|
|
Скачати 3.68 Mb.
|
|
4 Поняття і загальна характеристика структури і змісту політико-правового вчення Предметом історії політичних і правових вчень є теоретично оформлені у доктрину (вчення) погляди на державу, право, політику. За час багатовікової історії держави і права виникло дуже багатополітико-правових доктрин. Створені різними мислителями концепції та форми їх викладення (теоретичний трактат, філософський твір,політичний памфлет, проект конституції і т. п.), Разом зчасом усім цим концепціям властиве дещо спільне: вони висловлюють ставлення певних соціальних груп до держави і права, будуються на властивій даній епосі ідейно-теоретичноїоснові, містять рішення основних проблем теорії держави і права. Тому політико-правова доктрина включає три компоненти: 1) логіко-теоретичну, філософську чи іншу (наприклад, релігійну)основу; 2) виражені у вигляді понятійно-категоріального апарату змістовні вирішення питань про походження держави і права, закономірності їх розвитку, про форму, соціальне призначення та принципи пристрою держави, про основні принципи права, його співвідношення з державою,особистістю, суспільством і ін; 3) програмні положення - оцінки існуючої держави і права,політичні цілі і завдання. Логіко-теоретична основа політико-правової доктрини пов'язана з іншими формами суспільної свідомості, зі світоглядом епохи. Політичні вчення раннього класового і рабовласницького товариств спиралися переважно на релігійні (в державах Стародавнього Сходу)і на філософські (Стародавня Греція та Стародавній | Рим) обгрунтування. Світогляд середніх віків було (теологіческім. Змістом політико-правової доктрини є її понятійно -категоріальний апарат, теоретичне рішення загальних проблем держави іправа, обширна і завершена система поглядів, заснована на категоріях,мають опорний, ключовий характер саме в даній доктрині. З часом склався традиційний коло питань, вирішення яких утворює зміст політичного і правового навчання. До них відносяться питання про походження держави і права, про їх зв'язок з суспільством, зособистістю, з відносинами власності, проблеми форм держави, її завдань, методів політичної діяльності, зв'язку держави і права,основних принципів і форм (джерел) права, проблема прав особистості та ін У предмет історії політичних і правових вчень включаються тільки вчення, що містять вирішення загальних проблем теорії держави і права. закономірністю розвитку політико-правової ідеології на її теоретичному рівні є те, що будь-яке вчення про державу, право,політиці будується з урахуванням сучасної йому політико-правової дійсності, яка обов'язково відображається у, здавалося б,абстрактному теоретичному побудові. політико-правова доктрина – це виражена в системі понять і категорій державно-правова реальність епохи. Кожна велика епоха станового і класового суспільства мала свої,властиві їй політико-правові установи, поняття і способи їхт еоретичного пояснення. Тому в центрі уваги теоретиків державиі права різних історичних епох були різні політико-правові проблеми,пов'язані з особливостями державних установ і принципів прававідповідного історичного типу і виду. Особливості різних історичних епох зумовлювали різне співвідношення права і держави в суспільному житті, а тим самим – різну ступінь уваги, яку в змісті політико-правових доктрин приділялася теоретичних питаннях держави, політики, права. Поняття "політико -правове вчення "засноване на тісному зв'язку проблем держави і права У змісті ряду політико-правових навчань на першому місці стояли саме проблеми права, по відношенню до яких устрій держави і інші політичні проблеми розглядалися як другорядні Проблеми права по-новому вийшли на перший план в епоху, становлення громадянського суспільства в тих політико-правових навчаннях, які обгрунтовували юридичну рівність людей, їхні права і свободи, відводячи державі рол ьгаранта прав людини (Локк, Кант і ін.) Разом з тим в історії булочимало політико-правових навчань, які приділяли більше уваги проблемамполітики і держави (Макіавеллі, Боден та ін.) Програмні положення (оцінки держави і права, цілі і завдання політичної діяльності та боротьби), притаманні кожній політико-правової доктрині, додають їй соціально значущий характер, накладають відбиток на зміст її теоретичної частини і зумовлюють вибір методологічної основи самої доктрини. У програмних положеннях найбільш чітко і ясно виражений ідеологічний характер доктрини, через них політико-правовевчення пов'язане з практикою політичної та ідеологічної боротьби. Програмна частина навчання безпосередньо виражає інтереси та ідеали певних класів, станів, інших соціальних груп, їх ставлення додержаві і праву. З трьох компонентів політико-правової доктрини саме программа є цементуючою, що зв'язує воєдино її елементи початком, що надає політико-правовій доктрині монолітність, оскільки оформлення політичнихі правових поглядів, суджень, оцінок в цілісну систему відбувається на ідеологічній основі. Найбільш великою частиною політико-правових доктрин є їх теоретичний зміст. Воно завжди пов'язане зі способом обгрунтування політико-правової програми, логічно побудованим в дусі світогляду епохи. Зв'язок змісту політико-правової доктрини з логіко-теоретичній основою і з програмними положеннями часто складна і опосередкування. Теоретичне зміст політико-правових доктрин різноманітно, і ця різноманітність залежить від ряду індивідуальних факторів: від обсягу знань мислителя, ідейних впливів, особливостей його мислення, життєвих умов іт. п. Однак загалом і в цілому взаємозв'язок змісту, логіко-теоретичного підстави і програмної спрямованості доктрин все ж таки існує.
Мрії гуманістів про швидке настання "золотого віку" зіткнулися з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням центральної феодальної влади, експансією іноземного панування. В роздрібненій Італії так виникало вчення Н. Макіавеллі (1469 – 1527рр.). Його політична доктрина становить цілісну систему та і може бути оцінена як найвищий злет ренесансної політичної думки. В основних творах "Князь" і "Роздуми" мислитель аналізує концепцію людини. Мислитель вказував, що невикорінний егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає введення державної організації, як вищої сили, що може поставити його у вузькі межі. Звідси випливають передумови диктатури суспільного договору. У світогляді Макіавеллі виявлялися елементи фаталізму. В поемі "Про долю" він писав, що доля всемогутня і кожен, хто приходить у це життя, рано чи пізно відчуває її силу. Макіавеллі стверджував, що релігія перебуває у великій невідповідності з повсякденним життям, а ще небезпечно для суспільства і держави. Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Маккіавеллі зазначав, що вона має свої цілі і закони незалежні не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мета якої – здійснення держави є користь і успіх у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що прияє зміцненню держави, політичний результат повинен досягатися будь-якими засобами, в тому числі з допомогою обману і відкритого насилля. Герой політичних трактатів Макіавеллі –політик, що створює нову державу, яка після смерті Монарха може стати республікою. Порятунок Макіавеллі вбачав у сильній централізованій владі, здатній захистити країну від чужоземної навали. У Макіавеллі головний герой – можновладець, розумний політик, який застосовує на практиці всі засоби політичної боротьби і досягає успіху. Макіавеллі різко виступав проти гуманістичного трактування політичного діяча. Виходячи з уявлень про людську психологію побудовану на нижчих пристрастях, Макіавеллі пропонував при організації держави використовувати античний досвід. Мета якої прагнув досягти Макіавеллі, була прогресивною, однак він не добирав засобів, ігнорував мораль, в основу політики ставив цинізм. Така політична дістала назву макіавеллізму. Ідеалом Макіавеллі була сильна суверенна державна влада, втілена у "новому принципаті" – першій фазі становлення нового ладу. Особиста диктатура "нового государя" у Макіавеллі ставиться вище від законності, права. Сам правитель ламає старі порядки, керується у стосунках з іншими членами суспільства правилами поведінки "диких тварин". Водночас поряд із насиллям, Макіавеллі виділяє в диктатурі творчий бік. Що реалізувати цю творчість, правитель повинен мати надзвичайні повноваження. Режим особистої влади виступає тут як засіб розв‘язання загальнонаціональних завдань. Сильна диктаторська влада правителя мусить бути короткочасною і не передаватися спадково. Насилля повинно застосовуватися сувереном, як правило одноразово. Жорстокість правителя добре розрахована і вивірена, є благом, вона повинна не руйнувати, а виправляти. У середні віки Н. Макіавеллі вважав, що типовий політичний лідер-правитель, який домагається мети, не вибираючи засобів. Так філософська підвалина поглядів Н. Макіавеллі виходить з діалектики 2 типів влади: природної, ірріціональноїстихійної, що ґрунтується на грубій силіі державної, організуючої і упорядкувуючої, яка підносить суспільство над біологічністю людини. Н. Макіаввеллі вважав, що для здійснення держави та її влади, яка втілює розумне в людському, виправданими є будь-які засоби – аж до найвищих злочинів щодо людини. Вперше політику від моралі відокремив Н. Маніавелі, довівши, що політика має свої спеціальні закони і правила, що їй властивий особливий тип взаємовідносин з мораллю.. він дійшов до висновку, що політична поведінка ґрунтується не на моралі, а на силі і вигоді. Володар, підкреслював він, повинен прагнути до того, що його вважали добропорядним, милостивим, чесним, щирим. Проте він не повинен побоюватися бути підступним і лицемірним, якщо чесноти повертаються проти нього, заважають йому зберегти єдність країни та вірність підданих. Тобто йдеться про принципи політики, які Н. Макіавеллі схвалював тільки в контексті теорії диктатури як засобу революційного перетворення держави метою встановлення республіканської форми правління. Саме за цієї форми держава стає міцною і стабільною. Забезпечуються свободи і рівновага. Н. Макіавеллі розглядав державу як певний політичний стан суспільства, що характеризується специфічними відносинами між володарем та підвладними, організованими політичною владою, юстицією, законами. він виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, демократія. Кожен з цих видів був нестабільний, ідеальним є змішаний тип влади, які урівноважував би інтереси різних соціальних груп: багатих і бідних. Н. Макіавеллі виступав з ідеєю контролю та рівноваги, можливість брати участь в управлінні державою надавалося одночасно монарху, знаті та народу. Тоді ще три сили будуть взаємно контролювати одна одну. У праці "Володар" Н. Макіавеллі змалював образ правителя, який нехтував законом моралі та релігії під час боротьби за владу. Головним критерієм оцінки діяння правителя була могутність держави задля досягнення якої можна користуватись будь-якими методами і заходами. Н. Макіавеллі дає правителю свою рідну індульгенцію на порушення моральних заповідей. Макіавеллі писав, що всі фундаментальні положення про державні структури повинні базуватися на конкретних ситуаціях. Не існує незмінно добрих чи поганих методів управління людьми є лишень методи адекватні ситуації та неадекватні їй. Правителям він радив постійно піклуватися про зміцнення держави заради цього вважав допустимі будь-які засоби. Правитель оточений ворогами, не може нікому довіряти, і вимушений застосовувати насильство. Найкраще для володаря щоб і любили, і боялися, але таке неможливо досягнути одночасно, то потрібно віддати перевагу страхові, бо любов через зіпсуту природу є слабка і мінлива, а страх перед покаранням завжди ефективний. Вцілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:
Демократизм Макіавеллі виявляється в тому, що над усе він ставив загальне благо. Маса вважав, Н. Макіавеллі, розумніша і постійніша, ніж правитель. Народ в усіх справах судить краще ніж володар. Монархія спричиняється до нерівності, деспотизму, гноблення насильства над народом, породжує всезагальне рабство, деморалізацію і занепад. Отже цінність моралі не забезпечується. Вважається, що за певних умов досягнення навіть раціональних гуманістичних і демократичних цілей, несумісне з моральними нормами поведінки.
Багато уваги проблемам політики і права, державі та її формам, національній і політичній свободі, способам її досягнення приділила українська поетеса і громадська діячка Леся Українка (Лариса Петрівна Косач; 1871—1913). Скоріше за все їй імпонувало суспільство, де гарантувалися б рівність і можливість всебічного розвитку особистості, її погляди можна вважати близькими до екзистенціальних. Леся Українка була прибічницею теорії насильства в походженні держави, оскільки вважала, що це пов'язано з завоюванням одного народу іншим. Держава в її розумінні — продовження того ж насильства, бо політична влада сконцентрована в руках панівного класу, найсильнішого в економічному плані. В державі існує право, яке закріплює насильство. Тому всі форми правління, які мали місце в історії, деспотичні. Деспотичною, насильницькою формою правління, на її думку, була Російська імперія, яка спиралася на силу, а економічно сильніша меншість панувала над людьми, пригнічувала особистість. Ідеальним Леся Українка вважала республіканський устрій, прототип якого вбачала у Швейцарській конфедерації. Проте буржуазна республіка, на її думку, не може повністю надавати умови для повної реалізації прав свобод людини, оскільки тут присутні елементи економічного насильства, закріплені в соціальне скерованому праві. Значну увагу Леся Українка приділяла співвідношенню людини й держави, свободи і влади. Для неї свобода особистості — широкомасштабне суспільне явище, яке не може бути реалізоване без економічної та політичної свободи. Сама наявність закріплених у юридичних актах політичних та інших прав особистості, на її думку, ще не дає підстав твердити, що вони можуть бути вільно реалізовані, позаяк насильницька держава цьому не сприяє. Розглядаючи проблему свободи, прав особистості та її співвідношеная з державою, Леся Українка виходила з концепції природного права. Останнє реалізується через свободу волі. Воля ж — це право кожної людини робити все, що їй заманеться, аби тільки не заподіювати шкоди іншим людям. Свої природні права, серед яких головними є право на життя і свобода, людина повинна обороняти всякими засобами, і навіть "збройною рукою". Люди, які не розуміють чужих прав, не вміють поважати чужої волі, дбають лише про свої права, а чужими нехтують, — злочинці. Проти них, на охорону прав людини, мають стати закон, право і суд. Політична та економічна воля (свобода) зв'язані між собою, залежать одна від одної, їх реалізація залежить від державного ладу, а позаяк у різних країнах він різний, то люди не скрізь мають однакові права, однакову політичну волю. Із політико-правової концепції Лесі Українки випливає, що людські та громадські права можуть бути реалізовані тільки в державі з демократичною республіканською формою правління, оскільки там, де є пани й піддані, свободи для підданих немає, вона є тільки для панів, їхні свобода, право підтримуються законом і державою з її інститутами: грошовою системою, військом, поліцією, урядом. Поетеса закликала народ виборювати свої свободи. Основою її політико-правового світогляду було визнання природних прав людини, їхньої цінності, усвідомлення того, що їх гарантія й реалізація залежать від форми державного устрою та форми правління. |
|
Питання на іспит предмету Історія правових і політичних вчень Загальна характеристика політико-правової ідеології епохи Відродження і Реформації |
Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних і правових вчень Розділ І. Виникнення та розвиток поглядів на державу і право у країнах стародавнього світу |
|
АНОТАЦІЯ ДИСЦИПЛІНИ Навчально-методичний комплекс вивчення курсу «ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО» |
Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
|
1 Предмет і завдання курсу "Історія економічних учень" Предмет іст ек вчень – це процес виникнення розвитку боротьби і зміни системи ек. Поглядів на шляху розвитку сучасного сус-ва. Це... |
Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 060100 "Правознавство" Київ 2008 Навчальна дисципліна „Юридична деонтологія” викладається студентам І курсу юридичного факультету у 1 семестрі. Загальний обсяг викладання... |
|
ПРОГРАМА ВСТУПНОГО ВИПРОБУВАННЯ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ Вивчення нормативного курсу «Історія України» в інституті проводиться протягом одного семестру. Для успішного вивчення дисципліни,... |
Конспекти до курсу «Професійна етика» Тема Професійна етика як навчальна... Тема Професійна етика як навчальна дисципліна і як засіб регулювання професійної діяльності |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ Вивчення дисциплін заплановано у 5-ому семестрі на 3-ому курсі. Загальна кіль-кість годин/кредитів ECTS: дисципліна І – 126 5, дисципліна... |
Пояснювальна записка Навчальна дисципліна «Фізична культура» – самостійна галузь діяльності у соціокультурному просторі й викладається у загальноосвітніх... |