|
|
Скачати 3.68 Mb.
|
Консервативний напрямок російської політико-правової думки продовжував відстоювати непорушність самодержавства, самобутність розвитку Росії. Вчений-правознавець, обер-прокурор Синоду К.Победоносцев (1827—1907) називав «великою неправдою нашого часу» ідеї народовладдя і парламентаризму. Пряме народовладдя внаслідок історичного розвитку суспільства, росту чисельності народу і державної території неможливе.Обер-прокурор справедливо і влучно критикує недосконалість сучасної йому парламентської системи, недоліки її механізму, виборного процесу («вибори — справа мистецтва»). Однак пороки представництва вважає непереборними, владу парламенту протиставляє монархії — «єдності розумної волі».Письменник-слов´янофіл К. Леонтьев (1831—1891) вважав, що для Росії однаково далекі як європейські ліберальні політичні і правові цінності, так і ідеї соціалізму і комунізму. Самобутність Росії Леонтьев бачив у візантизмі. Політичним консерватизмом вирізнялися і погляди іншого російського державника, журналіста і публіциста М. Каткова (1818—1887). Після польського повстання 1863 р. і особливо в 70-і pp. він підтримав курс на контрреформи, критикував діяльність пореформених судів, земських установ тощо, протиставляв російську державність конституційним державам, доводив її переваги у законодавстві, визначенні прав, свобод і обов´язків громадян. Ліберальна думка в Росії зароджувалася і розвивалася в постійному протиборстві і подоланні традицій самодержавної і кріпосницької сваволі, бюрократичної безвідповідальності Більшість ліберально налаштованих мислителів обґрунтовували перспективу створення в Росії конституційної монархії, громадянського суспільства, поваги до права.З позицій консервативного лібералізму аналізував розвиток державного законодавства в Росії і Європі Олександр Градо-вський (1841-1889). Монархія як правильна державна форма, вважав Градовський, із усіма правами і перевагами імператорської влади, відповідає і конституційним принципам поділу влади, свободи і захисту громадян законами. Проте принцип поділу влади, «необхідний у всякій формі правління», на його думку, не припускає утворення трьох чи двох суверенних органів влади з особливими функціями. Такою повнотою верховної, насамперед законодавчої влади, в Росії володіє влада імператора, що робить інші влади підзаконними.Позитивний зміст охоронного лібералізму найбільше повно Борис Чичерін (1828— 1904).Вперше в російському державознавстві Чичерін проаналізував достоїнства і недоліки представницьких органів правління Суть народного представництва ним бачилася в пануванні загального блага над приватними цілями, участі громадян у державних справах, вираженні їх думки. «Це — орган більшості, вираження свободи й орган влади». Його перевага в тому, що в ньому «права й інтереси громадян знаходять тут вище забезпеченняГарантії прав і свобод повинні доповнювати незалежний суд, місцеве самоврядування. Народне представництво, пише далі автор роботи, приносить державі значні вигоди, забезпечуючи тверді гарантії права, До невигод представницького правління Чичерін відносить низький рівень політичного знання в народі, труднощі з´єднання розрізнених воль, адже «управління державою вимагає єдиної волі і єдиної влади», боротьбу партій за своє панування, що таїть «найбільшу небезпеку (для) політичної свободи.Влада, за Чичеріним, завжди потребує моральної підтримки народу, а вона неможлива без свободи особи. Що таке право? За Чичеріним, його варто розуміти у двоякому значенні: суб´єктивному й об´єктивному. Суб´єктивне право ним визначається як моральна можливість чи законна свобода що-небудь робити або вимагати. Об´єктивне право є самий закон, що визначає свободу. Першим явищем свободи учений називає власність. Громадянське суспільство, пише Чичерін, є сукупність приватних відносин між особами, керованих громадянським чи приватним правом.Через призму прав і свобод особи Чичерін аналізував різні форми правління — монархію, аристократію, демократію і змішану. Ідеалом вважав змішане правління, вищою стадією розвитку ідеї держави — конституційну монархію, де досягається ідеальна єдність. Демократія, на думку Чичеріна, ніколи не може бути ідеалом людського співжиття: вона дає перевагу найменш освіченій частині суспільства. Друга половина XIX ст. ознаменувалася появою і небувалим розмахом у Росії народництва, очолюваного різночинною інтелігенцією. Народництво з самого початку було неоднорідним рухом. Вже в 1860-х роках у ньому намітилося дві основні тенденції, теж ділилися на окремі лини: революційна і ліберальна. У народництві з'єднувалися ідеї утопічного соціалізму з радикальною програмою буржуазно-демократичного перетворення: виступали проти пережитків кріпосництва, проти буржуазного розвитку країни. Головне в ідеях народників - це теорія некапіталістичного розвитку Россі і тісно пов'язане з нею можливість переходу до соціалізму в Росії, минаючи капіталізм через трансформацію селянської громади, в якій вони бачили зародок соціалізму в силу розвиненого колективістського початку. Серед характерних ознак народництва особливо важливі такі: 1) визнання капіталізму в Росії занепадом, регресом, оскільки він веде до розшарування селянства і його пролетаризації; 2) визнання самобутності російського економічного ладу взагалі і селянства з його общиною, артіллю і т.п. зокрема [вони вважали, що розвиток цих підвалин «російського життя» врятує країну від капіталізму і відкриє їй можливість безпосереднього переходу до соціалізму]. 3) інтелігенція - носій прогресу Значний внесок у народницький рух, теорію «російського соціалізму» внесли їх теоретики О.І. Герцен і М.Г. Че-рнишевський, хто справив великий вплив на кілька поколінь революційної молоді. Пріоритет у розробці теорії общинного (народницького, селянського) соціалізму належить Олександру Герцену (1812—1870). По-перше, Герцен вважав сільську общину основою, фундаментом майбутнього «російського соціалізму». По-друге, способи здійснення соціальної революції Герценові бачилися як мирні, так і насильницькі. Але головне — Герцен вперше в російській соціалістичній літературі висловив ідею скликання всенародного без-сословного Земського собору — Установчих зборів для законної боротьби проти самодержавства. Ця ідея буде підхоплена першими російськими політичними партіями лівого напрямку.По-третє, у теорії «російського соціалізму» Герцена проблеми держави, права, політики розглядаються як підлеглі соціальним і економічним проблемам, як віджилі інститути громадянського життя..По-четверте, найкращою з форм організації людського гуртожитку він вважав соціальну республіку. Майбутнє суспільство мислилося йому як «федерально-комунальне життя» самоврядних комун. Ідеал суспільства — колективна власність і солідарність, братерство і любов до всіх. Інший теоретик і пропагандист «російського соціалізму» — Микола Чернишевський закликав під час реформи 1861 р. до селянського бунту.,обґрунтовував неможливість для сучасної Росії шляху реформ «зверху». Самодержавство з його бюрократичним апаратом він визначав як «дурне управління», «самодурство», «азіатство», яке породило кріпосництво, а тепер намагається змінити лише його формуУ майбутнім суспільстві, за Чернишевський, відпаде потреба в державі. Після тривалого перехідного періоду (не менш 25— ЗО років), коли соціалістичний лад виникне на Заході, нове суспільство в Росії складеться у федерацію заснованих на самоврядуванні союзів землеробських общин, промислово-землеробських об´єднань, фабрик і заводів, які перейдуть у власність працівників. . Політичні погляди пропагандистів російського анархізмуНайвідомішими пропагандистами російського анархізму були М. О. Бакунін та П. О. КропоткінЦентральним положенням політичної теорії Бакуніна, як і всякого анархізму, була ідея негайного знищення держави, яка втілилася згодом у гаслі «скасування держави з сьогодні на завтра». Виникнення ж самої держави Бакунін пов´язував із природними прагненнями людини, з одного боку, і суспільною свідомістю - з іншого. Деякі конкретні держави, на його думку, виникли в результаті завоюванняЕкономічна нерівність і відносини панування й підкорення виступали у Бакуніна, врешті-решт, як наслідок існування держави. Так само і право уявлялося ним як причина появи конкретних суспільних відносин.Бакунін твердив, що держава створила капітал, що капіталіст володіє своїм капіталом із ласки держави. Отже, держава є основним злом, і насамперед необхідно знищити державу, а тоді капітал упаде сам по собі.Розглядаючи державу як абсолютне зло, мислитель мав на увазі будь-яку політичну владу - і реакційну, і революційну, заявляючи, що для анархістів байдуже, «чи називається ця влада церквою, монархією, конституційною державою, буржуазною республікою чи навіть революційною диктатурою». Саме марксистське вчення про диктатуру пролетаріату викликало найбільше заперечення з боку анархізму. Майбутнє суспільство Бакунін, зокрема, називав федеральною організацією промислових і хліборобських асоціацій, побудованою знизу вгору на основі автономії цих асоціацій і суб´єктивно-вольового об´єднання їх у ширші союзи. Федеральна організація знизу вгору, твердив він, робітничих асоціацій, груп, громад і, зрештою, областей і народів - це єдина умова справжньої, а не фіктивної, свободи. Цей вільний союз народних асоціацій стане суспільною організацією, яка узгоджується з потребами та інстинктами народу.З цього, отже, випливає, що теорія Бакуніна не знищувала повністю примусу, бо передбачала створення асоціацій та об´єднань, а звідси - й підкорення їм індивідів. Подібно до Штірнера і Прудона, він вводив у свій ідеал елементи державності. Пропонувалося, наприклад, піддавати покаранню і навіть позбавленню людських прав тих, хто «не соціальний», тобто не бажає однаково з усіма працювати, скоює злочини. Але головними у федералізмі Бакуніна було те, що він заперечував централізований авторитет: вимагав повної автономії вільних економічних союзівЗагальне негативне ставлення до держави Бакунін поширив і на право. «Всі закони,- міркував він,- є зовнішньо накинутими, а тому деспотичними установами. Політичне законодавство вороже свободі і суперечить природним законам. Що ж протиставляв Бакунін офіційному політичному праву тогочасних держав? Відповідь на це питання була в нього досить загальною, неконкретною. Він виступав насамперед проти будь-якого утискування особистої свободи і називав це раціоналістичним, природним або просто людським правом. Негативне ставлення до держави, права і влади взагалі, невиразне уявлення про рушійні сили історії найчіткіше проявились у Бакуніна в його теорії політичної боротьби. Він визнавав необхідність насильницької революції, що відрізняло його від інших видів анархізмуОстаннім із плеяди російських пропагандистів анархізму був Петро Олександрович Кропоткін (1842-1921). Виникнення держави Кропоткін пов´язував із виникненням земельної власності. Існуючій державі Кропоткін протиставляв суспільство у формі асоціацій вільно об´єднаних комун і виробничих громад, у яких відсутній будь-який зовнішній примус щодо конкретного індивіда. Таке суспільство може бути побудоване тільки внаслідок революції, завданням якої є: повалити стару владу, ліквідувати державний апарат, провести загальну експропріацію суспільних багатств. Відразу після революції мав запровадитися принцип «анархічного комунізму» - кожному за потребами. 30.Аристотель про державу та право. Так само, як і Платон, величезний вплив на мислення європейської цивілізації справив його учень Аристотель (384—322 p. до н. є.)Держава. її сутність Аристотель трактує як «політичне спілкування» людей, що організується заради загального блага. Держава — продукт природного розвитку, походить від первинних спілкувань — родини, селищ, об´єднання яких і утворює державу. Спілкування відрізняє людину, за природою своєю вона «істота політична» і не може існувати поза державним спілкуванням, поза державою. Вона за своїм значенням для людини стоїть вище природи родини, індивіда. Для Аристотеля держава — об´єднання вільних громадян (раби і «варвари» — не громадяни), спільно керуючих справами полісу на основі справедливості. У «Політиці» її автор, не називаючи імені свого вчителя, не погоджується з ним («Платон мені друг, але більший друг — істина»): при прогресуючій єдності держави вона перестає бути державою. Пропонованій Платоном спільності майна, дружин і дітей він протиставляє державу з індивідів і родин (а не виробників і стражів), із приватною власністю при спільному її використанні. «Люди піклуються усього більш про те, — пише Аристотель, — що належить особисто їм; менш піклуються вони про те, що є загальним». Державний лад, учить Аристотель, те ж саме, що політична система, де верховна влада в руках одного, кількох чи більшості. Там, де правлять, керуючись загальною користю, такі форми державного устрою правильні, а в тих, де маються на увазі особисті інтереси однієї особи, деяких чи більшості — суть відхилення від правильних. Правильні — монархія, аристократія, політія. Неправильні — тиранія, олігархія, демократія. Замість загальної користі, доброчинності в них переважають багатство або свобода (бідність). Найкращий державний лад той, де помірність і середній статок, «середній елемент» численний і користається великим значенням. Такою є політія. Це змішана форма держави, де сполучаються елементи олігархії і демократії, нерівність і свобода. У такій «середній» формі держави «середній елемент» домінує в усьому: у нравах — помірність, у майні — середній статок, при владі тут — середній клас. Такий державний лад — найкращий і довговічний.В усякому державному ладі, зауважує одним з перших Аристотель, основних елементів три: законодорадчий орган про справи держави, другий — магістратури, третій — судові органи. Так лаконічно викладене уявлення про важливість поділу влади в державі.У проекті ідеальної держави в Аристотеля всі громадяни у своїй діяльності керуються принципом прекрасного, доброчинності. Тут всього два класи — військовий і законодавчий. Перший зайнятий охороною поліса, другий — політичною діяльністю. Земля тут поділяється теж на дві частини: одна — у загальному користуванні всієї держави, інша — у приватному володінні громадян. Законодавець ідеальної держави повинен прагнути до того, щоб доставити громадянам дозвілля і мир, тобто кращі умови для політичної діяльності.У своєму праворозумінні Аристотель слідує Сократові і Пла-тонові. У нього поняття справедливості зв´язане з уявленням про людину як істоту політичну і державу як політичне утворення. Тому право, за Аристотелем, служить критерієм справедливості, регулюючою нормою політичного спілкування. Право як Політичне явище поділяється на природне й умовне (волеуста-Новлене). Природне право — те, що скрізь має однакове значеная і не залежить від визнання чи невизнання його. Волеустановлене право — це установлення закону і загальних угод на основі звичаїв. Право є державним благом, тобто тим, що служить загальній користі. Слідом за Платоном Аристотель вважає, що закони повинні бути узгоджені з формою державного ладу. Закони, що відповідають правильним формам, будуть засновані на справедливості, а відповідні неправильним — не будуть відповідати справедливості1. У цьому відношенні право «є свого роду рівність». Він дає свою конструкцію правового регулювання: громадські, трудові, сімейні відносини держава регулює за допомогою зрівняльної справедливості, а відносини між суспільством і людиною, державою і громадянином — за допомогою розподільної. Іншими словами, йдеться про принцип поділу права — на публічне і приватне, пізніше і чіткіше сформульовані римськими юристами.Істотною якістю закону у Аристотеля є його відповідність політичній справедливості і праву. «Усякий закон, — відзначає він, — в основі передбачає свого роду право». Воно повинно знайти своє втілення в законі. Відступ закону від права означало б виродження закону в засіб деспотизму. «Не може бути справою закону, — підкреслює він, — володарювання не по праву, всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права».Законодавство, за Аристотелем, — частина політики, і мистецтво законодавця полягає у вмілому й адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу й існуючої системи відносин. Політичне правління в «Політиці» — це правління закону, а не людей: правителі, навіть найкращі, піддаються почуттям і афектам, закон же — «врівноважуючий розум». «Закон повинен панувати над усіма, — наполягає він, — магістратам же і Народним зборам повинно бути надано обговорення детальних питань».Такими є нові й оригінальні ідеї, розроблені Аристотелем у розвиток політико-правової думки Сократа і Платона. 31. Основні напрямки англійської політико-правової думки в період буржуазної революції ХVII сторіччя Найбільш розповсюдженими і впливовими в революції були ідеї радикальних пуритан, прихильників О.Кромвеля — індепендентів (independent — незалежний). Головними релігійними гаслами індепендентів були: повна незалежність і самоврядування громад віруючих, віротерпимість і невідчужуваність свободи совісті. Політичні вимоги індепендентів були помірними: республіка або, як мінімум, конституційна монархія. Виразниками їх політико-правових поглядів були Дж. Мі-льтон, Г. Айртон, О. Сідней та ін. Видатний англійський поет і публіцист Джон Мільтон (1608— 1674) у своїх поемах, памфлетах і трактатах обґрунтовував природну свободу людей, їх ненависть до монархії і всякого гніту. Мільтон Джон — англійський поет, публіцист, політичний діяч в період революції 1640—1649 pp. Народився у Лондоні, вчився в Кембріджському унті. Багато займався самоосвітою, мандрував Італією, Францією, де потоваришував з Галілеєм, Гроциєм та ін. В період революції присвятив ряд творів обгрунтуванню програми індепендентів. Головні його політичні твори — «Про державу королів і сановників», «Трактат про громадянські влади і духовні справи», «Про свободу друку. Промова до англійського парламенту (Ареопагітіка)». Народ — єдине джерело і носій влади, суверенітету держави. Ті, кому він вручає правління (королю, магістратам) — лише уповноважені, виконуючі його закони і доручення. Якщо вони від цього ухиляються, народ вправі (у т.ч. через палату общин парламенту) призвати їх до відповіді і піддати самим суворим покаранням. Дж. Мільтон писав: коли королі говорять, що їх влада від Бога, то забувають, що від Бога ж і свобода народу, заснована на природжених правах. Він захищав передусім духовну свободу людини як природного права людини — свободу совісті і рівноправність усіх релігій, свободу слова і друку, неприпустимість цензури («цензура була породжена інквізицією»). Це було суттєвим внеском у розвиток теорії природного права, прав і свобод людини. Дж. Мільтон доводив: держава створена за велінням Бога суспільною угодою народу, який на підставі природженої свободи людей має права управляти собою сам і обирати вигідне для себе правління. Тому республіка, очевидно, краща з інших політичних форм. Вона дозволяє йому впливати на діяльність посадових осіб, на управління державою. При ній усього більш забезпечуються права індивіда — його свобода совісті, думки, слова. Виборче право, на його думку, слід надавати головним чином середнім класам («там — розумні і ділові люди»), що заслуговують права участі в державному правлінні. Ідею народного суверенітету, права і свободи індивідів відстоював і Олджернон Сідней (1622—1683), страчений за критику короля Карла II. У своїх «Міркуваннях про уряд» він виводив походження держави із свободної угоди людей з метою самозбереження. Тільки ця угода — правомірна підстава влади: ні родство, ні сила, ні обман не породжують права. Тому народ завжди вправі скинути королів, що зловживають отриманою ними владою. Волю народу-суверена, індивіда трактував переважно в політичному змісті як участь людей у встановленні верховної влади, громадянських законів. Демократичним ідеалом Сіднея проте була не республіка, а конституційна монархія, обмежена парламентом. Ще більш компромісну позицію стосовно монархії займав зять Кромвеля, генерал-комісар Генрі Айртон (1611—1651). Він заперечував теорію природного права, обґрунтовував право власності як громадянське, а не природне право. «Ні закон Бога, ні закон природи не дають мені власності, — наполягав Айртон. — Власність є встановлення людської конституції. Оскільки власність установлена правом держави (і те й інше — результат договору), воно повинно її надійно охороняти. Гарантія власності — влада великих власників. Тільки за цієї умови «свобода може бути дана, а власність не буде зруйнована». Тому Айртон був проти вимоги заміни монархії республікою. Будь-яка спроба демократизації конституції розглядалася ним як можливе зазіхання на існуючий розподіл власності. Якщо індепенденти хотіли видозміни форм правління, завоювання для буржуазії і нового дворянства доступу до влади, завершення революції в їх інтересах, то левеллери («урівнителі») виступали за республіку і демократичну конституцію Англії, критикували «шовкових індепендентів». Вождем і ідеологом левеллерів став Джон Лільберн (бл. 1614— 1657). Лільберн Джон — ідеолог левеллерів. Під час громадянської війни служив у парламентській армії. Потім виступав з памфлетами, проектами соціально-політичних перетворень левеллерів. У 1649 р. піддавався судовому переслідуванню, виїздив до Ірландії. Звідтіль викривав непослідовність Кромвеля. Найбільш значними памфлетами Лільберна та його однодумців є: «Захист природженого права Англії» (1645), «Нові кайдани Англії», «Угода вільного народу Англії» (1649). Ним написані і за його участі складені численні памфлети, проекти, у яких викладалася політико-правова програма демократичної частини англійського суспільства. Багато пунктів цієї програми вирізняли сміливість і новизна ключових для Європи XVII ст. проблем держави, права, законодавства, політики. По-перше, ключовим у програмі левеллерів був принцип первинності, верховенства і суверенності влади народу. «Уся влада споконвічно і по своїй сутності, — писав Лільберн, — виходить від народу, і його згода, виражена через його представників, — єдина підстава всякого справедливого управління». Проголошуючи цей принцип, левеллери збагатили його положенням про невідчужуваність народного суверенітету. Закони самої історії, відповідальність перед нащадками забороняють нації відчужувати будь-кому свою владу. По-друге, природженими і невід´ємними правами людини Лільберн і його однодумці вважали безпеку життя, свободу особистості і право власності; свободу совісті і друку; промислової і торгової діяльності; рівність усіх перед законом і судом. «Усі люди по природі рівні й однакові по силі, званню, владі і величі». Ніякі влади і ніякі органи, на думку левеллерів, не повноважні скасовувати чи вилучати ці природні права і свободи, зберігати привілеї. У проект «Угоди вільного народу Англії» були включені спеціальні заборони парламенту видавати закони чи продовжувати їх дію, які позбавляли б життя кого б то не було, за винятком засуджених, скасовували б власність, обмежували інші невідчужу-вані права людини. По-третє, першорядного значення левеллери надавали проблемам демократизації державного ладу Англії. Держава створена, писав Лільберн, взаємною угодою людей «для доброї користі і блага кожного». Звідси виникає невідчужуване право народу організувати державу таким чином, щоб це благо було забезпечено. Влада повинна бути заснована на вільному виборі чи згоді народу; ніхто не може панувати над людьми без їх згоди. Виходячи з цього, левеллери вимагали ліквідації королівської влади, палати лордів, різко критикували органи влади, що протистояли народу. Лільберном і його однодумцями, ув´язненими в лондонський Тауер, була підготовлена «Угода вільного народу Англії» (1649 р.) — проект республіканської конституції. У проекті верховна влада в Англії повинна належати народному представництву (парламенту), що обирається на один чи два роки, з наданням виборчого права всім англійцям з 21 року («за винятком слуг, осіб, що живуть милостинею, і тих, хто служив колишньому королю зброєю і добровільними внесками»). Усі посадові особи повинні бути підзвітні парламенту й обиратися народом. По-четверте, відстоюючи принцип законності (рівний для всіх закон без вилучень і привілеїв, його ненарушимость, межі повноважень самих законодавців і т.п.), автори проекту прагнули розмежувати законодавчу, виконавчу влади, правосуддя. Законодавці не повинні бути одночасно і виконавцями законів чи здійснювати правосуддя, а виконавці законів (чиновники, судді) не повинні бути депутатами парламенту. «Нерозумно, несправедливо і згубно для народу, — писав Лільберн, — щоб законодавці були одночасно і виконавцями законів». Левеллери стверджували, що тільки суворе розмежування влади гарантує цілісність народної свободи, що при поєднанні в одних руках влади приймати закони, виконувати їх і здійснювати суд, неминуче відродження привілеїв, порушення законності, узурпація влади. Вони були одними з перших, хто виступив по суті за відділення релігії і церкви від держави. «Ніякій людській владі нами ніяким чином не довіряється вирішення питань релігії і про способи богопочитання». Левеллери були противниками законів, що передбачають переслідування і гоніння за свободу совісті. Демократичний зміст програми левеллерів збагатив європейську політико-правову думку положеннями про суверенність влади народу, демократію, невідчужувані права людини, верховенство закону, поділ влади — гарантів і найважливіших чинників соціального прогресу. їх ідеї живили наступні демократичні доктрини XVIII-XIX ст. У розпал другої громадянської війни в 1648 р. партія левеллерів розкололася. Від неї відійшли «істинні левеллери», що спиралися на найбідніше селянство, міські низи й одержали від левеллерів презирливу кличку «жалюгідних діггерів». Спочатку «істинні левеллери» сподівалися на силу проповіді і прикладу. Вони організували комуну і стали спільно розкопувати під городи общинні землі на пагорбі св. Георгія, чому і були прозвані «діггерами (digger — копач). їх рух очолив і його теоретиком став Джерард Уїнстенлі (1609 — після 1660). Уїнстенлі Джерард — ідеолог «істинних левеллерів». Народився в Ланка-ширі, навчався торговельній справі в Лондоні, потім розорився і працював за наймом. Автор памфлетів і конституційного проекту «Закон свободи», де виклав проект законів держави, заснованій на спільності майна і загальній праці. Ідеї Уїнстенлі не одержали значного поширення. Діггери розраховували, що перший досвід комуни покладе початок масовому створенню таких же комун. Однак їх надії «на пробудження закону справедливості» у серцях своїх противників не виправдалися. У своїх памфлетах і проекті конституції «Закон свободи» (1652 р.) Уїнстенлі продовжив і істотно розвинув ідеї Т.Мора про колективну власність і заснований на ній новий суспільний лад. Проект конституції складається з 62 законів (статей), якими повинна керуватися майбутня демократична республіка. Тут викладено необхідність нової системи законів, правила їх опублікування і застосування, закони про обробку землі, проти ледарства, купівлі-продажу, про вибір посадових осіб тощо. Автор виходив з того, що «короткі і сильні закони — кращі для управління республікою». Підставою республіки проголошується істинна свобода. Вона трактується насамперед як вільне користування землею. Уїнстенлі вважав, що люди за природою рівні і мають природне, рівне право на землю («вона належить усім»), на якій праця — споконвічне і природне джерело всіх багатств, єдине джерело життя. Отже, існування приватної власності на землю, одержання нетрудового доходу є порушення природного права, причина всіх суспільних лих. Щоб позбутися їх, необхідно майбутню будову держави спорудити на новому фундаменті — «законі свободи». Свобода в республіці передбачає відсутність гноблення, володіння людьми, їх невідчужуваними правами, забезпечений суспільним користуванням землею матеріальний статок. У такій державі усі будуть «жити мирно в добробуті і волі». Форма республіканського правління в проекті Уїнстенлі відрізняється більшим демократизмом, ніж у левеллерів. В його демократичній республіці із суспільною власністю і зрівняльним розподілом продуктів праці, при всеобов´язковій праці очолює державну владу парламент, з щорічним переобранням на основі виборчого права для всіх чоловіків з 20 років (крім злочинців і тих, хто домагається посад). Тут — вимоги оголошення законів перед народом, їх прийняття лише за згодою останнього, організації референдумів, відповідальності посадових осіб за виконання закону, їх обрання, а не призначення і т.п. У правлінні країни проект конституції виділяє три складові: закони, придатні посадові особи і сумлінне виконання законів. Закони — «правильно створені», «майже для всіх дій, чинених людьми», на «усі часи року». Придатні посадові особи — які можуть виконувати закони країни як свою волю, не ставлячи її вище правил свободи: «коли правлять закони, правління здра-ве». У сумлінному виконанні законів полягає справжнє життя уряду. «Керівництво хорошого уряду, у такий спосіб здійснюване, — писав Уїнстенлі, — може перетворити всю країну, ні, навіть усю земну фабрику в єдину родину людства й у єдину добре керовану республіку». Проект містить також кримінальні закони, хоча, як вважав Уїнстенлі, слідом за Т. Мором, скасування приватної власності ліквідує основну причину злочинів. Проте передбачається застосування страти до тих, хто спробує відновити приватну власність, за купівлю-продаж землі і її плодів, до вбивць, зрадників. У майбутній республіці осіб, що припустились провини, попереджають і перестерігають. Повторення провин і злочинів, завзятість у ледарстві спричиняє тілесні покарання чи позбавлення волі і примусові роботи (для противників законів — рабство, каторжні роботи). Ідеї «істинних левеллерів» не одержали значного поширення в Англії. |
|
Питання на іспит предмету Історія правових і політичних вчень Загальна характеристика політико-правової ідеології епохи Відродження і Реформації |
Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних і правових вчень Розділ І. Виникнення та розвиток поглядів на державу і право у країнах стародавнього світу |
|
АНОТАЦІЯ ДИСЦИПЛІНИ Навчально-методичний комплекс вивчення курсу «ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО» |
Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
|
1 Предмет і завдання курсу "Історія економічних учень" Предмет іст ек вчень – це процес виникнення розвитку боротьби і зміни системи ек. Поглядів на шляху розвитку сучасного сус-ва. Це... |
Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 060100 "Правознавство" Київ 2008 Навчальна дисципліна „Юридична деонтологія” викладається студентам І курсу юридичного факультету у 1 семестрі. Загальний обсяг викладання... |
|
ПРОГРАМА ВСТУПНОГО ВИПРОБУВАННЯ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ Вивчення нормативного курсу «Історія України» в інституті проводиться протягом одного семестру. Для успішного вивчення дисципліни,... |
Конспекти до курсу «Професійна етика» Тема Професійна етика як навчальна... Тема Професійна етика як навчальна дисципліна і як засіб регулювання професійної діяльності |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ Вивчення дисциплін заплановано у 5-ому семестрі на 3-ому курсі. Загальна кіль-кість годин/кредитів ECTS: дисципліна І – 126 5, дисципліна... |
Пояснювальна записка Навчальна дисципліна «Фізична культура» – самостійна галузь діяльності у соціокультурному просторі й викладається у загальноосвітніх... |