Паламар Л. М., Кацавець Т. М. Мова ділових паперів: Практ пос

Скачати 1.04 Mb.

Назва	Паламар Л. М., Кацавець Т. М. Мова ділових паперів: Практ пос
Сторінка	1/12
Дата	05.04.2013
Розмір	1.04 Mb.
Тип	Курс лекцій

bibl.com.ua > Література > Курс лекцій

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 12

Міністерство освіти і науки України

Донецький державний університет економіки і торгівлі

ім. М.Туган-Барановського

Кафедра українознавства

Дейнека В.М., Кобзар І.М., Мозгова Н.І., Мацнєва Є.А.

Українська мова

(за професійним спрямуванням)

Курс лекцій
для студентів економічного і торговельного профілю

Обговорено та схвалено

на засіданні кафедри українознавства

протокол № 3 від 4.10.2004 р.

ДОНЕЦЬК - 2004

зміст

Загальна характеристика мови як суспільного явища. 3
Стилістична диференціація української мови. 14
Культура усного мовлення. 21
Лексика сулм з погляду походження і вживання. 34
Морфологічні засоби текстів офіційно-ділової та

професійної сфери спілкування. 45

Прийменник. класифікація та особливості використання. 58
Писемне мовлення офіційної сфери: ділове листування. 67
Синтаксичні засоби текстів офіційно-ділової та

професійної сфери спілкування. 79

Специфіка усного професійного спілкування. 89

лекція 1. загальна характеристика мови як суспільного явища

план:

Поняття про мову. Функції мови.
Структурні одиниці мови.
Мова і мовлення.
Форми вираження мовлення.
Норми літературної мови.

Проблемно-пізнавальні питання:

Чому мова є першоосновою будь-якого суспільства, як це розкривається через роботу функцій мови?
Який взаємозв'язок між поняттями "мова" і "мовлення", як через них можна дати характеристику людини як особистості?
Що є спільного і відмінного між усною та писемною формами мовлення?
Як через мовлення можна визначити рівень культури людини, суспільства в цілому?

Література:

М.І. Фурдуй. Українська мова. Практикум з правопису. К., 2004.
П. Ющук. Українська мова. Підручник. 2004.
Дейнека В.М., Кобзар І.М., Мацнєва Є.А., Мозгова Н.І. Українська мова професійного спілкування. Навчальний посібник. 2004.
С.В. Глущик. Сучасні ділові папери. 2003.
Лекції з курсу "Ділова українська мова". –Д., 2000.
Паламар Л.М., Кацавець Т.М. Мова ділових паперів: Практ. пос.– К.: Либідь, 1997.

1. Мова – це суспільне явище, що становить форму матеріалізованого мислення людини, система структурних елементів і правил їх взаємозв’язку.

Мова належить до унікальних явищ життя людини й суспільства. Вона витворилась одночасно з ними і є найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності, але розвивається за об’єктивними законами, незалежними від волі та почуттів людини.

Мова обслуговує людину, суспільство, але цим її роль не обмежується, бо вона є і формою їхнього різноманітного буття, засобом становлення особистості людини, її інтелекту та почуттів.

У мовознавчій літературі відсутнє чітке визначення функцій мови та їх назв, але з-поміж багатьох можна назвати такі:

1. Комунікативна функція (функція спілкування). Її суть полягає в тому, що мова використовується як інформаційний зв’язок і засіб спілкування між людьми.

2. Номінативна функція (функція називання). Усе пізнане людиною одержує назву й під цією назвою існує в нашій свідомості. Причому, мовну назву отримують не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні (уявлені, фантастичні).

3. Мислетворча функція, яка доводить, що мова є не тільки формою вираження й передачі думки, а й засобом формування, тобто творення самої думки. Людина мислить у мовних формах. Процес цей складний, йде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються у словах, і в процесі мислительних операцій порівнюються, зіставляються, протиставляються, поєднуються, розподіляються.

4. Гносеологічна (пізнавальна) функція мови, яка полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки за власним досвідом, скільки через мову, бо в ній зібрано досвід попередніх поколінь.

5. Експресивна (виражальна) функція мови, яка допомагає нашому інтелекту, почуттям та емоціям, що є невидимими для інших, впливати силою своїх переконань на інших людей.

6. Волюнтативна функція, яка є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що виражає волю співрозмовника (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

7. Естетична функція, яка фіксує в нашій особі естетичні смаки та уподобання (лексика, фразеологія).

Мова є першоджерелом культури, вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтва, і ті естетичні цінності, які ними породжуються, зумовлені значною мірою естетичними властивостями мови (театр, кіно, радіо, телебачення).

8. Культуроносна функція мови, яка показує, що мова є носієм культури народу – мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, передає її від покоління до покоління, сприймаючи разом із мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, звичаї, традиції матеріальної культури.

Мовна культура людини є показником і її загальної культури, рівня освіченості.

9. Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовця, тобто засобом вияву належності його до однієї спільноти. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі (багато поколінь у минулому є нашими предками, бо говорили нашою мовою); у просторовому вимірі (українці, які живуть в інших країнах, виявляють свою належність до українства через українську мову).

10. Магічно-містична функція мови, яка збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили в слово як реальне дійство, здатне зупиняти небажаний хід подій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі. Ця функція знайшла широке відображення в українському фольклорі (заклинаннях, чаруваннях, шептаннях, виливаннях, гаданнях, ворожіннях тощо). В них надзвичайною силою наділяються окремі слова, вирази.

Отже, мова як суспільне явище є найважливішим засобом людського спілкування; формування й висловлення думки, зберігання й передачі досвіду з покоління в покоління; засобом виховання, згуртування та організації людей.

2. Одиниці мови (звуки, морфеми, слова, словоформи, словосполучення, речення, текст) по-різному беруть участь у виконанні функцій мови. Наприклад, комунікативну функцію мови виконує речення, тому його називають основною комунікативною одиницею мови. Інші одиниці мови теж беруть участь у роботі функцій, але як будівельний матеріал мовної структури й системи. Номінативна функція лягає на слова, лексичні словосполучення, фразеологізми. У волюнтативній та експресивній функціях задіяна лексика з емоційним, вольовим значенням. У виконанні інших названих функцій беруть участь всі одиниці мовних підсистем із різною мірою продуктивності.

Тому, кожна звукова мова сприймається нами як певна система взаємопов’язаних і взаємообумовлених елементів її структури, які можна розглянути у вигляді структурних рядів таблиці:

С

труктурні ряди

Фонетичний	Морфемний	лексичний	синтаксичний
(фонеми – звук)	(морфема)	(слово і його значення)	(словосполучення,
	(¬ ^ )		речення)

труктурні одиниці мови

Кожна мова має свою систему, яка розвивається лише у функціональних відношеннях, взаємозв’язках і залежностях між структурними одиницями, які постійно змінюються. Тому функціональна роль мови нерозривно пов’язана з життям народу. Поза суспільством мова втрачає свої функціональні ознаки і стає мертвою (наприклад, латинська мова).
3. Мовний процес – це не просте комбінування мовних структурних одиниць у певній системі їх взаємозв’язку й залежностях, а складна психофізіологічна діяльність людини. Саме тому й розрізняють у мовній діяльності кожного індивіда два взаємопов’язаних і взаємозумовлених фактори: об’єктивний (мова) і суб’єктивний (мовлення).

Об’єктивним фактором (мовним) вважається об’єктивно існуюча (незалежно від почуттів і бажань людини) система структурних одиниць (звуків, морфем, слів, словосполучень, речень), правил, зв’язків, словотворень, словозмін, якими користуються всі люди даної нації.

Суб’єктивним фактором (мовленням) вважають своєрідну форму використання цих об’єктивно існуючих структурних одиниць мови кожним індивідом для вираження своїх думок і почуттів. Саме цей фактор характеризує психічну діяльність людини.
4. Кожна мова має усну й писемну форми вираження. В обох цих формах мовлення кожного індивіда відрізняється своєрідним добором слів, будовою речень, манерою письма чи розповіді.

Писемне мовлення є основним для ділових людей, бо саме через ділове листування, документацію встановлюються певні ділові контакти. Писемне мовлення відрізняється від усного мовлення і має такі особливості:

писемне мовлення фіксується графічними знаками; слід зауважити, що вона може передаватися як за допомогою літер, так і малюнків, схем, формул та інших символів;
писемне мовлення завжди спирається на усне мовлення і є вторинним; вона завжди фіксує чиюсь висловлену думку й сприймається органами зору;
писемне мовлення – це форма в основному монологічна, в художній літературі – діалогічна;
писемне мовлення характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;
у писемному мовленні переважає вживання специфічних словосполучень.

Наступна форма мовлення – це усне мовлення. При сьогоднішній економічній реорганізації всього суспільного життя виникає потреба перегляду усного ділового мовлення. Тут важливо звернути увагу не лише на лексичний вибір слів, їх компонування, а й наголос, інтонацію. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування: публічний виступ, лекцію, промову, бесіду.

Усне мовлення відрізняється від писемного такими ознаками:

усному мовленню властива спонтанність;
під час усного мовлення більше уваги приділяється орфоепічним нормам;
для усного мовлення характерна поширена інформативність, яка насичена різноплановими фактами;
важливим елементом усного мовлення є інтонація, від якої залежить зміст вислову;
в усному мовленні допускаються повтори слів, словосполучень із метою підкреслення якоїсь думки.

На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі виконання службових обов’язків, прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами та колегами з інших підприємств. Також слід зважати, якою мовою говорить відвідувач і вести бесіду мовою співрозмовника. Тому підвищуються вимоги до офіційного спілкування, які випливають з основних норм.
5. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість – основна ознака літературної мови.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації.

Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, які сприяють підвищенню культури мови.

Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів. Для прикладу можна взяти злиті звукосполучення [ дж ], [ дз ] (африкати) та розрізнення приголосних [г], [ґ], при вимові яких найчастіше спостерігаються порушення літературної вимови.

В

усному мовленні [ дж ], [ дз ] в позиції на початку слова вимовляються здебільшого правильно: джерело, дзвін, але в середині слова часто ці звуки вимовляються окремо, що є порушенням норми: дослід/ження, поход/ження.

В українській мові слід розрізняти [г] і [ґ]. Літера ґ була вилучена з правопису у 1933 році, а третім виданням “Українського правопису” 1990 року поновлена, але не всі слова з цією літерою зафіксовані у цьому виданні. Найповніший список слів із літерою ґ подається в “Орфографічному словнику української мови”.

В 1993 році у Львові вийшов словник-довідник вживання літери ґ, який ґрунтується на такому принципі: у словах іншомовного походження генетичний звук [g] передається через ґ, а генетичний [h] через український г, наприклад: Гамбурґ (бо нім. Hamburg), герцоґ (бо нім. Herzog). За даним словником звук [g] і відповідну літеру вживаємо в таких словах, як: аґресія, аґентура, континґент, лозунґ.

В українських і давно запозичених словах широко вживаними стали слова на зразок: ґава, ґанок, ґазда, ґаздиня, ґандж, ґрати, ґрунт, ґатунок; у прізвищах ґалаґан, ґудзь.

Акцентуаційна норма в українській мові цілком сформована, але найменш усталена, оскільки на наголос впливають діалекти та вимова іншомовних слів. Дедалі скорочується в українській мові кількість слів із дублетним наголосом. Слід пам’ятати, як правильно наголошувати: новий, фаховий, випадок, одинадцять, чотирнадцять, рукопис, перепис, книжки.

Лексичні норми встановлюють правила слововживання. Вони відзначаються стабільністю, консерватизмом і фіксуються в Словнику української мови в 2-х томах (1970 – 1980); російсько-українському словнику в 2-х томах (1983 – 1985); орфографічному словнику української мови (1994). У лексиці офіційно-ділового стилю часто вживаються слова-кальки з російської мови, що є наслідком недостатнього знання лексичних норм, або невмілим використанням синонімів. Для прикладу зобразимо таку таблицю: