Лабораторна робота № 9
Тема: Мистецтвознавча експертиза художніх виробів з кераміки.
Мета: ознайомлення з керамічними художніми виробами, як видом декоративно-прикладного мистецтва, методами мистецтвознавчої експертизи культурних цінностей з кераміки.
Значення: формування вміння визначати і описувати художні, стилістичні та технологічні особливості творів з кераміки, визначати культурну цінність виробів.
Література: /18/, /23/, /25/, /31/, /42/, /51/, /54/, /57/.
Основні теоретичні відомості
Одним з найпоширеніших видів декоративно-прикладного мистецтва є кераміка, вироби, які мають художнє, наукове, етнографічне і культурне значення. Під загальною назвою “кераміка” розуміють вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральними домішками, випалені до каменеподібного стану.
Залежно від характеру виробу, пористості, механічної міцності й інших якостей і складається та чи інша маса, гартована при різних температурах. Основними технологічними видами кераміки є 2 великі групи: вироби з пористим черепком, і вироби, які мають спечений черепок – тонкий, щільний, непроникний для кислот, лугів, газів та води.
Процеси виробництв кераміки складаються з обробки первинной сировини, приготування керамічної маси, формування, сушіння й випалювання сирових виробів, а також надання їм декоративного вигляду.
Із древніх часів для запобігання від передчасного руйнування пористих гончарних виробів, додання їм водонепроникності, нарешті, з естетичних вимог, вироби покривалися різного роду покриттями й прикрасами. Серед заходів прикрашання необхідно відмітити: тиснення, гравірування, нанесення малюнка або візерунка штампом чи за допомогою накатного циліндра, різьблення, лощіння, полірування, морення або томління, обваріння, ангобування, сграфіто, розпис та інші.
З давніх часів застосовується також спосіб глазуровання виробів, який з появою майоліки, фаянсу й порцеляни стає основним видом декору для керамічних виробів.
Глазур – це полива, тонка скловидна плівка, яка покриває поверхню керамічних виробів, надає їм гарного зовнішнього виду, утилітарності, стійкості.
Свинцеві глазурі – це найбільш ранній вид глазурі. Він відрізняється найбільшою легкоплавкістю й прозорістю. Свинцеві глазурі здавна застосовувалися для покриття гончарних виробів. Через свинцеві глазурі просвічує черепок виробів, тому застосування свинцевих глазурей поєднувалося з ангобуванням або з підглазурним розписом (на кераміку з пористим черепком), як верхнє покриття.
Олов'яні глазурі з'явилися пізніше свинцевих. Черепок крізь олов'яні глазурі не просвічується. Це глухі непрозорі глазурі. Незабарвлені олов'яні глазурі білувато-кремового або трохи зеленуватого відтінку. З ХІ століття зустрічаються на керамічних виробах Близького Сходу, Кавказу, Середньої Азії й ін. Є основою для розпису люстром і майоліки.
В керамічному виробництві використовували також інші кольорові і безбарвні непрозорі глазурі або емалі, кракле, кристалічні, іскристі та самоцвітні.
Глазурі можуть служити самостійним видом декору, а також в поєднанні з розписом керамічних виробів. Залежно від характеру й нанесення розпису існують надглазурний й підглазурний розпис. Надглазурний розпис виробляється по обпаленій глазурі. Завдяки легкоплавкості, тобто випалу при низькій температурі, палітра надглазурних фарб досить багата, але розпис не відрізняється міцністю, легко стирається. У порівнянні з підглазурним розписом має менший блиск. Надглазурний розпис досить рідко зустрічається на пористій кераміці, частіше - на порцелянових і фаянсових виробах.
Підглазурний розпис – зустрічається як на пористій кераміці, так і на кераміці зі спеченим черепком Фарби наносили на підсушений виріб, після чого предмет випалювався, глазурувався і випалювався знову. В результаті випалювання отримують ніжні блакитні, рожеві, сірі, світло-зелені, блідо-коричневі відтінки. Часто цей вид розпису поєднався з надглазурним розписом. Зовні поверхня подглазурного розпису абсолютно гладка, на відміну від відчутної нерівності й шорсткості надглазурного розпису.
Розпис на керамічні вироби наносили різними способами. До 60-х р. ХІХ ст. ручний розпис на порцеляні був єдиним способом нанесення розпису на вироби. Починаючи з XVII ст. в Європі, з 1811 року в Росії (Межигірська фаянсова фабрика) стали застосовувати друк. З ХІХ ст. малюнок наносили способом декалькоманії, аналогічним нанесенню перекладних картинок, за допомогою аерографа, пізніше – штампа.
Характеристика керамічних виробів. Історичний огляд.
До виробів з пористом черепком відносяться: гончарні вироби; антична кераміка, теракота, майоліка; фаянс
Гончарні вироби являють собою найбільш простий вид керамічних виробів, що має пористий, кольоровий, грубий черепок. Поширені повсюди із часів енеоліту. Виконані із червоної або сірої глини шляхом ручного ліплення або на гончарному колі. Для прикрашання використовували тиснення, гравірування, штамп, накатку, нарізний орнамент, лощіння, моріння або томління, обварювання, ангобування, сграфіто.
Розпис виконували мінеральними (земляними) фарбами на лакових або смоляних зв’язуючих речовинах, енкаустичними або темперними фарбами без випалу або розпис за допомогою барвних окислів з наступним випалом.
Антична кераміка характеризується тільки їй властивою технікою виконання розпису. Черепок кольоровий пористий, але тонкий. Кольори черепка різні для різних областей: жовтуватий, сіруватий, маслиновий, червоний, коричневий тощо. У результаті високого технічного рівня вироблення, з одного боку, і художнього такту, з іншого боку, ця єдність знаходить своє вираження в доцільності форми виробів і способу їх декорировки.
Вироби призначалися для найрізноманітніших цілей: репрезентативних, вотивних й побутових, і призначення впливало на якість.
Виконувалася грецька кераміка з добре відмученої глини, по зовнішній поверхні вкривалась досить тонким ангобом. Прикраси писалися люстром - глиноземною фарбою, що під час випалу здобувала блискучі чорні кольори.
За стилем розпису антична кераміка ділиться на ряд періодів: від простих геометричних мотивів до чорно фігурного чи червоно фігурного розпису.
Теракота (італ - палена земля). Під теракотою розуміється неглазурована кераміка. Черепок пористий, кольоровий, грубий або тонкий, але, на відміну від гончарних виробів рівнофарблений у масі.
Теракота застосовується головним чином для скульптурних робіт. Найбільш відомі теракотові статуетка 4 - 3 ст. до н.е., так звані «танагрські статуетки». На терені України найбільш ранніми є теракотові фігурки, які відносяться до трипільської культури.
Види оздоблення і декоративних покриттів: лощіння, полірування, ангобування, розпис земляними, енкаустичними фарбами.
Майолікою називаються керамічні вироби з кольорової грубозернистої глини з пористим, грубим або порівняно тонким кольоровим черепком, але з поверхнею, покритою білою непрозорою емаллю і з розписом по ній керамічними фарбами - підглазурними й надглазурними. Розпис виробляється по сирій (або не зовсім просохлій) олов'яній глазурі.
Зародилася у країнах Близького Сходу в ранньому середньовіччі. З XIV ст. їм стали наслідувати в Італії. Головне, що відрізняє італійську майоліку від майоліки Близького Сходу - це розпис по непросохлій глазурі.
Розквіт виробництва майоліки в Італії припадає на XV - XVI ст. Під впливом італійських майстрів виробництво майоліки пересувається у Францію (Невір, Руан, Їм, Ліон), наприкінці XVI - початку XVІІ ст. - у Голландію й інші країни Західної Європи.
У Росії виробництво майоліки було розроблено самостійно Панасом Гребєнщиковим в 1740 році, а далі розповсюдилося в районі Гжели, де й існувало до початку ХІХ ст.
Українська майоліка досягла високого розвитку в XVIІ - XVІІІ ст. Мальовничі майолікові вставки прикрашали Успенський собор Києво-Печерської лаври. Головні центри із своїм оригінальним стилем були на Київщині. Це Дибинецька кераміка - з характерним чорним або темно-коричневим контурним малюнком, зробленим на білому тлі й зафарбованим зеленим і червоним ангобами; традиційні мотиви: виноград, тюльпановидні квіти, листи, трикутні пальметки - гребінці, зображення птахів, риб. На Чернігівщині існувала Ічнянська; на Подолі – подільська; у західних регіонах України - косовська, закарпатська, буковинська, на Полтавщині - знаменита опішненська кераміка.
Вироби з майоліки мають блискучу поверхню з інтенсивною палітрою фарб.
Для розпису застосовувалася незначна кількість фарб (усього 5-7 кольорів), тому що вони, змішуючись із глазур'ю, повинні були витримувати порівняно високу температуру випалу глазурі.
Техніка розпису по сирій глазурі, що виключає жодні виправлення, сама по собі вимагає широкого, розгонистого, але впевненого розпису. Це характерно для класичної італійської майоліки і для поліхромної російської майоліки Гжелі, яким притаманна велика декоративність розпису.
Фаянс – різновид тонкої кераміки, що має щільний, дрібнопористий, найчастіше білий черепок.
Уперше фаянс з'явився лише в другій половині XVIII ст. в Англії на заводі Веджвуда. На відміну від виробів, що мають кольоровий пористий черепок, фаянс має білий (або злегка жовтуватий чи сіруватий черепок). Залежно від пористості, міцності й товщини черепка, фаянс ділиться на твердий фаянс, напівфаянс й опак (тонкий фаянс).
Твердий фаянс –це пориста кераміка, що має тонкий, дрібнопористий, переважно білий черепок, покритий прозорими глазурями (борні глазурі). Вперше з'явився в Англії у Веджвуде. У Російській імперії перший фаянсовий завод відкрився в Межигірьї (Україна). Потім фаянс розповсюдився на багатьох заводах Росії. З появою фаянсу в Західній Європі припинилося виробництві майоліки.
Види оздоблення і декоративних покриттів: а) підглазурний розпис, б) надглазурний розпис (ручний, друк); в) прикрашання способом накладення рельєфу з покриттям глазур'ю.
Напівфаянс – пориста кераміка, що має грубий або більш пухкий, менш щільний, чим у фаянсу, ясно-сірий, іноді білий черепок. Вироби з напівфаянсу були широко поширені в ХІХ ст. у Росії. Вперше з'явився в 1802 р. у Гжелі (в основному розписувався кобальтовою фарбою).
Опак (тонкий фаянс) – можна вважати перехідними від виробів із пористим черепком до виробів зі спеченим (або суцільним) черепком. У Росії опакові вироби випускалися в ХІХ ст. на заводах Гарднера, Ауербаха, Іконникова й тощо.
Черепок в опакових виробів зовсім білий, менш пористий, ніж у фаянсу, маса тонка, тверда, щільна й дзвінка. Види оздоблення і декоративних покриттів: - аналогічні порцеляні й фаянсу.
До відомих високохудожніх виробів з фаянсу, які мають культурне значення і користуються попитом у митців, відносяться: руанский фаянс – прикладні й декоративні вироби, які вироблялися в Руані (Франція ) в XVI - XVІІІ ст.; дельфтський фаянс – голландський ужитковий та декоративний посуд, пічні кахлі XVIІ - XVІІІ ст., веджвудський неглазурований фаянс другої половини XVІІІ ст.
В Україні перші вироби з фаянсу з’явились наприкінці XVІІІ ст. Їх виготовляла Межигірська фаянсова фабрика. Продукція її одержала найвищу оцінку в сучасників. Тут виготовляли посуд з кольорової маси й білого фаянсу, покритого кольоровою поливою. Посуд прикрашали рельєфні візерунки. Крім цього, робили білий посуд, прикрашений монохромними друкованими малюнками, іноді з додаванням золота. З 50-х р. ХІХ ст. випускалася скульптура з високоякісного бісквіта. У перші десятиліття існування фабрика випускала багато сервізів на замовлення відомих осіб. На цій фабриці були відомі червона, чорна, мармурова кольорові маси. З них робили декоративні вази, столовий і чайний посуд у стилі ампір, що панував в декоративно-прикладному мистецтві в першій третині ХІХ в. З 30-х р. ХІХ ст. ускладнюються форми й декоративність виробів. Це особливо відбилося на декоративних вазах. Їх виготовляли з кольорової маси, прикрашали рельєфним декором у вигляді «луски», листочків і круглими декоративними скульптурними прикрасами: ручки часто виконувалися у вигляді химер з переплетеними хвостами, або лебедів. Вази прикрашалися маскаронами, підставки також були перевантажені рельєфним декором. Великою популярністю користувалися так називані гіпюрові сервізи. Декор складався з рельєфних квітів і листів. Гіпюрові сервізи були переважно сіро-блакитного, зеленого й охристого квітів.
Іншу групу кераміки складають вироби зі спеченим, суцільним черепком. До них відноситься порцеляна (фарфор).
Порцеляну можна вважати вищим досягненням кераміки. Це керамічні вироби з білої обпаленої при високій температурі глини з спеціальними домішками. Існує 3 основних види порцеляни: м'яка порцеляна; кістяна порцеляна; і власне, порцеляна (твердий фарфор).
Порцеляна, твердий сплав складається із двох основних матеріалів - каоліну й польового шпату. До них додається кварц або пісок. Якість порцеляни залежить від пропорції каоліну й польового шпату.
Вироби з порцеляни вперше стали виготовлятися в ІІІ - VI ст. у Китаї, пізніше - у Кореї, Японії.
У Європі порцеляна була винайдена Иоганном Бетгером в 1709 р. у Саксонії (Німеччина). У Росії в 1747 р. російським вченим Дмитром Виноградовим вперше в історії порцелянового виробництва розроблена наукова технологія його винаходу.
Черепок порцеляни білий, іноді пофарбований (Петербурзький порцеляновий завод ХVIІІ ст.), просвічується, видає дзвінкий тон при постукуванні по предмету.У порцеляновому виробу глазур зливається з глиною. Перед обпалюванням глазур знімається з нижнього ободку виробу. Це є характерними ознаками порцеляни.
Різновид порцеляни – бісквіт – неглазурована порцеляна, що застосовувалася переважно для скульптурних цілей. Уперше з'явився у Франції - Севр, у Росії в другій половині ХІХ ст. на заводах Гарднера, Попова, Іконникова
Серед порцелянових виробів декоративно-прикладного характеру, які мають високе художнє, історичне, наукове значення відзначають мейсенську порцеляну. Перші в Європі вироби з справжньої твердої порцелянової маси вироблялися в німецькому місті Мейсен (Саксонія) у замку Альбрехтсбург, починаючи з 1710 р. На початку діяльності мануфактури (до 1720 р.) виготовляли переважно прикладні предмети, прикрашені пластичними рослинними мотивами. З'являються також речі, розписані чорним лаком, золотом і сріблом у стилі китайської порцеляни. Асортимент виробів був дуже великим - сервізи, вази, туалетні набори, оправи для годинників тощо. До 1740 р. форми переважно запозичали з китайської порцеляни. Але поступово на Мейсенській мануфактурі виробляється новий стиль, у якому переважають європейські декоративні рокайльні мотиви, застосовуються суцільні кольорові покриття - блакитні, червоні, жовті, темно-фіолетові, залишаючи резерв овальної або круглої форми, у якому рисувалися різні декоративні мотиви - квіти, пейзажі, жанрові сценки. Велику групу становлять вироби, розписані винятково золотом по білому тлу порцеляни. Наприкінці 20-х років XVІІІ ст. у Мейсені починають випускати сервізи, які одержують назви за головним декоративним мотивом: сервізи із драконом, жовтим тигром, «цибульний» тощо. Популярністю користувалися й дрібні предмети - табакерки, туалетні набори, оправи для жіночих сумочок. Марка Мейсенского порцеляни – два перехрещених мечі синього цвета.
Севрська порцеляна – декоративні й прикладні предмети, виготовлені на порцеляновому підприємстві в м. Севр (Франція), куди воно було переведено з м. Венсенн. До 1770 р. тут вироблявся фаянс, потім була розроблена технологія порцеляни, але тільки з 1800 р. фабрика повністю перейшла на його виробництво. Для цієї порцеляни середини XVІІІ ст. характерні колірні фони - королівський синій, бірюзовий, рожевий (рожевий помпадур), лимонно-жовтий, фіолетовий, зеленуватий. У розписі відчувається вплив східної (Китай та Японія) і мейсенської порцеляни, але поступово виробляється власний стиль. Поряд з поліхромним впроваджується розпис однією фарбою - кобальтом або пурпуром. З XVІІІ ст. наступає період найвищого розквіту севрского фарфору. Форми стають більш різноманітними, з'являється рельєфний декор, орнамент виконується золотом. Приблизно з 1770 р. розписи витримувалися в дусі рококо, а потім поступово формується новий стиль - класицизму. Форми виробів стають більш суворими, у декорі переважають античні орнаменти, міфологічні сцени. На початку ХІХ ст. порцеляна відповідає художнім смакам ампіру. Декором найчастіше служила орнаментика за мотивами помпейских розписів і фресок Рафаеля. Маркою Севрського фарфору були перехрещені латинські літери “L”
Українська художня порцеляна – декоративний і прикладний посуд, дрібна пластика та інша продукція, що вироблялася в ХІХ – на початку ХХ р на порцелянових підприємствах України - в Корці, Баранівці, Волокитному, Городниці та інших містах.
В 20-х р. ХХ ст. найбільші заводи України: Баранівський, Довбиський, Городницький, Коростенський були об'єднані в складі українського тресту «Фарфор, фаянс, стекло». В асортименті цих заводів – столовий, чайний, кавовий посуд, дрібна пластика, а також агітаційна порцеляна. Для прикраси порцеляни в 30-х рр. ХХ ст. використовували переважно механічні способи декорування – аерограф, трафарет, друк й штамп. Дорогий посуд прикрашався додатково ручним розписом. Над створенням порцелянової пластики працювали відомі українські скульптори: Ж. Диндо, Б. Коротко, Г. Теннер, Г. Петрашевич.
Основи методики визначення пам'ятників кераміки
Визначення керамічних виробів включає:
Визначення утилітарного призначення керамічних виробів
Визначення матеріалу й технології виробництва
Визначення часу, місця й центра виробництва, майстра й художника.
1 Визначення утилітарного призначення керамічних виробів
По призначенню підрозділяються на 2 групи: а) утилітарні або побутові керамічні предмети, призначені для повсякденного практичного споживання - посуд, начиння, санітарно-технічні вироби; б) декоративна кераміка: панно й архітектурні деталі, великі вази й ін. різноманітні предмети, призначені для прикраси будинків і споруджень, дрібна декоративна пластика, керамічна скульптура.
2. Визначення керамічних виробів за матеріалом й технологією виробництва відбувається за допомогою зовнішнього огляду. Дослідник повинен фіксувати свою увагу на товщині, структурі, кольорах, чи просвічує черепок, установити, чи не має черепок яких-небудь нерівностей, ретельно переглянути покриваючу черепок глазур і розпис - відзначити їхній блиск і матовість.
Склад керамічної маси, з якої виконаний виріб, часто допомагає визначити виявлений відкол або пошкодження поверхні. Так, трохи шорсткувата поверхня керамічного виробу цегляно-червоного або охристого кольорів свідчить про те, що йдеться про звичайну гончарну глину. Концентричні рельєфні смуги на дні предмета, які найчастіше виявляються на гончарних виробах, свідчать про те, що він виконаний ручним способом на гончарному колі - рельєф дерев'яної дошки кола відбився на вогкуватому дні предмета й закріпився під час випалу.
Якщо такий гончарний предмет прикрашений рослинним орнаментом білих кольорів, крізь який іноді злегка просвічує червонувата поверхня речі, то це говорить про те, що розпис виконаний так називаним ангобом - рідкою керамічною глиною, тільки інших кольорів.
Ледве вловимий рельєф фарбового покриття - свідчить про те, що розпис виконаний ручним способом. Якщо відблиск світла вільно відбивається поверхнею предмета, то цей розпис виконаний підглазурно. Якщо відблиск світла тьмяніє при переході на розпис, а її рельєф злегка відчувається дотиком пальців - то розпис надглазурний.
Дослідження кольорів черепка свідчать, що теплий трохи охристий відтінок - це ознака західноєвропейської порцеляни XVIII – XIX ст.; синюватий, зеленуватий відтінок характерний для далекосхідної порцеляни XVIII – XIX ст.
На керамічному виробі (скульптурі) можна виявити сліди погано зачищеного сполучного шва, що залишився від двох половинок гіпсової форми або матриці – свідчення того, що предмет відлитий у рознімній формі.
Велике значення для встановлення автентичності виробів має вивчення клейм й інших знаків. Для їх визначення треба користуватися каталогами марок керамічних виробів. Типовими ознаками клейм і марок фарфору і фаянсу є: зображення на клеймі (малюнок, надпис); колір клейма; місце його розташування (місцезнаходження у шарах виробу: тісто, підглазурний розпис, надглазурне клеймування).
Матеріали та посібники: рекомендована література, художні альбоми, каталоги колекцій провідних музеїв країни, комп’ютерні енциклопедії, зразки предметів декоративно-прикладного мистецтва.
Зміст завдання
Робота № 1. Знайомство з історією керамічного виробництва країн Західної Європи, Росії та України.
За літературою, альбомами, каталогами керамічних виробів ознайомитись з історією керамічного виробництва, визначальними прикметними ознаками керамічних творів провідних центров виробництва майоліки, фаянса і фарфору. При цьому звернути увагу на:
1) формування центрів виробництва майоліки в Італії, Іспанії, Франції, Росії і Україні;
2) розвиток центрів виробництва фаянсових виробів Голландії, Англії, Франції, Росії, України
3) розвиток центрів виробництва фарфорових виробів Німеччини, Англії, Франції, Росії, України; фарфор країн Сходу;
4) стильові ознаки та їх відбиття у формах та порцеляновій пластиці;
5) маркування фаянсових і парцелянових виробів.
Роботу оформити у вигляді таблиці:
Країна, місто, підприємство
|
Дата
|
Різновид кераміки
|
Найменування виробів
|
Характерні форми
|
Декор, орнамент, кольорова гама
|
Фабрична марка
|
|
|
|
|
|
|
|
Робота № 2. Методи візуальної оцінки та експертизи керамічних виробів.
Користуючись рекомендованою літературою, каталогами марок фарфору і фаянсу провести візуальну експертизу зразків керамічних виробів. За результатами експертизи скласти опис 4 – 6 предметів з гончарної кераміки, фаянсу, порцеляни за схемою: а) визначення функціонального призначення предметів; б) матеріал (характер замісу, колір, щільність черепка); в) техніка формування, г) спосіб декорування; характер орнаменту, д) кольорова гаму; е) наявність написів, інших графічних ознак; ж) форма, розмір виробу; з) вид клейма, марки, тощо; характерні стильові ознаки; визначення на підставі цих ознак міста та дати виготовлення виробу.
Визначити історичну, художню, культурну цінність.
Контрольні питання:
1.Які особливі ознаки мають гончарні вироби?
2. Які характерні риси декору майоліки притаманні українським майоліковим виробам?
3. Які характерні ознаки виробів з фаянсу?
4. Які види продукції притаманні Межигірському фаянсовому підприємству наприкінці XVIII – на початку XIXст.?
5. Яке підприємство випускає продукцію з клеймом у вигляді 2-х перехрещених мечей синього кольору?
6. На виробах якого підприємства кінця XVIII - початку XIX ст. ставилася заводська марка у вигляді трикутника з вписаним в нього оком?
7. На виробах якого підприємства початку XIX ст. ставилася заводська марка у вигляді чорного двоглавого орла з монограмою і прізвищем власника
8. Ознакою якого фарфору є теплий, трохи вохристий відтінок черепка?
9. Ознакою якого фарфору є теплий, синюватий, чи зеленуватий відтінок черепка?
10. До якого часу ручний розпис був єдиним засобом нанесення розпису на виріб?
11 Яка техніка декорування керамічних виробів виявляється наявністю ледве вловимого рельєфу фарбового покриття.?
12. На які ознаки треба звертати увагу при експертизі культурних цінностей з фарфору?
Лабораторна робота № 10
Тема: Мистецтвознавча експертиза художніх виробів з металу.
Мета: ознайомитись з теоретичними і методологічними основами проведення мистецтвознавчої атрибуції художніх виробів з металу.
Значення: формування вміння визначати і описувати художні, стилістичні та технологічні особливості художніх творів з металу.
Література: /18/, /23/, /31/, /38/, /42/, /50/, /51/, /52/, /53/, /57/.
Основні теоретичні відомості:
Твори мистецтва, виконані з металу вручну в різноманітній техніці, поєднуються загальною назвою "художній метал".
Протягом тисячоріч людство освоювало й використовувало у своїй діяльності основні метали: мідь, золото, срібло, олово, ртуть, свинець, залізо. Історія ремесел пов'язана саме із цими металами, які й досі не втратили свого значення. Пізніше до них приєдналися цинк, нікель, алюміній, деякі інші елементи. До XVII ст. людина використала в чистому виді обмежену кількість металів. Вони мають свої особливі властивості, характерні ознаки - кольори, блиск, твердість, ковкість і т.д. Старі майстри використовували їх залежно від призначення виробу, шукали найбільш зручні способи обробки, які б максимально розкривали властивості, закладені в металі.
Матеріал, з якого створений предмет, часто визначає не тільки призначення, але й існування предмета в тому або іншому соціальному середовищі. Так, група предметів, яка об'єднана поняттям «бронза», за звичаєм включає високомистецьку продукцію, характерну для побуту панівного класу. Предмети з міді частіше зустрічаються в побуті середніх верств населення.
Для визначення того чи іншого стилю у виробах з металу необхідно орієнтуватися в зовнішніх ознаках основних стилів, їхній періодизації, загальній послідовності та історичній обумовленості. Визначення іноді утрудняють пізні повторення, але в цьому випадку треба вміти провести аналіз технічних прийомів, вивчити другорядні деталі виробів і зіставити їх.
Морфологія творів мистецтва з металу базується на різних класифікаційних основах, у тому числі за матеріалами, технікою виготовлення, призначенням. За типологією (призначенням) всі види художнього металу розподіляються на: скульптуру, архітектурні елементи, елементи й предмети інтер'єра, знаряддя праці, посуд, культові предмети, зброю й спорядження, предмети особистого користування, дрібну пластику.
Скульптура ділиться на кілька видів, основні з яких — кругла скульптура (статуї, скульптурні групи, погруддя) і рельєф. За призначенням розрізняють монументальну скульптуру (пам'ятник, надгробок), декоративну (паркова скульптура, атлант, каріатида, маскарон) і станкову скульптуру.
Архітектурні елементи належать до монументально-декоративного мистецтва й мають кілька типологічних груп, таких як грати вікон, дверей, балконів, сходів, фонтанів і камінів, виконані в техніці кування, карбування, лиття. Кронштейни за своїми функціональними особливостями діляться на підпори, кронштейни вивісок, ліхтарів з різними декоративними елементами. Верхівки споруджень із декоративно-кутих архітектурних елементів також діляться на підгрупи: шпилі, хрести, флюгери. До архітектурних елементів належать і декоративні навіси, ручки, накладки, замки, ключі.
До предметів інтер'єра належать: металеві накладки (фурнітура) для меблів, скринь, коробочок; навіси, ключі, лампи, ліхтарі, світильники, коминні годинники.
Знаряддя праці представляють дуже велику групу виробів з металу. Вони підрозділяються на інструменти ремісників і побутові знаряддя. Інструменти ремісників призначені для обробки матеріалів, і тільки окремі зразки з них мають художні властивості. Побутові знаряддя праці частіше мали художню обробку. Наприклад, ножиці, ножі, форми для печіння відрізнялися вишуканістю форм і прикрашалися гравіруванням, карбуванням та іншим видам обробок.
Посуд і предмети сервіровки — тарілки, блюда, тази, ложки, виделки, ножі, підсклянники, чайники звичайно виготовлялися з міді, бронзи, олова, срібла. Типологічна приналежність більшої частини металевого посуду встановлюється аналогічно до виробів з дерева й кераміки. Металевий посуд прикрашали гравіруванням, карбуванням, черню, елементами лиття, і його обробка була мірилом багатства. До посуду також належать миски, казани, умивальники, сковороди, вази, кубки, самовари, глечики.
Особливу групу становлять предмети релігійного призначення, так звані культові (ікони, хрести, панікадила й т.д.) речі. Вивчення широко розповсюджених пам'ятників релігійного культу, дозволяє визначити специфіку окремих місцевих виробництв, виявити коло майстрів, що працювали по металу. Предмети культу й ритуалу виготовлялися з коштовних металів або міді і її сплавів, а також олова, пишно прикрашалися гравіруванням, карбуванням, емаллю, золоченням і срібленням.
Предмети цієї групи діляться на безліч підгруп, серед яких виділяються хрести. Є напрестольні хрести з декором і розп'яттям, хрести наперсні, кіоти, енколпіони - хрести для зберігання реліквій й ін. Найпоширенішим типом були натільні хрестики, які носили на груди. Серед культових предметів можна виділити металеві образки, складні - дорожні іконки. Для ікон і церковних книг виготовляли оклади, прикрашені золоченням, емалями й живописними медальйонами, гравіруванням, карбуванням, дорогоцінним камінням.
Літургійні й супутні предмети церемоніалу також представляють чималу типологічну групу культових предметів: купелі, чаші, казани й чани для освячення води, кропильні, потири, діскоси, кадильниці часто із прорізним ажурним орнаментом з рослинними мотивами й т.п. Окрему групу становлять дарохранильниці, панікадила.
Церковні дзвони також є культовими предметами, які належать до творів декоративно-монументального мистецтва.
Зброя й бойове спорядження. Вся зброя ділиться на кілька видів, основні з них - холодна, механічна й вогнепальна. Холодна зброя ділиться на ударну (молот, булава, ланцюг), типологічно найбільш древня група; колючу (спис, кинджал, вузький меч, рапіра, шпага); рублячу (меч, шабля, палаш, бойові сокири, у тому числі алебарди й бердиші). Механічна зброя - це лук, стріли, арбалети, горіти, сагайдаки й сайдаки. Вогнепальна - це всі види рушниць, пістолетів, револьверів й автоматичної зброї.
Для захисту тіла воїна й бойових тварин існувало захисне озброєння або обмундирування - кольчуги, панцири, накладки, наручники, кіраси, шоломи, щити й т.п.
Предмети особистого користування — це своєрідна група предметів, у яку входять всі типи чоловічих і жіночих прикрас (пряжки, застібки, ювелірні вироби), пристосування для паління (табакерки, портсигари, колиски, мундштуки, кресала, запальнички) й ін.
Окрему групу предметів особистого користування становлять атрибути влади: булави, перначі, корони й т.п..
Дрібна пластика включає монети, ордени, герби, медалі, іграшки.
Художні вироби з металу, як і всі інші, діляться ще на дві категорії: за місцем й характером виробництва. Одна частина їх, більш широка за своїм асортиментом, відноситься до групи виробів, виготовлених міськими майстрами й підприємствами. Це твори художньої промисловості. Вони зроблені із бронзи, міді, срібла, цинку й ін. металів. Іншу, не менш цікаву групу становлять вироби селянські - з міді й заліза, іноді низькопробного срібла. Це вироби народної творчості - особлива, своєрідна галузь мистецтва, що має свої неповторні риси й особливості в кожному районі: селянські куті світці із заліза, дверні прилади, мідне й залізне начиння, флюгери для будинків, литі мідні іконки й хрести, чорнильниці, часто прикрашені емаллю. Твори селянської творчості найбільше складніше датувати, тому що вони живуть довго й передаються з покоління в покоління.
Прийоми художньої обробки металів.
Для виявлення закладених природою декоративних якостей металу застосовують різні техніки й прийоми обробки - кування, лиття, карбування, гравірування, інкрустація, скань, зернь і багато інших. Для найбільш чіткої атрибуції творів з металу необхідно знати й уміти розрізняти технологію виготовлення й прийоми обробки їх.
Кування - найдавніший вид технології обробки металу тиском, при якому через багаторазові переривчасті удари інструментів на заготівку створюється задумана форма. Спочатку метали деформували в холодному виді, згодом почали прибігати до нагрівання. Основні прийоми кування й інструментарій протягом тисячоліть залишалися майже незмінними. Найраніше куті вироби на території України відомі у трипільській культурі.
Литво – виливання художніх творів з металів і сплавів (мідь, бронза, срібло, золото, чавун) за допомогою ливарних форм, за попередньо виготовленою моделлю і подальшою їхньою обробкою. Литво зародилося в епоху освоєння людиною способів видобутку й обробки металу. Технікою лиття по воскових моделях чудово володіли скіфи - племена, які жили в Середньому Придніпров'ї 2,5 тис. років тому; анти, які жили в V - VI ст. та інші племена, що населяли територію сучасної України. Ця технологія дозволяє одержати виливки вільної конфігурації й складності.
До інших методів відносяться – прокат, за допомогою якого виготовляють пластини й заготівлі, а також наносять рельєф; волочіння.
Карбування – назва кількох способів холодної обробки бляхи пластичних металів (золота, срібла, міді та їх сплавів) для надання об’ємних форм: чеканка, басма, штампування. Чеканка – один з видів карбування, виготовлення металевих виробів шляхом вибивання на їхній поверхні якого-небудь зображення. Вона була відома в Стародавньому Єгипті, Греції, Римі, високого рівня досягла у часи Відродження та бароко. В українському золотарстві ця техніка була домінуючою у 2-й половині XVII – XVIII ст.
Басма - техніка й вироби, зроблені методом відбитка на тонкому листовому металі. Техніка басми дає можливість без застосування складного обладнання тиражувати рельєфні накладки, пряжки, бляшки, оклади ікон й ін. Широко використовувалася в українському, російському, білоруському мистецтві в XVI – XVII ст., нею прикрашали іконостаси, рами і тло ікон, оправи книг, скрині тощо.
Штампування - метод формоутворення, що дає можливість одержати рельєф за допомогою тиску між двома формами - матрицею й пуансоном. Штамповані вироби мають плавні круглясті лінії без різких перепадів висоти й зміни товщини використовуваного листа металу.
Гравірування – засіб створення чітких рихтованих ліній, нанесених за допомогою різців (штихелів), нагадує графічний малюнок.
Золочення – покривання тонким шаром золота поверхні різних предметів. Зі давнини й аж до кінця XIX ст. золочення й сріблення робилося амальгамним способом — вогнем. Амальгамами покривали очищені вироби, які потім прогрівали над жаром до повного випаровування ртуті. Позолочена поверхня мала матовий оксамитовий вид. Для додання дзеркального блиску виробу його поверхню полірували.
Ще одним старим способом є покриття сухолеткою - наклеювання найтонших листочків золота на заздалегідь підготовлену поверхню.
З винаходом гальванічного елемента з'являється електролітний метод, заснований на використанні зовнішнього джерела струму (перша пол. ХІХ ст.). Для цього застосовують різні електроліти й розчинні аноди.
Тиснення - застосовується при карбуванні монет, медалей, значків. Між штампами міститься щільна заготівка, що під тиском заповнює весь рельєф з різкими та найтоншими переходами по висоті.
Травлення – метод художньої обробки вкритого воском металу шляхом подряпання та занурення його в кислоту або луги. Способом травлення можна одержувати без складного устаткування й інструментів декор у вигляді поглибленого малюнка. Ця техніка широко застосовувалася в XIX ст. Проста технологія травлення сприяла появі виробів низької художньої вартості.
Чернь - техніка прикраси виробів зі срібла, а іноді золота, сумішшю сульфідів срібла, міді, свинцю, олова була й залишається улюбленою у слов'янських і інших народів. В Україні ще в епоху Київської Русі черню прикрашали персні, браслети, пряжки, келихи, ковші, накладки зброї, колти, сережки, фібули. В Росії широкого розвитку набула у XVIII ст.
Емалі — це в більшості скловидний твердий розчин кремнезему, глинозему й інших оксидів. Процес емалювання зводиться до того, що емаль у вигляді порошку воложать водою й наносять спеціальним шпателем або кистю на виріб, у ямки або перегородки, і вільно висушують. Випал проводять у жаровні або муфельній печі при температурі від 650°С до 820°С у залежності від складу й призначення емалі. Емалі підрозділяються на глухі, або непрозорі (опакові) і прозорі. За техніою виконання розрізняють емалі виїмчасті, перегородчасті й суцільні (включаючи писані й художні). Для емалювання здавна застосовувалися високопробне золото, срібло, мідь й їхні сплави, з XIX ст. - іноді м'яка сталь і чавун.
Розписні й мальовничі емалі є надзвичайно тонким мініатюрним живописом емалевими фарбами на покритою емаллю металевій основі. Вони мають багато загального з живописом на порцеляні й виконуються тими ж фарбами. Живописні емалі з'явилися в Європі в XVI ст., а вже наприкінці XVII ст. - у Росії й Україні. Славнозвісні лиможські емалі (м. Лимож, Франція) писалися на темному тлі, київські емалі XVII - XVIII ст. - на темно-коричневому.
Скань чи філігрань – техніка декорування художніх металевих виробів, яка полягає в напаюванні на металеву основу тонких тягнутих, кручених або з насічкою ниток із срібла чи золота, чистої міді або мельхіору. За способом декорування скань розділяється на накладну й ажурну. Техніка скані була відома в Древньому Єгипті, Греції, Римі. У Київській Русі вона широко застосовувалася разом з іншими видами художньої обробки металу при декоруванні ювелірних виробів, які виготовлялися у князівських майстернях. Сканню й зерню прикрашали колти, скроневі підвіски, браслети, персні, барми, накладки, пряжки, оклади ікон.
Зернь - це маленькі металеві кульки металу, техніка виконання, а також це загальне визначення всіх предметів, виготовлених у цій техніці. Суть зерні полягає в тому, що виріб прикрашають маленькими металевими кульками, укладеними й припаяними на його поверхні у вигляді трикутників, ромбів, сіточок, ліній. Іноді вироби прикрашали перебірчастою зерню: із дроту або смужки складали зображення з перегородками або без них і повністю засипали зерню.
У давньоруські часи зерню прикрашали численні вироби. Особливою пишністю відрізнялися зірчасті колти, підвіски із трьома бусинами, у яких промені й бусини повністю покриті зерню, набраною послідовними рядами, де кожне зерно (0,6 мм) посаджене на окреме кільце мікроскопічних розмірів. На таких колтах нараховується до 6000 зерен і стільки ж кілець.
|