|
|
Скачати 1.1 Mb.
|
| Тема 9. АНТИМОНОПОЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ Відповідно до ст. 42 Конституції України не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція . Загальні правила антимонопольно-конкурентного законодавства наведено в розд. І гл. 3 ГКУ. Згідно з ч. 1 ст. 25 ГКУ: “Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб’єктами господарювання, що забезпечує завдяки їхнім власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб’єкти господарювання одержують можливість вибору необхідного товару і при цьому деякі суб’єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку”. Правові засади створення однакових можливостей для суб’єктів господарювання закріплені в розд. 3 та 28 ГКУ, Законі України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р. Крім того, цю сферу регламентують норми законів України "Про Антимонопольний комітет України" від 26.11.1993 р., "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7.06.1996 р., "Про природні монополії" від 20.04.2000 р. Конкретизація положень названих законів здійснюється насамперед нормами актів, що ухвалюються уповноваженим органом –- Антимонопольним комітетом України. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в Законі "Про захист економічної конкуренції", то використовуються правила міжнародного договору. Законом "Про захист економічної конкуренції" регулюються відносини органів державної влади, місцевого самоврядування і адміністративно-господарського управління та контролю із суб’єктами господарювання, суб’єктів господарювання з іншими суб’єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у сфері економічної конкуренції. Цей закон стосується відносин, які впливають чи можуть вплинути на економічну конкуренцію на території України. Економічна конкуренція – змагання між суб’єктами господарювання з метою набуття переваг над іншими суб’єктами господарювання завдяки власним досягненням, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку. Одним з найпоширеніших і тяжких порушень є зловживання монопольним становищем. Монополізацією визнається досягнення суб’єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, підтримання або посилення цього становища. Суб’єкт господарювання може займати монопольне становище на ринку товару, якщо на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; він не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, а також пільг або інших обставин. Монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35%, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції, або якщо його частка на ринку товару становить 35% і менше, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема, внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам . Щодо групи суб’єктів господарювання встановлено диференційовані розміри часток ринку, що дозволяє висновувати про монопольне становище з урахуванням вимог ч. 1 ст. 27 ГКУ та ч. 5 ст. 12 Закону "Про захист економічної конкуренції": для двох і трьох суб’єктів господарювання – більше 50 %; для чотирьох і п’яти суб’єктів господарювання – більше 70 %. Саме по собі монопольне (домінуюче) становище суб’єкта господарювання на ринку не є правопорушенням (ст. 27 ГКУ, ст. 12 Закону "Про захист економічної конкуренції"). Зловживання ж цим становищем реальною ринковою владою забороняється й тягне за собою встановлену Законом відповідальність (глава 28 ГК У і розд. 8 Закону "Про захист економічної конкуренції"). Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону "Про захист економічної конкуренції": "зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії або бездіяльність суб’єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення або обмеження конкуренції, зокрема, обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання або споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку". Зловживанням (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається: - встановлення таких цін або правил придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; - застосування різних цін або інших умов щодо рівнозначних угод з суб’єктами господарювання, продавцями або покупцями без об’єктивно обгрунтованих причин; - обумовленість укладання угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або згідно з торговими й іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору; - обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало або може завдати шкоди іншим суб’єктам господарювання, покупцям, продавцям; - часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних можливостей реалізації або придбання; - суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно обгрунтованих причин; - створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) або усунення з ринку продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання (ч. 2 ст. 13 і ст. 29 ГКУ). Одним з видів порушень законодавства про захист економічної конкуренції є антиконкурентні узгоджені дії, що призводять до дискримінації конкурентів і споживачів і створюють небезпеку для ефективного функціонування ринкових відносин. Згідно зі ст. 5 Закону "Про захист економічної конкуренції" узгодженими діями є укладання суб’єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об’єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання. Згідно зі ст. 6 Закону "Про захист економічної конкуренції" антиконкурентними діями є узгоджені дії, які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення або обмеження конкуренції. Антиконкурентні дії органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю також є видом порушень законодавства щодо конкуренції, під якими розуміють ухвалення будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових або усних вказівок, укладання угод або будь-які інші дії або бездіяльність зазначених органів, які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження або створення конкуренції. До таких дій належать: заборона або перешкоджання створенню нових підприємств; здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності; установлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання або реалізацію певних видів товарів; пряме або опосередковане примушення суб’єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні й інші форми об’єднань; здійснення концентрації суб’єктів господарювання в інших формах, а також інші дії. Закон "Про Антимонопольний комітет України" визначає статус спеціального державного органу, створеного для здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства; захисту законних прав та інтересів підприємців і споживачів шляхом застосування засобів щодо запобігання та припинення порушень антимонопольного законодавства, накладання стягнень за ці порушення в межах своїх повноважень; сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки. Антимонопольний комітет України утворюється в складі голови та десяти державних уповноважених. Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення, які ним утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, складають систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова комітету. До органів Антимонопольного комітету України також відносять колегіальні органи – адміністративні колегії Антимонопольного комітету України (постійні й тимчасові) і його територіальних відділень. Розпорядженням Антимонопольного комітету України від 5.03.2002 р. № 49-р затверджено методику визначення монопольного становища суб’єктів господарювання на ринку. Ведення справ про порушення антимонопольного законодавства являє собою процесуальну сторону регулювання господарських відносин. Органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справ про порушення законодавства щодо захисту економічної конкуренції за такими підставами: - заявами суб’єктів господарювання, громадян, об’єднань, установ, організацій за фактом порушення їх прав унаслідок дій або бездіяльності, визначених Законом України "Про захист економічної конкуренції" як порушення відповідного законодавства; - поданнями органів державної влади, місцевого самоврядування і адміністративно-господарського управління та контролю про порушення законодавства щодо захисту економічної конкуренції; - власною ініціативою органів Антимонопольного комітету України. Захист економічної конкуренції здійснюється за допомогою підзаконних нормативно-правових актів, серед яких велику роль відіграють відомчі акти Антимонопольного комітету України. Згідно зі ст. 52 Закону "Про захист економічної конкуренції" органи Антимонопольного комітету України накладають штрафи на суб’єктів господарювання і їх об’єднання: юридичних осіб; фізичних осіб; групу суб’єктів господарювання – юридичних та /або фізичних осіб, що відповідно до ст. 1 Закону визнаються суб’єктами господарювання у випадках, передбачених ч. 4 ст. 52. Розміри штрафів диференційовані залежно від виду правопорушення. Ст. 53 Закону "Про захист економічної конкуренції" передбачає таку специфічну санкцію як примусовий поділ. Згідно з ч.1 ст. 54 Закону "Про захист економічної конкуренції" за правопорушення, передбачені пп. 13 - 16 ст. 50 Закону посадові особи та інші працівники суб"єктів господарювання, працівники органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю несуть адміністративну відповідальність згідно з законом. За правопорушення, передбачені пп. 4, 13 - 16 ст. 50 Закону "Про захист економічної конкуренції", посадові особи органів влади, місцевого самоврядування і адміністративно-господарського управління та контролю несуть адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність передбачена ст. 166-1 – 166-4 Кодексу про адміністративні правопорушення України. Цивільно-правова санкція у вигляді відшкодування збитків передбачена ст. 55 зазначеного Закону. Особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до суду або господарського суду із заявою про відшкодування цих збитків. Деякі порушення законодавства щодо захисту економічної конкуренції можуть тягнути за собою відшкодування збитків у подвійному розмірі, коли шкода заподіяна порушеннями цього законодавства, передбачена п. 1, 2, 5, 10,1 2, 18, 19 ст. 50 Закону “Про захист економічної конкуренції”, відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди. Особливим видом порушення конкурентного законодавства є недобросовісна конкуренція. У ст. 32-37 ГКУ визначено поняття недобросовісної конкуренції, названо її види й встановлено відповідальність за це правопорушення. У Законі "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 07.06.1996 р. зазначено три види правопорушень: - неправомірне використання ділової репутації суб’єкта господарювання; - створення перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції; - неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці. Відповідно до ст. 20 названого Закону вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладення Антимонопольним комітетом України штрафів, передбачених цим Законом, а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством. Тема 10. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Діяльність банків в Україні регулюється Законом України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 р. та ГКУ. Згідно зі ст. 2 Закону банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення до вкладів коштів фізичних і юридичних осіб і розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Структура банківської системи України визначена в ст. 4 Закону України "Про банки і банківську діяльність" і в ст. 334 ГКУ. Банківська система в Україні складається з Національного банку України й інших банків (державних і недержавних ), що створені та діють на території України відповідно до положень Закону України "Про банки і банківську діяльність". Правовий статус Національного банку України (НБУ) крім Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначається також спеціальним Законом "Про Національний банк України" від 20.05.1999 р. Відносно інших банків НБУ здійснює функції регулювання й банківського нагляду. Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або спеціалізовані. Універсальний банк виконує всі види основних банківських операцій (кредитні, депозитні, розрахункові, інвестиційні тощо). За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку, якщо більше 50% його активів є активами одного типу. У Положенні про порядок створення та державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженому Постановою № 375 Правління НБУ від 31.08.2001 р., визначається, що види активів мають бути такими: - для інвестиційного банку, який цілком або більшою мірою оперує на ринку цінних паперів, – емісія й розміщення цінних паперів, що здійснюється за рахунок коштів приватних інвесторів; - для іпотечного банку (що спеціалізується з надання довгострокових кредитів під заставу нерухомості – землі, будівель) – активи, які розміщені під заставу землі або нерухомого майна; - для розрахункового (клірингового) банку (що надає послуги за відкритими в ньому кліринговими рахунками: ведення відомостей стану матеріальних цінностей, одержання та поставка цінних паперів, здійснення виплат і розрахунків, а також діяльність щодо визначення взаємних зобов’язань клієнтів та їх заліку ) – активи, що розміщуються на клірингових рахунках. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку, якщо більше 50% його пасивів є вкладами фізичних осіб. Банки в Україні можуть створюватися в таких організаційно-правових формах: акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, кооперативного банку. Акціонерне товариство й товариство з обмеженою відповідальністю є господарськими товариствами й на них поширюється законодавство про господарські товариства в частині, що не суперечить Закону "Про банки і банківську діяльність". Правовий статус кооперативного банку визначається ст. 338 ГКУ, Законом України "Про банки і банківську діяльність". Законодавство про кооперацію поширюється на нього в частині, що не суперечить зазначеним вище законам. Реєстрація банку здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого він набуває статусу юридичної особи. Національний банк України за встановленою ним формою видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію. На здійснення банківських операцій НБУ відповідно до його функцій і згідно зі ст. 7 і 44 Закону України "Про Національний Банк України" видає комерційним банкам ліцензії в порядку, зазначеному у ст. 19 Закону "Про банки і банківську діяльність " та Постанові № 275 Правління НБУ від 17.07.2001 р. "Про затвердження Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів і ліцензій на виконання окремих операцій". Рішення про надання банківської ліцензії або про відмову від її надання приймається НБУ протягом одного місяця з дня отримання повного пакета документів, зазначених у цій статті. Банківська ліцензія не може передаватися третім особам. Банки мають право створювати такі банківські об’єднання, як банківська корпорація та банківська холдингова група. Національний банк є центральним банком України, її емісійним центром. Він має статус юридичної особи і покликаний здійснювати політику у сферах грошового обігу, кредиту, забезпечення стабільності грошової одиниці України. Національний банк виступає кредитором останньої інстанції для банків й організує систему рефінансування, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей в обіг. НБУ надає комерційним банкам кредити, веде рахунки банків-кореспондентів, встановлює правила ведення розрахунків для банків і кредитних організацій, здійснює інші операції відповідно до своїх функцій. Для відкриття поточного рахунку юридичної особи в установу банку потрібно подати такі документи: - заяву про відкриття поточного рахунку, яку підписують керівник і головний бухгалтер; - копію свідоцтва про державну реєстрацію, засвідчену нотаріально або органом, який видав свідоцтво (крім бюджетних установ та організацій); - копію належним чином зареєстрованого установчого документа (статуту, установчого договору, положення), засвідчену нотаріально або органом, який здійснив реєстрацію; положенням щодо юридичних осіб публічного права, які затверджуються розпорядчими актами Президента України, органами державної влади, влади Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування, засвідчення не потрібні; юридичні особи публічного права, які діють на підставі законів, установчий документ не подають; - копію довідки про внесення юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку, або уповноваженим працівником банку; - копію документа, що підтверджує взяття юридичної особи на облік в органі державної податкової служби, засвідчену нотаріально, податковим органом або уповноваженим працівником банку; - картку із зразками підписів осіб, уповноважених розпоряджатися рахунком і підписувати розрахункові документи, засвідчену нотаріально або організацією, якій клієнт адміністративно підпорядкований; до картки додається зразок відбитку печатки юридичної особи. Юридичні особи, які використовують найману працю і є платниками страхових внесків, додатково подають: - довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду; - копію документа, що підтверджує реєстрацію у Пенсійному фонді України, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку, або уповноваженим працівником банку; - копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію юридичної особи у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як платника соціальних страхових внесків, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку, або уповноваженим працівником банку. Фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності – для відкриття рахунку подають: - заяву про відкриття рахунку; - копію свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності, засвідчену нотаріально або органом, що видав свідоцтво; - копію документа, що підтверджує взяття на облік в органі державної податкової служби, засвідчену нотаріально, податковим органом або уповноваженим працівником банку; - довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України; - картку із зразками підписів, які ставляться в присутності працівника банку, що відкриває рахунок, і засвідчуються цим працівником або нотаріально, тощо. Якщо фізична особа-підприємець використовує найману працю, то він додатково подає копію страхового свідоцтва, що підтверджує його реєстрацію у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як платника соціальних страхових внесків, засвідчену нотаріально або органом, що видав таку довідку, або уповноваженим працівником банку; За дорученням фізичної особи-підприємця його рахунком можуть розпоряджатися інші особи. У випадку смерті підприємця його права та обов’язки щодо розпоряджання коштами на рахунках переходять до його спадкоємців. Однією з основних і найважливіших функцій банків є кредитування суб’єктів господарської діяльності та фізичних осіб. Банківський кредит – це будь-яке зобов’язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання стосовно сплати відсотків та інших зборів з такої суми. Відповідно до ст. 49 Закону "Про банки і банківську діяльність" банки здійснюють такі види кредитних операцій: - розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик; - організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів; - здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені; - придбання права вимоги виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари або надані послуги, беручи на себе ризик задоволення таких вимог і прийом платежів факторинг; Кредитний договір визначається в ЦКУ (ст. 1054) як договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати кошти (кредит) позичальнику у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Правовідносини за кредитним договором регламентуються тими ж положеннями, які регулюють правовідносини за договором позики, якщо інше не встановлено законодавством і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір має бути укладено у письмовій формі як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором і позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, що їх направляє. Недотримання письмової форми зумовлює визнання кредитного договору недійсним. Тема 11. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Загальні умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності визначаються ГКУ, Законом "Про зовнішньоекономічну діяльність" та іншими правовими актами. Відповідно до ст. 377 ГКУ зовнішньоекономічною діяльністю суб’єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетину митного кордону України майном, зазначеним у ч. 1 ст. 39 ГКУ, і робочою силою. Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) грунтується на принципах свободи її суб’єктів добровільно вступати в зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законом, а також на принципах рівності перед законом усіх суб’єктів ЗЕД. Ст. 1 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" визначає її як відносини суб’єктів господарської діяльності України і іноземних суб’єктів господарської діяльності, що існують як на території України, так і за її межами. Згідно зі ст. 378 ГКУ суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності є: - господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до ЦКУ, комунальні й інші підприємства, створені відповідно до ГКУ, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку; - громадяни України, іноземці й особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці; - підрозділи іноземних суб’єктів господарювання, що не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані в порядку, встановленому законом. У ЗЕД також можуть брати участь організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Усі суб’єкти ЗЕД України мають право відкривати свої представництва на території інших держав, а також брати участь у роботі міжнародних неурядових економічних організацій. Іноземні суб’єкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають право на відкриття своїх представництв на території України. Представництво іноземного суб’єкта господарської діяльності – це установа або особа, яка репрезентує інтереси іноземного суб’єкта господарської діяльності в Україні й має належно оформлені відповідні повноваження. Реєстрацію зазначених представництв здійснює Міністерство економіки України протягом шістдесяти робочих днів з дня подання іноземним суб’єктом господарської діяльності документів на реєстрацію. Держава гарантує однаковий захист усіх суб’єктів ЗЕД. Втручання державних органів у зовнішньоекономічну діяльність суб’єктів у випадках, не передбачених законом, у тому числі й через видання підзаконних актів, які створюють для її здійснення умови, гірші від установлених, є обмеженням права здійснення ЗЕД і як таке забороняється. До суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності може бути застосовано санкцію у вигляді тимчасового припинення права здійснення такої діяльності в разі порушення чинних законів України, що стосуються цієї діяльності, згідно зі ст. 37 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність". Санкції, зазначені в цій статті, застосовуються Міністерством економіки України (Мінекономіки) за рішенням судових органів України або за поданням органів державної податкової та контрольно-ревізійної служб, митних, правоохоронних органів, комісії з питань повернення в Україну валютних цінностей, що незаконно перебувають за її межами, а також Національного банку України. Відповідно до ст. 2 зазначеного Закону суб’єкти господарської діяльності України й іноземні суб’єкти господарської діяльності під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності мають враховувати принципи: - суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності; - свободи зовнішньоекономічного підприємництва; - юридичної рівності та недискримінації; - верховенства закону; - захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; - еквівалентності обміну. До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб’єкти цієї діяльності, належать: - експорт та імпорт товарів, капіталів і робочої сили; - надання суб’єктами ЗЕД України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності. - наукова, науково-технічна, виробнича, навчальна, науково-виробнича й інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі; - міжнародні фінансові операції і операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України; - кредитні та розрахункові операції між суб’єктами ЗЕД і іноземними суб’єктами господарської діяльності та ін. Відповідно до ст. 381 ГКУ Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг ), експорт та імпорт яких здійснюються суб’єктами ЗЕД лише за наявності ліцензії. Порядок ліцензування експортно–імпортних операцій та види ліцензій визначаються законом. Режим квотування зовнішньоекономічних операцій застосовується у випадках, передбачених законом, чинними міжнародними договорами України, й здійснюється способом обмеження загальної кількості та /або сумарної митної вартості товарів, які можуть бути ввезені (вивезені) за певний період. Порядок квотування зазначених операцій та види квот визначаються законом. Крім того, згідно зі ст. 16 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” під ліцензуванням зовнішньоекономічних операцій розуміється комплекс дій органу виконавчої влади щодо надання дозволу на здійснення суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності експорту (імпорту) товарів. Одержання дозволу на експорт (імпорт) товарів здійснюється у формі автоматичного або неавтоматичного ліцензування. Автоматичне ліцензування визначається як комплекс дій органу виконавчої влади з надання суб’єкту зовнішньоекономічної діяльності дозволу на здійснення протягом визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, на які не встановлюються квоти (кількісні або інші обмеження). Автоматичне ліцензування експорту (імпорту) як адміністративна процедура з оформлення та видачі ліцензії не має обмежувального впливу на товари, експорт (імпорт) яких підлягає ліцензуванню. Неавтоматичне ліцензування визначається як комплекс дій органу виконавчої влади з надання суб’єкту зовнішньоекономічної діяльності дозволу на здійснення протягом визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, на які встановлюються певні квоти (кількісні або інші обмеження). Неавтоматичне ліцензування експорту (імпорту) як адміністративна процедура з оформлення та видачі ліцензії використовується у випадку встановлення квот (кількісних або інших обмежень) на експорт (імпорт) товарів. Рішення про застосування режиму ліцензування експорту (імпорту) товарів, у тому числі встановлення квот, приймається Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства економіки з визначенням списку конкретних товарів, експорт (імпорт) яких підпадає під режим ліцензування, а також періоду дії цього режиму та кількісних або інших обмежень щодо кожного товару. У разі застосування антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів щодо захисту вітчизняного товаровиробника рішення про запровадження режиму ліцензування приймається Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі згідно із законодавством. Стосовно кожного виду товару може встановлюватися лише один вид ліцензії. Ліцензії видаються на підставі заявок суб’єктів ЗЕД, що подаються за формою, встановленою Міністерством економіки. Для одержання ліцензії заявники звертаються, як правило, до одного органу виконавчої влади. В разі потреби можливе звернення до кількох органів виконавчої влади, але не більше трьох . Розгляд заявок на одержання ліцензій може здійснюватися в порядку їх надходження, який визначається датами реєстрації заявок або одночасно після закінчення оголошеного строку їх приймання. У разі запровадження режиму автоматичного ліцензування заявка на одержання ліцензії, а також інші необхідні документи можуть подаватися в будь-який робочий день митного оформлення товарів. Строк видачі ліцензії не повинен перевищувати 10 робочих днів від дати одержання заявки та інших необхідних документів, які мають відповідати установленим вимогам. У разі встановлення режиму неавтоматичного ліцензування строк розгляду заявок не повинен перевищувати 30 днів від дати подання заявки, якщо вони розглядаються в порядку їхнього надходження, і мусить становити не більше 60 днів, починаючи від дати закінчення оголошеного строку приймання заявок, якщо всі вони розглядаються одночасно. Ліцензія видається, якщо заявку й інші подані документи оформлено з додержанням вимог, установлених законодавством. Рішення про відмову у видачі ліцензії має бути мотивованим, прийнятим у строки, встановлені для розгляду заявок, і надсилається (видається) заявникові в письмовій формі. Якщо одержано відмову у видачі ліцензії, заявник має право на оскарження рішення згідно із законодавством. За видачу ліцензії стягується збір, розмір якого встановлюється Кабінетом Міністрів України з урахуванням фактичних витрат, пов’язаних із застосуванням процедури ліцензування. Митне оформлення товарів здійснюється за умови подання митному органу оригіналу ліцензії, яку одержав суб’єкт ЗЕД. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" зовнішньоекономічний договір (контракт) – це матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів ЗЕД і їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, змінювання або припинення їхніх взаємних прав та обов’язків. Відповідно до Положення "Про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)", затвердженого наказом № 201 Міністерства економіки України від 06.09.2001р., зовнішньоекономічний договір (контракт), згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, укладається суб’єктом ЗЕД або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не встановлено законом або чинним міжнародним договором. Порядок обліку (реєстрації) зовнішньоекономічних договорів (контрактів) здійснюється відповідно до наказу № 136 Міністерства економіки України від 29.06.2000 р. з урахуванням наказу № 207 Міністерства економіки України від 11.07.2002 р. "Про затвердження переліку товарів, експорт яких здійснюється за умови реєстрації зовнішньоекономічних договорів (контрактів)". Суб’єкти підприємницької діяльності України під час укладання договорів (контрактів), у тому числі зовнішньоекономічних, мають забезпечувати додержання Правил ІНКОТЕРМС (систематизований збірник міжнародних торгових звичаїв). Суб’єктами відповідальності у сфері зовнішньоекономічної діяльності виступають суб’єкти ЗЕД, іноземні суб’єкти господарської діяльності та держава. Відповідальність за порушення договірних зобов’язань визначається договорами (контрактами) та законодавством і має форму матеріального відшкодування прямих або непрямих збитків, упущеної вигоди, моральної шкоди, заподіяних потерпілій стороні. Відповідальність може також наставати у формі договірних майнових санкцій. Аналогічним чином недоговірна відповідальність суб’єктів ЗЕД і іноземних суб’єктів господарської діяльності за порушення законодавства України про ЗЕД може бути матеріальною, а також мати вигляд спеціальних санкцій, передбачених законом (ст. 37 Закону про ЗЕД). До таких санкцій належать: - накладання штрафів у випадках несвоєчасного виконання або невиконання своїх обов’язків суб’єктом відповідно до законодавства України про ЗЕД; розмір таких штрафів визначається згідно з відповідними положеннями законів України або з рішеннями судових органів України ; - застосування індивідуального режиму ліцензування у випадку порушення суб’єктом положень, що встановлюють певні заборони, обмеження або режими здійснення зовнішньоекономічних операцій з дозволу держави; - тимчасове припинення ЗЕД. В Україні управління в сфері ЗЕД здійснюють у рамках своїх функцій Національний банк, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, Митна служба, Міністерство фінансів, Міністерство закордонних справ, Державна податкова адміністрація, Антимонопольний комітет, Державний комітет фінансового моніторингу, Державний комітет з питань регулятивної політики і підприємництва, Державна туристична адміністрація, галузеві міністерства. Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб’єктів ЗЕД за межами України відповідно до норм міжнародного права. Такий захист здійснюється через дипломатичні та консульські установи, державні торговельні представництва, що репрезентують інтереси України, а також іншими способами, визначеними в законі (ст. 389 Господарського кодексу України). |
|
Законодавства У вітчизняній юридичній науці щодо питання про господарське право як галузь права |
Законодавстві суб'єктів господарювання укладати з державою державні контракти тощо Господарське право,як галузь права – це система правових норм, що регулюють відносини з |
|
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичний... «Господарське право» (відповідно до вимог ECTS) для студентів IV курсу / Уклад. Д. В. Задихайло Ю.Є. Атаманова, Р. П. Бойчук та ін.... |
Як і галузь права, галузь екологічного законодавства є комплексною Екологічне право — це комплексна галузь права, якою регулюються суспільні відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища,... |
|
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до організації самостійної роботи з курсу... Методичні вказівки до самостійної роботи курсу “Практична діяльність юриста (Практичне право)” складена на основі робочої програми... |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ Національний... Господарське право України. Програма курсу та методичні вказівки до виконання контрольних робіт для студентів заочної форми напряму... |
|
Гелич Ю. О., Нескороджена Л. Л. Навчально-методичні матеріали з дисципліни «Господарське право» Гелич Ю. О., Нескороджена Л. Л. Навчально-методичні матеріали з дисципліни «Господарське право». К.: НАВС, 201 І. 60 с |
Урок правознавства на тему: «ПРАВО» Основні поняття: право, норма права, галузь права, правовідносини, юридичний факт |
|
Господарське право Некомерційна господарська діяльність: поняття, суб’єкти, особливості правового режиму |
ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО Рекомендовано вченою радою Львівського державного університету внутрішніх справ (протокол №…від р.) |