|
|
Скачати 3.68 Mb.
|
Політико-правові погляди В. М. Татищева Теоретичною основою поглядів мислителя були концепції природного права та договірного походження держави. Опріч природних шор, мислитель розрізняв іще шори договірні, під якими він розумів владу пана над слугою, а також поміщика над кріпаками . Він повторив висновки патріархальної теорії походження держави, але з´єднував їх із положеннями договірної теорії. Держава, заявляв він, виникла в результаті суспільного договору, укладеного з метою захисту безпеки народу і пошуків загальної користі. Суспільний договір розглядався мислителем як основа всякої держави, зокрема й монархічної. Захист і всебічне обґрунтування самодержавства в концепції Татищева поєднувалися з мрією втілити в систему органів влади якусь представницьку установу,. Ця представницька установа повинна складатися з двох палат: Сенату - вищої палати, до складу якої ввійде 21 представник від дворян, і ради - другої палати, де засідатимуть 100 депутатів, вибраних за ширшими нормами представництва.Державний порядок у суспільстві повинен, за вченням Татищева, направлятися законами. Він, як й інші представники школи природного права, розрізняв природні та позитивні закони. Позитивні закони, вважав він, засновані на міркуваннях політичної мудрості, встановлюються довільно кожним народом ,природні закони не залежать від волі й розсуду людей, то позитивні закони встановлюються за бажаннями властей і засновані на міркуваннях політики. Кращим законодавцем, на думку Татищева, повинен бути сам монарх Татищев розробив загальні правила «законописання», хоча розумів, що дати універсальний рецепт для складання законів не можна. Виступаючи проти заплутаності й казуїстичності петровського законодавства, мислитель вимагав від закону, щоб він: 1) був зрозумілий для кожного і відомий всім; 2) виконувався особами, яким він був адресований; 3) не містив суперечностей; 4) виражав наступність відносно старих законів і звичаїв. Мислитель гадав, що знання законів є обов´язковим для всіх підданих держави, особливо для поміщиків, оскільки вони - природні судді над своїми селянами. Великого значення мислитель надавав введенню правосуддя. Багато уваги Татищев приділяв обґрунтуванню станової структури, становищу основних станів феодальної держави Росії. Він вимагав суворого дотримання станових перегородок. Дворянство, вважав він, повинно володіти значними привілеями порівняно з іншими станами. Вчення про державу і право І. Т. Посошкова Найперше Посошков звернув увагу на становище станів і політику держави відносно кожного з них. Держава, гадав він, повинна точно визначити права та обов´язки кожного зі станів. Дворянство мислитель визнав вищим станом, який володів почесними привілеями і правом володіння землею та кріпаками. Не маючи можливості просто критикувати дворянське свавілля, Посошков все ж зробив низку критичних зауважень на його адресу. Селянство - стан, якому Посошков приділив значну увагу. Мислитель вважав, що необхідно видати спеціальний закон, який точно визначив би розміри селянських повинностей та межі панщинних робіт. Селянство, твердив він, слід звільнити від подушного податку. Як ідеолог і представник купецтва, Посошков показав його значення в житті країни. «Царство воїнством розширяється, а купецтвом прикрашається». Мислитель вимагав заборони заняття торгівлею для всіх станів, крім купецького. Такими були чотири стани, з´ясуванню становища яких Посошков відвів у своїй книзі окремі глави (крім дворянства). Як ідеолог купецтва петровського часу, мислитель вважав за можливе встановити за допомоги реформ своєрідну гармонію інтересів і класовий мир між станами, а саме: дворянством, селянством, купецтвом і духовенством. Монарх же, на його думку, піклуватиметься про потреби всіх станів та охоронятиме їхні інтереси.. Особливого значення Посошков надавав установленню правосуддя в країні. Понад усе необхідно запровадити правий суд, і якщо правосуддя в нас установиться, то всі люди боятимуться неправди. Заради торжества правосуддя мислитель вважав за необхідне скласти Судову книгу, яка усунула б суперечності в законодавстві, що уможливлювали свавілля. Для створення Судової книги необхідно було провести велику кодифікаційну роботу, уточнити всі стародавні статті, додати нові та розташувати весь законодавчий матеріал ясно і чітко для зручності користування ним. Задля цього вимагалося вивчати не тільки вітчизняне, а й іноземне законодавство і запозичувати все, «що для нашого управління буде придатне». 18. Погляди на державу і право Володимира Винниченка. В. Винниченко був одним із авторів чотирьох універсалів та інших конституційних і політичних документів Центральної Ради, натхненником усіх селянських, військових і робітничих з´їздів 1917 р., активно обстоював ідею автономії України у переговорах з Тимчасовим урядом Росії. Державницьким ідеалом у творчості і практичній діяльності Винниченка 1917—1920 рр. була широка автономія України у складі демократичної федеративної Російської республіки. Закони України в межах цього союзу мав ухвалювати лише її власний сейм, а також він повинен наглядати за їх відповідністю конституції. Стрижнем суспільного і державного життя для мислителя має бути соціальна справедливість, яка передбачає рівність всіх громадян перед законом, соціальну рівність, поміркованість у споживанні і володінні майном. Національне, за Винничен-ком, повинне поступатися соціальним проблемам. Диктатури пролетаріату для України письменник не сприймав, але був готовий підтримати «державницький соціалізм» за умови відкидання «абсолютного централізму». У національному відродженні найбільш радикальним шляхом Винниченко вважав шлях «революційної демократії», який відкриває перспективи соціального розкріпачення, наділення селян землею і розвиток продуктивних сил, самоврядування на місцях і самоврядування націй. ця ідея, конкретизувалася в двох завданнях: досягнення національної державності і швидкий суспільний прогрес на шляху до моделі західноєвропейської соціал-демократії. Акцент ставився на першому завданні як передумові другого. Відродження національної державності Винниченко, слідом за Грушевським, вважав найбільш доцільним починати зі створення широкої національно-територіальної автономії України в складі демократичної федеративної Російської республіки. Такі теоретичні розрахунки пояснюють зволікання і непослідовність діячів Центральної Ради в здійсненні соціально-економічних перетворень, наївну недооцінку централізованого управління, регулярної армії і т.д. «Революційна демократія», за Винниченком, не терпить насильства. Він вважав передчасним курс більшовиків на соціалістичну революцію, а їх ідею диктатури пролетаріату — непридатною в селянській Україні. Водночас у Декларації Директорії 1918 р. проголошувалося: влада в УНР повинна належати класам трудящим — «робітництву й селянству, ... класи не трудові, експлуататорські не мають права голосу в порядкуванні державою». Такий ідеал «державного соціалізму» виключав верховенство права, прав і свобод людини в державі. Час розсіяв ілюзії Винниченко і відносно «демократичної федерації» у радянській Росії. Однак його всі роки не полишала віра у світле майбутнє України, у неминучий розпад СРСР Лише після Другої світової війни, за два роки до смерті, він написав твір «Заповіт борцям за визволення», в якому відобразив еволюцію своїх політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В. Винниченка. Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами: Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним прагненням. Друга заповідь цієї книги — необхідність орієнтації на розв´язання національно-державного питання України не через війну, а через мир, зближення протилежних соціальних систем. Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі колектократії — системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. З цих позицій він розглядав перспективи розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх відносин. Різні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збігаються з ідеями представників теорії конвергенції (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Гінберген, Р. Арон, А. Сахаров та ін.). 19. Загальна характеристика розвитку російської політико-правової думки. Характеристика основних етапів розвитку. Спрямованість і зміст. Формування феодальної держави на території теперішньої Росії має багатовічну історію, яка сягає часів Київської Русі. У XII ст. виникли Владимиро-Суздальське князівство та Новгородська феодальна республіка. У XIII ст. землі майбутньої Росії зазнали нападів шведів і німців (Невська битва 1240 р. та Льодове побоїще 1242 p.), а також монголо-татар. З XIV ст. почалися ліквідація феодальної роздробленості та об'єднання земель під егідою Московського князівства. З другої половини XV ст. Москва — визнаний центр єдиної держави. Відтоді почали складатися державні погляди, головним аспектом яких були претензії на місце й роль Московської держави серед інших держав, а також піднесення, возвеличення Москви. Характерним у цьому плані було вчення псковського ченця Філофея (XVI ст.), відоме з часів правління московського князя Василя ІП (1479— 1533) як концепція "Москва — третій Рим". У ній, зокрема, зазначалося, що основа історичного процесу — божественне провидіння і віра в єдиного Бога. Рим, який був центром християнської релігії, втратив свою роль, його влада поширювалася тільки на християнську церкву західного обряду; Константинополь, що був центром християнської релігії східного обряду, загарбали турки 1453 р. Наступним центром усього православного світу мала стати Москва, а очолити цей світ — великий московський князь. Московській державі, за вченням Філофея, належало стати світовою столицею і здійснювати духовний (ідеологічний) вплив на інші православні країни. Згодом означена концепція знаходила підтримку в творах багатьох представників російської "політико-правової ідеології. Водночас централізація Російської держави супроводжувалася процесами, що були характерними для феодалізму. В середньовічному російському суспільстві виборювали зверхність два соціальні інститути: держава і церква. Для послаблення духовної влади в суспільстві держава намірялася позбавити церкву економічної самостійності, права володіння населеними землями. Проблема скасування права церковної влади на зламі XV—XVI ст. викликала до життя дві протилежні ідейні течії, які значною мірою вплинули на подальший розвиток політичної та правової думки в Росії. Представники першої течії — "нестяжателі", засновником якої був монах Ніл Сорський (у миру Микола Майков, 1433—1508), пропонували задля відновлення авторитету церкви в суспільстві вести аскетичний спосіб життя, відмовитися від володіння майном, заселеними землями, самостійно вести господарство для свого утримання. Ідеї "нестяжателів" про співвідношення світської та духовної влади з 1508 р. підтримував Вассіан Патрикеев (?—1545), але рішуче висловлювався проти підкорення церкви державі. Прихильники другої ідейної течії, йосифляни, засновником якої був Иосиф Волоцький (у миру Іван Санін, 1439 чи 1440—1515), робили спроби обстояти право на володіння населеними землями, висловлювали думки про те, що духовна влада вища від світської, а цар є слугою Бога і мусить коритися церкві. Великий князь московський Іван III (1440—1505) не був зацікавлений у з'ясуванні відносин із церквою, оскільки переймався приєднанням земель (Ярославль — 1463 p.; Новгород — 1478 р.; Твер — 1485 р. та ін.)» створенням центрального державного апарату, законодавчої бази (Судебник 1497 р.) і потребував підтримки з боку церкви. Тому проблему скасування права церкви на володіння населеними землями було знято, а церква, завдячуючи Іванові III, почала ідеологічно забезпечувати процес об'єднання земель і докладати зусиль для припинення міжусобних суперечок між князями. Ідея централізації влади знову стала визначальною в політико-правових поглядах тогочасного суспільства. Прибічником ідеї централізованої монархії з сильною зовнішньою політикою був ідеолог дворянства, письменник-публіцист Іван Семенович Пе-ресвєтов. У 1549 р. він передав першому російському цареві Івану IV (Грозному, 1530—1584) свої послання "Малу чолобитну" та "Велику чолобитну", в яких виклав власну концепцію державних реформ. Князівське правління та боярство він уважав такими, що віджили, застаріли і стримують розвиток єдиної сильної держави. Великі надії в питанні державотворення він покладав на новий соціальний прошарок суспільства — дворянство та надзаконну владу царя. Задача єдиноуправителя, на думку І. Пересвєтова, полягала в установленні в державі "великої правди" та "обов'язку", коли всі піддані муситимуть докладати зусиль для покріплення держави та сприяти підвищенню авторитету царя. Монархічна держава мала б здійснити військову реформу, оскільки своєю силою військо здобуває славу цареві. А оскільки підневільна людина, кріпак не може бути хоробрим воїном, то І. Пересвєтов пропонував звільнити холопів. Під час цих соціальних стресів у російському політичному житті виникло нове явище — самозванство, поширенню якого сприяла криза династичного правління. Відтак спалахнула громадянська війна, що супроводжувалася польсько-шведською інтервенцією. Російське суспільство взяло участь у політичному житті: формуванні ополчення, а також виборах його органів влади і правління, що сприяло формуванню нових політичних поглядів на державність. Але згодом, до середини XVII ст. династія Рома-нових закріпила своє становище і почала обмежувати участь людей у політичному житті. Вплив земельних соборів на формування політичної та правової свідомості суспільства різко зменшився. У тому ж XVII ст. досягла розквіту, а потім занепала станово-представницька монархія — її заступила монархія абсолютна. У перехідний період між ними з'явилася політико-правова концепція російського дипломата Афанасія Лаврентійовича Ордіна-Нащокіна (1605—1680). Він пропагував ідею "освіченої" монархії, яка, на його думку, є єдиною формою правління, здатною забезпечити "загальне благо" для всіх людей. Призначення монарха полягає в керівництві економічними й політичними реформами, головними аспектами яких є надання самостійності місцевим торгово-промисловим центрам.Зокрема, запропонований Ордіним-Нащокіним проект Новоторгового статуту передбачав правила, що регулюють зовнішню торгівлю. Міста наділялися "свободою" на ведення торгових операцій, а російські купці — такими ж юридичними правами, як і іноземні. У ХVІІІ ст. в Росії формується ідеологія освіченого абсолютизму (Феофан Прокопович, В.Татищев). Започатковуються традиції державно-правової школи та створюються перші проекти конституційного устрою Росії (С.Десницький, Д.Фонвізін). Згодом О.Радищев висуває ідею республіки, яку відстоювали також деякі декабристи (П.Пестель). Слід зазначити, що політичним поглядам декабристів властиві певні протиріччя – поряд з вимогами захисту прав особистої свободи та законності суду в “Руській правді” Пестеля відкидається право створювати недержавні політичні об’єднання (хоча проект Конституції Н.Муравйова передбачає таке право, але він виступав за конституційну монархію); відкидається також навіть думка про можливість федеративного устрою Росії. У ХІХ ст. виникають та набувають розвитку різні ідейно-політичні течії: теорія “офіційної народності” (“самодержавие, православие, народность” – С.Уваров), західництво (Т.Грановський, В.Белінський) та слов’янофільство (О.Хомяков, І.Киреєвський), утопічний соціалізм (О.Герцен, М.Чернишевський, П.Лавров) та анархізм (М.Бакунін, П.Кропоткін), нарешті – марксизм та більшовизм (Г.Плєханов, В.Ленін). Більшість ідей Леніна (про партію “нового типу”, про імперіалізм як вищу і останню стадію капіталізму та про його “слабку ланку”, про революційну ситуацію, про диктатуру пролетаріату та Ради як форму державного устрою та ін.) були фактично спробою пристосувати марксизм до російських умов і носили виразно ідеологізований характер. Розвиток наукової політичної думки в Росії кінця XІX – початку XX ст. відбувався у двох головних напрямках. Представники політико-правової школи руського ліберального конституціоналізму (Б.Чичерін, П.Новгородцев, Б.Кістяківський) розвивали ідеї пріоритету прав людини, поділу влади, інші підстави правової держави. Політичні концепції російських релігійних філософів (Вол.Соловйов, М.Бердяєв, С.Франк, І.Ільїн та ін.) відрізняються твердженням про нерозривність етики та політики; поєднанням цінностей лібералізму з цінностями консерватизму (свобода, солідарність та служіння – служіння державі у поєднанні зі служінням Богу); визначенням сутності держави як правової організації та принципів взаємин держави та суспільства, держави та особистості на підставі принципів природного права. Філософи стверджували самоцінність особистості та її свободу як основу світогляду, закликали до ненасильства й терпимості у політичних стосунках.На жаль, після Жовтневої революції 1917 р. процес розвитку політичної науки був порушений. Визначні мислителі були у 1922 р. за наказом Леніна вислані з країни. Встановлення однопартійної системи, загальна ідеологізація суспільного життя деформували політичну науку. Лише останнім часом в Росії відбувається процес становлення та розвитку політології як науки. 20. Загальна характеристика головних напрямків політичних і правових вчень ХХ ст. Особливою рисою політико-правової думки XX ст. є те, що в ній немає єдиного генерального напрямку, а існує плюралізм поглядів, теорій і тенденцій. Зокрема, XX ст. породило численні спроби відобразити доктрину природного права і пристосувати її до нових умов. Увага до природного права значно посилилася і набула особливої актуальності в таких країнах, як Німеччина, Італія, Франція, Австрія та ін. у перші десять-п´ятнадцять років після Другої світової війни у зв´язку з антиправовою ідеологією та практикою тоталітаризму - фашизму, націонал-соціалізму, а згодом більшовизму. Саме в той час формувалися нові уявлення про природне право, помітно обновлялися старі й складалися нові природноправові концепції. Природне право виводиться із мудрості Бога, загальнолюдських цінностей, розуму людини та ін. У сучасній політичній та правовій думці помітного розвитку досяг соціологізмПраво здійснюється в судах, адміністративних закладах, судово-виконавчих органах тощо. Воно, отже, реалізується у процесі тлумачення, застосування і створення соціальних норм, підкреслюється юридичною силою дії, забезпеченої правовою санкцією політично організованого суспільства. Суттєвих змін зазнав у XX ст. і юридичний позитивізм, який трансформувався в неопозитивізм. З´явилася низка напрямків у рамках розвитку попередньої аналітичної юриспруденції (нормативізм Г. Кельзена), сформувались і набули досить великого поширення деякі нові юридико-позитивістські підходи до права (лінгвістичні, юридико-логічні, структуралістські та деякі інші варіанти неопозитивістського вчення про право). У цілому все це проходило в загальному руслі розвитку природничих і суспільних наук і, поза сумнівом, мало і свої позитивні моменти, зокрема і в плані оновлення юридичної науки в XX ст Нормативістська теорія права Ганса Кельзена.Свою теорію Кельзен назвав «чистим вченням про право» і виклав її в основній праці «Чиста теорія праваЦе вчення про право, пояснював він, називається «чистим» тому, що воно зайняте самим лише правом і очищує пізнавальний предмет від усього, що не є правом у чіткім сенсі. Іншими словами, воно прагне звільнити правознавство від чужих йому елементів. Із цих неопозитивістських позицій Кельзен критикував не тільки природноправові вчення, а й традиційне позитивістське правознавство ХІХ-ХХ ст. за його нечистоту. Юриспруденція цілком некритично «розширилася» за рахунок психології та соціології,етики й політичної теорії. Отже, за чистою теорією права Кельзена право має розглядатись у повному відриві від соціального буття. Воно повинно бути предметом суто логічного, формального аналізу, вільного від будь-яких соціологічних нашарувань. Аналіз права не може виходити за межі вивчення самих правових норм. Виникнення і зміна права, вважав він,- «метаюридична проблема», яка не належить до юриспруденції. Юриста повинні цікавити тільки норми права та їх логічний аналіз. Саме ж позитивне право автор «чистої теорії права» змальовував у вигляді замкненої системи всіляких правил поведінки, що можуть бути здійснені примусовим способом. Воно не має коріння у реальному світі, лежить поза матеріальними умовами і соціальною структурою суспільства, стерильне, вільне від усіляких земних домішок і аполітичне. Право інертне щодо впливів на нього зовнішнього середовища. Поруч із положенням про основну норму ще одним наріжним каменем нормативізму є теза про ступеневу будову права. Ця теза сповіщає, що в правовому комплексі юридичні норми зв´язані між собою за принципом субординації. Тобто, за допомоги основної норми Кельзен створив порядок, в якому нижчі норми випливають із вищих. Вищий ступінь права - конституція - здобуває свою значимість безпосередньо в основній нормі. Закони й загальні норми (укази й розпорядження, які мають силу закону) здобувають свою дійсність у конституційній нормі. Нижчий ступінь утворюють індивідуальні норми, створені судами та органами управління стосовно до окремих правових ситуацій, договори та інші черпають свою дійсність у законі, який містить ширше правило про належне. З позицій ототожнення права і держави Кельзен уважав, щовсяка держава є правовою. Але як радикальний позитивіст він відкидав поняття «правова держава» в загальноприйнятому смислі, що використовується для позначення такого типу держави, яка відповідає вимогам демократії та правової безпеки, оскільки таке поняття правової держави, за оцінкою філософа, є забобоном, заснованим на теорії природного права. Він же під правопорядком (і як право, і як державу) має на увазі тільки позитивне право з будь-яким довільним змістом. Політико-правові ідеї солідаризму та інституціоналізму Еміль Дюркгейм (1858-1917) у книзі «поділ суспільної праці» доводив, що основою сучасного йому суспільства є суспільна солідарність, а її головним джерелом - суспільний поділ праці. На думку мислителя, поділ праці тотожний поділу суспільства на класи, а оскільки поділ праці є суспільно необхідним, класи повинні разом і солідарно працювати в системі суспільного виробництва. юркгейм підкреслював, що держава весь час намагається тримати у своїх обіймах суспільство, яке складається з маси неорганізованих індивідів. Але колективне життя, вів далі він, надто складне, щоб його міг утримати єдиний орган - держава, яка до того ж далека від індивідів і підтримує своє існування тільки тоді, коли між нею та окремими особами розміщується декілька вторинних груп, достатньо близьких до індивідів, щоб втягнути їх у загальний потік соціального життя. На початку XX ст. поняття «солідарність» посіло значне місце у вченнях про державу і право відомого французького мислителяЦентральною об´єднавчою ідеєю для Дюгі стала ідея, запозичена з позитивістської соціальної філософії,- солідаризм. Розглядаючи соціальну солідарність як факт взаємної залежності, яка з´єднує між собою, через спільність потреб і поділ праці, членів роду людського, Дюгі називав цей факт «соціальною нормою». Критикуючи народний суверенітет, мислитель протиставляв йому, синдикалістський федералізм - нову політичну систему, покликану заступити ліберально-парламентські установи, забезпечити суспільну солідарність і гармонію класів. Теорію інституціоналізму найбільш успішно розробив Моріс Оріу (1859-1929). Він розрізняв громадянське суспільство і державу. Державний режим, на його думку, існує лише там, де політична влада не збігається з приватною власністю.. Схвалюючи в цілому капіталістичні відносини, він відзначав, насамперед, їхню перевагу перед феодальними. Велику увагу Оріу приділяв засобам надання стійкості існуючому режиму. Найважливішим із таких засобів він вважав зміцнення і розвиток у суспільстві інститутів. До них мислитель відносив: власність (речовий інститут), торгові організації, державу, профспілки (корпоративні інститути) і т. д. За вченням Оріу, передбачалося створення двопалатного парламенту, який повинен бути дискусійним органом.,виконавчої і судової влади. Психологічна теорія права Л. Петражицького Філософ запропонував розглядати правові явища під кутом зору психічних переживань окремого індивіда. Право, на його думку, існує не в суспільстві, а лише у психіці людини. Право -це душевне переживання людини, психічне явище. Отже, в результаті психічного переживання виникає певна норма, але це не законодавча норма, а психічна. Норма, вважав учений,- це психічна діяльність людини. Право існує остільки, оскільки люди переживають його як право. Якщо явище не переживається як право, це означає, що права нема.Однак Петражицький не міг ігнорувати наявності правових норм, закріплених у законах, кодексах та інших актах нормативного характеру. Тому він, використовуючи конструкцію природно-правової школи, переділяв право на інтуїтивне і позитивне. Право інтуїтивне - це результат психічного переживання людей. Засновником соціології права, школи «вільного права» називають Євгена Ерліха Право коріниться не в текстах законів, не в судових прецедентах, а в житті суспільства. Право, згідно з Ерліхом, — «загальний регулятор поведінки людей». Наука про право є частиною теоретичної науки про суспільство.Вихідні начала самого права, , варто шукати в утворюючих суспільство об´єднаннях і союзах ,їх норми і предписания («суспільне право») утворять, за його вченням, право першого порядку. Все приватне право є не що інше, як право об´єднань. Для охорони його норм і регулювання спірних відносин існують «норми рішень», утворюючих право другого порядку. Ці норми створюються діяльністю держави і юристів. Тому закон, за Ерліхом, не стільки право, скільки засіб забезпечення права Крім цього розвивалисьтакі теорії як теорій солідаризму, еліт, нових шкіл права, концепцій плюралістичної демократії, соціальної держави і політики загального благоденства та ін. 21. Погляди софістів на державу та право. Зміцнення демократичного ладу Афін у другій половині V ст. до н. е. зумовило виникнення нової політичної думки, яку Сократ назвав софістикою.Софісти не утворювали жодної школи.У центрі їхньої уваги були питання права, політики, моралі, способів доказування та ораторського мистецтва. Назва "софіст" походить від давньогрецького "софос" (мудрий) і спочатку вживається для визначення людини, компетентної в якійсь справі(професію вихователя людей — платного вчителя). Значення творчого доробку софістів полягало у тому, що вони раціоналізували погляди на природу, суспільство, державу, політику, право, мораль, форми та норми людського спілкування, місце та роль людини у світі. Оголошення людини мірою всіх речей було основоположним принципом цього античного просвітницького руху.. Вже в античності розрізняли два покоління софістів: старших (Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антіфонт та ін.) і молодших (Фрасімах, Каллікл, Ликофрон та ін.). Питання держави і права було поставлено передовсім у відомого представника старшого покоління софістів Протагора,його філософські погляди пройняті релятивізмом (відносністю).Релятивізм Протагора випливав із переконання, що людина є мірилом усіх речей. Торкаючись походження держави і права, Протагор змальовував первісних людей безсилими і нездатними до організованого життя. І перш ніж об´єднатися, людям попередньо необхідно було оволодіти політичним мистецтвом - умінням судити про справедливе й несправедливе. Всі громадяни, на думку Протагора, повинні бути учасниками політичного життя, однаковою мірою брати участь у вирішенні політичних питань. «Держава сама встановлює, що вважати справедливим і несправедливим, і те, що уявляється кожній державі справедливим, то й є для неї таким». А тому закон, вважав філософ, мінливий і цілком умовний продукт людської творчостіЛюдські закони, заявляв Протагор, кращі, ніж ті, які існували в природному стані. Природний стан, на його думку, гірший, ніж теперішній, рабовласницький. Це - стан війни всіх проти всіх, в якому неможливе спільне життя людей. Інший відомий софіст — Горгій, 483–375 рр. до н.е., — підкреслював, що одним з найбільших досягнень людської культури є писані закони, які він називає охоронцями справедливості, яку він ставить за цінністю вище за них. Гіппій, 460–400 рр. до н.е., перший серед софістів протиставив природне і позитивне право. Природне право є, за твердженням Гіппія, справедливість, в той час як позитивний закон, що змушує дотримуватись умовних і штучних вимог, суперечить справедливості. Закон Гіппій характеризував, як "те, що громадяни пишуть, визначаючи, що повинно робитися і від чого повинно утримуватися". Природно-правові уявлення розвивав і софіст Антіфонт, біля 400 р. до н.е. Обгрунтовуючи ідею про рівність всіх людей від природи, він посилається на те, що у всіх людей — елінів і варварів, знатних і простих — одні і ті ж природні потреби. Нерівність всіх людей випливає з людських законів, а не з природи. "За природою ми всі у всіх відношеннях рівні", — підкреслював Антіфонт. Розрізняючи "закони полісу" та "закони природи" (природне право), Антіфонт віддає явну перевагу другим. Хоча справедливість, за його оцінкою, полягає у тому, щоб не порушувати закони держави, громадянином якої є, проте, разом з цим, він відзначає, "що багато (приписів, що визнаються) справедливими за законом, ворожі природі (людини)". Софіст Лікофрон характеризував державне спілкування, як результат договору людей між собою про взаємний союз. "І закон у такому випадку виявляється тільки простим договором, або просто гарантією особистих прав, зробити ж громадян добрими і справедливими він не в силі". Можна зробити висновок, що під "особистими правами" людини він розумів те невідчужуване природне право. Саме софісти були першими світськими теоретиками політики, держави і права і мали величезний вплив на всю подальшу політичну та правову думку, і не тільки античну. Їхні теоретичні уявлення і, в першу чергу, різні варіанти співвідношення природи і закону, природного і штучного у сфері державно-правових уявлень тощо в різних модифікаціях використовувалися політичними мислителями та теоретиками права античності, середньовіччя та нового часу. Сучасні концепції правового позитивізму та природно-правового напрямку, ідея невідчужуваних прав людини і т.д. беруть свої витоки у вченні софістів. 22. Вчення Гуго Гроція про право і державу. Філософ вважав, що ідея справедливості - необхідна ознака права, а сама справедливість трактувалася ним як вимога розуму, веління природи розумної істоти. «Право означає тут не що інше, як те, що справедливе. Суперечить же справедливості те, що противно природі істот, наділених розумом». Очевидно, що тут він висловив думку про існування природного права. Гроцій був одним із перших мислителів, які використали природно-правові уявлення для обґрунтування переходу суспільства від феодалізму на вищий ступінь. Апелюючи до природи людини, ці мислителі піддали нищівній критиці феодалізм і проголосили наближення нової ери. Слідом за Арістотелем Гроцій поділяв право на природне і встановлене волею. Найкращий поділ права у прийнятному значенні, відзначав він, запропоновано Арістотелем, згідно з яким, з одного боку, є природне право, а з іншого - право, встановлене волею, що його Гроцій називав законним правом. Отже, Гроцій першим джерелом права визначав природу людини. Але, будучи непослідовним у своєму ставленні до релігії, він зробив застереження, що хоча природне право діяло б і без Бога, але все ж Бог існує та є творцем усього сущого. Тому другим джерелом права Гроцій вважав Бога і таким чином, поруч з природним правом, визнавав галузь права божественного. Втім, це не перешкоджало йому твердо дотримуватися тієї думки, що зміст природного права не залежить від божественних установ. Бог, за словами Гроція, не в змозі змінити вимог природного права, бо Він не може зло за внутрішнім змістом перетворити на добро, Розвиваючи ці думки, філософ застерігав, що приписи природного права не розходяться з божественною волею Від природного права мислитель відрізняв право, виявлене волеюЙого джерелом може бути або воля Бога, або воля людей. Звідси поділ права на право божественне і право людське. Своєю чергою, людське право поділяється на внутрідержавне і міжнародне. Міжнародним є те право, яке одержує обов´язкову силу волею всіх народів чи багатьох із них Право ж, установлене волею божества, достатньою мірою зрозуміле для нас із самої назви. Воно має безпосереднім джерелом саму божественну волю, і дане або всьому людському роду, або одному народові.За допомоги права, гадав Гроцій, люди примушуються особливою силою до дотримання справедливості. І там, де виникало питання про підтримання права силою, неминуче виникала тема держави. Виникнення держави Гроцій пояснював тією ж спілкувальною природою людини. При цьому він дав зрозуміти, що в основі прагнення людей до спілкування лежить відчуття самозбереження. Люди початково об´єдналися в державу, переконавшись у неспроможності окремих розсіяних сімей протистояти насильству. Мислитель підкреслив, що люди зробили це добровільно. Із цього випливає, що він дотримувався договірної теорії походження держави. Відповідно до своєї теорії походження держави, філософ визначав її таким чином: «Держава... є досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі». Договір мав, так би мовити, внутрішній вимір, що торкався угоди між громадянством, підданими, державою та верховною владою. Суспільний договір розглядали як добровільну угоду між ними, а також як обов´язок індивідів щодо держави. Починаючи з Гроція майже всі теоретичні побудови ХУИ-ХУПІ ст., які пояснювали сутність, причини, способи утворення держави, виходили з цього засновку.Але теорію державного суверенітету філософ розробляв в основному стосовно не до республіканських, а до монархічних порядків, які в той час певні кола буржуазії ще вважали для себе прийнятними. Абсолютизм у ряді європейських країн іще не зжив себе і певною мірою сприяв ростові буржуазних елементів. Рушієм, який урухомлює весь державний організм, є, за вченням Гроція, верховна влада, дії якої не перебувають під будь-чиїм контролем і не можуть бути скасовані ніким, опріч самого носія вказаної влади або його наступника. Загальним носієм верховної влади, суверенітету мислитель вважав державу в цілому. На цій підставі він заперечував думку про те, що верховна влада скрізь та без винятку належала народу і що народ у випадку зловживання володарем своєю владою міг його скинути й покарати. Гроцій допускав, що колись народ був сувереном, але, зіткнувшись із певними обставинами, повністю передав владу над собою одній особі або декільком особам без збереження за собою хоча б найменшої частки цієї влади Після розгляду питання про сутність і носія верховної влади Гроцій поставив питання про способи володіння нею. Мислитель розрізняв володіння владою на правах повної власності й на правах узуфрукта. На правах повної власності верховна влада може бути набута у спосіб війни та за деяких інших обставин Верховною владою на правах узуфрукта володіли особи, які ставали правителями безпосередньо в результаті народного обрання. Голови таких монархій не мали права відчужувати без згоди народу своїх повноважень. Крім того, якщо в таких монархіях вибраний монарх помирав і припинялася династія там, де існував перехід престолу за спадком, верховна влада поверталася народові. Оголошуючи головним у державних справах дотримання порядку владарювання і підкорення, мислитель доводив несумісність цього порядку зі свободою приватних осіб чинити опір владі. Не володіли, за його словами, подібною свободою і службові особи. Але це не означає, що Гроцій заперечував узагалі можливість протидіяти правителям за будь-яких обставин. Заперечуючи в принципі право підданих чинити опір правителеві, який допускав зловживання, виконуючи функції публічної влади, Гроцій вніс у цю концепцію деякі корективи в дусі юридичного світогляду, а саме: народ може змінити спосіб правління, якщо це право залишено за ним суспільним договором. По-друге, народ може вважати суспільний договір розторгнутим у випадку явної небезпеки, яка загрожує йому внаслідок насильства начальницьких осіб. У трактаті «Про право війни і миру» багато уваги приділено питанням, які можна віднести до галузі цивільного і кримінального права. З правом приватної власності філософ пов´язував можливість для особи володіти й користуватися своїм майном, одержувати доходи і вживати їх для забезпечення своїх потреб, розпоряджатися ним аж до відчуження його іншим особам. Мислитель вважав: оскільки приватну власність установлено в суспільстві, порушення прав власника є неприпустимим. Формам правління, які Гроций згадує в трактаті (царську, єдинодержавну владу, владу найзнатнійших вельмож, вільну громаду, демократичну республіку), не надається істотного значення: «народ може обрати будь-який спосіб правління; адже той чи інший правопорядок слід оцінювати не з точки зору переваг його форми, про що судження людей дуже розходяться, але з точки зору здійснення в ньому волі людей». У трактаті помітні негативне ставлення його автора до тиранії (де тріумфує насильство й відсутній правопорядок), перевага, що віддається царській владі чи демократичній республіці (де немає виключень для участі в обговоренні і рішенні державних справ). Таким чином, як у правоутворенні, так і в державі, виборі її форм тут пріоритет залишається за волею людей, їх розумом, правом, правопорядком. 23.Політико-правові концепції національної української держави у ХХ ст. |
|
Питання на іспит предмету Історія правових і політичних вчень Загальна характеристика політико-правової ідеології епохи Відродження і Реформації |
Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних і правових вчень Розділ І. Виникнення та розвиток поглядів на державу і право у країнах стародавнього світу |
|
АНОТАЦІЯ ДИСЦИПЛІНИ Навчально-методичний комплекс вивчення курсу «ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО» |
Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
|
1 Предмет і завдання курсу "Історія економічних учень" Предмет іст ек вчень – це процес виникнення розвитку боротьби і зміни системи ек. Поглядів на шляху розвитку сучасного сус-ва. Це... |
Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 060100 "Правознавство" Київ 2008 Навчальна дисципліна „Юридична деонтологія” викладається студентам І курсу юридичного факультету у 1 семестрі. Загальний обсяг викладання... |
|
ПРОГРАМА ВСТУПНОГО ВИПРОБУВАННЯ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ Вивчення нормативного курсу «Історія України» в інституті проводиться протягом одного семестру. Для успішного вивчення дисципліни,... |
Конспекти до курсу «Професійна етика» Тема Професійна етика як навчальна... Тема Професійна етика як навчальна дисципліна і як засіб регулювання професійної діяльності |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ Вивчення дисциплін заплановано у 5-ому семестрі на 3-ому курсі. Загальна кіль-кість годин/кредитів ECTS: дисципліна І – 126 5, дисципліна... |
Пояснювальна записка Навчальна дисципліна «Фізична культура» – самостійна галузь діяльності у соціокультурному просторі й викладається у загальноосвітніх... |