Протистояння Української Православної Церкви світовій глобалізаціїї на сучасному етапі


НазваПротистояння Української Православної Церкви світовій глобалізаціїї на сучасному етапі
Сторінка8/9
Дата12.03.2013
Розмір1.18 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Міжнародні відносини. Проблеми глобалізації і секуляризму

Народи і держави вступають один з одним в економічні, політичні, військові й інші відносини. У результаті держави виникають і зникають, змінюють свої границі, поєднуються або розділяють- ся; вони також створюють або скасовують різні союзи.

Християнський ідеал поведінки народу й уряду у сфері міжнародних відносин полягає в "золото- му правилі": "В усьому, як хочете, щоб з вами поводилися люди, так поводьтеся і ви з ними" (Мф. 7.12). Вживаючи цей принцип не тільки в особистому, але й у суспільному житті, православні християни повинні пам'ятати, що "не в силі Бог, а в правді". Разом з тим, якщо хто-небудь діє всупереч справедливості, то відновлення її нерідко вимагає обмежувальних і навіть силових дій стосовно інших держав і народів. Відомо, що в силу пошкодженості гріхом людської природи нації і держави практично неминуче мають розбіжні інтереси, пов'язані, зокрема, із прагненням до володіння землею, політичного і військового домінування, одержання максимального прибутку від виробництва і торгівлі. Виникаюча з цієї причини необхідність захисту одноплемінників накладає деякі обмеження на готовність особистості поступитися власними інтересами заради блага іншого народу. Проте православні християни і їхні співтовариства покликані прагнути до створення таких міжнародних відносин, що служили б максимальному благу і задоволенню законних інтересів власного народу, суміжних націй і всієї загальнолюдського роду.

Взаємини між народами і державами повинні бути спрямовані до миру, взаємодопомоги і співробітництва. Апостол Павло заповідає християнам: "Якщо можливо з вашого боку, будьте у мирі з усіма людьми" (Рим. 12.18). При всьому розумінні неминучості міжнародних суперечок і протиріч у занепалому світі, Церква призиває владу імущих запобігати будь-яким конфліктам шляхом пошуку взаємоприйнятих рішень. Вона стає на бік жертв агресії, а також нелегітимного і морально невиправданого політичного тиски ззовні. Використання військової сили сприймається Церквою як крайній засіб захисту від збройної агресії з боку інших держав. Такий захист у поряд- ку допомоги може бути здійснений і державою, що не є безпосереднім об'єктом нападу, на прохання останньої.

Свої відносини з зовнішнім світом держави засновують на принципах суверенітету і територі- альної цілісності. Ці принципи розглядаються Церквою як базові для захисту народом його закон- них інтересів і являються наріжним каменем міждержавних договорів, а виходить, й всього міжнародного права. У той же час для християнської свідомості очевидно, що будь-які людські постанови, у тому числі суверенна влада держави, відносні перед лицем Божої всемогутності.

Історія показує непостійність буття, границь і форм держав, створюваних як на територіально-етнічній основі, так і в силу економічних, політичних, військових й інших подібних причин. Не заперечуючи історичного значення моноетнічної держави, Православна Церква одночасно вітає добровільне об'єднання народів у єдиний організм і створення держав багатонаціональних, якщо в них не порушуються права якого-небудь з народів. Разом з тим не можна не визнати існування в сучасному світі відомого протиріччя між загальновизнаними принципами суверенітету і територі- альної цілісності держави, з одного боку, і прагненням народу або його частини до державної самостійності, з іншої. Суперечки, що звідси виникають, і конфлікти повинні вирішуватися мир- ним шляхом, на основі діалогу, при максимально можливій згоді сторін. Пам'ятаючи про те, що єдність є благо, а роз'єднаність – зло, Церква вітає тенденції до об'єднання країн і народів, що особливо мають історичну і культурну спільність, за умови, що ці об'єднання не спрямовані проти третьої сторони. Церква вболіває, коли у зв'язку з поділом поліетнічних держав руйнується істо- рична спільність людей, зневажаються їхні права і в життя багатьох приходять страждання. Поділ багатонаціональних держав може вважатися виправданим лише у тому випадку, якщо один з народів знаходиться в явно пригнобленому положенні або якщо воля більшості жителів країни виразно не спрямована на збереження єдності.

Недавня історія показала, що поділ ряду держав Євразії породив штучний розрив народів, родин і ділових співтовариств, привело до практики насильницького переміщення і витіснення різних етнічних, релігійних і соціальних груп, що супроводжувалося втратою народами їхніх святинь. Спроба створити на уламках союзів мононаціональні держави стала основною причиною крово- пролитних міжетнічних конфліктів, що потрясли Східну Європу.

Маючи на увазі вищесказане, необхідно визнати користь створення міждержавних союзів, що мають метою об'єднання зусиль у політичній і економічній областях, а також спільний захист від зовнішньої загрози і допомогу жертвам агресії. У міждержавному економічному і торгівельному співробітництві повинні бути застосовувані ті ж моральні правила, що і взагалі в господарсько-підприємницькій діяльності людини. Взаємодія народів і держав у даній сфері необхідно заснову- вати на чесності, справедливості, прагненні до досягнення прийнятних результатів спільної праці всіма його учасниками. Вітається міжнародне співробітництво в культурних, наукових, просвіти- тельських, інформаційної областях, якщо воно будується на рівноправній основі і взаємоповазі, спрямоване на збагачення кожного з народів, що входять нього досвідом, знаннями і плодами творчих досягнень.

Протягом ХХ століття багатосторонні міждержавні угоди привели до створення розгалуженої системи міжнародного права, обов'язкового для виконання в країнах, що підписали відповідні до -мовленості. Державами були також утворені міжнародні організації, рішення яких обов'язкові для країн-учасниць. Деяким з цих організацій урядами передається ряд повноважень, що стосуються економічної, політичної і військової діяльності й у значній мірі торкаються не тільки міжнародних відносин, але й внутрішнього життя народів. Реальністю стає феномен правової і політичної регіоналізації і глобалізації.

З одного боку, такий розвиток міждержавних відносин сприяє активізації торгівельного, вироб-ничого, військового, політичного й іншого співробітництва, необхідність якого диктується природним посиленням міжнародних зв'язків і потребою в спільній відповіді на глобальні виклики сучасності. В історії Православ'я є приклади позитивного впливу Церкви на розвиток регіональних міждержавних зв'язків. Міжнародні організації сприяють вирішенню різних суперечок і конфлік -тів. З іншого боку, не можна недооцінювати небезпеки розбіжностей між волею народів і рішеннями міжнародних організацій. Ці організації можуть ставати засобами несправедливого домінування країн сильних над слабкими, багатих над бідними, технологічно і інформаційно розвинутих над іншими, практикувати подвійні стандарти в області застосування міжнародного права в інтересах найбільш впливових держав.

Все це спонукує Православну Церкву підходити до процесів правової і політичної інтернаціо- налізації з критичною обережністю, призиваючи владу імущих як на національному, так і на міжнародному рівні до особливої відповідальності. Будь-які рішення, пов'язані з укладенням важливих міжнародних договорів, а також з визначенням позиції країн у рамках діяльності міжна- родних організацій, повинні прийматися лише в згоді з волею народу, заснованій на повній і об'єк- тивній інформації про суть і наслідки запланованих рішень. При проведенні політики, пов'язаної з прийняттям зобов'язуючих міжнародних угод і діями міжнародних організацій, уряди повинні відстоювати духовну, культурну й іншу самобутність країн і народів, законні інтереси держав. У рамках самих міжнародних організацій необхідно забезпечити рівність суверенних держав у доступі до механізмів прийняття рішень і в праві вирішального голосу, у тому числі при визначенні базових міжнародних стандартів. Конфліктні ситуації і суперечки слід вирішувати тільки при участі і згоді всіх сторін, життєві інтереси яких зачіпаються в кожному конкретному випадку. Прийняття зобов'язуючих рішень без згоди держави, на яку ці рішення впливають, представляєть- ся можливим лише у випадку агресії або масового людиновбивства усередині країни.

Пам’ятаючи про необхідність духовно-морального впливу на дії політичних лідерів, співробіт -ництва з ними, жалю про нестатки народу й окремих людей, Церква вступає в діалог і взаємодію з міжнародними організаціями. У рамках цього процесу вона незмінно засвідчує свою перекона- ність в абсолютному значенні віри і духовних діянь для людської праці, рішень і постанов.

Глобалізація має не тільки політико-правове, але також економічний і культурно-інформаційний виміри. В економіці вона пов'язана з виникненням транснаціональних корпорацій, де зосереджені значні матеріальні і фінансові ресурси і де трудиться величезна кількість громадян різних країн. Особи, що стоять на чолі міжнародних економічних і фінансових структур, зосереджують у своїх руках величезну владу, не підконтрольну народам і навіть урядам і не визнають ніяких меж – будь це державні кордони, етнічно-культурна ідентичність або необхідність збереження екологічної і демографічної стабільності. Часом вони не бажають рахуватися з традиціями і релігійними устоя- ми народів, що втягуються в здійснення їхніх планів. Церкву не може не турбувати і практика фінансових спекуляцій, яка стирає залежність доходів від витраченої праці. Однієї з форм цих спекуляцій є фінансові "піраміди", катастрофа яких викликає широкомасштабні потрясіння. У цілому подібні зміни в економіці приводять до втрати пріоритету праці і людини над капіталом і засобами виробництва.

У культурно-інформаційній сфері глобалізація обумовлена розвитком технологій, що полегшують переміщення людей і предметів, поширення й одержання інформації. Суспільства, колись розділені відстанями і границями, а тому по більшій частині однорідні, сьогодні з легкістю сти-каються і стають полікультурними. Однак вказаний процес супроводжується спробою встановлен-ня панування багатої еліти над іншими людьми, одних культур і світоглядів над іншими, що особливо нетерпимо у релігійній сфері. У результаті спостерігається прагнення представити в якості єдино можливої універсальну бездуховну культуру, засновану на розумінні свободи занепалої людини, яка ні в чому не обмежує себе, як абсолютної цінності і мірила істини. Такий розвиток глобалізації багатьма в християнському світі порівнюється з побудовою Вавілонської вежі.

Визнаючи неминучість і природність процесів глобалізації, що багато в чому сприяють спілкуванню людей, поширенню інформації, ефективної виробничо-підприємницької діяльності, Церква в той же час звертає увагу на внутрішню суперечливість цих процесів і пов'язані з ними небезпеку.

По-перше, глобалізація, поряд із зміною звичних способів організації господарських процесів, починає змінювати традиційні способи організації суспільства і здійснення влади.

По-друге, багато позитивних плодів глобалізації доступні лише націям, що складають меншу частину людства, але мають схожі економічні і політичні системи. Інші ж народи, до яких нале- жить п'ять шостих населення планети, виявляються викинутими на узбіччя світової цивілізації. Вони потрапляють у боргову залежність від фінансистів деяких промислово розвинутих країн і не можуть створити гідні умови існування. Серед їхнього населення ростуть невдоволення і розчарування.

Церква порушує питання про всебічний контроль за транснаціональними корпораціями і за процесами, що відбуваються у фінансовому секторі економіки. Такий контроль, метою якого по- винно стати підпорядкування будь-якої підприємницької і фінансової діяльності інтересам люди -ни і народу, повинний здійснюватися через застосування всіх механізмів, доступних суспільству і державі.

Духовній і культурній експансії, що загрожує тотальною уніфікацією, необхідно протиставити спільні зусилля Церкви, державних структур, громадського суспільства і міжнародних організацій заради ствердження у світі насправді рівноправного взаємообразного культурного й інформацій- ного обміну, поєднаного із захистом самобутності націй й інших людських співтовариств. Одним із способів досягнення цього може стати забезпечення доступу країн і народів до базових техноло- гічних ресурсів, що дають можливість глобального поширення й одержання інформації. Церква нагадує про те, що багато національних культур мають християнські корені і послідовники Христа покликані сприяти зміцненню взаємозв'язку віри з культурною спадщиною народів, рішуче проти-стоячи явищам антикультури і комерціалізації інформаційно-творчого простору.

У цілому виклик глобалізації вимагає від сучасного суспільства гідної відповіді, заснованої на турботі про збереження мирного і гідного життя для всіх людей у поєднанні з прагненням до їх духовної довершеності. Крім цього, необхідно досягти такого світоустрою, що будувався б на засадах справедливості і рівності людей перед Богом, виключав би придушення їхньої волі націо -нальними або глобальними центрами політичного, економічного й інформаційного впливу.

Сучасна міжнародно-правова система ґрунтується на пріоритеті інтересів земного життя людини і людських співтовариств перед релігійними цінностями (особливо у випадках, коли перший і другі вступають у конфлікт). Такий же пріоритет закріплений у національному законодавстві багатьох країн. Нерідко він закладений у принципах регламентації різних форм діяльності органів влади, побудови державної освітньої системи і так далі. Багато впливових суспільних механізмів використовують цей принцип у відкритому протистоянні вірі і Церкві, націленому на їхнє витіснення з громадського життя. Ці явища створюють загальну картину секуляризації життя держави і суспільства.

Поважаючи світоглядний вибір нерелігійних людей і їхнє право впливати на суспільні процеси, Церква у той же час не може позитивно сприймати таке влаштування світопорядку, при якому в центр усього ставиться затьмарена гріхом людська особистість. Саме тому, незмінно зберігаючи відкриту можливість співробітництва з людьми нерелігійних переконань, Церква прагне до ствердження християнських цінностей у процесі прийняття найважливіших суспільних рішень як на національному, так і на міжнародному рівні. Вона домагається визнання легітимності релігійного світогляду як підстави для суспільно значимих діянь (у тому числі державних) і як істотного фактора, що повинні впливати на формування (зміна) міжнародного права і на діяльність міжнародних організацій.

Відношення Української Православної Церкви до інослав’я

Церква має всесвітній характер – вона існує у світі у виді різних Помісних Церков, але єдність Церкви при цьому анітрошки не применшується. "Церква, осяяна світлом Господнім, в усьому світі поширює промені свої; але світло, що розливається всюди, одне, і єдність тіла залишається нерозділеним. По всій землі вона розпростирає гілки свої, обтяжені плодами; рясні потоки її течуть на далекий простір — попри все те глава залишається одна, один початок, одна мати, багаті достатком плодотворення" (св. Кипріян Карфагенський. "Про єдність Церкви").

Єдність церковна знаходиться в нерозривному зв'язку з Таїнством Евхаристії, у якому віруючі, причащаючись Єдиного Тіла Христова, справді і дійсно сполучаться в єдине і кафолічне тіло, у таїнстві любові Христової, у силі, що перетворює, Духа.

Тільки через зв'язок з конкретною громадою здійснюється для кожного члена Церкви спілкуван- ня з всією Церквою. Порушуючи канонічні зв'язки зі своєю Помісною Церквою, християнин тим самим ушкоджує свою благодатну єдність із усім тілом церковним, відривається від нього. Будь який гріх тією чи іншою мірою віддаляє від Церкви, хоча і не відлучає від неї цілком. У розумінні Давньої Церкви відлучення було виключенням з євхаристичного зібрання. Але прийом до церков-ного спілкування відлученого ніколи не відбувався через повторення Водохрещення. Віра в незгладимість Водохрещення сповідується в Нікео-Цареградському Символі віри: "Сповідаю єдине Водохрещення в залишення гріхів". 47-і апостольське правило говорить: "Якщо єпископ або пресвітер знову охрестить того, хто має істинне Водохрещення... да буде вивержений".

Цим Церква свідчила, що відлучений зберігає "печатку" приналежності до народу Божого. Приймаючи назад відлученого, Церква повертає до життя того, хто вже був хрещений Духом в одне Тіло. Відлучаючи від спілкування свого члена, залученого нею в день його Водохрещення, Церква сподівається на його повернення. Вона розглядає саме відлучення як засіб духовного відродження відлученого.

Протягом століть заповідь Христа про єдність неодноразово порушувалася. Всупереч богозапо- віданій кафолічній однодумності і єдності в християнстві виникли різнодумства і поділи. Протя- гом християнської історії від єдності з Православною Церквою відокремлювалися не тільки індивідуальні християни, але і цілі християнські співтовариства. Деякі з них зникли в ході історії, інші ж збереглися протягом століть. Найбільш істотні поділи першого тисячоріччя, що збереглися до цього дня, відбулися після неприйняття частиною християнських громад рішень III і IV Всесвітніх Соборів, в результаті у відділеному стані виявилися існуючі донині Ассірійська Церква Сходу, дохалкідонські Церкви – Коптська, Вірменська, Сіро-Яковітська, Ефіопська, Малабарська. В II тисячоріччі після відділення Римської Церкви пішли внутрішні поділи західного християнства, пов'язані з Реформацією, що привели до невпинного процесу, утворенню безлічі християнських деномінацій, які існують не в спілкуванні з Римським престолом. Виникали також відділення від єдності з Помісними Православними Церквами, у тому числі з Руською Православ- ною Церквою.

Омани і єресі є наслідком егоїстичного самоствердження і відокремлення. Всякий розкол або схизма приводять у тій або іншій мірі до відпадіння від Повноти церковної. Поділ, навіть якщо він відбувається з причин не віроучительного характеру, є порушенням вчення про Церкву і в остаточному підсумку приводить до перекручувань у вірі.

Православна Церква вустами святих батьків стверджує, що порятунок може бути знайдено лише в Церкві Христовій. Але в той же час громади, що відпали від єдності з Православ'ям, ніколи не розглядалися як цілком позбавлені благодаті Божої. Розрив церковного спілкування неминуче приводить до ушкодження благодатного життя, але не завжди до повного її зникнення в громадах, що відокремилися.

Православ'я не є "національно-культурною приналежністю" Східної Церкви. Православ'я – це внутрішня якість Церкви, збереження віроучительної істини, богослужбового й ієрархічного ладу і принципів духовного життя, що безупинно і незмінно перебувають у Церкві з часів апостольських. Не можна піддаватися спокусі ідеалізації минулого або ігнорувати трагічні недоліки або невдачі, що мали місце в історії Церкви. Зразок духовної самокритики дають насамперед великі батьки Церкви. Історія Церкви знає чимало випадків падіння в єресь значної частини церковного народу. Але вона знає також і те, що Церква принципово боролася з єрессю, знає і досвід зцілення від єресі заблудших, досвід покаяння і повернення в лоно Церкви. Саме трагічний досвід появи єресей у надрах самої Церкви і боротьби з ними привчив членів Православної Церкви до пильності. Православна Церква, смиренно свідчить про те, що вона зберігає істину, і у той же час пам'ятає про всі історично виниклі спокуси.

Внаслідок порушення заповіді про єдність, що викликала історичну трагедію схизми, розділені християни, замість того, щоб бути прикладом єдності в любові по образу Пресвятої Трійці, стали джерелом спокуси. Розділення християн виявилася відкритою раною, що кровоточить на Тілі Христовому. Трагедія поділів стала серйозним видимим перекручуванням християнського універсалізму, перешкодою у справі свідчення світові про Христа. Тому що дієвість цього свідчення Церкви Христової в чималому ступені залежить від втілення проповіданих нею істин у житті і практиці християнських громад.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Парафія св. Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату
Від імені Парафії св. Апостола Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату пересилаємо нашу чергову...
27 листопада пройшла акція “Голодомор 32-33 це геноцид. Пам’ятаємо!”
Україні”. Панахиду біля Національного меморіалу жертв голодоморів відправили патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет, Патріарх...
ХРИСТИЯНСЬКА ЕТИКА
ФИЛИП (Осадченко Р. А.), архієпископ Полтавський і Миргородський, доктор богослов’я, голова Місіонерського відділу при Священному...
9: Конституційний процес на сучасному етапі розбудови держави: стан,...
Навчальна мета: Довести та ознайомити молодший та рядовий начальницький склад з конституційним процесом на сучасному етапі розбудови...
Синельниківської міської ради
України, пункту 34 частини першої статті 26 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”, статей 92,123 Земельного кодексу...
ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття з гуманітарної підготовки з особовим...
Навчальна мета: Довести та ознайомити молодший та рядовий начальницький склад з конституційним процесом на сучасному етапі розбудови...
13; ПРИГОТУВАННЯ ОБРЯДОВИХ СТРАВ ТА ВИРОБІВ
Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою "побутових...
Учбова програма з Історії релігій для 2-го класу заочного сектору Почаївської Духовної Семінарії
Поняття про релігію, признаки релігії. Походження слова “релігія”. Всезагальність віри. Спасіння з т з. Православної Церкви
№20. Причини гальмування реформ у сучасному суспільстві. Ідеологічне...
Тема №20. Причини гальмування реформ у сучасному суспільстві. Ідеологічне та політичне протистояння в Україні, шляхи подолання кризових...
На сучасному етапі розвитку освіти в Україні, коли проходять глибинні...
Сучасному суспільству потрібні активні, самостійні, ініціативні особистості, які критично й творчо мислять, готові до оволодіння...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка