|
|
Скачати 1.17 Mb.
|
СКЕЛЯ «ПАРУС» Надивилась камінна брила На легкі, білосніжні вітрила, І подібна вона до вітрила, Та позичити б в когось білила.. Як над морем гроза гомоніла Скеля та і синіла, й чорніла, А під сонцем і золотом грала, Та, одначе, легкою не стале... І застигла вона обважнілою, Не судилось легкою стать, білою. На вітрильнику линуть хлоп’ята А вона тягарем прип’ята... Нерухомий камінний парус Пригадався чомусь мені зараз. Ніби чую з далекого Криму Я легенду, віками твориму... УКРАЇНА — МОРСЬКА СТОРОНА Україна — морська сторона! Хто тебе, молоду, не впізна: Вийдеш в степ — чом не моря блакить? — Хвиля степу, як в морі, шумить. Льону ріки блакитні течуть, Жайворонки мелодії тчуть... А за степом Дніпро і лиман, А за ним знов степів океан... Ти прислухайсь: шумить данина, Шум у інші світи долина: — Україна — морська сторона! Розгулялася хвиля Дніпра Як рухома блакитна гора, Аж під сонцем прибій нависа... Моря й степу злилася краса. В синій вечір, у рань гомінку, Капітани стоять на містку, Пароплави в пісенній путі, А над ними зірки золоті. І комбайни — малі кораблі — Пропливають по щедрій землі... Виграє далечінь запашна... Україна — морська сторона! Чорне море вітання пошле Нашим рікам сердечне, не зле, А вони, як до матері лона, Линуть... Кличе бездонність солона, Кличе даль, звідки спів долина: Україна — морська сторона! Борислав СТЕПАНЮК (1923—2007) ТОПОЛЯ, ГРАНАТ І КИПАРИС Кримська легенда А чи тому, що борода в рибалки, Як піни жмут, застиглої навік, А чи тому, що дві янтарні скалки, Як сонечка, кругліють між повік, — Його щораз виходить зустрічати, Втираючи сльозу, жона стара, Слідком за нею, ніби каченята, — Зі всього побережжя дітвора. А рідних дочок серед них немає — Рибалку жаль бере і страх бере, Та ще жіноче серце допікає, Що, як і в нього, болями старе. Ростили — і на тому щастя мали... Чи матимуть, як виростуть колись? Найстаршу Тополиною назвали, А меньшеньких — Гранат і Кипарис. І піднялись — одна за однією — По сходинках швидколетучих літ: Понижчала, здалося, над землею Хатинка і поширшав білий світ. Лиш карликовим ростом Тополина Поміж сестер найменшою стає: «А в цьому рід людський і мати винна», — Так про нещастя думає своє. А середульша, з іменем Граната, Рожевим цвітом марить день і ніч: «Якби лице було червонувате, — Не зводили б коханці з мене віч». І тільки наймолодша мала вроду, Як засміється — тихне водограй, Але й вона, сестричкам на догоду, Ставала невдоволеною вкрай: «У ніч розгульну, мабуть, породили, Тому і реготухою вдалась...» У матері не вистачає сили І в батька теж — знести усіх образ. — O сонце! — Потяглись благально руки. — О божество добра і теплоти! Допоможи перетерпіти муки І нашу старість обігрій хоч ти!.. А сонце відгукнулося не просто: — Тополе, ти клянеш своїх батьків, Що гірко жить при карликовім рості, — Тож деревом ставай навік віків, Яке при всій красі і високості Не матиме ні квітів, ні плодів. — Гранате! Хай збуваються бажання — І деревом рожевоцвітним стань! Тобою замилується кохання Чиєсь, простоявши до розсвітань. Лиш запаху не матиме твій цвіт І завжди недозрілим буде плід. — Стань, Кипарисе, деревом-журбою, А про свої веселощі забудь, І тільки хай лишається з тобою Краса, в якій життя самого суть!.. На смерть поперелякані дівчата Мерщій до сонця вибігли з кімнат, За ними поспішили батько й мати — І більше... не побачили дівчат... З’явились невідомі серед двору Дерева у небаченій красі: Одне — Тягнулось ніжним станом вгору, Щоб зашуміть в небесній бірюзі; А друге — У рожевому цвітінні, Немовби зашарілася весна; А трете — Із легким запливом тіні Мовчало, бо зажура не мина... І люди край дерев на тім зійшлися: Назвать їх іменами трьох сестер — Тополею, гранатом, кипарисом... Їх так і називають дотепер. 1964 р. Сергій МУШНИК (1921—1994) ПЕРЕКОП Нагороджували перед боєм... За тридцять кілометрів від передової. Вишикували офіцерів посеред степу, Де вітер колихав бур’янові стебла. — Хто воює з сорок першого року І не має нагород — вперед три кроки! — Вийшла вперед офіцери бувалі, Як за статутом одвіку ставали. І генерал зі своїм ескортом Підходив до кожного і вручав орден. Ще завтра під зливою під вогняною На Перекопі ставати до бою. Не одному — ох, узять буде ж трудно — Спину морозом проймало остудно. Та кожен, коли генерал підходив, Струнко ставав і очей не відводив. І вітер колихав бур’янові стебла, Й напружена тиша стояла над степом, І йшов генерал уздовж строю... Нагороджували перед боєм. 119 Євмен ДОЛОМАН (1919—2006) *** Липнева ніч іде нечутно — боса, З-під темних вій на море погляда, Іде, немов кримчанка молода, Легка, смагляволиця, чорнокоса. Вона бере в жаркі обійми море І гасить смарагдове сяйво хвиль. Гойдаються, мов сонні, сині зорі, Віщуючи на ранок повний штиль. Стихає все і засина в знемозі: І люди, й птаство, й лаври при дорозі, І пралісів гірських тінисті нетрі. А ніч на морі відпочить зібралась, Розкинулась — бо душно — розметалась, Підсунувши під голову Ай-Петрі. Любов ЗАБАШТА (1918—1990) МАТРОС ГОЛУБЕЦЬ Герою Севастопольської оборони — Хвиле, скажи мені, чому ти біла? — Хвиля шепоче: — Я посивіла В день, коли з ворогом вийшов на герць Хлопець безстрашний, матрос Голубець. — Хвиле, чому ж посивіла ти? — З горя!.. Я не могла відірватись вад моря, Він же стояв у пекельнім вогні, Кидав снаряди смертельнії мені, Зводив червоні огарки долонь, Кров витирав із обпечених скронь... Рвалися з катера огненні жала, Поруч флотилія вибуху ждала... вибуху ждала... Тільки не вибухнув жоден снаряд, Скидав їх в воду хоробрий солдат!.. Бачила я, як помер він од муки, Та не могла остудить його руки. Вічний вогонь моє серце пече, — Хвиля шепоче: — Як гаряче. — як гаряче... — Хвиле, чому ж ти спокою не маєш, Що ти у берега тихо питаєш? Хвиля шепоче, хвиля хлюпоче: — Бачити хлопця хороброго хочу, Кажуть, що став він на кам’яні плити, Хочу я тіло його окропити... — Хвиле, то пам’ятник став під горою! — Хочу я в ноги плескатись герою, Горе забуду, буду щаслива... З туги я сива... з туги я сива... Федір ІСАЄВ (1922—2000) Під горою, де струмить теплінь, Куди сонце щедрий промінь ронить, Нахиливши стебла до землі, Виснуть теплі, зрілі виногрона. Грають соком солодко-п’янким, Мов настій, цілющий і прозорий, — І красується вад морем Крим, Як вінком, повитий в сині гори. 1938 р. Феодосія *** В надвечір голубий, Коли жагучим струмом Повітря аромат З Ай-Петрі вниз тече, Я дівчину зустрів Над морем вічно юним З безоднею морських Замріяних очей. Спіралі житніх кіс На бронзу пліч упали, На сонячну тремку Її дівочу грудь... Пішла вона — і знов В очах моїх постала: Схвильованість моя Вже не могла заснуть. Я вітер би запряг — Здогнать її, побачить, Щоб потім хоч на мить У мареннях своїх Васильком запашним Торкнутись уст гарячих, Стежиною здаля Прослатися до ніг. Віктор КОЧЕВСЬКИЙ (1923—2005) Вранці хвилі з галькою і гравієм Граються у крем’яхи, як діти. Тож давай, мій хлопчику, поплаваєм, Чом дарма на березі сидіти? Із Сашком наввимашки ми ринули, А вода прозора та глибока. Тільки бризки синіми іскринами Розкидає Голуба затока. Сонце із-за обрію вистрибує Вогнянонародженим дельфіном. Пахне простір водоростю й рибою, Молодим припливом легкоплинним. Пливемо, а море нам розказує Сіллю бризок і крилом чаїним, Що вже ворог більше не поласує Хлібними степами України. Що шторми, немов горіхи, лускали Пахмурне бескеття Кара-Дагу, І земля в своїх горбастих мускулах Затаїла вікову відвагу. Що прибої береги кремсатимуть, Самоцвіт шліфуючи по-свійськи, І сади зеленими десантами Стійко займуть схили кіммерійські. Федір ГАРІН (1914—1998) ЧИТАЮЧИ ПОЕТІВ КРИМСЬКИХ «Турботи з серця вимела зима», — Віршує Лана Зоренко натхненно. І що душа залишилась сама, Коли навкруг життя кипить шалене. А Валентин Негода тим радий, Що серед зір є і зоря кохана. Любов людину вируча з біди, Душевні заліковуючи рани. Алушта, Керч, всі села і міста Своїх співців талановитих мають. У всіх співців одна лише мета: Прославити духовні скарби крага. Хто славить чисте джерело криниць, Хто марить степом, марить кавунами. А хто на струнах римами бринить, Як повесні бринить кизил бруньками. Читаючи, поети кримські, вас, Роблюсь — Тривожним, радісним, крилатим. Ви пишете ласкаво, без прикрас, Щоб про минуле славне нагадати. І пам’ятати кореневий рід, Де гени, де сучасні риси є всі. Красу плекать. Краса врятує світ, Як запевняв великий Достоєвський. І я цитую поетесу знов, Хоча літа мої зробились сиві: Хай сяє у очах палка любов, І віриться усім в одвічне диво. ПАМ’ЯТІ МИКОЛИ МИРОНЦЯ Пригадавсь високий і чорнявий Журналіст Микола Миронець, Милосердний мій земляк з Полтави, А характером — козак Еней. Ні, не за редакторську посаду, Я йому співаю похвалу. Добротою викликав він радість І картав нещадно силу злу. Зроблено ним у житті немало, Не кидав дарма на вітер спів. Сумували, як його не стало — Читачі, заради котрих жив. Милувавсь людьми, садами, морем Злободенний, чуйний газетяр. І чуже вважав своїм він горем, Віддавав кримчанам серця жар. Друкував хоча й недосконалі — Вірші початківців — за любов До Ай-Петрі, до морських причалів, До гірських кизилових дібров. Люди сонця, чуйністю багаті, На вітрах просолені серця, Я до вас звертаюсь: треба мати Вулицю Миколи Миронця, Щоб вона виходила до моря, Як колись любив виходить він, Проводжаючи вечірні зорі І вечірніх хвиль співучий плин. ЛИСТ ДО ДРУГА Далеко, друже, ти... Але мені Ще бачаться у ці часи печальні Курортні сімферопольські вогні На невгамовній площі привокзальній. Як животієш? Що римуєш ти? Ну, заримуй, наприклад, вечір зимний, Той, де снігам черемхою цвісти, Щоб настрій створювать тобі інтимний. Скажи Михайле, хто тобі печаль розгонить? Де озоряне кохання? Невже й душа іржавіє, на жаль? О, вічності божественне питання! Постійного нема на світі цім. Постійна лиш поезія любові. І недарма на серце схожий Крим, А берег ялтинський — на дуги-брови. У Відні Штраус милував тебе, Коханкою тобі бувала Польща. Та кримське небо, небо голубе І грозове — немов магнітне поле Нехай важкі настали зараз дні, Та бачаться мені і в дні печалі Мінливі сімферопольські вогні І метушня невтомного вокзалу. І в метушні цій ти кудись ідеш, На зборища, в лікарню, чи додому. І я б хотів з тобою бути теж, Щоб заглушить свою сердечну втому О, серце, серце! Хай не золоте, Але воно на Крим чарівний схоже. Лиш сумовито думай про те, Що Слову важко бути на сторожі. Не хочеться на цім кінчать листа. Люблю життя, про недосяжне марить, У Крим — у край казковий завітать, Щоб знов моя помолоділа старість. САМОТНІСТЬ Давно, давно, давно було це, Неначе мрією було. Кохана. Ялта. Море. Сонце. Повітря мигдалем цвіло. На хвилях колисалось небо, Яке мінялось кожну мить Кохана, все було для тебе, Щоб душу чуйною зробить. Підковою блищала Ялта, Віщуючи щасливий час. Блукали містом ми, щоб знати, Яке чуття єднало нас. Єднали нас і Чехов милий, І Лесі Українки, спів, І Лермонтов вітрилом білим У невідому даль манив. Минуло все... Я самотинно Вдивляюся у дальню даль, Де слухав я пісні чаїні, Де ти, де сонце, де мигдаль. Дмитро ПАВЛИЧКО (1929 р. н.) *** В морі я хотів печаль свою втопить — Я до моря вийшов рано — море спить. І мені його будити стало жаль — Залишилася мені моя печаль. Ополудні йду до моря і здаля Бачу, що воно сміється, як маля. І мені його смутити стало жаль — Залишилася мені моя печаль. Уночі до моря знову я прибіг, А воно ридало біля ніг моїх. І мені його самого стало жаль — Залишилася мені моя печаль. 1957 р. *** Море з моря ткалось гладко, Шовком слалося до стіп, А по ньому йшло дівчатко, Голе й чисте, наче хліб. Море крила піднімало, Відлітало в ніч, як птах. Я відчув журби немало На зцілованих устах. Море падало на скелі І кричало, мов Ікар. Як дві зірки невеселі, Ми тулились поміж хмар. Море вранці шелестіло, Тліло, як осінній ліс. Наче хліб, дівоче тіло Мало присмак сонця й сліз. Василь ЮХИМОВИЧ (1924—2002) КРИМСЬКА НІЧ Перед домами стовіконними Іскрить, блищить мирський кришталь І люди довго над балконами Вдивляються у мрійну даль. Над парками, на зелень щедрими, Злітають виспіви дзвінкі, І мерехтять шишки над кедрами, Як притуманені зірки. Такі сюїти чи симфонії Сюрчать цикади-цвіркуни, Немов у Кримській філармонії Пройшли всі конкурси вони. Хлюпочеться (до моря ж близько їй) В хвилястім плесі ніч ясна, І, мов сережкою, поблискує Сліпучим місяцем вона. В порту «Россия» з «Україною» Зійшлися — борт біля борта, І сяє дивною картиною У рамі берега вода. Від Ялти і до Євпаторії На схилах гір у мрійнім сні Назустріч дневі санаторії Пливуть і світяться, ясні. ДНІПРОВСЬКО-КРИМСЬКА ПІСНЯ БЕЗ НОТ Як бальзам, як наркоз — То в «совхоз», то в «колхоз»... І не чути: «На кой нам добро тэ?..»! А Дніпро — в Перекопськ, А Дніпро — у Джанкой, А Дніпро — у садки і городи. Грім чи сонце пече, А водиця тече По коритах, по трубах й розорах... Теплу воду Дніпра Крим прийма — розбира, А то ґрунт пересох би на порох... Та не чути в Криму Ні «спасибо» йому, Ані дяки його Україні, Хоч од сили Дніпра Крим снаги набира І людині, й тварині, й рослині. На стіні чи стовпі — Хоч би слово тобі, Над яким — над і — крапка-росинка... Ні-і!.. Й земля степова Мову з і забува, І міська її в рінь замісила?.. В галасливі міста Злість селилася й мста, Роззявлялись роти, мов кінгстони... А Славута-Дніпро Плине, робить добро, — Не реве, мов круглови, й не стогне. *** Як поживаєм, земляки, — Сумчани, дончаки, полтавці? Ні — в обороні, ні — в атаці Ви, — мов одтято язики? Чи кожен сущий забува В горосі й в просі що і досі Мов ринкова рабів Кафа Довкола Ялти й Феодосі..? Які ви, дорогі, на взір? Які статура, м’язи, зуби? В еСеРеСеР? В ЕСЕНДЕСИР Вас, як ясир, тягли б «росзубри»? В які ліцеї й дитсадки Йдуть ваші дітки та онуки? А як вберуться в колодки, За кого попідносять руки? Ви надто чемні, всім — свої, Собі ж — чужі.. На задні лапки, Зугарні, не тупі незграбки, Без кепки-шапки на тім’ї; Хоч мали б стати дибки-цапки, Як зикне хтось: «Ми хазяї!»... Й існуєте, як і без крапки. *** На цій землі таки замало втіх. Хоч де ступни і в Таврії, — абиде При бур’янах не зник петрів батіг: Є поганять кого, є й кого бити... В кого болюче серце, не живіт, Беруть на чай аптека й санаторій?.. Мені він любий, сивьоок, за цвіт, Й за мужній корінь дорогий цикорій. Його минають піші «чуваки», Не глянуть й ті, хто в «ладах» й «мерседесах». ...Роз’їхались по світі чумаки По Миргородах, Сумах та Одесах... Лишився Шлях в Небесній Висоті І вздовж земних — в квіт-китицях батіг. *** Не лежиться і не спиться, — Знову «Піцца, піцца, піцца!..» Криме, земле дорога! — Ні книша, ні пирога? — Га? — Ша!.. Може, Жанни та Ірени Знають, що таке вареник? От би хтось та й замісив; А в них — вишні, фарш чи сир?! — Фарш Ваш? Харчо, спікере, чебуреки... Чи ми всі — грузини й греки? А в гречаникв муку, — Чи були б не до смаку?! — Ку — Ку!.. Тільки «піцца, піцца, піцца» — Скрізь і всюди — харч і піцца, — Хоч у хвилі киньсь топиться, Позаяк нема в меню Місць млинцю чи пельменю. Гульк — Бульк!.. *** Вітер з України заліта, А пісень не чути. Вмовкла ненька? Жнивний степ. Солома золота. Щире сонце ниви огляда... От куди б з нащадками — Саєнка! Віку б він красі не вкоротив, — У багет олив цих та акацій Скільки б він узолотив картин!.. Бачили б і Ялта, й Яготин Гобеленів диво й аплікацій!.. *** З моря по вулиці Школьній іду. Обіч — бабуня... Рве?.. Тне лободу? Не підступивши під зелен-межу, — Бог вам на поміч! — старенькій кажу. Сива бабуся, як сивий кизил. — Зілля в неділю жнете?.. — Для кози, — Цього добра вона не зневажа, Та не нагострять онуки ножа... — Вам якби — серп!.. — Де там, — згинці ступа Й мовить, як рідна: — Немає серпа... Ненько! «Немає» (не «нєту» чи «нет»!) Мов розлила по душі моїй мед. Чув чи не чув мову кримський куток? Був серп і молот... Зоставсь молоток. |
| Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
| Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
| До питання організації в закладах освіти роботи з протидії торгівлі людьми Автор-упорядник видання Тетяна Войцях – методист обласного центру практичної психології і соціальної роботи Черкаського обласного... |
Програма Всеукраїнської конференції «Сучасні реалії очима молоді» Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна (Алімова Марина, Пантюх Марія, Хлєбнікова Дар’я, Клименко Данило) |
| Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на... Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на матеріалі творчості Олеся Гончара) // Українська мова та література... |
Яку назву має збірка віршів Ліни Костенко для дітей? Хто автор статті «Мова і майстерність», в якій детально розглянуті вірші поетеси? |
| Україна ЖИТОМИРСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ Про забезпечення контролю за ходом вступної кампанії до вищих і професійно-технічних навчальних закладів у 2009 році |
ВИМОГИ З ПІДГОТОВКИ СТАТТІ ДЛЯ МІЖНАРОДНОГО НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ЖУРНАЛУ... Резюме: в даному документі представлено вимоги до оформлення статті для міжнародного науково-технічного журналу “Комп’ютинг”. Резюме... |