось Після тривалих канонад. А матері чомусь не спалось, Їй снився ранній листопад. В селі чорніли пожарища, Стогнала зранена земля. Хлібів нема-лиш пасовища, Полин видніється здаля. Він мав сьогодні корів гнати, Тому й ранесенько устав. І як господар вийшов з хати – Своєї смерті не чекав. Був літній ранок, неба синь, Поволі сонце піднімалось. І як завжди було щодень – Пастуша челядь розігралась. І гамором будила тишу. Та раптом вибух в бур’янах. Чуть крик і зойк, осколки свищуть, Луна відбилась в небесах. Туди підбігли старші діти, Павлусь розранений лежить. Він ще стогнав, живіт розбитий, Фонтаном з нього кров бурлить. Небо вуаллю затягнулось І потемніло сонце в нім. Такого горя ще не було – Батькам сказали, що їх син… – Загинув наш Павлусь! О Боже! – Кричав і плакав батько, біг І думав: cинові поможе… Та помогти він вже не зміг. Ніс батько сина через гони Й дивився в очі неживі. В небі закрякали ворони, Як лиховісники черстві. На віз поклали мертве тіло, За ним йшли сестри і брати, У кожного душа боліла, Зійшлось людей, що не пройти. А мама руки свої ломить, За що ця кара без вини?.. Труну маленьку тато робить, Бо син став жертвою війни. Великдень Печуть паску у селі і ковбаси вудять: Чути запах на вулиці – його не забудеш. В хатах писанки малюють, наводять порядки, Лише два дні залишилось до свята, до пасхи. Сина Божого життя, смерть і воскресіння Стали прикладом для нас, нашого спасіння. А в природі вже весна, йде Сила Господня, Вона радість нам несе – свято Великодня. Вже Великдень на порозі. В церквах дзвони дзвонять. Опівночі почалися Літургії Божі. Ідуть люди, душі чисті, Богу помолитись, Несуть в кошиках барвистих пасочки святити. Христос воскрес! Вже голосить священик у храмі. Воістину Він воскрес! Христос поміж нами! Помолились, освятили паски люди в церкві Й поспішили всі додому. Христос воскрес з мертвих. Ставить батько на стіл кошик і усіх вітає: – Христос воскрес, діти мої! – тричі промовляє. За стіл стали, помолились. За давнім звичаєм Усі разом першу страву – яйце скуштували. На сніданку, як годиться, інші страви були. А тих, кого вже немає, тихо пом’янули. Поснідали, посиділи і вийшли із хати. На гаївку біля церкви йдуть хлопці й дівчата. А довкола земля, небо і люди святкують. Весна прийшла і природа цвітом торжествує. Матері Я прийшов до твоєї могили, Свіжі квіти на неї кладу. Помолюсь, бо для мене ти жила І в боргу на коліна впаду. Постою, потужу біля тебе Й щиру правду тобі розкажу Про сім’ю, про рідню і про себе, Як без тебе на світі живу. Із старих фотографій на мене Дивляться очі твої. Я бачу у них, моя нене, Надії ясні і жалі... Не звідала щастя в дитинстві, Напівсиротою росла. Робота тяжка в господарстві На юні ще плечі лягла. Не знала дороги до школи – З дітей бо найстарша була. То пасла худобу у полі, То жала, сапала, пряла. Спокою не мала ніколи, В тривозі постійно жила, То діти тримали, то поле. І як ти встигати могла? Водоспад У мальовничому куточку Наддністров’я – Червоному – вабить око кожного, хто сюди завітає, найвищий на Поділлі (16-ти метровий) водоспад, що на річці Джурин. Я стою під водоспадом В небесній райдузі краси. Наді мною пада градом Вода казково з висоти. Червень-град, водограй. Ти на кобзі заграй, Хай кобзар за тобою не плаче, Бо в історії ти Залишив назавжди Кров гарячу і серце козаче! В Червонім диво-водоспад Нас вабить всякої пори: Коли там сонце, снігопад Чи зорі падають згори... Червень-град, водограй, Ти прославив наш край Чистим небом і срібним буянням. П’янкий запах дібров Кличе нас сюди знов Поділитися вірним коханням! Під Покровом Господнім У вікні черешні квітли Тобі буйним цвітом. А ти плакала й прощалась Тоді з білим світом. Ти донечку народила, Ніби все в порядку. А що кров’ю ти стікала Не мав ніхто й гадки. Матір Божа тебе вчула Покровом Господнім: З дому лікарка вернулась – Руки благородні. Страшно навіть уявити, Що було би далі… Та Поліна – лікар Божий, Божої моралі. Подивилась й заходилась Тебе рятувати. Їй на ноги всіх в лікарні Довелось підняти. Ласка Божа, фах Поліни /Пам’ять її світла/ Все зробили до краплини, Щоби мама із донькою Як весна розквітли. Видно вами обома і усіма нами Керувала Мати Божа своїми думками. Найвища правда Стоять в хрестах наші батьки, Стоять в них прадіди й діди. Стоять рядами, мов солдати, Хрести, хрести, а на них дати. То шлях життя людьми прожитий, Сльозами й потом він обмитий. Тут радість з сумом обнялись, Що було в кожного колись. Тут нині тиша. Сюди йдуть І до могил квітки кладуть. Листки життя перегортають Й на цьому місці все прощають. Лежать тут всі, хто прожив славно І ті, хто помирав безславно. Найвища правда є від Бога – Для всіх сюди одна дорога. Вдовине чекання Іде весна. Я бачу її кроки. І знову цвіт на яблунях в саду. А ти стоїш уже десятки років, Та я тебе з походу не діжду. Стоїш позеленілий в бронзі, Уже й твоїх ровесників нема. А я самітно й далі на дорозі Вичікую тебе одним-одна. Ти житимеш у пам’яті народу, Хоча лежиш не у своїй землі. І лиш молитву в нагороду Нащадки даруватимуть тобі. І душі міліють без казки Квіти ростуть на родинних грядках, Бо теплі вмивають їх роси. Щастя цвіте в материнських очах, Як котяться радості сльози. Діти щасливі в батьків на руках У ніжній колисці любові. Квітами діти сміються у снах Бо мрії у них світанкові. Зелень жовтіє без сонця й води І душі міліють без казки. І влітку спадають на душі сніги, Де діти зростають без ласки. |
Схожі:
|
Підручник з предмету "ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ" Декларації про держ суверенітет Укр 18. 12. 1990 Земельний кодекс УРСР, де земля, її надра, повітряний простір, ресурси, що знаход... |
ТЕРНОПІЛЬ КМатематика, Дидактичні матеріали для атестаційних робіт і тематичного контролю знань. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2001.... |
|
ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ... В. В. КОПЄЙЧИКОВ, доктор юридичних наук, професор М. І. КОЗЮБРА, доктор юридичних наук професор О. В. ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук... |
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного... |
|
ЖЕНО ЗАТ ВЕР Д ЖЕНО УКР (далі – Технічні умови) відповідають визначенням, що надані у «Правилах реєстрації і користуванні доменними іменами в домені.... |
Уроків за творчістю В. Сухомлинського " Бо я людина" Тема. Василь Сухомлинський Тема. Василь Сухомлинський. Оповідання " Горбатенька дівчинка". Урок виразного читання |
|
ПРОЕКТ Концепція розвитку домену. УКР Україні в рамках процедури інтернаціоналізованих доменних імен (IDN), є загальнодоступним ресурсом спільного користування. Адміністрування... |
Реєстрації та користування доменними іменами в домені. УКР Зміст Правила) є тимчасовими, набувають сили починаючи з затвердження Координаційною радою об’єднання підприємств «Український мережевий... |
|
Методичні рекомендації для студентів І курсу, які навчаються за спеціальністю Сучасна українська мова (морфологія): Метод рек для студ. І курсу, які навчаються за спец. 030507 – Переклад (кредит модул система)... |
1. УКПМ це форма сучасної укр літературної мови, специфіку якої зумовлюють... Зв'язок з правовими дисциплінами — укр мова пов'язана з такими сферами: судочинство та нотаріат, юридична документація, правнича... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua