|
|
Скачати 1.17 Mb.
|
ТАТАРОЧКА Там за містом, понад шляхом битим, По гарячім каменистім полі Йде дівча татарськеє вродливе, Молоденьке, ще ґуля по волі. На чорнявій сміливій голівці Червоніє шапочка маленька, Вид смуглявий ледве прикриває Шовком шитая чадра біленька. То закриє личко, то відкриє, — А очиці, наче блискавиці, Так і грають з-попід брівок темних! Що за погляд в цеї чарівниці! 1891 БАХЧИСАРАЙ Мов зачарований, стоїть Бахчисарай. Шле місяць з неба промені злотисті, Блищать, мов срібні, білі стіни в місті, Спить, ціле місто, мов заклятий край. Скрізь мінарети й дерева сріблисті Мов стережуть сей тихий сонний рай; У темряві та в винограднім листі Таємно плеще тихий водограй. Повітря дише чарівним спокоєм, Над сонним містом легкокрилим роєм Витають красні мрії, давні сни. І верховіттям тонкії тополі Кивають стиха, шепотять поволі, Про давні часи згадують вони. 1891 БАХЧИСАРАЙСЬКА ГРОБНИЦЯ Палкого сонця промені ворожі На кладовище сиплються, мов стріли, На те каміння, що вкрива могили, Де правовірні сплять, піддані божі. Ні квітів, ні дерев, ні огорожі. І серед пустки, наче на сторожі, Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили, Навіки в ній своє імення скрили. З чужого краю тут співці бували І тіні бранки любої шукали, — Витає ж тута інша тінь, кривава; Ні, тута не лежить краса гарема, Марія смутна, чи палка Зарема, — Тут спочива бахчисарайська слава! 1891 НАДСОНОВА ДОМІВКА В ЯЛТІ Смутна оселя!.. В веселій країні, В горах зелених, в розкішній долині Місця веселого ти не знайшов, Смутний співець! умирать в самотині В смутну оселю прийшов. Звідси не видно ні моря ясного, Гомону з міста не чутно гучного, З бору соснового шум тут іде, Гори лунають од вітру буйного, Часом де дзвін загуде.,. Стали в саду кипариси стіною Оберігати в оселі спокою, Лаври — неначе зсушила журба, Тихо, журливо кива головою, Віттям плакучим верба. Все тут журливе кругом сеї хати, — Та найсмутніші отії кімнати, Де безталанний поет умирав: Все тут забрали, що можна забрати, — Смутку ж ніхто не забрав. Вікна тьмянії, мов очі слабого, В хаті порожній самотньо, убого, Висить свічадо на голій стіні, Млою повите, — дивитись на нього Сумно здавалось мені... Тута останні «огні догоріли», Тута остатні «квітки облетіли». Тільки зосталася муза одна, Що не лишила співця до могили, Тута витає сумна. Тіло поета в далекій чужині, — Там, у тій самій холодній країні, Серце на смерть отруїли його! Смутная муза літа в самотині, Кличе поета свого. 1891 Із циклу «КРИМСЬКІ ВІДГУКИ» УРИВКИ З ЛИСТА Товаришу мій! Не здивуйте з лінивого вірша, Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене, Розмір, неначе химерная хвиля, Розбивається раптом об кожну малу перешкоду, . Ви даремне шукали б у ньому дев’ятого валу, Могутньої хвилі, що такт одбива течії океану. Думки навіває мені тепер Чорнеє море — Дике, химерне воно, ні ладу, ні закону не знає: Вчора грало-шуміло воно При ясній, спокійній годині, Сьогодні вже тихо й лагідно до берега шле свої хвилі, Хоч вітер по горах шалено жене сиві хмари. Так би й лежала я завжди над сею живою водою, Дивилась би, як без жалю сниле перли вона й самоцвіти На побережне каміння, Як тіні барвисті від хмарок злотистих Проходять по площині срібно-блакитній І раптом зникають, Як білая піна рожевіє злегка, Немов соромливе обличчя красуні, Як гори темніють, повиті у білі серпанки, Вони так спокійно стоять, Бо їх стереже колонада сумних кипарисів Поважних, високих... …………….. Я тільки що знов прочитала Ваш дужий, неначе у крицю закований, Міцно узброєний вірш. Як же за нього я маю віддячити вам? Байку хіба розкажу, а «мораль» ви самі вже виводьте. Битим шляхом та крутим Їхали ми на узгір’я Ай-Петрі; Вже поминули сади-виногради рясні, кучеряві, Що покривають підніжжя гори, наче килим розкішний, Ось уже й лаврів, поетами люблених, Пишних магнолій не видко, Ані струнких кипарисів, густо повитих плющем, Ані платанів розкішних наметів, Тільки стрічалися нам земляки ваші, білі берези, Явори й темпі дуби, до негоди та борвію звиклі, Але й вони вже зостались далеко за нами, Тільки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозі, Потім не стало і їх. Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе, Наче льоди на північному морі. Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння, Наче довічна тюрма. Сонце палке сипле стріли на білую крейду, Вітер здійма порохи. Душно... води ні краплини... се наче дорога в Нірвану, Країну всесильної смерті... Аж ось на шпилі, На гострому, сірому камені блиснуло щось, наче пломінь: Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила, І краплі роси самоцвітом блищали на дні. Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг, Що задавив і могутні дуби, І терни непокірні. Квітку ту вченії люди зовуть Sахіfragа, Нам, поетам, годиться назвати її — ломикамінь І шанувать її більше від пишного лавра. Ялта 1897 СХІДНА МЕЛОДІЯ Гори багрянцем кривавим спалахнули, З промінням сонця західним прощаючись, — Так моє серце жалем загорілося, З милим, коханим моїм розлучаючись. Геть понад морем, над хвилями синіми В’ються, не спиняться чаєчки білії. Де тебе мають шукати на безвісті, Милий мій, думи мої бистрокрилії? В себе на вежі вогонь запалила я, Любий, твого воріття дожидаючись, Хай він просвітить по морю доріженьку, Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись. Світе мій! Буду тебе дожидатися, В чорну, смутну фереджію повитая, І посаджу кипарисову гілочку, Буде щодня вона слізьми политая. А як повернешся я покажу тобі Той кипарис мій в садочку квітчастому, Здійметься він над всіма мінаретами В краї сьому, на мечеті багатому. Ялта 27. 01. 1897 Христина АЛЧЕВСЬКА (1882—1931) В ГУРЗУФІ Мені зрідиі осяйне Чорне море: Мов океан, весела й вільна я, Із краю в край, де поле і де гори, Луна мій спів, літа душа моя. І вічно юні думи без вагання Біжать, і йдуть, і товпляться в мені, І, як орли, щезають вдалині, І в душах будять бурні хвилювання... 11. XI. 1929 В МАССАНДРІ (ЗИМОЮ) Боже мій, скільки простору — Ледве колишеться море, Теплая хвиля ласкає Берег самотній тихенько, Небо ясніє прозоре, Думка моя розцвітає, В далечі ж море і море!.. Сніг укриває верхів’я, Сяє, мов кращі алмази; В долах смереки журливі Мліють у золоті сонця; Парк оживає відразу — Віта хита полохливі... Тиша навколо, Наче весна, Сонце й хвилина Ніжна, ясна, Лине, мина... І в ній — Гра мрій І спів Гаїв... Із циклу «З КРИМСЬКИХ ПІСЕНЬ» П-ОМУ Ходять-ходять білі хмари, В далеч, легкії, пливуть. За блакитне сине море, Де казки пустинь живуть; Де дрімають океани Золотавого піску, Де араб благословляє Ясні зорі й ніч палку... Над Єгиптом тихо в’ється Пісня сходу чарівна, Душу стомлює і тягне Там, де ллється і луна... ...В день пекучий, повен згаги, Йде додому караван І на обрії вбачає Зграї сяючих оман... Так і я в житті, як в морі, Тебе кличу хоч на мить І в пустині сумно бачу Тільки мрії і блакить... Море грає, море грає, Котить сині вільні хвилі У простори у безкраї, Де дрімають скелі милі... Море любе і глибоке Бризка синьою водою, Мов зіллятися зі мною Хоче, вільне і широке... Море грає, море грає І в годину, і в негоду: Так в душі моїй співає Голос рідного народу!.. КРИК ЧАЙКИ Я не боюся ні грому, ні хмари — Змалку я звикла до гнівних пісень, Серця мого не злякають примари, В темряві бурі не згубиться день. Я — провозвісниця гніву безодні, — Білая чайка над морем сумним. Думка, що збуджує сили народні, Гасло, що променем сяє ясним! Море розбурхане плеще і виє, Кидає піною, рве береги, Буря і блискавка спалить і змиє Все, що піднятись не мало снаги... Гей же, до мене, чайки, прилучайтесь; Лучче не жити, а згинуть в бою! Хутко зі мною над морем єднайтесь, Міцно борітесь за долю свою! Микола ЧЕРНЯВСЬКИЙ (1868—1946) З ЦИКЛУ «КРИМ» І Я морем довго плив. І потім важко спав, Мов п’яний скіф, в задушливому трюмі. Коли проснувсь, — Передо мною став У ніжній ранішній задумі. Далекий Крим. І я, мов іудей, Що землю вздрів свою обітовану, Гукнув йому з далеких хвиль осанну І відірвать не міг од синіх гір очей. II Не знаю: я пливу чи пливуть гори, Затоки, скелі і ліса, І знов і знов підземних сил потвори, І знов осяяна краса. Ось Фіолент і монастир нагірний... Ось Айя, Форос... З-поза хмар Ай-Петрі виступе, немов у млі вечірній, Немов під попелом пригаслий жар. А море, море це — ясне, зелене!.. Дельфінів грища!.. У грудях Дихання стислося і в мене — Я чую — сльози на очах. ІІІ. ЯЛТА Вона була уся в димах, У мутносиньому тумані, А коло моря на домах. Блищали сонця бліки п’яні. Красою п’яні. І сп’янів Неначе й я. Краси такої, Тих з кості різаних домів, Тії ажурності легкої У димносиньому завої Не бачив ще. І я стояв На шумній пристані й дивився, Аж поки вщерть красою впився, Всього у душу не забрав. IV. АЮДАГ Припав до моря Аю-Даг І п’є, і п’є без краю воду. Не пий, ведмедю, хай їй враг, Вона солона аж до споду! А він все п’є, не піде пріч, Нема кінця і краю згазі. І день минув, і з моря ніч Зайшла й сіда на Аю-Дазі. І починає ворожить, І почина снувати чари. А хвиля в березі шумить Далеким відгуком фанфари. І сонно слухають той шум І кипарис, і кедр Лівану, І повно сну і сонних дум У млистім парку Карасану. V. СУУК-СУ Дорожній, тут ось Суук-Су. Підходь і пий холодну воду І з нею гір далеких вроду І моря синього красу. Якщо стомився, — відпочинь, І буде камінь цей за крісло, А скеля, що вад ним нависла, Подасть тобі холодну тінь. Так пий же сміло суук-су. Вмочи персти в холодну воду Й тому, хто дав цю дивну вроду, Склади подячливу ясу. Кучук-Ламбатський хаос VI Ящірка зелена бігає по скелі, А вгорі туристи низкою ідуть. А на морі синім, у ясній пустелі, Цятки пароплавів в далечінь пливу; А над ними — сонця огнезлотне коло. А над ними — неба келих голубий. Ах, чому не був я тут раніш ніколи В ті часи, як був я серцем молодий! Кучук-Ламбатський хаос VII. КЕДР ЛІВАНСЬКИЙ Мов той орел, що зносить крила, Щоб разом в небо підлетіть, — Увесь напруження і сила, — Ліванський кедр вгорі стоїть. Ось-ось, здається, до блакиті Зів’ється срібний дідуган... Але миліш всього на світі Для його тихий Карасан. XXVI Пройти приморською тропою Уранці тихий Партеніт, Узять неспішною ходою Гірський підйом і раптом світ Гурзуфа синьої затоки, Мов келих доброго вина, Жадливо вилить — то одна Утіха люба і висока. А ще любіша — в Буюрнус Поуз мечетного бескета Пройти у келію поета І там почуть класичних муз. Старий Ворплій і Горацій, І гострожовчний Ювенал — Після сучасних ламентацій — Який то справді Ідеал! А далі, з’ївши винограду І склянку випивши води, Щоб угасить гірку досаду» Що без поезії сюди, В цей світ, прийшов з-за Аю-Дагу, Ідеш над морем в Карасан. В грудях тобі співа пеан, В душі снується синя сага. ХLVІІІ Летить-гримить автомобіль Зеленим долом під горою Бере підйоми без зусиль, Здіймає порох за собою. Ліворуч — сірий Чатир-Даг. Праворуч — Джемерджі твердиш. І гори й ліс... А в небесах — Безодні там, безодні сині... Востаннє доря хризоліт Майнув на скель померхлім злоті, І шлю останній свій привіт Йому з гори на повороті. А далі — небо, гори й ліс. Шосе на скелях, мов гадюка, Повзе. Назустріч суне віз... Авто летить, стріля мов з лука... І враз табличка: «Перевал». Пішло шосе з гори в долину. Машині любий інтервал: Авто несеться без бензину. Все вниз і вниз... Неначе птах, Беззвучно робить майна-віра. Зоставсь позаду Чатир-Даг, Блищить прудкий струмок Салгіра... Прощайте, гори і ліса, Прощайте, дні ясного Криму, І ви, блакитні небеса, Замкніть мою останню риму! 1927—1928 Микола ВОРОНИЙ (1871—1942) БАЛАДА МОРЯ Світлій пам’яті Лесі Українки Граються, Гойдаються Сніжно-білі хвилі, Млосно обіймаються, Ніби німфи білі... То знов надимаються Зеленасті брили, Вгору підіймаються В дужому пориві — І, на коні білогриві Німфи, сівши, грають, грають, Линуть, Ринуть, Поспішають Ген до берега імлистого... Груди в золоті купають, В сяйві сонця променистого! І, розпещені, пишаються Наготою тіла млявого, І до берега ласкавого З поцілунком пригортаються... «Тихо, хвилі... Тихо, милі ..» — Чути голос туберози. Ніжна квітонька зітхає І крізь пахощі і сльози, Пелюстки розкривши білі, Промовляє «Тихо, тихо, милі хвилі... Я скажу вам новину Безпорадну і сумну: Сьогодні вночі перед сходом зорі, Коли ще ви спали, Царівна, яку ви кохали, Царівна, що там, на високій горі, Самотна жила і співала, Сьогодні сконала!..» «Ой леле! — шепочуться хвилі смутні, Замовкли пророчі пісні... Царівна сконала...» «А як перед смертю співала вона! — Річ далі веде тубероза, — Була в її співі відвага міцна, Огонь і погроза!.. І пісню її стоголоса луна Несла понад вами світами... А ви, заколисані чарами мрій, Солодких надій, — Ви спали без тями. Царівна конала... Остання струна Урвалась, і в згуках акорда Бриніла ще довго відвага буйна І віра в героїв — могуча, .міцна, До млявих — зневага й погорда! І тільки що ранішня зірка зійти На темному обрію мала, Велична і певна своєї мети, Царівна сконала...» «Царівна сконала... Замовкли пісні...» — Шепочуться хвилі сумні. А вітер уранці сьогодні мені Ще звістку приніс незвичайну, Що ніби на скелі, на височині Угледів він тайну; ‘ Де людська нога не була, на шпилі, Де все, що живе, усихає, На голім камінні, в холодній імлі Там квітка якась процвітає, І що саксіфрагою зветься вона, Та квітка, що камінь ламає, І ніби вся міць і краса чарівна Царівни в тій квітці буяє... Київ 1913 р. Олександр ОЛЕСЬ (1878—1944) В КРИМУ Літній вечір... Гори в млі, В золоті вершини... А під ними ллється десь Пісня України. Гасне вечір... Сон обняв Гори і долини... А між горами літа Пісня України. Ніч давно... Заснуло все. Тільки море плине, Та щебече понад ним Пісня України. 1906 В сріблястім морі сад втонув, — Скрізь сяєво зелене, Навколо трави і квітки, І мила біля мене. В сріблястім морі мліє сад, Захоплений красою, Круг мене квіти, — і в мені, І ти моя, зо мною. 1906 *** Вічне море вічно ллється, Не спиняється й на мить: То об скелі, сірі б’ється, То пісні свої шумить... Чом же я не вільне море, Чом мовчу я цілі дні?! Чом так тяжко люте горе Груди стискує мені?.. *** Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду! Тихо, і ясно, і пусто в саду. Сплять кипариси, дрімають гранати, Ніч розкидає сріблястії шати... Кедр до мімози схилився і спить, Ніжно мімоза щось кедру шумить. Море купається в місячнім світлі, Дихають важко троянди-розквітлі. Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду! Тихо, і ясно, і пусто в саду... Сплять кипариси, дрімають гранати, Ніч над землею розкинула шати.. 1906 *** Осріблені місяцем гори блищать, Їм кедри і сосни казки шелестять, І дивні пісні їм співають літри, Що нишком підслухали в моря з гори. Осяяні місяцем, гори блищать, Осріблені місяцем, сосни шумлять, А море і сердиться, й лає вітри, Що нишком його підслухають з гори. 1906 *** Біг я далеко від смутку і горя, Біг і прибіг я до вільного моря. «Море! О море, море розкішне, Втіш моє серце, серце невтішне!» ... Звуків утіхи шукаючи в шумі, Камінь обняв я і слухав в задумі... Море про власне могутньо співало, Море нічого мені не сказало. «Кедри, чинари, гранати, мімози, Втіште мене ви і висушіть сльози, Ніж в моїм серці, в крові мої груди. Гляньте, як зранили їх мені люди…» Дерево міцно обняв я в задумі, Звуків утіхи шукаючи в шумі... Тихо про власне шуміли гранати, Кров мого серця: не вміли уйняти... Я серед степу: вертаюсь додому... Краю немає степу голубому... Краю і смутку моєму немає, Пале він душу мою, розриває... Чув я, — іде боротьба в моїм краю. Втіху собі я в борні відшукаю, Славою я свої рани загою... Дайте, борці, мені кращую зброю! 1906 *** Море і море! Блакить і блакить... Крил мені, крилі щоб туди полетіть! Чайкою в кебі вад морем спинитись, Дихать і в далеч за обрій дивитись. Зникнуть би там, потонуть у тій млі, Кинуть би все на далекій землі, Все, що ненавиджу, все, що люблю, Все, що скривавило душу мою. 1908 |
| Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
| Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно... |
| До питання організації в закладах освіти роботи з протидії торгівлі людьми Автор-упорядник видання Тетяна Войцях – методист обласного центру практичної психології і соціальної роботи Черкаського обласного... |
Програма Всеукраїнської конференції «Сучасні реалії очима молоді» Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна (Алімова Марина, Пантюх Марія, Хлєбнікова Дар’я, Клименко Данило) |
| Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на... Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на матеріалі творчості Олеся Гончара) // Українська мова та література... |
Яку назву має збірка віршів Ліни Костенко для дітей? Хто автор статті «Мова і майстерність», в якій детально розглянуті вірші поетеси? |
| Україна ЖИТОМИРСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ Про забезпечення контролю за ходом вступної кампанії до вищих і професійно-технічних навчальних закладів у 2009 році |
ВИМОГИ З ПІДГОТОВКИ СТАТТІ ДЛЯ МІЖНАРОДНОГО НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ЖУРНАЛУ... Резюме: в даному документі представлено вимоги до оформлення статті для міжнародного науково-технічного журналу “Комп’ютинг”. Резюме... |