Протистояння Української Православної Церкви світовій глобалізаціїї на сучасному етапі


НазваПротистояння Української Православної Церкви світовій глобалізаціїї на сучасному етапі
Сторінка7/9
Дата12.03.2013
Розмір1.18 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Проблеми біоетики

Бурхливий розвиток біомедичних технологій, що активно вторгаються в життя сучасної люди- ни від народження до смерті, а також неможливість одержати відповідь на виникаючі при цьому моральні проблеми в рамках традиційної медичної етики - викликають серйозну заклопотаність суспільства. Спроби людей поставити себе на місце Бога, по своїй сваволі змінюючи і "поліпшую- чи" Його утвір, можуть принести людству нові тяготи і страждання. Розвиток біомедичних технологій значно випереджає осмислення можливих духовно-моральних і соціальних наслідків їхнього безконтрольного застосування, що не може не викликати в Церкви глибокого пастирсько- го занепокоєння. Формулюючи своє відношення до широко обговорюваних в сучасному світі проблем біоетики, у першу чергу до тих з них, що пов'язані з безпосереднім впливом на людину, Церква виходить із заснованих на Божественному Одкровенні уявлень про життя як безцінний дарунок Божий, про невід'ємну волю і богоподібне достоїнство людської особистості, покликаної "до почесті вишнього звання Божого в Христі Ісусі" (Філ. 3.14), до досягнення досконалості Небесного Отця (Мф. 5.48) і до обоження, тобто причастника Божеського єства (2 Пет. 1.4).

З найдавніших часів Церква розглядає навмисне переривання вагітності (аборт) як тяжкий гріх. Канонічні правила прирівнюють аборт до убивства. В основі такої оцінки лежить переконаність у тому, що зародження людської істоти є даром Божим, тому з моменту зачаття всяке зазіхання на життя майбутньої людської особистості злочинне.

Широке поширення і виправдання абортів у сучасному суспільстві Церква розглядає як погрозу майбутньому людства і явну ознаку моральної деградації. Вірність біблійному і святобатьківсько-му вченню про святість і безцінність людського життя від самих її джерел несумісна з визнанням "волі вибору" жінки в розпорядженні долею плоду. Крім цього, аборт являє собою серйозну загро- зу фізичному і душевному здоров'ю матері. Церква також незмінно почитає своїм боргом виступати на захист найбільш вразливих і залежних людських істот, якими є ненароджені діти. Православна Церква ні при яких обставинах не може дати благословення на здійснення аборту. Не відштовхуючи жінок, що зробили аборт, Церква призиває їх до покаяння і до подолання пагубних наслідків гріха через молитву і несення єпитимії з наступною участю в рятівних Таїнствах. У випадках, коли існує пряма загроза життю матері при продовженні вагітності, особливо при наявності у неї інших дітей, у пастирській практиці рекомендується виявляти поблажливість.

Відповідальність за гріх убивства ненародженої дитини, поряд з матір'ю, несе і батько, у випадку його згоди на здійснення аборту. Якщо аборт зроблений дружиною без згоди чоловіка, це може бути основою для розірвання шлюбу. Гріх лягає і на душу лікаря, що робить аборт. Церква призиває державу визнати право медичних працівників на відмовлення від здійснення аборту за покликанням совісті. Не можна визнати нормальним положення, коли юридична відповідальність лікаря за смерть матері непорівнянно більш висока, ніж відповідальність за згублення плоду, що провокує медиків, а через них і пацієнтів на здійснення аборту. Лікар повинний виявляти макси- мальну відповідальність за постановку діагнозу, що може підштовхнути жінку до переривання вагітності; при цьому віруючий медик повинний ретельно співставляти медичні показання і веління християнської совісті.

Релігійно-моральної оцінки вимагає також проблема контрацепції. Деякі з протизаплідних засо- бів фактично мають абортивну дію, штучно перериваючи на самих ранніх стадіях життя ембріона, а тому до їхнього вживання застосовні осудження, що відносяться до аборту. Інші ж засоби, що не пов'язані з припиненням вже зачатого життя, з абортом ні в якому разі порівнювати не можна.

Застосування нових біомедичних методів у багатьох випадках дозволяє перебороти недуги безплідності. У той же час технологічне втручання, що розширюється, у процес зародження людського життя являє загрозу для духовної цілісності і фізичного здоров'я особистості. Під загро- зою виявляються і відносини між людьми, що здавна лежать в основі суспільства. З розвитком згаданих технологій пов'язане також поширення ідеології так званих репродуктивних прав, що пропагуються нині на національному і міжнародному рівнях. Дана система поглядів припускає пріоритет статтевої і соціальної реалізації особистості над турботою про майбутнє дитини, про духовне і фізичне здоров'я суспільства, про його моральну стійкість.У світі поступово виробляєть- ся відношення до людського життя як до продукту, який можна вибирати відповідно до власних уподобань і яким можна розпоряджатися нарівні з матеріальними цінностями.

Маніпуляції ж, зв'язані з донорством полових кліток, порушують цілісність особистості і винят- ковість шлюбних відносин, допускаючи вторгнення у них третьої сторони. Крім того, така практи- ка заохочує безвідповідальне батьківство або материнство, свідомо звільнене від усяких зобов'язань стосовно тих, хто є "плоттю від плоті" анонімних донорів. Використання донорського мате-ріалу підриває основи сімейних взаємозв'язків, оскільки припускає наявність у дитини, крім "соціальних", ще і так званих біологічних батьків. "Сурогатне материнство", тобто виношування заплідненої яйцеклітини жінкою, що після пологів повертає дитину "замовникам", протиприродно і морально неприпустимо навіть у тих випадках, коли здійснюється на некомерційній основі. Ця методика припускає руйнування глибокої емоційної і духовної близькості, що встановлюється між матір'ю і дитиною вже під час вагітності. "Сурогатне материнство" травмує жінку, що виношує, материнські почуття якої зневажаються, так і дитя, що згодом може випробувати кризу самосвідомості. Морально неприпустимими з православної точки зору є також всі різновиди екстракорпорального (позатілесного) запліднення, що припускає заготовку, консервацію і навмисне руйнування "надлишкових" ембріонів. Саме на визнанні людського достоїнства навіть у ембріона заснована моральна оцінка аборту, засуджуваного Церквою.

Запліднення самотніх жінок з використанням донорських полових кліток або реалізація "репродуктивних прав" самотніх чоловіків, а також осіб з так званою нестандартною сексуальною орієнтацією, позбавляє майбутню дитини права мати матір і батька. Вживання репродуктивних методів поза контекстом благословенної Богом родини стає формою богоборства, здійснюваного під прикриттям захисту свободи людини і волі особистості, що перекручено тлумачиться.

Звертаючи увагу людей до моральних причин недугів, Церква разом з тим вітає зусилля медиків, спрямовані на лікування спадкоємних хвороб. Однак, метою генетичного втручання не повинно бути штучне "удосконалення" людського роду і вторгнення в Божий план про людину. Тому генна терапія може здійснюватися тільки за згодою пацієнта або його законних представників і винятко- во за медичними показниками. Генна терапія статтевих кліток є вкрай небезпечною, тому що пов'язана зі зміною генома (сукупності спадкоємних особливостей) у ряді поколінь, що може спричинити непередбачені наслідки у виді нових мутацій і дестабілізації рівноваги між людським співтовариством і навколишнім середовищем.

Успіхи в розшифровці генетичного коду створюють реальні передумови для широкого генетичного тестування з метою виявлення інформації про природну унікальність кожної людини, а також її схильності до визначених захворювань. Створення "генетичного паспорта" при розумному використанні отриманих даних допомогло б вчасно коректувати розвиток можливих для конкрет- ної людини захворювань. Однак є реальна небезпека зловживання генетичними даними, при яких вони можуть послужити різним формам дискримінації. Крім того, володіння інформацією про спадкоємну схильність до тяжких захворювань може стати непосильним душевним вантажем. Тому генетична ідентифікація і генетичне тестування можуть здійснюватися лише на основі поваги до свободи особи.

Здійснене вченими клонування (одержання генетичних копій) тварин порушує питання про допустимість і можливі наслідки клонування людини. Реалізація цієї ідеї, що зустрічає протест з боку безлічі людей в усьому світі, здатна стати руйнівною для суспільства. Клонування в ще більшому ступені, ніж інші репродуктивні технології, відкриває можливість маніпуляції з генетич- ною складовою особистості і сприяє її подальшому знецінюванню. Людина не вправі претендува- ти на роль творця собі подібних істот або підбирати для них генетичні прототипи, визначаючи їхні особистісні характеристики за своїм розсудом. Задум клонування є безсумнівним викликом самій природі людини, закладеному у неї образові Божому, невід'ємною частиною якого є воля й уні-кальність особистості. "Тиражування" людей із заданими параметрами може представлятися бажаним лише для прихильників тоталітарних ідеологій.

Клонування людини здатне зіпсувати природні основи дітонародження, кровного споріднення, материнства і батьківства. Дитина може стати сестрою своєї матері, братом батька або дочкою діда. Вкрай небезпечними є і психологічні наслідки клонування. Людина, що з'явилася на світ в результаті такої процедури, може відчувати себе не самостійною особистістю, а всього лише "копією" когось з живучих або тих людей, що жили раніше. Необхідно також враховувати, що "побічними результатами" експериментів із клонуванням людини неминуче стали б численні життя, що не відбулися, і, імовірніше всього, народження великої кількості нежиттєздатного потомства. Разом з тим, клонування ізольованих кліток і тканин організму не є зазіханням на достоїнство особистості й у ряді випадків виявляється корисним у біологічній і медичній практиці.

Сучасна трансплантологія (теорія і практика пересадження органів і тканин) дозволяє надати діючу допомогу багатьом хворим, що колись були б приречені на неминучу смерть або важку інвалідність. Разом з тим розвиток даної області медицини, збільшуючи потребу в необхідних органах, породжує визначені моральні проблеми і може становити небезпеку для суспільства. Так, несумлінна пропаганда донорства і комерціалізація трансплантаційної діяльності створюють передумови для торгівлі частинами людського тіла, загрожуючи життю і здоров'ю людей. Церква вважає, що органи людини не можуть розглядатися як об'єкт купівлі і продажу. Пересадження органів від живого донора може ґрунтуватися тільки на добровільній самопожертві заради порятунку життя іншої людини. У цьому випадку згода на експлантацію (вилучення органа) стає проявом любові і жалю. Однак потенційний донор повинний бути цілком інформований про можливі наслідки експлантації органа для його здоров'я. Морально неприпустима експлантація, що прямо загрожує життю донора. Найбільш розповсюдженою є практика вилучення органів у тільки що померлих людей. У таких випадках повинна бути виключена неясність у визначенні моменту смерті. Неприйнятне скорочення життя однієї людини, у тому числі через відмовлення від життєпідтримуваних процедур, з метою продовження життя іншого.

Практика вилучення людських органів, придатних для трансплантації, а також розвиток реані-мації породжують проблему правильної констатації моменту смерті. Раніше критерієм її настання вважалася необоротна зупинка подиху і кровообігу. Однак завдяки вдосконалюванню реанімацій-них технологій ці життєво важливі функції можуть штучно підтримуватися протягом тривалого часу. Акт смерті перетворюється в такий спосіб у процес вмирання, залежний від рішення лікаря, що накладає на сучасну медицину якісно нову відповідальність.

Приховання від пацієнта інформації про важкий стан під приводом збереження його душевного комфорту нерідко позбавляє вмираючого можливості свідомого приготування до кончини і духов- ної розради, що знаходиться через участь у Таїнствах Церкви, а також затьмарює недовірою його відносини з близькими і лікарями.

Церква, залишаючись вірної дотриманню заповіді Божої "не убивай" (Ісх. 20.13), не може визнати морально прийнят-ними розповсюджені нині у світському суспільстві спроби легалізації так званої евтаназії, тобто навмисного умертвіння безнадійно хворих (у тому числі за їхнім бажанням). Прохання хворого про прискорення смерті часом обумовлене станом депресії, що позбавляє його можливості правильно оцінювати своє положення. Визнання законності евтаназії привело б до применшення достоїнства і перекрученню професійного обов’язку лікаря, покликаного до збереження, а не до припинення життя. "Право на смерть" легко може обернутися загрозою для життя пацієнтів, на лікування яких бракує коштів.

Таким чином, евтаназія є формою вбивства або самогубства, в залежності від того, чи приймає в ній участь пацієнт. В останньому випадку до евтаназії застосовні відповідні канонічні правила, згідно яких вона є навмисним самогубством або наданням допомоги в його здійсненні і розці- нюється як тяжкий гріх. Навмисний самогубець, що "зробив це від образи людської або по іншому якому випадку від малодушності", не удостоюється християнського поховання і літургічного поминання (Тимофія Алекс. прав. 14). Якщо самогубець несвідомо позбавив себе життя "без розуму", тобто у припадку душевної хвороби, церковна молитва про нього дозволяєтся після дослідження справи правлячим архієреєм. Разом з тим необхідно пам'ятати, що провину самогуб- ця нерідко розділяють оточуючі його люди, що виявилися нездатними до дійсного співчуття і прояву милосердя. Разом з апостолом Павлом Церква призиває: "Носіть тяготи один одного, і таким чином виконаєте закон Христов" (Гал. 6.2).

Священне Писання і вчення Церкви недвозначно засуджують гомосексуальні полові стосунки, вбачаючи в них гріховне перекручування богозданної природи людини. Дискусії про положення так званих сексуальних меншостей у сучасному суспільстві хиляться до визнання гомосексуалізму не статтевим збоченням, але лише однією з "сексуальних орієнтацій", що мають рівне право на публічний прояв і повагу. Затверджується також, що гомосексуальний потяг обумовлений індивідуальною природною схильністю. Православна Церква виходить з незмінного переконання, що боговстановлений шлюбний союз чоловіка і жінки не може бути зіставлений з перекрученими проявами сексуальності. Вона вважає гомосексуалізм гріховним ушкодженням людської природи, що переборюється в духовному зусиллі, що веде до зцілення й особистісного зростання людини. Гомосексуальні устремління, як і інші пристрасті, що мучать занепалу людину, врачуються Таїнствами, молитвою, постом, покаянням, читанням Священного Писання і святобатьківських творінь, а також християнським спілкуванням з віруючими людьми, готовими надати духовну підтримку.

Відносячись з пастирською відповідальністю до людей, що мають гомосексуальні нахили, Церква у той же час рішуче протистоїть спробам представити гріховну тенденцію як "норму", а тим більше як предмет гордості і приклад для наслідування. Саме тому Церква засуджує всяку пропаганду гомосексуалізму. Не відмовляючи нікому в основних правах на життя, повагу особис- тої гідності й участь у суспільних справах, Церква, однак, думає, що особи, що пропагують гомо- сексуальний спосіб життя, не повинні допускатися до викладацьких, виховних й інших робіт серед дітей і молоді, а також займати начальницьке положення в армії і виправних установах.

Часом перекручення людської сексуальності виявляються у формі хворобливого почуття приналежності до протилежної статі, результатом чого стає спроба зміни статі (транссексуалізм). Прагнення відмовитися від приналежності до тієї статі, що дарована людині Творцем, може мати лише пагубні наслідки для подальшого розвитку особистості. Від транссексуалізму слід відрізняти неправильну ідентифікацію полової приналежності в ранньому дитинстві в результаті лікарської помилки, пов'язаної з патологією розвитку полових ознак. Хірургічна корекція в даному випадку не носить характер зміни статі.

Світські наука, культура, освіта

Хоча наука може бути одним із засобів пізнання Бога (Рим. 1. 19-20), Православ'я бачить у ній також природний інструмент благоустрою земного життя, яким потрібно користуватися досить обачно. Церква застерігає людину від спокуси розглядати науку як область, зовсім незалежну від моральних принципів. Сучасні досягнення в різних областях, включаючи фізику елементарних часток, хімію, мікробіологію, свідчать, що вони є меч з обох сторін гострий, здатний не тільки принести людині благо, але й відняти в неї життя. Євангельські норми життя дають можливість виховання особистості, при якому вона не змогла б використовувати на зло отримані знання і сили. Тому Церква і світська наука покликані до співробітництва в ім'я порятунку життя і її належного влаштування. Їхня взаємодія сприяє створенню здорового творчого клімату в духовно-інтелектуальній сфері, тим самим допомагаючи створенню оптимальних умов для розвитку наукових досліджень.

Варто особливо виділити суспільні науки, у силу свого характеру неминуче пов'язані з областями богослов'я, церковної історії, канонічного права. Вітаючи праці світських вчених у даній сфері і визнаючи важливість гуманітарних досліджень, Церква в той же час не вважає раціональну картину світу, іноді формовану цими дослідженнями, повною і всеосяжною. Релігійний світогляд не може бути відкинутим як джерело уявлень про істину, а також розуміння історії, етики і бага- тьох інших гуманітарних наук, що мають підстави і право бути присутніми у системі світської освіти і виховання, в організації громадського життя. Тільки сполучення духовного досвіду з науковим знанням дає повноту пізнання. Ніяка соціальна система не може бути названа гармоніч -ної, якщо в ній існує монополія секулярного світорозуміння при винесенні суспільно значимих суджень. На жаль, зберігається небезпека ідеологізації науки, за якої народи світу заплатили висо -ку ціну у ХХ столітті. Така ідеологізація особливо небезпечна у сфері суспільних досліджень, що покладені в основу державних програм і політичних проектів. Протистоячи підміні науки ідеоло-гією, Церква підтримує особливо відповідальний діалог із вченими-гуманітаріями.

Світська культура здатна бути носителькою благовіствування. Це особливо важливо в тих випадках, коли впливи християнства в суспільстві слабшають або коли світські влади вступають у відкриту боротьбу з Церквою. Так, у роки державного атеїзму російська чи українська класична література, поезія, живопис і музика ставали для багатьох майже єдиними джерелами релігійних знань. Культурні традиції допомагають збереженню і множенню духовної спадщини в стрімко мінливому світі. Це відноситься до різних видів творчості: літератури, образотворчого мистецтва, музики, архітектури, театрові, кіно. Для проповіді Христа придатні будь-які творчі стилі, якщо намір художника є щиро благочестивим і якщо він зберігає вірність Господові.

Людина не завжди володіє достатньою духовною пильністю, щоб відокремити справжнє божественне натхнення від "натхнення" екстатичного, за яким нерідко стоять темні сили, що руйнівно діють на людину. Останнє відбувається, зокрема, у результаті зіткнення зі світом чаклунства і магії, а також через вживання наркотиків. Церковне виховання допомагає знайти духовний зір, що дозволяє відрізняти добре від злого, божественне від демонічного.

Зустріч Церкви і світу культури аж ніяк не завжди означає просте співробітництво і взаємозба- гачення. "Істинне Слово, коли прийшло, показало, що не всі думки і не всі вчення гарні, але одні погані, а інші гарні" (святий Іустин Філософ).(.....) Визнаючи за кожною людиною право на моральну оцінку явищ культури, Церква залишає таке право і за собою. Більш того, вона бачить у цьому свій прямий обов'язок. Не наполягаючи на тому, щоб церковна система оцінок була єдино прийнятої у світському суспільстві і державі, Церква, однак, переконана в кінцевій істинності і рятівничості шляху, відкритого їй у Євангелії. Якщо творчість сприяє моральному і духовному перетворенню особистості, Церква благословляє його. Якщо ж культура протиставляє себе Богові, стає антирелігійною або антилюдяною, перетворюється в антикультуру, то Церква протистоїть їй. Однак подібне протистояння не є боротьбою з носіями цієї культури, тому що "наша брань не проти плоті і крові", але брань духовна, спрямована на звільнення людей від пагубного впливу на їхні душі темних сил, "духів злості піднебесних" (Еф. 6.12).

Християнська традиція незмінно поважає світську освіту. Багато батьків Церкви вчилися у світських школах і академіях і вважали викладені там науки необхідними для віруючої людини. З православної точки зору бажано, щоб вся система освіти була побудована на релігійних началах і заснована на християнських цінностях. Проте Церква, виходячи з багатовікової традиції, поважає світську школу і готова будувати свої взаємини з нею виходячи з визнання людської волі. При цьому Церква вважає неприпустимим навмисне нав'язування учням антирелігійних і анти-християнських ідей, ствердження монополії матеріалістичного погляду на світ. Не повинне повторюватися положення, характерне для багатьох країн у ХХ столітті, коли державні школи були інструментами войовничого-атеїстичного виховання, таке не повинно повторитися. Церква призиває до усунення наслідків атеїстичного контролю над системою державної освіти.

На жаль, донині в багатьох навчальних курсах історії недооцінюється роль релігії у формуванні духовної самосвідомості народів. Церква постійно нагадує про той внесок, що внесло християнст-во в скарбницю світової і національної культури. Православні віруючі з жалем сприймають спроби некритичного запозичення навчальних стандартів, програм і принципів освіти у організацій, відомих негативним відношенням до християнства взагалі або Православ'я зокрема. Не можна ігнорувати і небезпеку проникнення у світську школу окультних і неоязичницьких впливів, деструктивних сект, під впливом яких дитина може бути загублена і для себе, і для родини, і для суспільства. Церква вважає корисним і необхідним проведення уроків християнського віровчення у світських школах за бажанням дітей або їхніх батьків, а також у вищих навчальних закладах. Школа є посередник, що передає новим поколінням моральні цінності, накопичені колишніми століттями. У цій справі школа і Церква покликані до співробітництва. Освіта, особливо адресова-на дітям і підліткам, покликана не тільки передавати інформацію. Розігрівання у юних серцях спрямованості до Істини, справжнього морального почуття, любові до ближніх, до своєї батьківщини, її історії і культури – повинно стати задачею школи не в меншій, а може бути й у більшій мірі, ніж викладання знань. Церква покликана і прагне сприяти школі в її виховній місії, тому що від духовного і морального стану людини залежить її вічний порятунок, а також майбутнє окремих націй і всього людського роду.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Парафія св. Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату
Від імені Парафії св. Апостола Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріархату пересилаємо нашу чергову...
27 листопада пройшла акція “Голодомор 32-33 це геноцид. Пам’ятаємо!”
Україні”. Панахиду біля Національного меморіалу жертв голодоморів відправили патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет, Патріарх...
ХРИСТИЯНСЬКА ЕТИКА
ФИЛИП (Осадченко Р. А.), архієпископ Полтавський і Миргородський, доктор богослов’я, голова Місіонерського відділу при Священному...
9: Конституційний процес на сучасному етапі розбудови держави: стан,...
Навчальна мета: Довести та ознайомити молодший та рядовий начальницький склад з конституційним процесом на сучасному етапі розбудови...
Синельниківської міської ради
України, пункту 34 частини першої статті 26 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”, статей 92,123 Земельного кодексу...
ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття з гуманітарної підготовки з особовим...
Навчальна мета: Довести та ознайомити молодший та рядовий начальницький склад з конституційним процесом на сучасному етапі розбудови...
13; ПРИГОТУВАННЯ ОБРЯДОВИХ СТРАВ ТА ВИРОБІВ
Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою "побутових...
Учбова програма з Історії релігій для 2-го класу заочного сектору Почаївської Духовної Семінарії
Поняття про релігію, признаки релігії. Походження слова “релігія”. Всезагальність віри. Спасіння з т з. Православної Церкви
№20. Причини гальмування реформ у сучасному суспільстві. Ідеологічне...
Тема №20. Причини гальмування реформ у сучасному суспільстві. Ідеологічне та політичне протистояння в Україні, шляхи подолання кризових...
На сучасному етапі розвитку освіти в Україні, коли проходять глибинні...
Сучасному суспільству потрібні активні, самостійні, ініціативні особистості, які критично й творчо мислять, готові до оволодіння...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка