|
|
Скачати 1.17 Mb.
|
ПРИБІЙ НА МОРІ У піни долоні в сметані, Що яро за скелі хватають, І кожна секунда — повстання, І кожна мить — бунт. Хвилі вискибують сонце, Грають тими скибками, Кидають, розбивають об камінь, В цурпалки порцеляни і кришталю. А сонце все вище та вище, Огнем все гарячішим дише Та вниз, В порцелянові бризки, вліта, І, мов задимлені літа, Прибоєм ритмів, Гнівним строєм Ідуть у бій рої за роєм... На шлемах біле пір’я піни Яриться в жаркому кипінні. Іде за валом вал. В кольчугах синій блиск сховав Солону смерть. Під гомін злоби Аж піт стікає скелям з лоба. Іде скажений бій Водяних лютих змій. 9.VIII.1924 Алупка НА МОРІ Два кола синявих на всесвіт. Одно зітхає в вечір, друге снить, І тонка срібна нить Спускається од зір в безодню моря. Бубоче унизу двигун залізним ритмом, Та десь плюскоче крок води. Ось понад море сходить молодик... В моїх зіньках зібрався центр всесвітній В оцій перловій скриньці Двох антиподних кіл, Бо я живу, дивлюсь, творю думками. Мій пароплав пересува той центр, Як світовий губчастий камінь, Що все вбирає і стяга. І радіусом з мене місячна тропа Пішла під обрій через море — Вона також пересувається, Бо я пливу. 11. VIII. 1924 Алупка ГОРА КІШКА Неначе срібне молоко, У затоці вечірнє море. Гора тихенько до берега підлізла, Котяче вухо — вгору. Поміж лопатками пригнула шию. А морду ткнула в молоко, Понюхала та й хлебче. Тепер ні лапами, ані хвостом ні шерхне. На жовтому цитроні неба Гумово-темним силуетом Застигла та гора, мов справжня кішка. Під подихами бризу З гір сходить вечір. Швиденько мерхнуть кроки по воді Узгірних пахощів соснових, Напружуються легені диханням новим Під ковку в серці молодім. 1924 Алупка Володимир СОСЮРА (1898—1965) МИ З ТОБОЮ ІШЛИ В КОРЕЇЗ Ми з тобою ішли в Кореїз... Десь Ай-Петрі тонув у тумані... Ти сміялась... І щоки рум’яні цілував тобі вітер до сліз... Ми з тобою ішли в Кореїз... Гаснув вечір» і море внизу килими розгортало барвисті, де зоря в золотому намисті уронила останню сльозу... Шаруділи пташки десь у листі... І машини у дзвоні заліз пролітали й зникали в тумані... Ти сміялась... І щоки рум’яні цілував тобі вітер до сліз... Ми з тобою ішли в Кореїз... 1949 р. Харакс Іван КУЛИК (1897—1941) ПЕРЕКОП Розкішний, баєчний Криме! В кожнім кипарисі — кров і біль. Цокотом зсохлих кісток, а не римами, Пісню співати тобі. їх падало тисячі, тисячі За волю майбутніх мільйонів: Де ж той сницар, що з мармуру висіче Стільки надгробних колон? Не пишіть, не пишіть епітафій, Не гукайте гучної слави: Де ж той поет, що потрафив би Висловить цю славу словами? Не вдягайте жалібних риз; Не плачте над рваними радами: Де ж вони, ті океани, Що вмістили би стільки сліз? Тільки знаю, знов над окопами Забуяв буянний цвіт, Та в анналах СРР Європи — Житимеш, житимеш, Перекопе, Мавзолей невмируючих мерців. 1923 р. Павло ФИЛИПОВИЧ (1891—1937) ГУРЗУФ Півдня п’яного задуха, А від моря — легкий бриз. В тихій пристані Гурзуфа Ти струнка, мов кипарис. Угорі під небом синім Сизу смугу провела Вкрита лісом несходимим І горбами скель Яйла. Нижче, мов чудної птиці Прямо в небі вільний лет, — Над дахами в черепиці Білий-білий мінарет. Там ліворуч Одаляри — Пара горда і сумна, Наче вічності примари Із морського встали дна. Генуезької фортеці Сплять руїни кам’яні. Хвиля плеще і сміється, І чекає нас в човні. — Глянь, за нами випливають Татарчата молоді, То регочуть, то пірнають, То хлюпочуться в воді. Кинь тепер в морські глибини На розвагу мідяків — Враз пірнуть, і в мить єдину Буде здобич між зубів. Чи не краще я умію — У незнаній глибині Душ чужих нудьгу і мрію Ловлять душі мовчазні! Ти поглянула, і чари Вітають усміхом ясним. Засміялись Одаляри Під промінням золотим. І ніхто мене не слуха, Тільки радісно мені В тихій пристані Гурзуфа В золоті серпневі дні. Мов журбу і сни немилі, Що в житті моїм були, Десь навік одгородили Гребні сивої Яйли. Михайло ДОЛЕНГО (1896—1981) ВЕРХОВИНА. КРИМСЬКА Це ж не Кавказ, не гори Азій, Карпати вищі теж за них. Та їх презирством не образиш, Стобарвних, теплих і ясних. Немає більш ніде в Союзі Таких веселих, свійських гір. На верховині, мов на лузі, Танцює між квітками зір. То ніби степ, то справжні луки, То скель срібляста голизна. Сюди не злізе бук сторукий. Не видряпається сосна. А з неба сходять хмари вільно Осісти на спочинок тут, Де шлях почав автомобільний Ламатися з кута на кут. Або скінчив, дійшовши вгору, Й подався на Бахчисарай Крізь висоту яйли простору, Немов у невідомий краї. Але хіба не ходять щоки Дослідники й туристі скрізь: Що там, та скільки це заввишки, Де слід геологічних приз? Такі ж мисливці та рибалки У вужчій галузі своїй. Що їм піски, болота, балки, Гроза, негода, суховій. Стара наука ця в природі Ставала партизанам теж — На рідній знатися природі, Не знати неприступних меж. Микола ЗЕРОВ (1890—1941) ЧАТИРДАГ І Біжить шосе. Прозорим фіолетом Закам’янілі хвилі дальніх гір Укрили паділ, де шумить Салгір, І спить село з похилим мінаретом. Черешні над камінним парапетом, У білій куряві заїжджий двір, А в небі, переймаючи простір, Піднісся Чатир-Даг двійним наметом. Безсилі перед ним падуть горби: На ржаві буки, на густі граби Наліг він полониною німою; І тільки вітер та ставний вівчар Обходить там побожною модою Богам висот поставлений вівтар. II Богам висот — перелетам-громам, Землі родючої живущим сокам, Безмовним хмарам, гомінким потоках І легкокрилим в небі шулякам — Ти, Еклезі, наш найсвятіший храм! Під сонцем Криму, під сліпучим оком, П’янке вино біжить жертовним током І від багать синіє фіміам. Тут на тобі степів холодний подих Побившися, лягає в синіх водах, Щоб голий камінь запліднитись міг. І перевалів велетенські брами Здіймаються, немов щедроти ріг, І в діл рясними сиплються дарами. 5—6 вересня 1926 р. ПАРТЕНІТ М. О. Драй-Хмарі Трубадури, як Максим Рильський... На скелі, де ламають діорит, За темною грядою Аю-Дага Розташувала давня грецька сага Храм Артеміди, перший партеніт. Літа минають, не минає міт! Вони живі, дива Архіпелага — Орестів жах, Шладова звитяга І смертний Іфігенії привіт. І довго ще, купаючись у морі, Поети у вижати муть в просторі Ахейські весла та низькі човни, А парубки, каміння й дачні мури Відповідатимуть на їх співучі сни Крізь зуби витисненим: «Трубадури!..» 22.12. 1927 НА ВЕРХІВ’ЯХ КАЧІ Л. А. К. Бриніть і лийтеся, джерела ніжні Качі, Дзвеніть каскадами співучого срібла З-під скелі сірої, що мохом поросла, — На села, у сади, між вапняки гарячі. Минули Бабуган і з ним круги вірлячі, За нами вже річна і росяна яйла — І враз нова краса з’явилась, процвіла: Ліс причарований, як озеро стояче. Поважно гомонить зелена бучина, Сміються струмені і будиться луна, А битий шлях заліг, мов велетенський полоз, І в щедрій поводі кольорів, фарб, речей Горує над усім високотонний голос Та ясна прямота допитливих очей. 1927 р Микола ТЕРЕЩЕНКО (1898—1966) МОРЕ Свіжіє вітер, вітер полівів. Війнула воля! ...Ще тільки скеля гола, ще декілька ступнів, — і там, і там якраз, де обірвались гори, — враз море.., О як чарує нас воно! Не переїхати човном його простору, не взять у шори берегам. його бурхливу веремію, і не зрівнятись небесам до синяви його стихії... О як чарує вас воно! Пограє, — й спить спокійним сном, розлігшися, безкрає, і тільки хвилями спросоння хлюп, закинувши на берег сивий чуб. І знову спить. А через мить на цілі гони гонять вітрогони... І раптом хмари грають у фанфари! Море ... рушило на гори. Яке страшне в цей час воно! Коли вирує дно і щось говорить, Коли я пізнаю всю зненависть твою, О море! Не має меж твій гнів, гнів хвиль голодних, супроти білих берегів і царств підводних. В цей час подібне ти до лав робочих, — немов допомогти їм хочеш. І там, де їхня кров зі скель стікає, ти знов і знов, безкрає, збираєшся на штурм, каміннями вергаєш. Постій, давай на мур насильства і одчаю хлюпнем тепер удвох, людина і стихія: самі ми — цар і бог, самі ми — вічна дія. 1925 ЧАЙКА Дивлюся спраглими очима на синє море, А звідтіль огнями бризкає ясними рожеве шумовиння хвиль. І щось говорить. Прислухаюся, і чую враз знайомий крик, що рветься чайкою з одчаю на безгоміння скель німих: «Киги-киги!» І ось водою блискучим маревом проплив чаїний ключ попід горою, немов загін яких човнів. І серце стало. Пригадало, в. минуле кинуло гачок. І тут історія писала моїх дідів суворий крок! І тут, як я, вони ловили очима синю далину і на човнах чаїнокрилих глибоку клали борозну. Такими ж чайками ходили вони у Кафу визволять сліпих невільників з могили галер турецьких. А назад, замість додому, завертали у Варну, Царгород, Сіноп. І не змовкали самопали «гультяїв, варварів, нероб!» Аж поки визволених сиріт чайки ключами не везли у рідний, український ірій, де степ, і люлька, і воли. Буяла кров у синіх жилах, коли у чайках через вир летіли козаки на хвилях морським валам наперекір. Невже без компаса, без гасла історія моїх дідів? Та тільки кров у них не гасла, кипіла для майбутніх днів. Та тільки чайка проквиляла над кожним трупом у боях, і темну воду розрізала на мстивий запорозький шлях. О друже-чайко, ти єдина їм завжди спільниця була! Дивлюсь у даль.... А думка лине туди, де історична мла. І там, замислений, витаю. А з моря знов чаїний крик, що б’ється хвилею з одчаю на безгоміння скель німих. 1925. Михайло ДРАЙ-ХМАРА (1889—1939) Із циклу «МОРЕ» І Ніде ні човна, ні вітрила, — лиш хмар верблюжі табуни, чаїні гостророгі крила та білопінні буруни. Мій човен у блакитнім крузі: далеко в море однесло. Прозорі плавають медузи, зітхає золоте весло. І легко-легко дишуть груди, а очі сонце п’ють і п’ють... Внизу — чайки, вгорі — верблюди, а гомону землі не чуть. II На пляжі Лежу нерухомо, як камінь. Пісок — гарячий черінь, а сонце жалить голками і прискає золотом в синь. Позаду гора. Веранда. Кошлатить вітрець течії. За молом біліє шаланда, і хвилі гойдають її. III Солоний вітер подув із моря, напнув вітрило і щоглу гне. Шумливі хвилі із вітром спорять, човна гойдають, несуть мене. Стемніли хвилі, і баранцями укривсь широкий морський простір. Он біла чайка летить над нами — і прямо в море, у самий вир! 1927 ВЕДМІДЬ-ГОРА У легендах стародавніх справедливості немає. Леся Українка За років прадідних, де нині круто здіймається у небо Аюдаг, стояло місто. Назву вже забуто. Утіх солодких, радощів, розваг зазнали в ньому можновладні люди, такі потужні, як і сам аллах. Вони вели там перед, і усюди про них гриміла слава гомінка, про їх багатства, дорогі споруди. Палаци та мечеті їх рука воздвигла на високім узбережжі, і морем зграя кораблів прудка везла туди срібло, тонкі мережі, і самоцвіти, й пишні килими, і білий мармур — будувати вежі. Розкішні бенкети під гук сурми, серед троянд, серед лілей пахучих, пісні та сміх ошатної юрми щоночі там лунали: слів жагучих лилось медове джерело із уст, що прагнули цілунків нестерпучих. А на світанні було чути хруст у тьмяних гротах, жадібні зітхання і шелести легких шовкових хуст. Але ці п’яні оргії до рання, веселі ігрища, і учти, й спів, і все пусте безжурне панування були як горб на спині злидарів, що їх трудом живилася громада вельможних та розпутних гультяїв. Не раз у кметських грудях тліла зрада і помсти поверталося жало, та в бідарів була одна завада: з наказу ханського юнацтво йшло охоронять на півночі кордони, ненаське ж військо місто стерегло. У мідь закуті збройні легіони напоготові раз у раз були, щоби повстанські нищити загони. На них тримався лад, що завели татарські беки, — і гуртом до муру на страту йшли повстанці, як воли, а з ватажків живих здирали шкуру, палили на повільному огні або, на роги настромивши туру, пускали вниз з яйли — і цілі дні знущалися жорстоко й мордували, аж кат жахавсь на муки їх страшні. І знов володарі спокійно спали, лилося знову дороге вино, бряжчали цитри і гули кімвали: лаврове руно рвали, і воно вінчало чоло переможців владних, а шафірове море, як давно, несло їм свіжу прохолоду, — жадних не знали ці правителі турбот серед веселощів, забав принадних. А люд стогнав під тягарем робот, і пухли з голоду маленькі діти, розтулюючи жадібно свій рот, мов риба без води, коли із сіті її на берег кине чоловік, де їй уже недовго животіти. Минали дні, ішов за роком рік, і ось (легенда так оповідає) аллах учув стогнання недорік. І враз, як небо грозове, безкрає, вже креше перуни його чоло, і голос, наче грім страшний, лунає: «О бейнамази прокляті, ви — зло: ви лиш шайтанову чинили волю: брехня й ненависть — це для вас живло. Неситі хижаки, про злую долю ви не подумали заздалегідь, що бродить он по сіверкому полю. Чекайте: прийде з півночі ведмідь — він витопче й пожре ваш рід лукавий», — гнівливо в небі продзвеніла мідь. І вмить піднявся вихор кучерявий, злетів угору сніговим стовпом, і гомін, стоголосий та лунавий, побіг далеко бором, а кругом ревли, як вовча зграя, хуртовини, рвучи на шмаття хмаровий шолом. Здригнулись сонні крижані рівнини. Налитий кров’ю місяць-недобір дививсь понуро на мутні долини. Із пралісу на південь вибіг звір, такий великий, що ні оден в світі його не подолав би богатир. Як гірські пасма, соснами укриті, горбатів волохатий його кряж; мов башти — ноги, зморшками пориті; на них двигтіли м’язи: голова ж була як груба, велетенська скеля, де розмістилася б і валка маж. Ведмідь скакав, і снігова пустеля від скоків тих стогнала і гула, і коливалася небесна стеля. Ведмідь скакав, і хмарами пливла під сонцем персть, вибивана ногами, на сотні миль простягтись, як мітла. Ведмідь скакав над селами й містами, і тільки порох залишавсь од них, страшні провалля та криваві плями. І чоловік, і звір, і птах притих, зачувши тисячопудові кроки ведмежих ніг, незграбних і важких. Під ними лід ломився, і потоки виходили з обмерзлих берегів: столітні сосни і дуби високі трощило на гамуз, і до морів котився шум стоустою луною, немов ревучий ураган летів. Усюди ніс він смерть. За ним рікою червона кров лилася й білий сніг забагрювала, як на полі бою. Коли ж на південь велетень прибіг і доскакав до брам високих міста, де рабовласницький свистав батіг, де пісня, як веселка промениста, переливалась в зелені садів, що бігли вниз, немов разки намиста; коли розкрив він пащу й заревів і з лютістю, неначе навіжений, накинувся на місто дукарів, — тоді народ, почувши рев і палений, і з жаху похоловши, став тікать, щоб не пожер його ведмідь скажений. Та вже було запізно: звір, як тать, набіг і витоптав усе ногами — ніхто не встиг і немовлят сховать. І, обезглуздівши, той люд з нестями плигав у море і топився в нім, прощаючись навіки з веригами, де радість і журба пливли, як дим, а потім все змішалося в руїні, і друг упав із недругом своїм. Загинули і винні, і безвинні, і ті, що катували, й жертви їх; багаті й бідні в спільній домовині лягли спочити: перші від утіх, а другі від наруг, знущань і праці, — у крові потонули правда в гріх. Поруйнувавши і чішме, й палаци, і м’яса людського наївшись там, ведмідь знайшов в сусідньому байраці крутий узвіз, спустивсь до моря сам, напивсь, ввійшов по черево у воду і плавать став, немов гіпопотам. Змішалась кров з водою, і до споду заколихалася морська глибінь, на мить відкривши таємничу вроду. А на горі, що поринала в синь, чорніло місто в поросі і димі, і вже вечірня чорнокрила тінь на нього падала, і невидимі ставали поруйновані пустки, що вдень буяли звуками живими. Аллах ведмедя помахом руки у камінь обернув, щоби потомки проклін його затямили віки і заповіти берегли незломні, — а звіра кам’яна стягла кора, скувавши рухи мляві, непритомні, і зветься відтоді: Ведмідь-Гора. 1929 |
| Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
| Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
| До питання організації в закладах освіти роботи з протидії торгівлі людьми Автор-упорядник видання Тетяна Войцях – методист обласного центру практичної психології і соціальної роботи Черкаського обласного... |
Програма Всеукраїнської конференції «Сучасні реалії очима молоді» Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна (Алімова Марина, Пантюх Марія, Хлєбнікова Дар’я, Клименко Данило) |
| Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на... Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на матеріалі творчості Олеся Гончара) // Українська мова та література... |
Яку назву має збірка віршів Ліни Костенко для дітей? Хто автор статті «Мова і майстерність», в якій детально розглянуті вірші поетеси? |
| Україна ЖИТОМИРСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ Про забезпечення контролю за ходом вступної кампанії до вищих і професійно-технічних навчальних закладів у 2009 році |
ВИМОГИ З ПІДГОТОВКИ СТАТТІ ДЛЯ МІЖНАРОДНОГО НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ЖУРНАЛУ... Резюме: в даному документі представлено вимоги до оформлення статті для міжнародного науково-технічного журналу “Комп’ютинг”. Резюме... |