|
|
Скачати 1.17 Mb.
|
ЩОРОКУ... Вітер любе, Світ голубе, Обнімає, Пригортає, Струмнем ллється, Шовком в’ється, Шуми носе, Суше коси, Сам не знає, Що кохає. Прилетить над море синє, І на мить свій льот зулине, І до хвиль простягне руки, — І поллються з моря звуки, Наче з арфи золотої, — Тихі дзвони, тихі бої; Все шептання... Все зітхання... Але Вітер вдаре в струни — І гримлять із хвиль перуни. Море стогне, плеще, грає, Береги гранітні крає, І кричить, і в білій піні Сріблить, білить хвилі сині! Але ось рука втомилась, Хвиля впала і розбилась, Знову море грає тихо, Знову арфа ледве диха... Ще рука на струнах мліє, А вже Вітер зводе вії І на камені, на скелі Лове сни свої веселі. НАД МОРЕМ Котяться хвилі і грають, Сиплють на берег піски, Ледве пісні проспівають, Чуєш — шепочуть казки. Ранок і день пролетіли, Ось уже й ніч настає, Я ж усе марю, що хвилі Викинуть щастя моє. *** Ти біля моря... Хотів би стати Південним вітром, щоб там літати, Схиляти трави тобі під ноги, Встеляти цвітом твої дороги. Коли ти підеш вранці купатись І, як русалка, будеш гойдатись На синіх хвилях, — моє кохання, — Я стерегтиму твоє убрання. Над ним я стану темною тінню, Не дам торкнутись навіть промінню, А пил з убрання крилами здую І все обвію, все обцілую. ...Хотів би вітром південним стати, Щоб під вікном твоїм вічно ридати. Петро КАРМАНСЬКИЙ (1878—1956) *** Чи в неба кримського, як гори білить сніг, Взяла ти, мила, цей лазур очей? О, скільки довгих зимових ночей Від цих очей заснути я не міг! Щось душу тягне в цю глибінь без дна, В якій застигла лава юних мрій. Та чується: — Займать мене не смій! Я йду Життям одна, сама одна. Хіба тобі того не вистача, Що дивишся в морів і неб блакить? Пірни, як в морі, у моїх очах, Та не силкуйся тайну їх вловить. *** Лютує шторм на Чорнім морі, І в муках стогнуть береги. Скоритися нема снаги, А хвиль — безкраї неозорі. Люблю дивитись на змагання Завзятих двох нерівних сил. (Одній замало бистрих крил, А друга любить плазування). Об скелі б’є сердите море; Та одне одного не зборе Й обоє чахнуть од жаги. Так двоє серць до себе прагнуть, Та хоч собі любов присягнуть, У дружбі жить нема снаги. Коктебель, 1940 р. Павло ТИЧИНА (1891—1967) В ХАРАКСІ Вже світ. З постелі встав я. Санаторій Ще спить кругом. Лиш смарагдовий сад Пташок збудив, що снів своїх, історій Ніяк не ущебечуть. Ранку рад, Садовник кишку тягне: він струмками Між листям шумко шелестить. Гора Ай-Петрі рожевіє. Ніжні плями Й на сході теж, — проміння б’є. Пора! І я до моря йду. І мов неволюсь — Затримуюсь. Бо щось в мені дзвенить Ще звечора! А що — чолом начолюсь — Не знаю й сам. Аж тут вгорі умить Аероплан. Вгадав! Це ж наші полюс Перелетіли! Полюс! Сонце! Жить! 29 липня 1937 р. Харакс. АЙ-ПЕТРІ Давно вже вечір. Риси — Мов вирізьблена рить. Вгорі огонь горить, І мовчки гробнуть кипариси. Цвірчіння стопрозоре, А вітру аніяк. І тільки море, море, Безтрепетний маяк. І тільки повно слуху. І ряснозорна бризь Одглибивилась скрізь Без руху... Яке бажання стріч! Мов Дафніс той і Хлоя, При місяці там стоя, Шепочуться всю ніч. А ген аж в сині нетрі В зазубреннях колон Піднісся як закон Некоронований Ай-Петрі. 1926 р. Алупка ПРОРИВ Дельфін не гравсь у морі, Не був і сонцехмар — На давню синю тему Задумалась гора. Я йшов і оглянувся — Чи хтось мене позвав! Креснуло-полоснуло І блиснуло в слова. І дощ заколихався, Перемісило муть. Грімкі, палкі промови Над морем як у тьму. І я побіг. Над муттю — То був такий прорив! На дві октави нижче Шуміло із гори... 1926 р. Алупка ПЛЯЖ М. Рильському З гори вона збігла і гола лягла, — Не знає, не знає, не знає чому — Жагуче коліна сумні розняла І сонце приймає, як мужа. Такі хвилеводи, така ряботінь, — Здається, здається, здається, от-от! — Тінь — та й немає, самії сліди: Риба дугою-стрілою з води... Невже це було колись: банда... пожар... Її зґвалтували і кинули в жар... Які ще раби ми, які ще раби! Море, о море, ти полюби. О як вона вирвалась, кинулась в бір, — І бігла, і бігла, і бігла, — о жах! — Куди не погляне — оскалений звір, І небо у чорних кривавих слідах... Був мертвий і дикий і проклятий час, Як десь вона впала вночі у траву. Тепер вже не знаю ні націй ні рас: Свободу людей своїм богом зову! І буду боротись, і буду іти В новії нерабські незнані світи. Які ще раби ми, які ще раби! Море, о море, ти полюби. Та море хвилює, та море будує; В нім стільки проклятих отих надбудов. — Любов моя чиста, любов незагасна, Невчасна, сучасна, прекрасна любов! 1926 р. ЗА ХМАРАМИ ОБВАЛИ Впаду, впаду, впаду На синю глибочінь. Тінь, Протінь У сонячнім саду. Візьми мене, природо, І до своїх причисль. Тінь, Протінь У сонячнім саду. І дай я зрозумію Твій зміст і твою мисль. Тінь, Протінь У сонячнім саду. Як ти мене будила, Як ти мене вела, Як круг душі моєї Три вихори зняла. Три вихори, три гімни, Три пісні битію — Мій труд, моє горіння, Любов і смерть мою. Що першим себе значу, Що друге в сон кладу, Любов’ю назаряюсь У сонячнім саду. Впаду, впаду, впаду На синю глибочінь. За хмарами обвали Грохочуть як в аду. 1926 р. Алупка НА СВІТАННЮ Із води із океана Там вона далеко вийшла. І такеє в неї видно — Одірватися не можу. Підняла вона коліно — Щоб на камінь стати вище. І такеє в неї видно — Одірватися не можу. Мов у пісні, Калевалі, Вітер в лоно їй повіяв, Зарожевив знизу перса, Почорнив оте, що видно. І лягла вона розкрито, Головою десь за море. В небо промені — коліна Божевільно ще дівочі. І настала ніби тиша, Ніби злотно плюскотіння. Зараз, зараз я побачу, Як рождатиметься сонце. 1926 р. 10. Х вранці. В Алупці Максим РИЛЬСЬКИЙ (1895—1964) МОРЕ І СОЛОВ’Ї П. Тичині ДЕНЬ П’ЯТНАДЦЯТИЙ 1 В зеленій бухті сонце і дрімота. Ген-ген уже димиться пароплав, За ним замкнулись водяні ворота І ржавий ключ на дно спокійно впав. Округлі груди піднімає море І опускає з віддихом: тяжким, І світ такий прозорий і просторий, Як для дитини материнський дім. В димах узгір’я виринає й тоне, І тінь од нього розпростерлась ниць, І падають сніги рожевих птиць На море запахуще і солоне. 2 День, мов крапля у криницю, У глибоку ніч упав... Може, знов мені присниться Білий вишитий рукав? Може, молодість ізнову До подушки припаде І свою гарячу мову З охололим заведе? Може, друзі, що любили, І кохані, що пішли, Знов застелять, як стелили, Юних бенкетів столи, Весняне запахне зілля, Русі коси перев’є, — І чиєсь чуже весілля Я зустріну, як своє... ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ В долині персики цвітуть, А в горах знову сніг, І море котиться, як ртуть, Туманові до ніг, І сонце ллється, ніби дощ, Крізь хмар жовтавий пух, І веселить задуму площ Хвилястий людський рух, І ти ввижаєшся мені — Крізь небо і туман — У милій серцю стороні, Де київський каштан. Він, як уста, розкрив бруньки Шумить у жилах кров... Чому ж від милої руки Листа немає знов? ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ 1 Я десять літ не бачив Аю-Дага І знову стрівся. В лагіднім димку Він воду пив із моря — на віку Мільйонний раз. Така ж була одвага Валів зелених, і та ж древня сага Шуміла на приморському піску, Що чув Міцкевич, як печаль тонку В ньому глушила творчості наснага. І от мені здалося — дивна річ! — Що десять років — лиш коротка ніч. Що з Аю-Дагом я й не розлучався, Що то був сон — і враз Ведмідь тоді, Узгір’ям подарований воді, Горою Володимирською здався. 2 Море в сонячних іскрах Крізь сади мерехтить, Блискавиць його бистрих На папір не зловить. Все у казці неначе... Рибка он золота: «Чого хочеш, рибаче?» — По-людському пита. 3 Нарешті полюбив я Крим, Як друга друг, як милу милий, А не на те, щоб похвалили За кілька копійчаних рим. Чи день — як іскра, чи тумани Густими пасмами пливуть, Чи чорні вітри щоглу рвуть, Чи вечір в саме серце гляне, — Він завжди око тішить нам Розливом барв і грою ліній, Легкою чайкою на піні І вулиці легким життям. Та жаль бере на ці окраси, Що тут, де походжали ви, Співець Литви, співець Москви, Твоїх слідів нема, Тарасе! 4 Від сина тихого вкраїнської долини Привіт незмушений тобі, Зальот Орлиний! Ти посміхаєшся: ти бачиш, як тремтів Я на краю твоїм, що й справді для орлів... І навіть слово к р а й я вжив тут недоречно: Не був я на краю, признатися сердечно. Проте — я дякую за сосни смоляні, За села, вигріті на приязнім вогні, За голубі луги, за віти чорних буків, За вітер, сповнений тонких і ніжних звуків, За небо пролісків, за рунь голчастих трав, За даль мережану, мов дівчини рукав, І... навіть і за те (була така хвилина), Що гнулися мої налякані коліна. ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ Звук флейти чути на лужку: Тіу, тіу, люлю, Місток повис через ріку Вклоняючись гіллю. І по містку іде дівча — І я його люблю, Воно ж мене ніяк... Хоча — Тіу, тіу, люлю. Такий вузький отой місток, Далеко так земля... Озвався на лужку смичок: Тілі, тюлі, ляля! ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ 1 Пролісок пробив листок торішній, Аж зачудувалася трава. Завжди рани дістає колишнє, Як нове бере свої права. Звісна річ, усім, тяжка розлука З тим, що називається: життя. Та поглянь: бруньки старого бука Налились до самозабуття. Будуть знов листки міцні та дужі, Як простори літо обів’є, А весною, на краю калюжі, Знов їх синій пролісок проб’є. 2 ...І пригадалося (в вікно лилась Пахуча темрява) таке далеке: З мого дитинства літня ніч якась, Село, умите нею після спеки. Примарні проти місяця хати, Живлющий струм легкої прохолоди І десь, відкільсь, де казкові світи, Самотній грюк далекої підводи. І ждав когось я, вибігши навстріч, І старші з мене трошки кепкували, І це була найкраща, може, ніч З усіх ночей, що серце чарували. ДЕНЬ ОСТАННІЙ Повзуть гліцинії, не знаючи утоми, Все вище й вище. День округлий, мов роса, То грає й світиться, то раптом пригаса, І застигає світ, як море нерухоме. Німотний кипарис, хороший мій знайомий, Суворо зводиться в мінливі небеса, — А тут, внизу, квітки, янтарна тут оса Їх світлий дар несе в тісні свої хороми. Прощайте! Зичу всім у літо увійти, Як входить корабель у гавань, до мети: Спокійно, в пречутті блаженної дрімоти. А я рушаю в путь — нову стрічать весну, Скромнішу, а проте безумно-запашну, До друзів, до Дніпра, до рідної роботи. Ялта Михайль СЕМЕНКО (1892—1937) КРИМ (Самотність) Місяць сходить над кипарисами вночі — водить вітер смуги по морю — а вдень від Ай-Петрі з розім’ятих жмень — різнобарвні веселі мінливі плями — аж до берега де Ірочка ходить по зелених схилах у светрі. У виноградниках в букетах зелені кинуто білі палаци — чужі — нудні — а в глупу ніч як нічого не бачиш — сни. Порожня лірика під сонцем Нудна під місяцем Над бутафорним краєвидом-морем Криму — і ходиш сам і ловиш гони в жилах і молиш безгучно і квилиш: Гори — Камінь — Ліс — Берег — якби чорт приніс будь-якого в дверях Ялового.* * Михайло Яловий (Юліан Шпол) — український письменник. Валер’ян ПОЛІЩУК (1897—1942) Із циклу «ДЕТАЛІ ВІЧНОЇ ДОРОГИ» ПРИВІТ Здоров, незнаний брате мій, Здорово, море! Ізнов авто баский Перемотнув мене через холодні гори, Де твоє серце б’ється і говоре Моїм ярким думкам, Моїм чуттям напорним. Тепер ось закамарок мозку таємничий Всім досвідом уперто-героїчним, Де сконцентроване палке палахкотіння Думок людини, В мені загоготів піснями ниві, Од вітру днів аж захитав, мов свічка. І я стремлю сюди, Де скель кольчуга вічна Міцними шишками озброїла тебе. Автомобіль реве — вступає в ліс, Несе мене, у клітці клопоту замучену маленьку пташку. Вступили у пожовклий ліс. А ліс одразу привітання Долонями листків заляскав Людському розуму — моторові з огнів, Що рве пісок і пил І аж на перевал одразу В одну годину гойно підступив. Внизу срібляні черв’яки Річок полізли, Внизу, як ласиця, Рудий потягся ліс, Внизу по круглих схилах Кривавий осінню міцною, Ритмічний виноград. А мій авто Тугими шинами коліс Тупоче понад кручами по скелях, І обрії веселі Розкрива Його міцна залізна голова. Так розгортають вінця серця Любовника густі, п’янючії слова. Тепер не ліс, а море Нам оплесками сипле, І море — брат мені — Обійми теплі шле, Підводить тяжку грудь До рідних поцілунків, Мохнатим чубом вал Скидає шапку лунко, — Немов важкий залізний шлем, І брязкає, аж гул ступа на берег ковкий, Вуркоче галька без числа, — Моя ж душа вітрилами знеслась, Танцює з вихорем На золотих підковках. І десь тріпочуть вогкії чуття, Мов віється одежа легка з шовку, Немов кульбабині шапки Кудись летять, Летять. 9.Х.1924 Гурзуф, вілла «Буюрнус». ГУРЗУФ Блакитно-сивий Аюдаг Угрузнув в море зеленаве — Не то вилазить бегемот З води повільно, тяжким рухом. А зверху валками Бредуть хмарки, Черкаючи його обвислу спину. Ген на горі загорілось, Ген яйла запалала. Дикі скелі ступнями, Наче у храмі Ваала, Вже виростають під хмари, І сонце, сховавшись на захід, Запалює косма туманів: Пала верховина гори, Мов жертовник Агні. То найвищий майданчик Того ассірійського храму. Він терасами скель, Мов важкими ступнями, Сходить у мідяне море. На ньому палав жертовний огонь, Щоб хмарний сизий дим полинув аж над море. Горби розмитих лупаків, Немов сколопендри велетенські, Полізли, вигинаючись, наверх. І тільки кипариси гострим гребенем Чорніють коло краю схилу, Межуючи холодним нерухомим ритмом Цю сутичку завзятих двох стихій. Тут між дерев заглохнув дім Старою панською моделлю, — Тут бігав Пушкін молодий, Мов радісний в лугах метелик. На скелях плащ його лежав, А вітер кучерявив чоло. Яке в Раєвської Марії Палало на колінах кволих, І день широкий біг Блакитним колом У морі грайному чуття. А теплий вал І серце мив, і гравій, І що вурчало м’якше, Ніхто б і не сказав. Тепер сюди сини Вкраїни Й татари, щирі східним серцем, Зійшлися в білий «Буюрнус» Мінятися музичними думками, Мов теплий вітер обернувсь Із моря ласки і братерства. А дні були, Коли запеклі предки Вирізували села, Дівчат в полон в’язали, І ненависті труйне жало, В козацьке тіло в’ївшися, ятрилось. В Бахчисарай красуні слобожанські Ішли в ясир намистом жалів; На піках кров пеклася яра, Щоб друга кров єднала раси В гаремі тоскному дівчат. Тепер кінцевую печать Поставили робочі сили На підземеллях ненависних днів. І бачу: мирний пастушок Під унісонні звиви звуків В ритмічному гудінні бубна Пасе невидимих ягнят У танці щирому, як сонце. А скільки в ньому крові Моїх чорнявих предків? І почуваю — брат: Він мені брат — Братерством новим. 30.Х.1924 Гурзуф, вілла «Буюрнус» |
| Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
| Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
| До питання організації в закладах освіти роботи з протидії торгівлі людьми Автор-упорядник видання Тетяна Войцях – методист обласного центру практичної психології і соціальної роботи Черкаського обласного... |
Програма Всеукраїнської конференції «Сучасні реалії очима молоді» Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна (Алімова Марина, Пантюх Марія, Хлєбнікова Дар’я, Клименко Данило) |
| Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на... Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на матеріалі творчості Олеся Гончара) // Українська мова та література... |
Яку назву має збірка віршів Ліни Костенко для дітей? Хто автор статті «Мова і майстерність», в якій детально розглянуті вірші поетеси? |
| Україна ЖИТОМИРСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ Про забезпечення контролю за ходом вступної кампанії до вищих і професійно-технічних навчальних закладів у 2009 році |
ВИМОГИ З ПІДГОТОВКИ СТАТТІ ДЛЯ МІЖНАРОДНОГО НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ЖУРНАЛУ... Резюме: в даному документі представлено вимоги до оформлення статті для міжнародного науково-технічного журналу “Комп’ютинг”. Резюме... |