Лабораторна робота № 7
Тема: Старовинні книги. Рукописи. Документи. Мистецтвознавча експертиза стародруків.
Мета: ознайомитись з пам’ятками писемності, як культурними цінностями, їх класифікацією, особливими прикметами, різними ступенями цінності.
Значення теми: опанування теоретичними та методологічними засобами визначення культурної цінності рукописів, стародруків.
Література: /28/, /30/, /42/, /45/.
Основні теоретичні відомості
Серед видатних пам’яток культурної спадщини кожної країни значний науковий та художній інтерес становлять писемні джерела, які поділяються на рукописні і друковані. Писемність виникла у різних народів біля 6 тисяч років назад. Перше малюнкове письмо IV тисячоліття до н.е. - у Месопотамії, клинопис шумерів, єгипетські ієрогліфи ІІІ тисячоліття стали основою для розвитку писемності багатьох народів світу.
Давні тексти видовбували, вирізали, малювали чи писали на стінах або інших речах; на кам’яних, металевих, дерев’яних і глиняних табличках, папирусі, на шкірі, пергаменті.
Використання папірусу і пергаменту сприяли широкому розповсюдженню ученості та культури, розквіту книжкової справи в часи античності. Книги переписувалися численними писцями і продавалися.
Розквіт пергаментної книжки починається з початком християнської ери. З цього часу з’являється універсальна форма книги – кодекс чи книжковий блок.
Визначальна роль християнської релігії та християнської церкви у збереженні, розвитку писемності. В умовах середньовіччя, періоду загального культурного занепаду у Західній Європі, церква виступає охоронцем античної культурної спадщини. При монастирях організовуються скрипторії – спеціальні майстерні для переписування книг.
В XIV віці в багатьох країнах Європи виготовлення книг поступово перейшло до майстрів-ремісників. Завдяки їм книга набувала святкового вигляду, почала відповідати естетичним смакам замовників і споживачів.
До великих художніх висот піднялося мистецтво оформлення книги у Візантії V – XV ст. Декоративні заставки, фігурні ініціали, ілюстрації, які логічно вписувалися у в’язь тексту, вражали своїм каліграфічним удосконаленням, складали єдину цілісну композицію.
Візантійська школа книжкового мистецтва розповсюджувалась не тільки на всі регіони імперії, але й в Київську Русь, Сербію, Болгарію, Грузію, Вірменію. У всіх країнах Західної Європи цінували книжкове мистецтво Візантії як зразки самої високої художньої майстерності.
Введення християнства значно прискорило розвиток літератури і писемності на Русі.
Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. Особливістю писемності Русі було утворення двох типів літературної мови: церковнослов’янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти (“Руська правда”), літописи, пам’ятники світської літератури (“Слово о полку Ігоровім”).
Найстаріші із збережених пам’яток слов’янської писемності відносяться до Х ст. Вони написані так званою старослов’янською чи церковнослов’янською мовою, в основі якої лежить кирилівський алфавіт (кирилиця). Переклади з грецьких книг, які були зроблені слов’янськими просвітителями Кирилом и Мефодієм та їх учнями в IX столітті, дійшли до нашого часу в рукописах X – XI ст. як на глаголиці, так і на кирилиці. Одним з перших рукописів було Євангеліє, переклад якого був виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира – так зване Остромирове Євангеліє (ХІ ст.).
Серед оригінальних давньоруських творів треба відзначити літописання. Початок його відноситься ще до кінця Х ст. “Повість временних літ” є літописним зведенням, в якому ченцем Нестором були об’єднані місцеві, регіональні записи “за літами” в єдиний, загальноруський літопис.
Під час роздрібненості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Так, до нашого часу дійшли Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.) літописи. Останній – головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств.
Популярними книжковими жанрами були житія святих – біографії духовних і світських осіб (Житія Бориса і Гліба, Княгині Ольги, Володимира Святого). Пізніше на Русі стали складатися житія ченців-подвижників – “Житіє Феодосія Печерського”. Патерики – збірники житій, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом – (“Києво-Печерський патерик”).
В 30-50-і рр. ХІІІ ст. книжкова справа перебувала у важкому становищі. У джерелах згадуються книгописання кінця ХІІІ ст. в Києво-Печерському монастирі, у Володимиро-Волинському, Холмі і Львові. Збереглося тільки близько 200 рукописів і уривків, створених в кінці ХІІ – XIV ст. Вони були написані на пергаменті. Записи на книгах свідчать, що книги переписувалися писарями владичеських кафедр, митрополичої канцелярії, причетниками церков. Центрами книжкової культури були Галич при Левові Даниловичі і його сині Юрії, Холм, Перемишль, Полоцьк, Волинь. При дворі князя Володимира Васильовича – книжника і філософа, існувала величезна майстерня для створення книг.
Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі.
Перші спроби книгодрукування з’явилися (на думку істориків) в Китаї, де у давні часи існував примітивний засіб передачі інформації: ієрогліфічні знаки висікали на кам’яних стелах, а потім час від часу їх покривали фарбою, робили відтиск. Ці відтиски розповсюджували в провінціях Китаю. Потім ієрогліфи стали вирізувати на дерев’яних дошках. Відтиск стали називати ксилографією. Так в VII в. з’явилася перша ксилографічна книга.
В Європі ксилографічна книга з’явилася після Хрестових походів в Німеччині та Голландії в 1430-1450 рр. Ксилографія вперше дозволила розмножити рукописні книги шляхом отримання відтисків. Одним з відомих ксилографічних видань була “Біблія незаможних” – широкоформатні аркуші з зображенням біблейських сцен і персонажів з пояснювальними написами. Ця книга була широко розповсюджена в Європі.
Перші ксилографічні книги користувалися великим попитом, однак, к середині XVI століття вони зійшли з книжкового ринку.
Біля 1445 р. німецький майстер Гуттенберг винайшов пуансон, відливну матрицю, литу свинцеву (гартову) літеру, набір, який складався з окремих літер, і ручний прес, таким чином він створив перше типографське обладнання для друкування книг.
В 1453-1454 рр., як вважають, Гуттенберг надрукував свою першу, так звану 42-рядковою Біблію. В ній на кожній сторінці було набрано і надруковано 42 рядки тексту в 2 стовпця. Разом вона нараховувала 1282 сторінки. Елементи прикрас книги виконані від руки
Друга половина XV століття була часом тріумфального крокування книгодрукування по Європі: Італія (1465), Швейцарія (1468), Франція, Угорщина, Польща (1470), Англія, Чехія (1476), Австрія, Данія тощо. Книги, які були надруковані до 31 грудня 1500 р. прийнято називати інкунабулами (по латині “у колисці”). Європейські книги, які були надруковані з 1501 до 1550 р. включно, традиційно називають “палеотипи”, тобто старовинні книги.
До 1500 р. в Європі було надруковано понад десятки мільйонів примірників книг, в тому числі і слов’янською мовою. Це був час удосконалення техніки друкування. З’явилися друковані ілюстрації. Однією з перших ілюстрованих книг була книга С. Бранта “Корабель дурнів” (Базель, 1494 р.). Вона була прикрашена гравюрами Альбрехта Дюрера.
Перші книги церковнослов’янською мовою надрукували у кінці XV на початку ХVI ст. Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі.
Виникнення книгодрукування в Московії співпало з епохою Івана Грозного за часів укріплення державності і затвердження монархічної, централізованої держави. В країні були відомі роботи європейських книжників. Вчені припускають можливість існування в цей час в Москві анонімної друкарні на підставі існування примірників книг, в яких відсутні вихідні дані. Але аналіз паперу, маргіналій (надписів), прикрас, свідчить про їхнє походження ще до створення першої офіційної друкарні Іваном Федоровим.
Припускається, що він приїхав до Москви серед оточення митрополита Макарія, який благословив створення друкарні з метою християнського освічення Казанського царства.
1 березня 1564 р. вийшла перша російська датована книга “Апостол”, надрукована І. Федоровим і Петром Мстиславцем. В 1565 р. вони в Москві друкують “Часовник”, книгу богослужбову за характером. Орнаментика федорівських видань різниться вишуканістю. Притому, як вважають дослідники, текст і орнамент цих книг нерозривно пов’язані один з одним.
Після виходу цих книг робота Івана Федорова в Москві закінчується. Його учні Никифор Тарасів і Андроник Тимофєєв Невежу в 1567-1568 рр. відроджують московську друкарню. В ній друкуються в 1568 р. – Псалтирь, в 1589 р. - Тріодь. Всього в XVI столітті на території московської держави було надруковано 19 видань, тираж яких склав 1000 – 1200 примірників.
Розвиток книгодрукування в Україні також пов’язаний з ім’ям Івана Федорова. У 1573 р. він за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих). Через деякий час, на запрошення князя К.Острозького переїхав у його маєток в м. Острог. Тут за ініціативи князя здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов’янському світі повне видання Біблії церковнослов’янською мовою.
Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. В першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень. Найбільшою з них була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Поряд зі стаціонарними друкарнями були і пересувні. На середину XVII ст. нараховувалось вже близько 40 різних друкарень. Серед їх продукції переважне місце займали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники.
Серед найбільш відомих друкарень були: друкарня Івана Федорова у Львові (1573-1574 рр.), друкарня князів Острозьких (1578-1602, 1606-1612 рр.) – в Острозі, (1603-1605 рр.) – в Дермані. Керівниками цих друкарень були Іван Федоров до 1581 р., Василь Сурежський (1586-1598 рр.), Петро Мстиславець та інші. В Києві – друкарня Києво-Печерської лаври (1616 р. – поч. ХХ ст.), яку заснував Єлисей Плетенецький та типографія Тимофія Олександровича Вербицького (1624-1628 рр.) У Львові, крім вищезгаданої, були друкарні Львівського Ставропігійського Успенського братства (1591-1788 рр.), Львівського ієзуітського колегіуму (1642-1773 рр.), друкарня Михайла Слізки (1638 – 1667 рр.). В Уневі з 1648 до 1770 рр. діяла друкарня Невського Успенського монастиря. Деякі друкарні існували 1 - 2 рока.
З розвитком техніки, книжкова справа значно поширювалася. Змінювалася тематика, з’являлися книги не тільки релігійного змісту, але й світські, удосконалювалася техніка друку, оформлення.
Нечисленні друковані книги не задовольняли попит на них. Тому зберігались рукописні книги. Вони задовольняли попит в науковій інформації, прикладних знаннях. Крім того, рукописні книги коштували дешевше.
Перепис книг в XVI-XVII ст. вівся традиційно в монастирях. В кожному працювали по двадцять писців. В середньому вони переписували по 17 книг обсягом від 300 до 1200 аркушів на рік. Серед таких книг – Пересопницьке Євангеліє. Його почали переписувати в середині XVI ст. біля міста Ізяслава (нині Рівненська область) у Дворецькому Свято-Троіцькому монастирі за розпорядженням ігуменьї Парасавеї, потім продовжували і закінчили в м. Пересопніца у монастирі Різдва Богородиці. Рукопис виконаний на пергаменті, містить 482 сторінки. Деякі сторінки прикрашені орнаментом, є кольорові гравюри святих Матвія, Луки, Іоанна і Марка. Цю книгу називають українською першокнигою, тому що це перший переклад на українську мову.
Особливості форми і структури книги.
Для проведення експертизи книги необхідно визначити її назву, автора, місце друку, дату друку. Всі ці відомості можливо отримати при детальному розгляді книги за умови, що книга збереглася повністю. При цьому необхідно знати форму, складові частини книги, особливості оформлення, тощо.
Книжна справа пройшла довгий шлях перш ніж отримала найбільш досконалу свою форму. Її розвиток - від перших глиняних дощок, папірусних та пергаментних світків до перших кодексів, фоліантів, сучасних форм книжок.
Рукописна книга у вигляді папірусного свитка (3000 років до н.е.) – найдавніша форма книги. Папірусний свиток використовувався у єгиптян з 3000 р. до н.е. до IV – V ст. н.е., у греків до Х ст. н.е. В античну епоху папірус використовувався в усіх країнах Середземномор’я. В Західній Європі він переважав до XII століття.
Форма свитку була обрана для того, щоб не пошкоджувалися папірусні аркуші. Текст на свиток наносився двома засобами: по довжині чи по ширині. Перший використовувався в античності, другий – в добу середньовіччя.
Окремі аркуші папірусу з рукописним текстом називали «паперами».
На протязі декількох століть водночас з папірусом використовували свитки зі шкіри, в тому числі з пергаменту.
Крім папірусу, який був дорогим матеріалом, для повсякденних потреб використовували книжки, зроблені з аркушів слонової кістки, чи з кипарисових дощок, які покривалися воском. Вони скріплялися разом, текст наносився металевою паличкою з загостреним кінцем, яка називалася стилем. Така книжка з двох табличок йменувалася диптихом, три таблички створювали триптих, чотири і більш – поліптих. Для кращого збереження зовнішній бік поліптихів обтягували шкірою. Такими дошками греки і римляни користувалися до IV ст. н.е. Сьогодні збереглися два клади римських табличок з воску.
Така форма книжок була прототипом кодексу (в перекладі - дошка) – книжного блоку.
Виникнення форми кодексу було пов’язано з використанням такого матеріалу як пергамент. Він досить міцний, не пошкоджувався від згину, міг нарізатися на чотирикутні листи, які зшивалися між собою.
Формат давнього кодексу відрізняється від звичайного формату нині існуючої книги – таким він став в добу раннього середньовіччя. В античний період кодекс був майже квадратним. В ІІ ст. кодекс розповсюджується серед християн. Іудеї та римляни прийняли його в ІІІ – IV ст.
В добу раннього середньовіччя остаточно склалася сучасна форма книги.
Книга складалася з аркушів певного формату. Вони збиралися в окремі зшитки – “тетради” – “тетра” – з грецької мови – “четвірка”. Звичайно, зшиток складався із 4-х аркушів, які були зігнути навпіл, тобто із 8 напіваркушів чи 16 сторінок. Для вивчення книги має значення встановлення формату книги по відношенню до формату аркушу паперу. Згідно до цього, формат книги міг бути у ½ долі (аркуш зігнутий навпіл) - 20, ¼ долі (аркуші удруге зігнуті навпіл) - 40, ⅛ долі - 80, 1/16 долі – 160. Як виняток існують книги (Євангелія), надруковані на цільних аркушах. Від кількості зошитів залежав обсяг книги.
Перший зошит книги вміщував сторінки, на яких заносилися основні вихідні данні про видання.
Титул, чи титульний лист (від латинської – напис), заголовок, чи заголовний лист видання, основний титульний елемент книги, який містив дані про твір. В багатотомних виданнях титул міг бути розгорнутим, тоді ліворуч від титулу розміщувався контртитул. Ліворуч від титульного аркушу міг розміщуватися фронтиспис – малюнок, портрет автора, чи особи, якій присвячена книга.
Шмуцтитул – в стародруках – додатковий титул, який розміщався перед титульним аркушем з метою збереження титулу від забруднення, пошкодження. Там могли розміщуватися відомості про автора, назву книги. Зворотний бік шмуцтитулу був чистим.
Авантитул – перший лист зшитку книги. Його могли залишати чистим, чи друкували марку видання, назву серії чи присвячення.
Форзац – подвійний аркуш паперу, розміщений між блоком книги і палітурними кришками.
До довідкового апарату видання входять заголовні дані, які розміщуються над текстом сторінки, чи в верхній частині бокового поля – так званий колонтитул. Частіше він повторює або прізвище автора, або назву твору, або перші і останні заголовні слова сторінки. Колонцифра – порядковий номер сторінки, чи стовпця книги, розміщується в верхньому чи нижньому полях кожної сторінки. Кустода (для рукописних), сигнатура (для друкованих) – позначення порядкового номера зошиту книги, чи друкованого аркушу видання, розміщувалися в нижньому полі першої сторінки зошита. Призначення кустоди (для рукописних книг) і сигнатури – контролювати підбір аркушів та зошитів при палітурних роботах.
На останніх сторінках рукописних та друкованих книг розміщувався колофон – завершення, текст, якій вміщував відомості про назву книги, її автора, місце та час перепису, чи друку, ім’я писця чи друкаря тощо.
Книги оздоблювалися різноманітними малюнками, гравюрами, орнаментальними прикрасами.
До них відносилися заставки, ініціали (заголовні букви), кінцівки.
Заставка – невелика орнаментальна, чи зображувальна (іноді сюжетна) композиція (вздовж набірної полоси), яка відокремлювала та прикрашала початок книги, чи окремого розділу книги.
Ініціали, чи заголовні букви, ставилися на початку тексту книги, окремої глави, статті чи абзацу. Це були прикраси у вигляді збільшеної за розмірами букви. Це найдавніший елемент оформлення книги. Частіше писалися кіновар’ю.
Окрім заставок та ініціалів використовували інші прикраси, серед яких відомі прикраси на полях – малюнок на полях рукопису.
Кінцівки – невеликі орнаментальні, іноді сюжетні композиції, якими виділяли кінець розділу, чи усієї книги. В друкованих виданнях кінцівки стали розповсюджуватися після «Апостола» 1574 р., надрукованого І.Федоровим у м. Львові. Замість кінцівки іноді використовували особливий засіб написання тексту у вигляді рядків, які поступово звужувалися, внаслідок чого текст приймав вигляд трикутника.
Орнамент в рукописах відображував поступові зміни в писемності.
Найдавнішим орнаментом в давньоруських рукописних книгах був так званий старовізантійський орнамент (давньоруський). Відмітною рисою його була геометричність. Він складався з геометричних фігур – кругів, прямокутників, які були заповнені складними рослинними мотивами: вписаними в напівкруги трилисниками, гілками, квітками. Часто в орнаменті використовували зображення птахів, тварин, головним чином павичів і левів, реалістично намальованих. Рослинні мотиви були стилізовані.
Заставка виконувалася у формі прямокутної рамки. Строга чіткість рамки – одна головних особливостей старовізантійського стилю. Використовували білі, блакитні, рожеві, зелені фабри, іноді золото.
Перехідний різновид старовізантийського стилю – розповсюдження сплетення джгутів, порушення геометричного орнаменту, суворості рамки, появлення зображень тварин усередині заставки. До ініціалів примальовували голови тварин, які лишаються свого реального вигляду.
В XIII – XIV століттях як в Західній Європі, так і на терені російських, українських земель розповсюджується так званий «тератологічний» орнамент. Він відрізнявся відсутністю будь-якої рамки. Заставка чи ініціал мовби стелються по аркушу рукопису та обмежені тільки своїм малюнком. Давні мотиви плетінь і рослин в орнаменті перетворюються в одне ціле зображення складних сплетінь і джгутів. Іноді серед них з’являються зображення людини, птаха, якогось чудовиська, які зливаються з плетінням. В орнаменті використовувалися червоні контури на зеленому, чи блакитно-зеленому тлі, з XIV ст. – на сіро-блакитному тлі
З XV ст. з’являються два нових стиля, відомі як неовізантийський та балканський орнамент (іноді їх називають термінами «джгутовий», «плетений», «рослинний»). Перший втрачає відносну чіткість рослинних елементів. Їх стилізація, членування заставок робить малюнок складним і незрозумілим. Цей стиль господарює в рукописних книгах XVI ст. В інших, простіших, рукописах XV ст., частково XVI ст. використовувався орнамент – плетінка, чи балканська плетінка - мотиви плетіння, джгути, круги, чотирикутники.
З другої половини XVI ст. починають використовувати інший орнаментальний стиль стародруку. Елементи цього стиля – білі листя і трави зображаються на чорному тлі, заповнюючи все поле. Іноді вони немовби виходять з великої посудини чи горщика, іноді серед них з’являється кедрова шишка. Для виконання цього стиля використовується штриховка, чим досягається об’ємність форми. Цей орнамент превалює протягом всього XVIІ ст. З другої половини XVIІ ст. в рукописах з’являється орнамент бароко – повторення однакових мотивів: еліпсу та спіралей. Цей мотив поєднався із стилем стародруку і набув особливого розповсюдження у XVIІІ ст.
В’язь – особливий вид письма, який використовувався для прикрашення книги. Звичайно її застосовували для написання заголовку на початку книги, іноді – для розділення статей, при цьому нею починали кожну статтю. Переважно в’язь робили кіновар’ю, золотом чи синею фарбою (остання в XV – на рубежі XVI ст.), але, починаючи з XVII ст., зустрічаються рукописи у яких в’язь писана чорними чорнилами.
Рукописні книги і стародруки, крім цих елементів, багаті на численні декоративні прикраси – мініатюри, гравюри.
Мініатюри. Слово запозичене із італійської мови и визначає письмо чи рукопис з малюванням контурів червоною фарбою. З давньоруських часів вживався вираз “рукопис в лицях”, “лицьова”, “у лицях”.
По-перше, відзначається багате обрамлення титульних листів. Спочатку це були стримані декоративні композиції у вигляді архітектурної арки, потім на зміну аркам прийшли зображення біблейських і євангельських сюжетів.
Кількість мініатюр, особливо у стародавніх рукописах, велика. В “Євангеліях” давали зображення євангелістів. Так, в “Остроміровом Євангелії” 1056-1057 рр. намальовані три з чотирьох євангелістів.
Починаючи з XV століття, кількість мініатюр збільшується. Багато їх у досить пізніх старообрядних рукописах, наприклад, в “Апокаліпсисі”. Гравюри в тексті, за деяким винятком, не зустрічаються в московських видання.
Численною кількістю ілюстрацій, в тому числі і в тексті, відрізняються українські видання – київські і львівські. Для їх виконання використовували дерев’яну гравюру, рідко гравюру на міді. Іноді гравюри виконували відомі майстри, котрі позначали свої роботи ім’ям, чи монограмою, ставили дату. Ці позначки могуть бути визначальними при вивченні книги.
З найдавніших часів для збереження аркушів книгу оправляли – переплітали. Корінець зошиту прошивався мотузками чи тонкими ременями, кінці яких кріпилися до дерев’яних дошок чи міцного картону, які ставали корками (кришками) оправи. Потім зовнішній бік корки покривався шкірою чи тканиною - парчею, оксамитом. Шкіряні оправи мали оригінальні золоте чи посріблене тиснення (блинтове) із зображенням сюжетних композицій на середнику,. Іноді для оправи робили металевий оклад. Українські і російські золотарі прикрашали книги карбованими, гравірованими, золоченими накутниками, середниками, застібками, накладками на корінцях, “жуками”, чорненими і фініфтевими медальйонами. На багатьох з цих прикрас можна причитати ім’я майстра, різні написи, які мають значення при вивченні книги.
Особливості експертизи книги
Для вивчення, експертної оцінки книг треба звернути увагу на такі важливі моменти: визначення назви (особливо коли втрачено аркуші з вихідними даними), дати і місця друку, особливості матеріалу, техніки виготовлення, оформлення, наявність ілюстрацій, маргіналій, оправи; провести аналіз відповідності бібліографічних даних, вказаних на довідковому апараті, особливостям матеріалу і техніки виконання.
При визначенні назви і дати виготовлення книги треба мати на увазі, що стародруки, рукописні книги – це в основному книги релігійного призначення, богослужбові. На титульних аркушах та в післямові є розгорнуті назви, дата і місце друку, прізвище друкаря, умови виготовлення книги (чиє замовлення, кому присвячується, які політичні події, соціальні умови, тощо). При наявності в книзі всіх повних відомостей необхідно проаналізувати відповідність цих даних матеріалу, палеографічним ознакам, техніці виготовлення, формату. Рукописи, книги датуються не по одній прикметі, а на підставі комплексного вивчення всіх ознак, їх сукупності.
Одною з важливих ознак для визначення дати видання книги є матеріал, який використовували для видання книг, для рукописів: папірус, пергамент, папір. Відомо, що папірусні книги-свитки, документи на папірусі використовувалися у Європі до XI ст. Відомі папірусні свитки грецького, римського, персидського, єврейського, арабського, грузинського походження.
Для Київської Русі основним матеріалом для письма до другої половини XIV століття був пергамент, потім його починає заміщувати папір. Після XV століття пергамент використовують виключно для особових випадків, наприклад, збереглися жалувані грамоти на пергаменті.
Папір, винахідником якого був Китай, вже з XII – XIII ст. починає виробляться країнами Західної Європи.
В Давньоруській державі папір, як основний матеріал, та й сама назва затверджуються з XV ст. Ввозився він з Західної Європи, починаючи з XIV ст. Це був італійський (XIV – XV ст.), французький (XV – середина XVI ст.), з середини XVI ст. – німецький, польський, з XVІI ст. – голландський папір.
Першій досвід створення власного паперового виробництва в Росії відносяться до XVI ст. В Україні папір власного виробництва був виготовлений на поч. XVII ст. На паперовому млині Києво-Печерської лаври.
Папір, якій вироблявся у майстернях, на фабриках мав свої особливі прикмети: товщину масу, формат, міцність, гладкість поверхні, білизна, колір, світлопроникність, світлоопорність тощо. До кінця XVIII ст. европейський папір, вироблялся ручним способом з ганчіркової маси. Деревина як сировина для виготовлення паперу почала використовуватися з 1800 р. З середини ХІХ ст. розповсюджюється машинний спосіб виробництва паперу.
На просвіт аркушу паперу ручного виготовлення можна побачити горизонтальні і вертикальні прозорі лінії – які відповідають тій дротяній сітці, на котру виливали ганчіркову масу.
Крім горизонтальних і вертикальних ліній на паперу видно на просвіт водяні знаки – філіграні – малюнки із дроту на дротяній сітці. Назва філіграні пов’язана з легкістю, прозорістю їх виконання, яка нагадувала ажурні узори.
Філіграні стали рано використовуватися для визначення фабрики, сорту паперу, його вартості. Сюжети для водяних знаків вибиралися різноманітні: зображення птахів, тварин, речей, різні герби, імена та прізвища фабрикантів. Більшість знаків зберігалися недовгий час. Через 1-2 роки малюнок втрачав свої первісні обриси, бо черпальна сітка зношувалася, її замінювали. Новий знак, якщо і повторював старий малюнок, все ж мав свої особливості. Вивчення цих особливостей дає можливість точно датувати рукопис.
Серед великої кількості водяних знаків можна виділити найпоширені. Для італійського паперу характерні: два кола, пересічені лінією з хрестом на кінці, глечик зі складним малюнком, кораблик, сокира на довгій рукоятці; олень, що біжить; ножиці; гуска (XIV – XVI ст.). Французький папір – два ключа (XIV – XV ст.), півень, собака, дельфіни (XV – XVI ст.); німецький папір: вепр, голова бика (XIV – XVI ст.); польський – в основному зображення гербів шляхетських родин, фабрикантів паперу. В XVII ст. в Росії увійшло широке використання голландського паперу: знаки у вигляді орла, ріжка, царського вінця, знаку “Pro patria”, голови шута в зубчастій пелерині.
Папір російських фабрик не мав спочатку власних філіграней. Найчастіше копіювались голландські філіграні. Пізніше з’явилися російські філіграні: герб Російської імперії - двоголовий орел, московський герб з зображенням Георгія Переможця, ведмідь з сокирою (ярославський герб), ростовський герб з зображенням оленю, знаки “РФ” (руська фабрика), різні гербові знаки і монограми власників паперових фабрик. З 1760 по 1840 рр. часто ставили дату випуску паперу у поєднанні з іншими буквеними і фігурними знаками.
З другої половини XVIІІ ст. з’являється кольоровий (синявий) папір, він використовувався до початку ХІХ ст. Слід відрізняти щільний синявий папір від щільного густо синього паперу, який датується другою чвертю ХІХ ст.
Папір другої половини ХІХ – ХХ ст. легко визначається за своїм складом – він виготовлявся з деревної маси, гладкий, без прозорих ліній на просвіт.
Визначальною ознакою стародруків є формат книги, кількість строк на сторінці, кількість аркушів в зошиті, сигнатури.
Останні є суттєвою ознакою. Їхня відсутність у виданнях формату ½ долі, у своїй більшості визначає московське походження видання у от 1564 до 1630-х років. Це ж характерно для заблудівських, львівських, острозьких видань І.Федорова, і для віленських видань.
Тільки після 1630-х рр. на московських виданнях проставляються цифрові сигнатури на 1-му аркуші зошита.
Книжки українських, білоруських видань мають літерні сигнатури кирилівського шрифту.
Набір у два стовпця свідчить про український та зарубіжний друк. В Москві такий набір у XVII ст. зустрічається у декількох виданнях не раніше 1663 р., коли була надрукована Біблія. У Львові, Києві набір у два стовпця використовувався постійно у виданнях 1630 – 1640 рр.
Обрамляти сторінки книг почали на Московському Друкарському дворі тільки з другої половини XVII ст. В 1659 р. вийшли Святці чи Місяцеслов, перше московське видання з рамками із набірних прикрас навколо сторінки. Лінійні рамки з’явилися вперше в Букварі Сімеона Потоцького, виданого у Москві. Тільки у XVIIІ ст. в московських видання почали використовувати лінійні рамки з набірних прикрас. В українських видання XVII ст. лінійні обрамлення зустрічаються постійно, починаючи з 1609 р.
Для визначення книги важливе значення мають дослідження чорнил та фарби.
Чорнила були залізисті з використанням дубильних речовин, так званих чорнильних горіхів. Чорнила багатьох старовинних книг і рукописів виглядають бурими, золотавими і блідо-жовтими, іноді зовсім вицвілими. Поряд з тим, в рукописах XVII ст. зустрічаються тексти, які написані чорнилами густого чорного кольору.
Окрім чорнил для письма використовувалася червона фарба (кіновар) для заголовків і ініціалів. Кіноварні літери як правило свідчать про початок нової статті.
З другої половини XVII ст. заголовки в рукописних книгах почали писати не кіновар’ю, а суриком жовто-бурого відтінку: ця ознака свідчить, що такий рукопис не міг бути створений раніше XVI ст., сурик, який використовували у XVI ст. був вогняного кольору.
Датуванню рукопису допоможе його зміст, згадка про відоме історичне явище, особу, особливості письма, тощо.
В історичній науці відповідно до еволюції графіки слов’янського письма визначено три основних етапи його розвитку – устав, півустав і скоропис.
Устав, що вживався до кінця XIV ст., являв собою повільне, урочисте письмо. Літери писалися окремо і здебільшого на однаковій відстані одна від одної (без розподілу тексту на слова) перпендикулярно до рядка, правильними лініями та закругленнями і рівним натиском. Для визначення особливості графіки уставного письма вживаються терміни: ранній (XI – XII ст.) та пізній (XIII – XIV ст.) устав. Ранньому уставу притаманні форми літер, що наближаються до квадрата, висота і середня ширина яких близькі за розміром.
У зв’язку з розвитком писемності з середини XIV ст. на зміну уставу приходить півустав, що протримався до кінця XV ст. Це більш швидке й досить чітке письмо. Геометричний принцип у півуставі порушується: прямі лінії припускаютьпускають кривизну і загостреність, відстань між літерами не витримується. Слова часто пишуться скорочено з виносами літер над рядок здебільшого під титлом. В окремих випадках текст ділиться на слова та фрази. В цей період на єдиній основі починають складатися особливості російського, українського та білоруського письма.
Подальший розвиток книжкової та ділової писемності вимагав прискорення процесу письма, що зумовило виникненню у XV ст. скоропису. Скоропис – особливий тип ділового письма, бігле письмо, почерк, розрахований на суттєве прискорення процесу письма. Від уставу і півуставу скоропис відрізняється як загальним характером, так і накресленням окремих літер. Літери витягнуті, тобто висота літери більша ніж ширина. Якщо в уставі та півуставі є невелика кількість варіантів зображення літер, то в скоропису таких варіантів досить багато. Вже з XVI ст. спостерігається зв’язане написання літер, збільшується кількість виносних, які часто пишуться без титла й скорочень.
Найбільшого розвитку скоропис набуває в XVII – XVIII ст., коли значне розширення господарського, адміністративно-урядового, судового листування, збільшення документації дипломатичного характеру тощо ускладнюють функції та завдання письма. Важливим чинником широкого розповсюдження скоропису в цей час є прагнення забезпечити швидкі темпи письма й максимальну економію часу.
На початку XVIII ст. (1708, 1710 рр.) російським імператором Петром І введено новий громадянський друкарський шрифт для книг громадянського друку та арабські цифри замість літерного позначення цифр. Практично з другої половини XVIII ст., таким чином, скоропис значно наблизився до сучасного письма.
Категорії цінностей книг
Серед пам’яток писемності до культурних цінностей відносіться наступні категорії.
Рукопис – твір письма, виконаний від руки. В текстології розрізняють: автографи, копії, списки. Значна частина рукописних матеріалів написана на папері, і лише невелика частка документів – на пергаменті.
Стародруки – книги, що вийшли друком в тій чи іншій країні протягом деякого періоду після виникнення книгодрукування (іноді до стародруків застосовують термін – антикварна книга). Хронологічні рамки, якими визначається поняття “стародруки” – у різних країн не збігаються. В нашій країні стародруками називають книги, видані в XVI - на початку XIX ст. (до 1825 року включно). Стародруки друкувалися кирилицею і призначені в більшості для церковної служби.
Інкунабули – книги, надруковані латинським шрифтом у Західній Європі в XV ст. Інкунабули (від лат. In cunabulum – “у колисці”) – це книги, що вийшли з друку в перше п’ятидесятиріччя існування друкарського верстату (1440-1500 рр.)
Книги, видані в першій половині XVI ст., називають “палеотипами” (від лат. Paleos – стародавній”).
Термін “антикварна книга” походить від латинського “antiques” – “давній”. Він частіше вживається в практиці книжкової торгівлі відносно видань від початку книгодрукування до 1850 р. Цей термін з’явився в Росії ще в 2-й половині XIX ст. І замінив спочатку існуючу назву “стародрук”.
Рідкісними книгами вважають: 1) видання, що збереглися у незначній кількості примірників і мають суспільно-політичну, наукову, ідейно-естетичну, художньо-друкарську, краєзнавчу та бібліографічну цінність; 2) примірники видання, що мають неповторні ознаки, які відрізняють їх від інших – розмальовані від руки, іменні, дарчі, з помітками читачів, цікавими в історичному чи мемуарному відношенні екслібрисами, по особливому переплетені, з різноманітними додатками.
Цінність книги, рукопису визначається: 1) віком; 2) змістом; 3) обсягом; 4) художніми особливостями та кількістю прикрас (мініатюр, гравюр, орнаментики); 5) каліграфічними якостями письма; 6) наявністю поміт (покрайних записів), що вказують на час або місце створення рукопису; 7) автографами видатних діячів, відомих у суспільній діяльності, науці та літературі; 8) художніми особливостями та збереженням оправи (оксамит, шовк, металеві прикраси).
Матеріали і посібники: альбоми ілюстрацій пам’яток писемності, зразки документів, книг.
Зміст завдання
Робота №1. Особливості форми і структури книги.
Користуючись літературою, зразками книг, вивчити складові елементи книги, їх призначення, особливості оформлення.
При цьому звернути увагу на:
1) процес формування зовнішнього вигляду книги: свитки, таблички, диптихи, поліптихи, кодекс;
2) визначення основних структурних елементів книги, їх призначення, роль в атрибуції;
3) вихідні дані, додатковий довідковий апарат книги, як характерні ознаки книги;
4) оформлення старовинних книг: заставки, кінцівки, ініціали, в’язь, мініатюра, книжкова графіка; оправа книги, її елементи.
Скласти опис книги за схемою: 1.Автор; 2.Назва; 3.Короткий опис елементів (формули) книги: форзац, титул, (авантитул, шмуцтитул, контртитул, фронтиспис), колофон; колонтитули, колонцифри, кустоди (сигнатури); 4. Оздоблення книги: заставки, кінцівки, ініціали, в’язь, мініатюри, гравюри; 5. Оправа книги.
Робота № 2 Особливості експертизи книги.
Користуючись літературою, зразками книг, документів вивчити основні прикметні ознаки рідких, старовинних книг. Звернути увагу на:
1) характеристику матеріалу, який використовувався для створення книги: пергамент, папір; визначальні ознаки паперу: структура, щільність, колір паперу; наявність смуг на просвіт, філіграней; чорнила, олівець фарба, тощо.
2) важливість визначення розміру, формату книги, кількість сторінок, зшитків в книзі, розмір аркуша для експертизи книг;
3) характер оформлення книги, тип, стиль заставок, кінцівок, ініціалів, тощо, їх значення для експертних висновків;
4) роль визначення типу письма, шрифту для датування стародруків, розшифрування літочислення.
Роботу оформити у вигляді таблиці.
Назва документу книги
|
Місце і дата виготовлення
|
Характеристика паперу (колір, якість, товщина)
|
Наявність філіграней їхне описання
|
Розмір, формат книги
|
Характер худож-нього офор-млення (мініатю-ри, заставки, ініціали, гравюри тощо)
|
Письмо: алфавіт, тип письма
|
|
|
|
|
|
|
|
Робота № 3. Категорії цінності книг. Правила вивезення книг, рукописів, документів за межі України.
Користуючись науковою літературою, нормативними документами, визначити перелік рукописів, стародруків, які не підлягають вивезенню з України.
Звернути увагу на:
1) визначення поняття рідкісної, антикварної книги, книг, які мають історичне, художнє, наукове значення;
2) умови, при яких дозволяється вивезення книг, документів, періодичних, інших друкованих видань.
Провести візуальну експертизу 2-3 творів друку, визначити їх історичну, наукову, культурну цінність.
Контрольні питання:
Назвіть матеріали та засоби для письма.
Дати характеристику паперу, видів паперу, його властивості, технології виробництва, водяним знакам.
Визначити форму книги, назвати її структуру, деталі.
Які шрифти використовували в рукописних книгах, документах, стародруках.
Назвіть основні види орнаментальних заставок.
Визначить категорії цінності книг.
На які відзнаки треба звернути увагу при атрибуції стародруків?
|