|
|
Скачати 1.17 Mb.
|
Микола БАЖАН (1904—1983) ХЛОПЧИК З ЧУФУТ-КАЛЕ Узгір’я і сонце. Пустинність і тиша. Жовтавими струями мечеться пил. І далеч, од пилу ще блідша й жовтіша, Безбарвне вливається у небосхил. Розтанули барви, дороги і грані У мляві сухого, гнітючого дня, У сонячній зморі, в глухому тумані, Який і легені, й простори сповня. Обтесане урвище, видне крізь хвилі Повітря і пилу, раптово спливло, Як темінь, згромаджена на небосхилі, Де змішано небо і землю було. Воно понад долом звелось, мов ковадло, З забутим на ньому тяжким ланцюгом, Що велетнем викутим був запопадло, Тепер вже для всіх непотрібний цілком. Похмуре ковадло купецької слави, Розбійницьких мандрів, невольничих скарг — Цей пагорб жадібного міста-держави, Де правив купців і рабів патріарх. Печери, прориті крізь глей і піщаник, Мов труби, з яких виривається тьма, Зіяли й мовчали. І башти тригранник Стримів, наче спис, понад ними сторчма. Впав город, як витязь, що сохнути й тліти Приречений з голоду, спраги й чуми. Розпалися панцири. Змерхли граніти. Скришилися мури. Зітерлись доми. Залога, утративши силу і віру, У безвість пішла. Як останній боєць, Зійшов на фортечну стіну жовто-сіру Закручений з вітру й піску вихорець. Віл звівся і теж безнадійно поникнув — І це був кінець. Пустота й тишина. Десь камінь звалився. І гравій десь рипнув. Як зляканий птах, стрепенулась луна. І тільки на вулицях, в плитах камінних Лишилися глибоко втерті сліди Важких колісниць, пішоходів невпинних, Когорт, караванів, юрби й череди. Німотні сліди клопітного поріддя Зорали шершавий, крупчастий граніт — Високих коліс сучкувате обіддя, Брязкучі підкови арабських копит, Розмашисті кроки рудого верблюда, Дрібні передзвони копитець осла, Кваплива юрба, ця тривожна приблуда, Що куряву світу сюди принесла; Голодних рабів закривавлені ноги, Роздряпані тернами руських степів, Де грецькі, і готські, й татарські дороги Чорніли, як пасмуги від канчуків; Роз’ятрена сіллю ступня мореплавця, Купця крутоносий, шорсткий черевик, Сандалі філософа і правознавця, Обвинута вовною ключка калік, — Вони тут усі стугоніли, дзвеніли, Зашпортувались, поспішали, тяглись, Повзли на ступені, пороги і схили, На площі базарів, на замкову вись. Спинялись, топталися, бігли тривожно, Повільно і важко рушали в похід — І зникли, і зараз розглянути можна Лише їх мертвотний, продряпаний слід. Підземні в’язниці, просмерджені трупом, Умились дощами. В купецькі льохи, Пробиті таємно під скельним уступом, Пролізли вужі і кощаві мохи, І тільки склепіння фортечної брами, Високе й легке, золотиться на тлі Пустинного неба. З губатої ями Тхне плісенню. Тиша. Всихання землі. І раптом чийсь голос. Тоненько й зухвало, Смакуючи кожне з проказаних слів, Виводить він чуваний всюди, бувало, Задиркуватий войовничий мотив. Хтось босими п’ятками впевнено топче Старезні ступені, колючу траву, І от появляється... «Звідки ти, хлопче?» — «Та звідки? Із школи, а тут я живу». Волосся руде, золоте ластовиння, Як сонячний зайчик, мінливе лице; В торбині — книжки і письмове начиння.. «Я — сторожа син, що пильнує оце...» І з жестом хазяйським рукою він маше На місто-державу, на тверджу стару, — Мовляв, оцей дворик — господарство наше, Де місця бракує для хлопця й на гру. Хлопча у сорочці з блакитного ситцю, Швидке, світлооке, кирпате хлопча! Тобі, життєлюбцю, тобі, ненаситцю, Господи прадавньої не вистача — Замало для тебе і світу старого, Як мало й цього мовчазного плато, Ти хочеш верстати далекі дороги, Дороги, яких не верстав ще ніхто, Бо міць життєрадісна і життєтворча В тобі вже буяє, хлопчатко мале, Руїни живий і веселий дозорче, Безжурний школярику з Чуфут-Кале! 1940 р. Євген ПЛУЖНИК (1898—1938) Вона зійшла до моря. Хто вона, Навіть самій їй байдуже віднині. ...Хіба, ж не всі ми — єдності луна В скороминущій і пустій відміні? Лінивий рух — і ось під ноги ліг Прозорий вінчик — кинута намітка, І на стрункім стеблі високих ніг Цвіте жарка, важка і повна квітка — Спокійний торс, незаймано-нагий! Спадає вал... Німують береги... І знову плеск... І затихає знову... То пальцями рожевої ноги Вона вгамовує безодню бірюзову. І відкрива обійми їй свої Ця велич вод, усім вітрам відкрита, Здається, повертає; Афродіта У білий шум, що породив її. 1933. Вечоріє. Мла стає на морі... Тихше б’ється хвиля в береги... Гаснуть звуки. В їх безладнім хорі Ще чутніша тиша навкруги. О провіснице німої ночі, В присмерковій явлена добі! Хто з живих до тебе не охочий. Подих вічний чуючи в тобі? Ринь же, звуки гасячи вечірні, На принишклу землю звідтіля, Де в безодні вічності безмірній Світотвору тиша вигримля! 1933. Ніч... а човен — як срібний птах!.. (Що слова, коли серце повне!) ...Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! І над нами, й під нами горять світи... І знизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний! 1933. Морський орел, шугаючи все вище, З очей зникає. Море й самота Ідуть на нас. Усе лютіше свище Холодна бора*. Пінява й крута Вирує хвиля. Падаючи скісно, Вона кренить розхитаний баркас, — Тоді глибінь підводиться на нас, І серцю в грудях холодно і тісно! І очі прагнуть знову хоч на мить Того орла узріти тінь знайому... О мудрокрилий! Він летить Додому. 1933 * Бора — сильний північний вітер Гео ШКУРУПІЙ (1903—1937) МОРЕ (III) Пітьму роздер раптовий ранок — як золотий удар, і перший промінь зажурився тьмяно в розривах хмар. В пурпурі захитався дальній обрій од буйних хвиль, і море — звір мільйонногорбий — вже вибилося з сил. Туди, туди, де сонце встане і на землі розгубить жар, щоб зал шли ласі в тумані орда нічних прамар. Бо ранок, як стрілець відважний, огнисту запусха стрілу і ранить в серце легковажну, зрадливу тьму. Прониже глиб, розбурхану, зелену, і темний од намулу діл, пішле у далі набій шалений з огняних жал. Туди, до сонцем випещених берегів, в іскристу гру, туди, в затоки водограйних див, і я іду... Терень МАСЕНКО (1903—1970) КОКТЕБЕЛЬ Максиму Рильському Ти, серце, лиш одно завчи: Ще від часів Волошина Були тут світлі зустрічі Між друзями хорошими. І добра ця традиція, Й лірична ерудиція — В снігах не розпорошена! Тут море вічнеє шумить І не змовкає і на мить, А спокій серця — де ти? Приходять, хвилями шумлять І перед вічністю стоять Сучасники-поети. Тут ображатись — марний жаль! Виходь з народом в світлу даль, А не з маленьким горем. І думка гостра, наче ніж: Ти перед морем вік стоїш, Все перед тим, що кличе вдаль, — Перед житейським морем... 1961 р. Леонід ПЕРВОМАЙСЬКИЙ (1908—1973) Одна зоря горить над морем в передвечірній синій млі, а хвиля шепче: ми поборем! І падає до ніг землі. Нема ні обрію, ні краю безодні й далі голубій. І тільки хвиля, тільки грає, і тільки піниться прибій. І над одгулами прибою, у барвінковій вишині йдуть хмари темною юрбою, суворо-димні і сумні. І вже гойдається колиска, вже шторм виходить на моря, і тільки в хмарах тьмяно блиска, не погасаючи, зоря. Ідуть вітри, встає стіною й на скелі падає вода, І шторм проходить стороною, не залишаючи й сліда. Лиш рвуться вдаль за вітром скорим Кущі і трави на землі. Одна зоря горить над морем в передвечірній синій млі. 1936. *** Прибій гуде не вперше і не вдруге, проходить шторм у дальньому краю. Я знов, моя сивіюча подруго, при березі замислений стою. На цій землі, де наша тінь упала, лежать сліди тисячолітніх злив. Тут готська дівчина при березі стояла, чекаючи з-за моря кораблів. Гроза росла. Купали гострі крила столітні чайки в голубій воді. І тільки ми й каміння постаріли, а небо й хвилі вічно молода. Але й для нас за обрієм звичайним Встає такої юності димок, що ми, як дві безсмертні білі чайки, назустріч їй і шторму летимо. Леонід ГРЕБІНКА (1909—1941) З циклу "Кримські вірші" ЛЮБЛЮ (Мандрівничий сонет) Без цілі, без сорочки, без ціпка, Мнучи асфальт, лічити кілометри. Спостерігати крізь дуби та кедри, Як хутко міниться гладінь морська. Спіткавши зайця, полоза, чирка, Звернути їм услід в глибокі нетрі, Звідкіль дорогу вкаже лиш Ай-Петрі, Що майорить, мов другова рука. Десь остовпіти в подиві німому, Край лугу чи камінної гряди Джерельної напитися води. І враз, відчувши довгождану втому, На пишнім килимі з соснових глиць Простертися бездумно горілиць. НА ЯЙЛУ По камінню, по корінню, По шпильках, по ящірках, Вгору-вгору — вслід за тінню, Що простує попервах. Вище й вище — ближче й ближче Сірих гір понурий мур: Бистрим водам родовище І кубло осінніх бур. Ширше й хутче, в грі сліпучій, Розгортаються позад Синє море, жовті кручі, Біле місто, зелен сад. Сонце вгору, вище бору, Вище бору й мандрівець. Крізь імлу напівпрозору Все не ближчає кінець. Вище й вище, ближче й ближче. Дзвонить бук, сосна гуде. В межигір’ї вітер свище, Хмара урвищами йде. Що ж: із яру нум у хмару, Що звисає з верховіть, Крізь чіпку, холодну пару, Що мандрівну студить хіть. Під ногами хмарні плями, Краєвид змінило щось: Над морськими берегами Море муром піднялось. Нижче й вище, ближче й ближче... Проти сонця очі жмур. Мур Яйли спадає нижче, Виростає моря мур. Важко зором над простором Всю оглянути блакить: Межи небом, межи морем Обрій зовсім не лежить. Повні шафи географій Полетіли шкереберть. Бачить зір величний графік: Твердь зелена — синя твердь. Вище й вище, ближче й ближче... Ще жорства, ще яр, ще гай, Ще струмок, ще пожарище... Ось Яйла, і стежці край. Вихрить осінь хмарну просинь, Присипає снігом степ. А внизу, за колом сосен, Літо барвами цвіте. Захват щирий оком міряй, Доки змерзнеш до кісток, А тоді назад у вирій Поверни зважнілий крок. Іван ГОНЧАРЕНКО (1908—1988) СЕВАСТОПОЛЬ Гримлять бої у горах Балаклави, За Інкерманом грозяні бої... На наше місто мужності і слави Фашизм повів дивізії свої. Наш рідний Севастополь! Над тобою Нависли знову тучі у горах, І ти, мов витязь, вирушив до бою, Перепинивши ворогові шлях. В суворі дні, в добу для краю грізну На Чорнім морі, на сторожі вод Фортецею Радянської Вітчизни Тебе поставив з певністю народ. Він зброю дав у чесні, мужні руки З надією і вірою у них, Що возвеличать у боях онуки Невгасну славу прадідів своїх. І предків ми одвідали мотали І на могилах їхніх поклялись: — Не відступать! Зустріть ворожі сили, Як зустрічали прадіди колись. Йдучи на бій, ми поклялись залізно, Що виб’єм меч з фашистської руки І впишемо в історію Вітчизни Нових побід славетні сторінки! І сонце знов сіятиме над дами, І будуть люди дякувати нам, І полотно нової панорами Про нас розкаже зоряним вікам. Грудень, 1941 р. Севастополь. МОРЯК ВЕРНУВСЯ В СЕВАСТОПОЛЬ Моряк вернувся в Севастополь із автоматом, крізь пожар, Він по руїнах, через попіл до моря вибіг, на бульвар. Горнулися ласкаво хвилі йому до виморених ніг... І сльози стримати не в силі, він сів на батьківський поріг. Чого заплакав кароокий? Які взяли його жалі?.. Що друзі сплять уже два роки у севастопольській землі?.. Що там, де мав зустріть, дівчину, — будинок в полум’ї, в диму? Що мати вмерла на руїні? Що батько вбитий?.. Не тому... Він плакав, плакав він не з горя, від радості. Сьогодні знов вернувся він на берег моря, до бухти рідної прийшов! 1944. *** Севастополь. Гори Балаклави понад синім морем вдалині... Бачу вас я, свідки мовчазні, бойової мужності і слави. І нема від вас мені спокою. Де б не був, куди б я не пішов, — постають в уяві знов і знов дні боїв за далеччю гірською. Днів отих ніколи не забути, друзів не забути фронтових. ...Б’ють гармати із передових. Кораблі ведуть вогонь із бухти. Від Корані і до Інкермана в переблисках-спалахах земля. У диму — і гори, і поля. Битви громовиця неугавна. Севастополь! Пильно на сторожі, як герой, стояв ти у бою, не схиливши голову свою, орди спопеляючи ворожі. Двісті днів стояв ти у двобою, на віки прославивши себе. ...Бачу знов я море голубе, бачу небо мирне над тобою. У красі небаченій і силі ти підвівсь над морем із руїн, — і до тебе в гості, на поклін, Чорне море шле високі хвилі. Рідне море плещеться ласкаво, берегам нашіптує мотив про одвічний сон богатирів на курганах воїнської слави. 1955 Любомир ДМИТЕРКО (1911—1985) Угору рветься мінарет, Мов ловлячи пташині зграї. Недовго побував поет В принишклому Бахчисараї. І відтоді ні і всі віки Безсмертним стало те подвір’я, Де заплелися у вінки Пісні, легенди і повір’я. Ржавіє спис і ятаган, Ламається дзвінка підкова. Та не боїться ржі і ран Метал карбованого слова! Петро ДОРОШКО (1910—2001) ТАВРІДА В глибінь століть мої думки і мрії По солонцях, по згарищах долин Незнаними стежками Кіммерії Ведуть мене крізь тирсу і полин. Горить земля від спеки. Крейда біла Блищить на схилах. Сонце припіка. І від безводдя хилиться змарніла, Суха, як дріт, стеблина будяка. Курить пилком і гіркотою віє Від давніх половецьких полинів, І все ж солоний вітер Кіммерії Мої думки надовго полонив. На цій землі колись далекі скіфи, Йдучи на торг у Карасубазар, Мечі вкладали у різьблені, піхви, Щоб захиститись від лихих хозар. Тут прадіди й діди в ярмі неволі Татарським ясирем ішли на Схід. Під кримським сонцем вимучені, голі, Кривавий на землі лишали слід. І, може, десь між них ішла слухняна, Бадилля приминаючи руде, Рогатинська попівна Роксолана, Не знаючи, що у султанші йде. І вже напевне не в гарбі, її пішки, Від люті чорний, не від спекоти, Проходив січовик Самійло Кішка, Проходили азовські три брати. І скільки їх упало, щоб зотліти, — На стежці не позначено числа, Їх кров гаряча на землі Тавріди Вогнем червоних маків процвіла. І скільки їх устало на Чонгарі, На Перекопі в вихорі війни, Щоб у єдинім наступі-ударі Кінчить з усім прокляттям давнини. Пливуть вітри від Керчі і Тамані, Пливуть від Києва з Дніпра й Десни. Стежки століть зникають у тумані, Зникають половецькі полини. Весняний день ласкавим охоронцем Поля обходить, руном устеля. Лежить залита виноградним сонцем Тавріди української земля. А десь на обрії, на небосхилі Крізь хвиль і хмар веселу карусель Поблискує на неспокійній хвилі Спокійний чорноморський корабель. 1968 р. |
| Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
| Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
| До питання організації в закладах освіти роботи з протидії торгівлі людьми Автор-упорядник видання Тетяна Войцях – методист обласного центру практичної психології і соціальної роботи Черкаського обласного... |
Програма Всеукраїнської конференції «Сучасні реалії очима молоді» Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна (Алімова Марина, Пантюх Марія, Хлєбнікова Дар’я, Клименко Данило) |
| Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на... Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на матеріалі творчості Олеся Гончара) // Українська мова та література... |
Яку назву має збірка віршів Ліни Костенко для дітей? Хто автор статті «Мова і майстерність», в якій детально розглянуті вірші поетеси? |
| Україна ЖИТОМИРСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ Про забезпечення контролю за ходом вступної кампанії до вищих і професійно-технічних навчальних закладів у 2009 році |
ВИМОГИ З ПІДГОТОВКИ СТАТТІ ДЛЯ МІЖНАРОДНОГО НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ЖУРНАЛУ... Резюме: в даному документі представлено вимоги до оформлення статті для міжнародного науково-технічного журналу “Комп’ютинг”. Резюме... |