|
|
Скачати 1.17 Mb.
|
Іван НЕХОДА (1910—1963) ЗА ТВОЄ ЗДОРОВ’Я, МОРЕ! Вранці море біле, як трюмо, Це — здаля. Бо в небі хмари білі... Тиша. Ми купатись ідемо. Кидаємось в воду... Свіжість в тілі! Прямо з моря сонце устає... Я люблю ранкову прохолоду. А в рибалок — кожен день своє: Вудочками каламутять воду. — Не клює. Не видко, братця, риб, В глибину пішла... На дні тепліше... Я — на човні. Так би плив і гріб — Хай гойдає хвиля, хай колише!.. Скільки біля берега медуз! — Плавають, на парашути схожі... Ранок зняв свій голубий картуз: — Добрий день, приїжджі і прихожі! Я дарую море вам — візьміть У легені, в очі, в м’язи... — Світе!.. Аю-Даг, як велетень ведмідь, Що припав до моря — Воду пити. Завтра, може, налетить норд-ост, Буде шторм... Та душу я не хмурю. Море, проголошую свій тост За твоє здоров’я В тишу Й бурю! 1956 ШТОРМ Хвиля в морі гуляє висока, Море в берег розгнівано б’є. Сонце хитро прижмурило око: Шторм — це діло, мовляв, не моє! Море біситься, рветься на скелі, Розбиває причали, човни... Стогнуть-квилять чайки невеселі, Гніву моря бояться й вони! З дна морського піднявся, з безодні Хвиль володар — старий Чорномор: Погуляємо, хлопці, сьогодні, Поженем баранці на Босфорі — 1 ще дужче розгойдує хвилі, По-козацьки підкручує вус... Він мастак, Чорномор, в цьому ділі: Зарегоче — по морю йде струсі Зарегоче — здригаються гори... Ясне сонечко, братіку мій, Ну ж, нарешті, вгамуй Чорномора, Щедрим усміхом землю зогрій!.. Золотий підняло сонце посох — Стихло море. Скоривсь Чорномор... Скільки сітей рибацьких, ніг босих!. Загудів на баркасі мотор, — Я у море з рибалками їду, Повну риби набрали корму... Еїуду в Києві їсти ставриду — Пригадаю цей шторм у Криму! СІЛЬ ЗЕМЛІ 1 Жаль, що Шевченко не був у Криму, Крим неодмінно б сподобавсь йому: Степом своїм, що гарячий, як біль, Степом, яким чумаки йшли по сіль, Горами, де лиш орли та безодні, Морем широким, як думи народні! Снилась Тарасові кримська краса... Тільки — сльоза чом в очах повиса? Тільки — то хто там в каретах з весни В Крим поспішає до моря? Пани! Пляж у Лівадії, море безкрає, — Це для самого царя Миколая! Парки алупкинські, килими трав — Граф Воронцов у палац свій забрав! Море і гори, і сонце в блакиті — Все захопили катюги неситі! Море забрали, замріяні далі... Мучивсь Шевченко, каравсь в Кос-Аралі. Мучивсь, каравсь — Та не каявсь Кобзар! Слова поета боявся і цар! 2 Взнав я: Шевченко приїхав у Крим! Ходимо вдвох по Лівадії з ним. — Де поселились? — Розмови загальні. — В царській прописаний опочивальні! В царськім палаці, де жив Миколай... Море всміхається... Грай, море, грай! Правнук Шевченка! Колгоспний коваль! Має він орден за труд. І медаль, Зникли барони, царі, королі, — Він тут господарем! Він — сіль землі! 3 Ходить колгоспник Шевченко в Криму. Крим надзвичайно сподобавсь йому! 1961 р. Микола НАГНИБІДА (1911—1985) МАЛАХІВ КУРГАН Шоломом велетня лежить при морі Над бухтою Південною курган. Там на шпилі ізвечора в дозорі На сивім, зорянім просторі, Завмер моряк, вдивляючись в туман. Опівночі піду йому на зміну... Між бастіонів давніх і руїн. Із ядер пам’ятник матросові зустріну, Який поліг отут за Батьківщину, І зупинюсь під зорями один. А вдалині, внизу за маяками На якорях ескадра спочива. У бухті замкнуто плавучі брами, І кочегари стежать за парами, А на шпилі шепочеться трава. І ядра димляться туманами нічними. Завмер, мов перед штурмом, бастіон, І моряками хлопцями, стрункими Ген, кипариси, а внизу за ними — Долини чорноморської розгон. Я прислухаюся... З далекого прибою Мені вчувається військовий барабан... Нахімов бронзовий гука до бою... І дихає на мене давниною Огорнутий легендами курган. Я прислухаюся... Багнет напоготові. Вдивляюся за море, в далину... Встає зоря, і віти калинові Над бастіоном, в сонячній обнові, Здригаються, гойдаються зі сну. А поміж скель виблискують гармати. А море — чаша синьої снаги... Спокійно спіть в Малаховім, солдати, Вгорнувшися в прострелені бушлати, — Матрос вартує рідні береги. 1940 р. СЕВАСТОПОЛЮ Мабуть, скелею, білою скелею З неба чайці ввижається він, Над розбурханою пустелею Севастопольський равелін. А мені він — вогнями уквітчаний Бойових кораблів і фортець, Легендарно пливе над сторіччями Севастополь — хоробрий боєць. Мабуть, чайці, що з вітром змагається І закохана в простір морів, Севастополь лінкором ввижається, Що прикутий на сто якорів. А мені він — літописом мужності, Що навчатиме сто поколінь Побратимства, матроської дружності, Благородства високих стремлінь. Мабуть, чайці здається — стрілою Він летить у солону блакить. А мені він — з душею живою У тільняшці на кручі стоїть. 1967 Ігор МУРАТОВ (1912—1973) КРИМСЬКІ СПОГАДИ *** Все шила, шила, поколола пальці... А за вікном простори голубі... Дихнеш на скло морозне — і тобі Відкриються у синьому кружальці, Немов в ілюмінаторі малім, Крутих заметів білопінні хвилі, Мов парусні човни — берези білі, І ти зітхнеш, і ти згадаєш Крим, І скель брунатних кам’яну підкову, І понад морем кременисту путь, Де що ні крок, то спогад, і впадуть Краплини смутку на шиття шовкове. *** Не ходи по гравію сухому Під моїми вікнами до моря, Не співай пісень своїх рибальських, До човнів на берег ідучи. Я не рівня вітру штормовому, І мене розколини суворі Та бездонні урвища не кличуть Мандрувати скелями вночі. Не піду... Та хто ж це, як і завше, Під моїми вікнами до моря По сухому гравію на берег З піснею зухвалою пройшов? І, шляху-дороги ве питавши, В темну ніч, за голосом дівочим, Полетів я вітру навперейми Мандрувати урвищами знов. *** Попала туча грозова В чотири скелі, мов у пастку, На камінь сльози пролива, Але на грунт їм не упасти. Вона гримить і стогне — ні, Дарма безсило б’ється в грані, І зозла стріли багрява — Згинає в дуги неслухняні. Не подолати їй нічим Міцної варти Кара-Дагу. І загула вона з вершин, У грім втіливши сум і спрагу. А море слухало грозу, Ловило з пітьми гуркіт рідний І хвилювалось там внизу: Чому ж це блискавки не видно? 1939 р. Коктебель Георгій КНИШ (1922 р. в.) БАЛАДА ВІНКІВ Уривок Повільно штурман підводить секстан... Радист незвичний пеленг бере... — Тут, товаришу капітан! — Тут, товаришу адмірал! — І море вдягається в траурний креп. Ані верб тобі, ані обеліска... Тільки вітер гасає, мов хорт... Тільки хвиля прозорістю блиска... І вдивляється вглиб, мовчки спершись на борт... …… Урочисто, як ніколи, Команда вінки поклада На море, наче на поле, Прозоре, ніби слюда. Скидає з бортів безмовних В пам’ять про тих, що нема... Чорне море бездонне Вінки прийма. На береги, що сховались, Я дивлюсь з-під руки. Проводжають у далеч нас Білогруді чайки й вінки. ...Відходить ескадра від могил моряків На захід, що рамою сяє багетною. На всіх континентах тягнуться люди до тих вінків, Що рятівними колами пливуть над планетою. 1970 р. Андрій МАЛИШКО (1912—1970) *** Де кипуча водяна просторінь, В’яне вечір. Чайка вироста. Дише хвиля. Пахне дивний корінь, Як черешня виспіла й густа. Вилітають сині вітровії Прямо з чорноморської землі. Хмари хмурять сизуваті вії. Йдуть по морю наші кораблі. І на них зривається від суші, Може, третій, може, п’ятий вал. Він матросам перемучить душі, Він з вітрами б’ється наповал. Тільки знаю, витримають снасті — Бурю зустрічали й не таку! А за мене в боротьбі і щасті Вірні друзі стануть на віку. Спіє ранок, як налите просо, Встала мати, дівчина й зоря. Підіймайся, пісне, стоголосо, Йди матросу в поміч на моря! Йди, співуча, йди, моя щаслива, Ще боям, ще бурям не кінець! Крізь любов, і ненависть, і зливи, Через гори — до людських сердець. Микола УПЕНИК (1914—1994) ДВА ЯЛТИНСЬКІ ЕСКІЗИ 1 В Ялті, на тихій алеї, хтось приклеїв цигарку до бронзових губ поета Володимира Луганського, серце чиє навіки поховане тут, у скелі. Як ти посмів, мерзото, так ображати Людину, ту, що цими губами — не бронзовими, а живими — ще в юності нам співала мужню «Пісню про вітер»? 2 Жила ялинка, та геть зів’яла між кипарисів — братів південних. Вона не звикла до спеки півдня — вона північну суворість любить. І тут нічого не вдієш з нею, бо кожен знає свою місцину. Грицько БОЙКО (1923—1978) ШАХТАРСЬКА ВУЛИЦЯ В КРИМУ Де шумить і плеще Чорне море, Де Ай-Петрі звівся аж до хмар, У Криму є новий санаторій З назвою чудовою «Шахтар». Я іду по вулиці Шахтарській — Навкруги знайомі, земляки: Горлівські, макіївські, сніжнянські — Дорогі донецькі гірники. Командири вугільних комбайнів, Техніки, почесні шахтарі, Металурги, доменщики славні — Радісного часу трударі. Ні початку зелені, ні краю... Кримські сосни голками дзвенять, Ніжні пальми руки простягають, Мовби хочуть всіх вони обнять: Цвіт гліциній сиплеться на мене, Наче неба опадає синь. Евкаліпт, магнолії і клени Шахтарів запрошують у тінь. Ні початку зелені, ні краю... Кряж яйли в рожевому диму. Я мімози пахощі вдихаю На Шахтарській вулиці в Криму. Григорій ДОНЕЦЬ (1913—1985) БАХЧИСАРАЙ Віки на нього дивляться із гір, Мовчать ущелини і стіни кам’янисті, Давно вже зник гарем і пишний двір, І бранок очі скорбно-променисті. Пішли у небуття наруг часи, Дзвін ятаганів і печаль ясиру, Нові лунають нині голоси На цій землі і злагоди і миру. Встає переді мною місто-сад, — Новий Бахчисарай, мов на долоні. Ніхто минулому тепер не рад, Нове життя у творчому розгоні! Будов угору пнуться корпуси, І ваблять око виноградні грона, Природа в чарах дивної краси, Цвіте троянда запашна червона. І тільки там, в палаці, де музей, — Де все позначено тепер старовиною, — Сидить, здається, й досі сам Гірей І кличе воїнів до грабежу й розбою. А над музеєм — мовчазні й сумні, Немов готові в небеса до злету, Як пам’ятки про ті далекі дні — Видніють гострі вежі мінарету. Валентина ТКАЧЕНКО (1920—1970) БАРВИ МОРЯ Йдуть до Севастополя лінкори, Залишають білі смуги хвиль. Ти змінилося під сонцем, море — Стало срібним, як блискуча сіль. Мить пройшла — ти знову синє, синє, Ніби в бурю туча грозова. Потім зеленієш, мов долина, Що густими травами спів а. — І мені нагадуєш в артілі На лугах росистий сінокіс, Де ромашки гнуться посивілі, Де чебрець біля стежок поріс... Ось жовтієш ти, немов пшениця, Ось іскришся, ніби перший сніг. Хвиля розпласталась, наче птиця, Біля загорілих моїх ніг. Підвелися валуни від вітру, Водоростей винесли сплетінь. Ніби на художника палітру, На морську дивлюся далечінь. 1951 р. Платон ВОРОНЬКО (1913—1988) Эти пределы священны уже тем, что однажды под вечер Пушкин на них поглядел с корабля по дороге в Гурзуф. — Максиміліан ВОЛОШИН Кому іще таке по силі? Воно — Лиш генію дано: Слід погляду його — на схилі, Де трав смарагдове руно, Де Кара-Даг стрибає в море, А в небо — шпиль Сюрюкая... То — дух свободи й непокори, То — слави вічна течія. *** Розсиплеться залізний Кара-Даг, Сюрюкая розвіється до денця, Свята гора на порох розітреться, Пилком осяде в моря на губах. І тільки зорі — сестри торжества — В глибинах вод бентежитимуть вічно Серця людей врочисто і велично, Як мисль І як поезія жива. Олекса ЮЩЕНКО (1917) РАНОК В СЕВАСТОПОЛІ І Чайки над морем розправляють крила, Вітрилами світанок зарябів. До хвилі хвиля щось проговорила, У берег вдарила і народила спів. Мелодія і свіжа, й легкокрила, В ній — сіль морська і пахощі вітрів. Її земля і море підхопили, В ній слава севастопольських боїв. Від бухти синьої, від Балаклави, Від Ялти і Ай-Петрі наша слава До гір Кавказу і Карпат луна. І цвіт червоний там, де сплять герої, Що вірно, до кінця тримали зброю, Як рясно розсіває далина... II Ця слава буде вічно пломеніть, В віках горітимуть рядки звичайних літер, В наш час говорить і звучить граніт, Звучання те несе в простори вітер. Курган Малахів — слава давніх літ, З новою в парі — їх не розділити. Там сонце наше вийшло у зеніт, Земля і море сяєвом залиті. І ветеран всміхнувся юнаку, Що у смугастім синім тільнику, — Мені почулося — в цю мить говорить: — Як не любить і не стоять на смерть, За місто це, за вічну Слави твердь, Як не любити грізну пісню моря! *** За перевалом — шлях униз Побіг, перекрутивсь. Там, на рудий гори карниз, Лягла прозора вись. Краєчок моря засинів... О, як його люблю! Та що за шлях! Так наче сплів І кида хтось петлю! Ми потрапляєм в синій дим, В оту петлю не раз. Здоров був, український Крим! Збавляй, машино, газ, Бо знов петля! Та вже ось-ось Спочинок, море вже, По вінця сонцем налилось, Нам ласку береже, — Привіт наш, морю! — А воно Шумить: — Чекаю вас давно! 1962. БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА СТЕПАНУ РУДАНСЬКОМУ «На могилі не заплаче Ніхто є чужині, Хіба хмаронька заплаче Дощем по мені» Напис на камені. Кипарису молодому Віддаю уклін — Сонце огненне і втому Переможе він. Де лежить камінна брила На горі, стрункий Кипарис біля могили Став, як вартовий. Ні, поете, не в чужому Ти спочив краю, І любов сердець в усьому Легко пізнаю: У квітках, що край могили Квітнуть запашні, Що на камені прикрили Слово «чужині»; У квітках, що до могили Вранці хтось приніс. Рідні руки посадили. Красень-кипарис... Не в чужім краю, поете, Назавжди спочив, І не хмарка плаче, де ти Свій підносив спів. Але до моря вітер лине Із подільських нив. В пам’яті поет не згине — Душі полонив. Пісня піднялась порану На яснім крилі. Для сердець слова жадані, Наче дощ землі. Краплею дощу б отого Стати і мені, Тінню древа молодого В кримській стороні... Йду по спускові крутому, Де його остання путь. Ні, не в краєві чужому Довелось тобі заснуть. Море б’є прибоєм грому, Із Поділля вітер — з дому Шану віддають. 1950. |
| Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
| Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
| До питання організації в закладах освіти роботи з протидії торгівлі людьми Автор-упорядник видання Тетяна Войцях – методист обласного центру практичної психології і соціальної роботи Черкаського обласного... |
Програма Всеукраїнської конференції «Сучасні реалії очима молоді» Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна (Алімова Марина, Пантюх Марія, Хлєбнікова Дар’я, Клименко Данило) |
| Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на... Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на матеріалі творчості Олеся Гончара) // Українська мова та література... |
Яку назву має збірка віршів Ліни Костенко для дітей? Хто автор статті «Мова і майстерність», в якій детально розглянуті вірші поетеси? |
| Україна ЖИТОМИРСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ Про забезпечення контролю за ходом вступної кампанії до вищих і професійно-технічних навчальних закладів у 2009 році |
ВИМОГИ З ПІДГОТОВКИ СТАТТІ ДЛЯ МІЖНАРОДНОГО НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ЖУРНАЛУ... Резюме: в даному документі представлено вимоги до оформлення статті для міжнародного науково-технічного журналу “Комп’ютинг”. Резюме... |