Історія політичних і правових вчень як самостійна юридична навчальна дисципліна. (Завдання та актуальність вивчення курсу. Юридичний характер.)


НазваІсторія політичних і правових вчень як самостійна юридична навчальна дисципліна. (Завдання та актуальність вивчення курсу. Юридичний характер.)
Сторінка1/29
Дата13.03.2013
Розмір3.68 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

  1. Історія політичних і правових вчень як самостійна юридична навчальна дисципліна. (Завдання та актуальність вивчення курсу. Юридичний характер.)

Серед юридичних наук важливе місце займає історія політичних та правових вчень, або, як можна ще інакше назвати цю науку, історія філософії права. Завданням цієї науки є не тільки вивчення історії становлення і розвитку ідеї права, закону, держави, головних державно-правових інститутів у процесі формування людської цивілізації, але й формування світогляду юриста. Це не галузева наука, не теоретична. Це світоглядна наука. Курс повинен не тільки показати формування розуміння засадничої цінності права і держави на різних історичних етапах розвитку людського суспільства, ознайомити з історичними коріннями таких визначальних інститутів та ідей, як верховенство права, права і свободи людини, суверенітет тощо, але й виконувати, до певної міри, ідеологічну функцію. Цей матеріал повинен послужити формуванню власного юридичного світогляду кожного майбутнього юриста. Світогляду, базовим в якому буде розуміння засадничої цінності права і закону.

Історія політичних і правових вчень дає можливість зрозуміти важливість і значення держави і права в духовних надбаннях людства на різних етапах його розвитку, побачити постійну роботу людської думки над пошуками кращих, оптимальних форм організації державно-правового буття людства. На протязі всього періоду історії політичних та правових вчень можна знайти приклади тверджень про право, як мірило справедливості, про необхідність підпорядкування законам, про державу, як оптимальну форму погодження спільних інтересів усіх членів суспільства.

Поява вчень про державу і право нерозривно пов'язана з зародженням та розвитком самих держави і права. вже в перших письмових пам'ятках людства можна зустріти ідеї щодо виникнення держави і права та щодо їхнього вдосконалення, про ідеальну державу, оптимальні суспільні відносини. У теоретичному аспекті поява політичних та правових вчень (теорій) відбувається у руслі загального переходу людського пізнання від початкових міфологічних форм до раціонально-логічних.

на підставі історичного матеріалу філософія права повинна з`ясувати, що таке право взагалі, незалежно від змінності його змісту, що таке держава, незалежно від різноманітності форм, в яких вона може існувати, які джерела права, які методи вироблення правових норм. Але, в цілому, філософія права повинна дати відповідь на питання: що таке право і яким воно повинно бути? Таким чином, історія філософії права має своїм завданням виклад послідовного творення уявлень про правовий порядок в його суті та в ідеалі.

При вивченні поглядів того чи іншого мислителя необхідно звернути увагу на історичні умови, за яких появляється те чи інше вчення, на постать самого вченого, на співвідношення між новим та попередніми вченнями. Історія політичних та правових вчень знаходиться у тісному зв'язку з історією. Тільки на фоні загальної історії можливе вивчення історії філософії права. ідеальне уявлення починає сприйматися широким загалом і швидко розповсюджується, і починає виявляти свій вплив на суспільство. Вловити цей зв'язок між мислителем і середовищем є завданням історії філософії права, Від політичних поглядів та ідей необхідно відрізняти правові, які, однак, тісно пов'язані з політичними, а інколи невіддільні від них. Правові вчення та ідеї спрямовані на з`ясування ґенези, суті, тенденцій та перспектив розвитку права і закону, ролі правових норм у суспільстві та їхнього значення.

У найбільш загальному вигляді можна сказати, що предметом такої самостійної юридичної наукової дисципліни, як історія політичних і правових вчень, є політичні і правові теорії минулого, взяті в їхній ґенезі, історичному розвитку і зв'язку з сучасністю.

Предметом історії політичних і правових вчень є історія виникнення і розвитку поглядів, вчень і теорій щодо походження, ролі і значення та ідеальної форми держави і політичної системи суспільства, а також вчень і теорій про право, його суть і призначення, окремі державно-правові інститути та теорій і концепцій про ідеальні або бажані форми державно-правового буття.

Юридичний підхід до історії політичної та правової думки надзвичайно важливий для з`ясування самої суті предмету цієї науки. юридична наука і політологія вивчають різні аспекти політичних явищ. Юридична наука, в цілому, вивчає політичні явища в їхньому необхідному взаємозв'язку з правовими, і саме цей зв'язок, тобто внутрішня єдність, є істотним аспектом предмету юридичної науки. Причина ж взаємопов'язаності "політичного" і "правового" полягає у тому, що політичне у своїй суті, змістовному розвитку і загальнозначимому для суспільства оформленні (а це, в свою чергу, можливе тільки за допомогою права) є державне. Тим не менше, поняття "політичне" та "державне" не співпадають. Уявлення про їхнє співвідношення різне в різні епохи і у різних авторів.

Таким чином, в предмет даної науки входить історія теоретичних уявлень про найбільш істотні аспекти політики і права в їхніх необхідних внутрішніх взаємозв'язках, взаємодії та взаємовпливі.

історія політичних та правових вчень є самостійною науковою і навчальною дисципліною одночасно теоретичного та історичного профілю. Таким чином, під відповідними "вченнями" в даній дисципліні розуміються теоретичний аспект знань, що історично виникають і розвиваються, ті теоретичні концепції, ідеї, положення і конструкції, в яких знаходить своє концентроване логічно-понятійне втілення історичний процес поглиблення пізнання політичних та правових явищ.

Як теоретично оформлений комплекс знань політичні та правові вчення за своїм гносеологічним рівнем і характером відрізняються від інших форм відображення політичної та правової дійсності

При вивченні історії політичних та правових вчень використовується увесь спектр загальнонаукових та спеціально наукових методів. Але особливо важливе значення для даної науки і предмету мають два методи: історичний та проблемно-концептуальний. Суть першого полягає у вивченні, осмисленні тієї чи іншої теорії, концепції в історичному контексті, який обумовив їхню появу. Тільки застосовуючи цей метод, можна правильно зрозуміти суть тих чи інших ідей, які можуть бути, з позицій сьогодення, або неприйнятними, або гостроактуальними. В той же час, засадниче розуміння справедливості, права, законності має дуже багато спільного на різних історичних етапах. Тому дуже важливим є проблемно-концептуальний метод, який дозволяє прослідкувати зародження і розвиток тієї чи іншої ідеї від найдавніших часів до сьогодення для всієї історії політичної та правової думки характерна наявність чотирьох головних ідей, які, в тій чи іншій мірі, притаманні кожній епосі і є визначальними у розвитку тих чи інших політичних та правових вчень. Це ідеї суспільної влади, свободи, закону та досягнення спільного блага.

В той же час, було б неправильно відкидати наявність суттєвого впливу саме історичних умов та обставин.

З точки зору історичної перспективи, можна встановити три різко відособлених суспільно-історичних світогляди, а отже і три періоди в історії політичних та правових вчень: античний, середньовічний і сучасний.

Для античного світогляду є характерним те, що він не розрізняє державу і суспільство, право і мораль.

Для середньовіччя характерним є прагнення до звільнення від земних пут, перенесення ідеалів у загробне життя. В той же час, держава і церква зливаються в одне, норми права співпадають з релігійними канонами.

Новий період, який охоплює і сучасність, характеризується боротьбою людини за свою свободу, за свої права: починаючи від боротьби за свободу совісті, через політичні права до соціально-економічних прав і, врешті, до комплексу прав і свобод людини, який знаходить своє закріплення в Міжнародній Хартії прав людини.

Розвиток українських політичних і правових вчень співпадає з цією періодизацією, з тою тільки різницею, що античний період в Україні практично не представлений.

  1. Загальна характеристика політико-правової ідеології епохи Відродження і Реформації.

Відродження і Реформація - найбільші й найзнаменніші події пізнього західноєвропейського середньовіччя.

Відродження

Передумовою та основою Відродження був гуманізм.Представники гуманізму протиставляли церковно-схоластичній вченості світські науки і освіту, які вивчали людину, її відносини з іншими людьми, спираючись при цьому на досвід, раціоналістичні оцінки й висновки. Гуманісти стверджували, що місце людини в суспільстві має визначатися заслугами індивіда, набутими лише власною діяльністю, і не повинно залежати від будь-яких інших факторів, безпосередньо не пов´язаних з цією діяльністю (походження, станової належності, майнових благ і т. ін.).

Гуманізм природно обумовив різке підвищення інтересу до античної спадщини. ідеологи Відродження не просто черпали потрібні їм уявлення про державу і право, політику й закон із скарбниць духовної культури античної цивілізації. Звернення до епохи античності було у них передусім виразом неприйняття, заперечення панівних і санкціонованих католицизмом політико-правових порядків і доктрин феодального суспільства.

Найбільший інтерес викликали вчення Арістотеля, Платона, Цицерона, римських юристів. У вивченні їхньої наукової спадщини центр тяжіння було перенесено на розкриття тих аспектів політико-етичних вчень, концепцій держави і права, висвітлення й розроблення яких максимальною мірою відповідало практико-політичним та ідейним запитам Відродження. Великий внесок зробило Відродження у формування світського раціоналістичного світогляду, вироблення справді наукової методології вивчення природи і суспільства, зокрема й методології аналізу держави, політики, права. Предметом дослідження став об´єктивний світ, закономірності його руху, а описання й пояснення цих закономірностей вимагає застосування надійних знарядь дослідження, таких як відчуття й розум. За їхньої допомоги вчені Відродження розраховували досягти істини.

Значення західноєвропейського Відродження ХІУ-ХУІ ст. для прогресу політичної думки важко перебільшити. Саме йому належить розроблення основ світського раціоналістичного світогляду нового часу і перетворення проблеми людини в центральну проблему науки про державу і право.

Реформація

Надзвичайно важливим чинником було винайдення книгодрукування. Перші друковані книги стали підставою Реформації, завдяки книгодрукуванню отримали не тільки Святе Письмо рідною мовою, а й полемічну літературу, яка переконала їх у слушності тез, висунутих реформаторами. Тому реформаційний рух швидко прогресував.

Реформація й Відродження мали багато спільного, що об´єднувало їх в один соціокультурний феномен. Початок Реформації припав на XIV ст., а вже XVII ст. її не знало. Відродження, окремі його прояви виходили за рамки XIV-XVI ст. Якщо Відродження висувало вимогу перетворення суспільства через розширення світської освіти, творчих здібностей людини, її розуму, то Реформація залишалася в рамках середньовічного світу думок людини і в цих межах пропонувала її новий, спрощений шлях до Бога.

По-іншому ідеологи Реформації ставилися до класичних політико-правових вчень античності. В їхніх працях визнавалися певна цінність земного життя і практичної діяльності людей, право людини самій обирати рішення з важливих для неї питань, певна роль світських установ та ін. Все це свідчило про те, що антична наукова спадщина справила певний вплив на політико-правову думку Реформації. Але все ж головним її джерелом стали Святе Письмо, Біблія, особливо - Новий Заповіт. Але теоретиками Реформації стали теологи, які тонко відчували тиск актуальних політичних, соціальних, духовних, культурних необхідностей, необхідність історичних перемін і йшли їм назустріч. Серед найбільш далекоглядних і діяльних теологів тієї пори слід вирізнити М. Лютера, Т. Мюнцера, Ж. Кальвіна.

По-перше, рання буржуазність означала заперечення феодально-середньовічних економічних порядків, політико-юридичних інститутів, духовних цінностей з позицій суспільства, яке стояло вище на історичних сходинках - з позицій буржуазного ладу.

По-друге, вона в багатьох випадках припускала збіг життєвих інтересів різних соціальних груп, які в епоху феодалізму зазнавали гніту, утисків та обмежень.

По-третє, рання буржуазність припускала нерозвиненість економічних, політичних, соціальних та інших відносин, які дозрівали тільки з перемогою буржуазного способу виробництва.

  1. Вчення про державу і право Івана Франка.

Проблеми виникнення держави, її розвитку, функцій, соціальної суті займають значне місце в творчості Івана Франка (1856-1916 рр.) - українського письменника, громадсько-політичного діяча. погляди Івана Франка, можна виділити: аграрну проблему, її вирішення в Галичині, загальні принципи розв' язання селянського питання; проблеми робітників, обґрунтування їх ролі в боротьбі за соціальне і національне визволення; проблеми суспільства і держави. На ранньому етапі творчості Іван Франко – соціаліст, акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях. Значну увагу приділяє і проблемам економічного, політичного і соціокуль-турного розвитку України. Йому імпонує російсько-федеративний принцип устрою суспільства. Кожна громада вільна, і ніхто не має нав' язувати їй якісь правила, встановлювати норми, порядок. Федерація - найоптимальніша форма організації життя суспільства.

Франко відмічає, що "велика, всесвітня революція поволі рознесе теперішній порядок, а постановить новий". Під "всесвітньою революцією" Іван Франко розумів "великий ряд таких культурних, наукових і політичних факторів, будь вони криваві або й зовсім ні, які змінюють всі тогочасні поняття і основу і цілий розвиток у якогось народу, повертають на зовсім іншу дорогу". Вбачаючи в соціальній революції докорінне перетворення всієї системи соціально-економічних і політичних відносин, Іван Франко підкреслював і те, що соціальна революція не має обов' язково приводити до "всесвітньої різні", Далекий від думки, що в умовах капіталізму вже усунена будь-яка можливість насильства, кровопролиття у здійсненні революції, Іван Франко підкреслював, що така можливість є, але реальність її здійснення може зменшуватися з подальшим матеріальним і духовним прогресом суспільства. Та з прогресом суспільства, з розширенням матеріальної і духовної сфери можливість у мирному завершенні революції зростає. І тут Іван Франко проводить думку про освіту народу, з тим, щоб відвернути страшний кривавий вибух через посилення гноблення, зростання бідності та збільшення пролетаріату.

В умовах же соціалізму держава зникає. На думку Івана Франка, державу та політику замінить діяльність самих громад, спільностей. І знову об' єднані великі народності або зв' язки зможуть за власною згодою улагоджувати можливі міжнародні суперечки, вести через обраних справи міжнародного обміну та ін. На тому і завершиться вся влада в суспільному устрої. Кожна громада в краю, як і кожна особа в громаді, є вільною, порядкує у себе вдома зовсім по-своєму Кожна громада спілкується з іншими заради спільної праці і здійснення спільних будов, що їх не в силі здійснити одна громада. Це є правдиве братерство (федерація), і тільки така спільність може забезпечити лад і добру злагоду між громадами. Громадсько-державний принцип, що лежить в основі федерації осіб і громад, що створюється винятково заради інтересів і потреб, захищає і гарантує свободу особи і громади, громадсько-федеративний принцип визначає відносини між особою і общиною, їх права та обов' язки, залишаючи кожному необмежену свободу слова, освіти, способу життя, сусідства, встановлення рівності, праці, справедливості. Спільно вирішуються і питання, громадівсько-федеративний принцип визначає відносини між общинами, об' єднаннями та народами. Федерація зберігає і захищає найширшу і найповнішу автономію особи, общини, народу. Правда, пізніше Іван Франко змінює акценти: не відкидаючи федералістські відносини, вважає, що федерація може бути плідною між самостійними державами, підкреслюючи, що пропоновані концепції не можуть бути панацеєю від усіх лих і лихоліть і не можуть бути реалізовані в тому вигляді, в якому пропонуються, але сприятимуть пошуку шляхів вирішення проблем. Розкриваючи зміст народної держави, Іван Франко вказує, що за такою програмою свідомі і організовані робітники шляхом парламентським зможуть перетворити сучасну державу, засновану на пануванні одних і пригнобленні інших, на експлуатації, - в народну, що панівне становище займуть представники народу у вирішенні всіх проблем в інтересах народу. Хоча вже тоді Іван Франко брав під сумнів правоту створення народної держави, та пізніше, на початку ХХ ст робить висновок, що народна держава, зв' язаний з нею соціалізм соціал-демократів не принесуть щастя народу, не створять рай на Землі. Усунення всіх лих існуючого ладу, його удосконалення, впровадження досягнень науки в практику - ось шлях людства, ось суспільний прогрес.

В контексті виникнення людського суспільства Іван Франко розглядає природне право і суспільний договір. Поняття право, писав Іван Франко, використовується найрізноманітніше: для визначення не лише права, а й релігійних догматів, правил моралі, законів природи тощо. Відрізняється і розмежовується етика (сфера оцінок, суджень про добро і зло та ін.), науки про законотворчість (уявлення про те, яким має бути право, суспільство) і власне наука про право та ін. Необхідність держави обумовлюється об' єднанням окремих сил для спільної мети, уряд підтримує громадську солідарність, перешкоджаючи окремим силам розірвати суспільну цілісність. Значне місце приділяється концепції держави, аналізується і саме виникнення, і розвиток держави, простежуються ступені її становлення від утворення общин, формування суспільних відносин до утворення самої держави.

В контексті філософської концепції культури Іван Франко розглядає проблему соціокультурного розвитку, простежує сам культурно-історичний процес.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Схожі:

Питання на іспит предмету Історія правових і політичних вчень
Загальна характеристика політико-правової ідеології епохи Відродження і Реформації
Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних і правових вчень
Розділ І. Виникнення та розвиток поглядів на державу і право у країнах стародавнього світу
АНОТАЦІЯ ДИСЦИПЛІНИ
Навчально-методичний комплекс вивчення курсу «ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО»
Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ
АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ...
1 Предмет і завдання курсу "Історія економічних учень"
Предмет іст ек вчень – це процес виникнення розвитку боротьби і зміни системи ек. Поглядів на шляху розвитку сучасного сус-ва. Це...
Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 060100 "Правознавство" Київ 2008
Навчальна дисципліна „Юридична деонтологія” викладається студентам І курсу юридичного факультету у 1 семестрі. Загальний обсяг викладання...
ПРОГРАМА ВСТУПНОГО ВИПРОБУВАННЯ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Вивчення нормативного курсу «Історія України» в інституті проводиться протягом одного семестру. Для успішного вивчення дисципліни,...
Конспекти до курсу «Професійна етика» Тема Професійна етика як навчальна...
Тема Професійна етика як навчальна дисципліна і як засіб регулювання професійної діяльності
ЗАТВЕРДЖУЮ
Вивчення дисциплін заплановано у 5-ому семестрі на 3-ому курсі. Загальна кіль-кість годин/кредитів ECTS: дисципліна І – 126 5, дисципліна...
Пояснювальна записка
Навчальна дисципліна «Фізична культура» – самостійна галузь діяльності у соціокультурному просторі й викладається у загальноосвітніх...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка