Протистояння Української Православної Церкви світовій глобалізаціїї на сучасному етапі


НазваПротистояння Української Православної Церкви світовій глобалізаціїї на сучасному етапі
Сторінка5/9
Дата12.03.2013
Розмір1.18 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9
1. Підвищений рівень релігійно активності

Перш за все, це можна простежити, використовуючи запропонований нами термін — рівень релігійної активності .У такий спосіб легко визначити, що релігійна активність населення

України (2387 осіб на кожну релігійну громаду) у 4 рази вища, ніж у Росії (11496), і вдвічі перевищує білоруський рівень (4889).

2. Існування двох і більше релігійних організацій, які реально впливають на релігійно-церковне і суспільне життя

В Україні діють щонайменше чотири християнські церкви, що суттєво впливають на перебіг релігійного життя або у масштабах всієї держави, або на міжрегіональному рівні: УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ. Усі ці церкви претендують на особливе ставлення до них держави.

3. Активне перетікання віруючих з одних конфесій в інші

Десять років тому Православна церква (РПЦ і дві нечисленні церкви старообрядців) в Україні об'єднувала 70% зареєстрованих релігійних громад, шість легально діючих на той час протестантських общин — 27%, а частка римо-католицьких общин не перевищувала 2%. Сьогодні ж православні організації (всього їх в Україні 13) охоплюють вже 52%, протестантські організації (їх більше ЗО) — 25%, а дві гілки Католицької церкви (УГКЦ і РКЦ) — 21%.

4. Відсутність дієвих нормативних актів, які б регулювали державна-церковні і міжконфесійні відносини

Законодавча база державно-церковних відносин залишається недосконалою. В Україні, з деякими доповненнями, до сьогоднішнього часу діє єдиний повнометражний законодавчий акт — Закон про свободу совісті і релігійні організації, ухвалений 23 квітня 1991-го, тобто ще до незалежності.

Нічого концептуально нового в осмисленні свободи совісті не запропонувала і прийнята 28 червня 1996-го Конституція України, 35 стаття якої, повторюючи загальні місця з аналогічних міжнародних документів, ніяким чином не пов'язана ні з реаліями сьогоднішньої ситуації, ні з українськими традиціями відносин між світською та церковною владами.

Жодна з основних церков сучасної України не представлена у міжнародних екуменічних структурах

5. Наявність безпосередніх (майнових, юридичних, організаційних і т.д.) й опосередкованих (ідеологіч них) міжконфесійних конфліктів

Якщо суспільно-політичні трансформації у посткомуністичній Україні відбувалися без особли- вих видимих потрясінь, то конфліктний потенціал серед церков, поза всякими сумнівами, можна вважати одним із найсуттєвіших внутрішніх дестабілізаційних факторів.

Конфлікти теж бувають різними. Ідеологічні ж — в іншій площині. Наприклад, проблеми між традиційними християнами і протестантами, зазвичай є ідеологічними. Оскільки, у принципі заперечуючи ідеологію один одного, на практиці вони перетинаються досить рідко. Зовсім інший характер мають конфлікти всередині кожного із цих таборів: необхідність переконувати один і той же контингент віруючих досить часто прирікає на безпосереднє протистояння.

Варто зауважити також, що, на відміну від багатьох світських конфліктів, церковні можуть тягтися роками.

Згідно зі статистикою, кожне друге рішення місцевих органів влади щодо вирішення міжконфесійних питань переглядають і відміняють Верховний і Вищий арбітражний суди України. Не викликає сумніву, що абсолютну більшість таких конфліктів реєструють у класично поліконфесійних західноукраїнських регіонах.

6. Суттєві відмінності між центром і регіонами, а також між різними регіонами

Сьогодні поточні церковні проблеми, у тому числі конфліктні ситуащії, розвязують чиновники обласного і районного рівнів, які часто це роблять на власний розсуд, виходячи з власних пріоритетів чи волі місцевої номенклатури. Між тим, часто це питання повернення церковної нерухомості, реєстрації нових общин, визначення порядку користування церковним майном після поділу монолітної общини на дві громади.

Щодо власне регіонів, то варто лише глянути на карту релігійної активності України, аби побачити разючі відмінності.

7. Майже повна відстороненість України від основних екуменічних процесів на міжнародному рівні, маргінальність ідеологічних програм і практичних дій основних українських церков

Варто тільки відзначити, що жодна з основних церков сучасної України не представлена у міжнародних екуменічних структурах: Українська греко-католицька церква не може брати участі в організованому світовому екуменічному русі, зважаючи на позицію Ватикану; Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква позбавлені цієї можливості через безкомпромісний спротив Російської православної церкви, її сателітів серед православних церков та давніх стратегічних партнерів з-поміж протестантів. Реальну можливість брати участь у діяльності міжнародних екуменічних організацій має лише Українська православна церква Московського патріархату — але не як самостійна структурна одиниця, а через посередництво РПЦ, структурним підрозділом якої вона, власне, і є.

8. Хаотичність і непослідовність державної релігійної політики.

Продовженням періоду державного насилля у релігійній сфері (до кінця 89-го) став етап повної розгубленості (90 — перша половина 92-го), коли держава лише виконувала роль статиста, майже ніяк не реагуючи на безліч міжконфесійних конфліктів. Навесні 92-го намітилася безумовна зміна у ставленні держави до релігійних проблем: стрижнем державної релігійної політики стала підтримка ідеї сильної й авторитетної незалежної Православної церкви. Найперше це відобрази- лося у помітних "симпатіях" до створеної у червні 92-го УПЦ Київського патріархату. Обраний у липні 94-го Президент Леонід Кучма різко дистанціювався від релігійної політики свого попередника, відновивши різнобічну підтримку зорієнтованої на Москву найчисельнішої конфесії УПЦ Московського патріархату. Уже через рік, до осені 95-го, стала очевидною безперспективність і цієї державної лінії — це відобразилося у суттєвих структурних змінах державного органу, що координує державно-церковні відносини. І лише з останньою зміною керівництва Держкомітету у справах релігій, який очолив професійний релігієзнавець Віктор Бондаренко, можна констатувати перші спроби створити реальну державну релігійну політику, яка визнає сучасний поліконфесій- ний статус українського суспільства.

Отже, ситуація з Православ’ям на Україні надзвичайно складна і неоднозначна. Розв’язання її потребує поміркованих і добре виважених рішень з боку влади, але з безсумнівним правом Церкви вирішувати свої справи без грубого і незаконного втручання держави у її діяльність та ще без розуміння самої її природи і канонічних устоїв.

Для того щоб порівняти протиріччя у поглядах НСП і Православної Церкви, необхідно розглянути основи соціальної концепції Руської Православної Церкви, які покликані служити керівництвом для Синодальних установ, єпархій, монастирів, приходів і інших канонічних церковних установ у їхніх взаєминах з державною владою, різними світськими об'єднаннями й організаціями, позацерковними засобами масової інформації. Отже, розглянемо основні положення даної концепції, які безпосередньо стосуються питання глобалізції і НСП.
Церква і нація

Розглянемо догматичне вчення Православної Церкви щодо питаня нації.

Загальновідомо, що в сучасному світі поняття "нація" вживається в двох значеннях - як етнічна спільність і як сукупність громадян визначеної держави. Взаємини Церкви і нації повинні розгля- датися в контексті як першого, так і другого змісту цього слова.

Всесвітній характер Церкви, однак, не означає того, що християни не мають права на національну самобутність, національне самовираження. Навпроти, Церква з'єднує у собі всесвітнє начало з національним. Так, Православна Церква, будучи всесвітньою, складається з безлічі Автокефальних Помісних Церков. Православні християни, усвідомлюючи себе громадянами небесної батьківщини, не повинні забувати і про свою земну батьківщину. Сам Божественний Культурні відмінності окремих народів знаходять своє вираження в літургічній (богослужбовій) й іншій церковній творчості, в особливостях християнського життєустрою. Все це створює національну християнську культуру.

Християнський патріотизм одночасно виявляється стосовно нації як етнічної спільності і як спільності громадян держави. Православний християнин покликаний любити свою батьківщину, що має територіальний вимір, і своїх братів по крові, що живуть по усьому світі. Така любов є одним зі способів виконання заповіді Божої про любов до ближнього, що включає любов до своєї родини, одноплемінникам і співгромадянам.

Патріотизм православного християнина повинний бути діючим. Він виявляється в захисті батьківщини від ворога, праці на благо вітчизни, турботі про влаштування народного життя, у тому числі шляхом участі в справах державного керування. Християнин покликаний зберігати і розвивати національну культуру, народну самосвідомість.

Коли нація, громадянська або етнічна, є цілком або переважно моноконфесійним православним співтовариством, вона в деякому змісті може сприйматися як єдина громада віри - православний народ.

У той же час національні почуття можуть стати причиною гріховних явищ, таких як агресивний націоналізм, ксенофобія, національна винятковість, міжетнічна ворожнеча. У своєму крайньому вираженні ці явища нерідко приводять до обмеження прав особистостей і народів, війн та інших проявів насильства.

Православній етиці суперечить розподіл народів на кращі і гірші, приниження якої-небудь етнічної або громадянської нації. Тим більше незгодні з Православ'ям вчення, що ставлять націю на місце Бога або зводять віру до одного з аспектів національної самосвідомості.

Протистоячи таким гріховним явищам, Православна Церква здійснює місію примирення між втягнутими у ворожнечу націями і їх представниками. Так, у ході міжетнічних конфліктів вона не виступає на будь-якій стороні, за винятком явної агресії або несправедливості, що виявляється однією з сторін.

Християнська етика і світське право

Розгляд догматичного вчення Церкви про державу потребує визначення відношення Церкви до права взагалі.

У сучасній світській правосвідомості одним з домінуючих принципів стало уявлення про невід'ємні права особистості. Ідея таких прав заснована на біблійному вченні про людину як образ і подобу Бога, як онтологічно вільну істоту. "Розглянь навколишній світ, - пише преподобний Антоній Єгипетський, - і знай, що начальники і владики мають владу над тілом тільки, а не над душою, і завжди тримай це в думках твоїх. Чому, коли вони наказують, наприклад, убити або інше що робити не можна, несправедливе, те що шкодить душі, не треба їх слухати, хоча б вони і мучи- ли тіло. Бог створив душу вільною і самовладною і вона вільна робити як хоче - добре або зле". (..)

Християнська соціально-державна етика вимагала зберегти для людини якусь автономну сферу, де його совість залишається "самовладним" хазяїном, тому що від вільного волевиявлення в кінце- вому рахунку залежать порятунок або загибель, шлях до Христа або шлях від Христа. Права на віру, на життя, на родину є захистом таємних основ людської волі від сваволі сторонніх сил. Ці внутрішні права доповнюються і гарантуються іншими, зовнішніми – наприклад, правами на волю пересування, одержання інформації, створення майна, володіння їм і його передачі.

В міру секуляризації високі принципи невідчужуваних прав людини перетворилися в поняття про права індивідуума поза його зв'язком з Богом. При цьому охорона свободи особи трансформу- валася в захист свавілля (доти, поки воно не шкодить іншим індивідуумам), а також у вимогу від держави гарантій визначеного матеріального рівня існування особистості і родини. У системі сучасного світського гуманістичного розуміння цивільних прав людина трактується не як образ Божий, але як і самодостатній суб'єкт. Однак поза Богом існує лише людина занепала, досить далека від визначеного християнами ідеалу досконалості, виявленого в Христі. Тим часом для християнської правосвідомості ідея волі і прав людини нерозривно зв'язана з ідеєю служіння.

Права потрібні християнинові насамперед для того, щоб, володіючи ними, він міг щонайкраще здійснити своє високе покликання до "подоби Бога", виконати свій борг перед Богом і Церквою, перед іншими людьми, родиною, державою, народом й іншими людськими співтовариствами.

У результаті секуляризації в новий час домінуючої стала теорія природного права, що у своїх побудовах не враховує гріхопадіння людської природи. Однак ця теорія не втратила зв'язки з християнською традицією, тому що виходить з переконання, що поняття добра і зла властиві людській природі, а тому право виростає із самого життя, ґрунтуючись на совісті ("категоричному моральному імперативі"). Аж до XIX сторіччя дана теорія панувала в європейському суспільстві. Її практичними наслідками були, по-перше, принцип історичної безперервності правового поля (право не можна скасувати, як не можна скасувати совість, його можна тільки удосконалити і пристосувати законним же способом до нових обставин і випадків) і, по-друге, принцип прецедентності (суд, узгоджуючись із совістю і з правовим звичаєм, може винести правильне, тобто відповідне Правді Божій, судове рішення).

Церква Христова, зберігаючи власне автономне право, засноване на святих канонах і не вихідне за границі власне церковного життя, може існувати в рамках самих різних правових систем, до яких вона ставиться з належною повагою. Церква незмінно призиває бути законослухняними громадянами земної батьківщини. У той же час вона завжди підкреслює непорушну границю законопослуху для своїх вірних чад.

Церква і держава

Питання про взаємини Церкви і держави—питання надзвичайної важливості і складності, питання, вирішення якого багато в чому визначало і визначає хід світової історії. Людство має багатий досвід церковно-державних відносин. Епоха гонінь змінювалася періодами терпимості, «симфонія влади» поступалася місцем прагненню держави підкорити собі Церкву, політика конкордату і політика утиску нерідко супроводжували один одному. Іноді століттями зовні незмінний характер цих відносин перетерплював найрадикальніші зміни протягом всього декількох років, а часом і місяців. Порядок взаємодії церковної і державної влади, що здавався непорушним, раптом перес- тавав існувати, і на його місці поступово виникав новий. Мінялися форми взаємодії цієї влади, приймалися правові акти, що скасовували колишні і встановлювали новий порядок (а нерідко і сам характер) церковно-державних відносин. При цьому історія християнства свідчить, що ініціатива в зміні практики взаємин Церкви і держави, в більшості випадків належала останній. Саме державна влада була реальним і безпосереднім винуватцем всіх тих катастрофічних змін у даній області, що приводили до серйозних обмежень релігійної волі людини, ускладнювали діяльність церковних організацій і кінцевому підсумку істотно ускладнювали життя суспільства, підривали його моральні орієнтири.

У таких діях держави (навіть називаною «християнською») завжди була присутня в цілому язичницька ідея — право держави повновладно розпоряджатися всією сукупністю життя грома- дян. Все, що тісно не зв'язувало себе з цією ідеєю, все, що хотіло жити і розвиватися, не слугуючи насамперед цілям державності, було далеке духу держави. Ця ідея припускала (і припускає), що державним інтересам, у тому числі якщо вони виявлялися в турботах про «національне самовизна- чення» або про «розвиток ринкових відносин», повинно бути підлеглим всев людині — її сили, думки, устремління, вірування. Як сказав у своїй „Політиці” Арістотель,” людина є істота політич- на і життя державне є все для неї” (.Рассел....). Ціцерон же говорив, що держава вирощує і виховує своїх громадян для того, щоб кращі і вищі сили їхньої душі, розуму і думок вживати на свою власну (державну) користь, а для особистих потреб надавати лише стільки, скільки буде залишатися «після задоволення її власних нестатків» (....).

З подібного погляду на роль держави в житті людини випливало прагнення підкорити держав -ним інтересам і релігію. У результаті релігійний лад починав розглядатися як частина державного ладу, релігійне право — як частина публічного права. Більш того, відбувалося перетворення держави в кумир, її своєрідне обожнювання (згадаємо Dea Romana і Fata Romana древнього Рима).

Тепер усе, що не поклонялося державі, відміталося як марне і тому незаконне. Церква говорить, що держава — це не тільки і не стільки форма гуртожитку, засіб організації народного життя. Держава— це у своїй основі союз духовно солідарних або духовно приналежних людей, племен і націй.

Духовні устремління народу, що лежать в основі державного єднання, визначають народний моральний ідеал життя, формують моральний тип громадянина, а разом з тим і моральний вигляд і самої держави. Складаються ці духовні устремління під впливом різних факторів, насамперед, релігійних поглядів, в залежності від тих цінностей (не обов'язково безпосередньо духовно-моральних), що приймаються народом як об'єкт поклоніння. Випливають духовні устремління народу і з того, у якій області і як люди даного народу застосовують на практиці свої поняття про правду. У зв'язку з цим заслуговує на увагу наступне спостереження російського філософа Вол. Соловйова: «Звичайно народ, бажаючи похвалити свою національність, у самій цій похвалі виражає свій національний ідеал, те, що для нього найкраще, чого він найбільше бажає. Так француз говорить про прекрасну Францію і французьку славу (la belle France, la gloire du nom francais); англієць з любов'ю говорить: Стара Англія (old England); німець піднімається вище і, додаючи етичний характер своєму національному ідеалові, з гордістю говорить: die deutsche Treue (німецька вірність. Що ж у подібних випадках говорити нам, східним слов’янам? „Свята Русь”—відповідає на своє питання В. Соловйов. (.....)

Церква визнає державу не тільки як явище, що існує окрім неї, але і як необхідну форму загального устрою, встановлену Самим Творцем Світу (Рим. XIII, 1). Вона вважає державу необхідним для захисту людей від нападів зовнішніх ворогів і для підтримки внутрішнього порядку в суспільстві (1 Пет. II, 14; Рим. XIII, 3,4). Вона визнає за державою приналежні йому права законодавства у його справах, права керування і суду за порушення його законів (1 Пет 11, 14; Рим. XIII, 3—5). Вона наказує християнам відплачувати цивільній владі все належне: податі і повинності (Мф. XXII, 21; Рим. XIII, 6,7), коритися її розпорядженням (1 Пет II, 13,14; Рим. XIII, 1—7; Тит. III, 1, 2), віддавати її повага і честь (Рим. XIII, 7). „Той, хто противиться владі, той противиться Божій постанові” (Рим. XIII, 2).

Отже, в усьому, що стосується винятково земного порядку речей, православний християнин зобов'язаний коритися законам, незалежно від того, наскільки вони досконалі або невдалі. Коли ж виконання вимоги закону загрожує вічному порятункові, припускає акт віровідступництва або здійснення іншого безсумнівного гріха у відношенні Бога і ближнього, християнин призивається до подвигу сповідництва заради правди Божої і порятунку своєї душі для вічного життя. Він повинний відкрито виступати законним чином проти безумовного порушення суспільством або державою встановлень і заповідей Божих, а якщо такий законний виступ неможливий або неефективний, займати позицію цивільної непокори.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Парафія св. Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату
Від імені Парафії св. Апостола Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату пересилаємо нашу чергову...
27 листопада пройшла акція “Голодомор 32-33 це геноцид. Пам’ятаємо!”
Україні”. Панахиду біля Національного меморіалу жертв голодоморів відправили патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет, Патріарх...
ХРИСТИЯНСЬКА ЕТИКА
ФИЛИП (Осадченко Р. А.), архієпископ Полтавський і Миргородський, доктор богослов’я, голова Місіонерського відділу при Священному...
9: Конституційний процес на сучасному етапі розбудови держави: стан,...
Навчальна мета: Довести та ознайомити молодший та рядовий начальницький склад з конституційним процесом на сучасному етапі розбудови...
Синельниківської міської ради
України, пункту 34 частини першої статті 26 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”, статей 92,123 Земельного кодексу...
ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття з гуманітарної підготовки з особовим...
Навчальна мета: Довести та ознайомити молодший та рядовий начальницький склад з конституційним процесом на сучасному етапі розбудови...
13; ПРИГОТУВАННЯ ОБРЯДОВИХ СТРАВ ТА ВИРОБІВ
Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою "побутових...
Учбова програма з Історії релігій для 2-го класу заочного сектору Почаївської Духовної Семінарії
Поняття про релігію, признаки релігії. Походження слова “релігія”. Всезагальність віри. Спасіння з т з. Православної Церкви
№20. Причини гальмування реформ у сучасному суспільстві. Ідеологічне...
Тема №20. Причини гальмування реформ у сучасному суспільстві. Ідеологічне та політичне протистояння в Україні, шляхи подолання кризових...
На сучасному етапі розвитку освіти в Україні, коли проходять глибинні...
Сучасному суспільству потрібні активні, самостійні, ініціативні особистості, які критично й творчо мислять, готові до оволодіння...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка