|
|
Скачати 4.69 Mb.
|
|
Значення гуманістичного підходу В.О. Сухомлинського в розвитку гармонійної особистості молодшого школяра У статті розкривається питання важливості застосування гуманістичного підходу до розвитку гармонійної особистості молодшого школяра через призму педагогічної спадщини вченого-новатора В.О. Сухомлинського. На даному етапі розвитку суспільства величезного значення набувають погляди педагогів-класиків. Серед них заслуговують особливої уваги ідеї В.О. Сухомлинського щодо всебічного розвитку особистості молодшого школяра. Він розробив цілу систему навчання і виховання учнів початкової школи. Але цінним у сучасних умовах є досягнення гуманізації взаємин вихователя і вихованців, розвиток поваги до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіри до неї. Проблеми, які підіймає Василь Олександрович щодо гуманістичного підходу до розвитку гармонійної особистості молодшого школяра в сучасній системі освіти є актуальними. У процесі становлення сучасної національної школи в Україні особливої актуальності набувають численні ідеї В.О.Сухомлинського. Зокрема, великий інтерес у вчителів початкової школи викликає досвід ученого-педагога у сфері виховання учнів через спілкування з природою. В.О.Сухомлинський відстоював гармонійне поєднання різних організаційних форм навчання, радив вчителям не обмежуватися уроком, не протиставляти світові, затиснутому у чорну класну дошку той, що пливе за вікном. «Можливо, все те, що приходить до розуму і серця дитини з книжок, з підручника, з уроку, саме й приходить лише тому, що поряд з книжкою – навколишній світ» [2, с.75]. На думку вченого, свідомість формується як активна форма встановлення духовно-практичного зв'язку з навколишньою дійсністю. Велике значення для гармонійного розвитку учнів початкових класів є виховання через довкілля. Природу великий гуманіст розглядав як важливий засіб емоційного, естетичного, морального аспектів виховного процесу. І при цьому наполягав на повноцінному включенні природи і в навчальну, і у виховну роботу. Одним із пріоритетних напрямів сучасної системи екологічної освіти є організація діяльності школярів за законами природи. Школа радості – це школа, у якій основні види діяльності пов'язані з почуттям збереження і охорони навколишнього середовища. Саме тому зміст і характер комунікативної, пізнавальної, трудової і творчої діяльності учнів початкової школи повинні мати екологічну забарвленість, бути підпорядковані законам, що дозволяють примножувати прикрасне у сфері охорони природи, збереження природних об'єктів. В.О.Сухомлинський спочатку вчить відчувати красу природи, потім красу мистецтва і нарешті підводить вихованців до розуміння вищої краси: краси людини, його праці, його вчинків і життя. Отже, екологічна освіта дає можливість школяреві не лише гуманно ставитися до людей, а й до природи. Вивчення творчої спадщини видатного педагога показало, що тільки в результаті постійного діяльнісного спілкування з природою, яке спрямоване на збереження, відтворення та охорону її надр, водойм, повітря, лісів, можна сформувати особистість з високим ступенем екологічної культури. Це й визначає відповідність гуманістичним ідеям у сфері початкової освіти потребам сучасності. Педагогічне надбання Василя Олександровича має різноплановий, багатоаспектний характер. Творча думка педагога зазнавала певної еволюції, вона постійно збагачувалася, поглиблювалася, відточувалась. Серед основних джерел творчості педагога варто назвати народну педагогічну мудрість, класичну педагогічну спадщину, передовий педагогічний досвід і його власну педагогічну практику. Сучасна система освіти базується на психолого-педагогічних принципах В.О.Сухомлинського, серед яких принципи: природовідповідності, цілісності, неперервності, цілеспрямованості, гуманізму і демократизму в поєднанні з високою вимогливістю й повагою до особистості вихованця [4, с.22-23] У даній статті ми зупинимося на принципі гуманізму і демократизму в поєднанні з високою вимогливістю й повагою до особистості молодшого школяра. Зміст цього принципу полягає у ствердженні людини як найвищої соціальної цінності; у прагненні задовольнити різноманітні її потреби; у вихованні моральної культури, загальнолюдських норм поведінки; уміння педагога цінувати дитячу довіру, оберігати беззахисність дитини, бути для неї прикладом добра й справедливості, милосердя тощо. Педагогічна творчість В.О.Сухомлинського розкриває методику проектування розвитку особистості дитини на тривалу перспективу, підкреслює самостійність дитячого життя, показує цілісну педагогічну систему розвивального навчання, у якій гармонійно представлені різні напрями, але системоутворювальну роль відіграє розумове виховання. «Повноцінне навчання, тобто навчання, яке розвиває розумові сили і здібності, було б немислимим, якби не спеціальна спрямованість, скерованість навчання – розвивати розум, виховувати розумну людину навіть за умови відносної незалежності розумового розвитку, творчих сил розуму від обсягу знань» [5, с.139]. Педагог вказував: «Розумове виховання необхідне людині не тільки для праці, а й для повноти духовного життя. Уміти творчо мислити, бути розумним повинен і майбутній математик, і майбутній тракторист. Розум повинен давати щастя насолоди культурними й естетичними цінностями» [2, с.76]. Він писав, що школа має бути «царством допитливої і наполегливої думки» [6, с.31]. Але увести в це царство примусово – це зламати дитину. Отже, головне завдання педагога – будувати його разом з дітьми. Розвиваючи теорію активного, самостійного уміння, Василь Олександрович поєднував свою теорію з конкретними пошуками методик, які цілеспрямовано формують розум дитини. В. Сухомлинський, усю багатогранну спадщину якого пронизують ідеї справжнього гуманізму, звертав увагу на піклування людини про людину, відповідальність людини за людину, відповідальність людини перед суспільством. На його думку, гуманізація зумовлена моральними нормами та цінностями становлення людини в суспільстві – доброзичливим ставленням до людей, колективу, живих істот, суспільства, взаємодопомогою, співучастю, співпрацею, гармонією колективного, культурою людських стосунків і культурою розуміння особою своєї ролі в цих стосунках. Гуманність, за ним, це справедливість, доброзичливість і чуйність, поєднання поваги й довіри до вихованця з розумною й тактовною вимогливістю. Гуманність він убачав у піклуванні про духовне збагачення вихованця, в допомозі йому самореалізуватися у взаєминах із навколишнім середовищем. У статті «Людина – найвища цінність» він закликав педагогів кожну грань їхньої педагогічної діяльності відкривати «на тлі головного – поваги людської гідності, піднесення Людини» [3, с. 199]. Він не тільки теоретично обґрунтував необхідність гуманізації освіти і виховання, а і створював умови для вихованців творити добро людям. На думку В.Сухомлинського, найпрекраснішою і найщасливішою є та людина, яка присвятила своє життя піклуванню про щастя інших, яка дбає про інших без розрахунку на похвалу чи винагороду, для якої творення добра стало звичкою, нормою поведінки. Про себе він говорив: «Що найголовнішого було у моєму житті? Без вагань відповідаю: «Любов до дітей» [5, с.32]. Використовуючи ці ідеї в загальній системі освіти, учителі навчають молодших школярів відповідально ставитися до свого існування у світі, виховують загальнолюдські цінності. Як вважав великий педагог, школа сприяє збереженню самобутності та соціальної значущості особистості. Від розвитку школи, забезпечення якості освіти учнів залежить її сьогодення і майбутнє. Школа виконує благородну функцію плекання дитини, сім'ї та соціальної спільноти. Школа покликана виконувати функцію культурно-освітнього розвитку учнів, батьків та громадськості [1, с.66]. Виконуючи поради видатного педагога, учителям варто якомога більше залучати батьків у навчально-виховний процес адже це позитивно впливає на особистість, на розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіри до неї. У педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського сучасна шкільна практика знаходить відповідь на питання, пов'язані з прилученням учнів до естетики оточуючого середовища. Цей напрямок у системі початкової освіти молодших школярів набуває важливого предметного, суспільного та художнього значення, яке пов'язане з розвитком їх уміння усвідомлено сприймати і визначати не лише прагматичні, але й духовно-ціннісні прояви природи, предметів побуту, міжособистісних стосунків, явищ художнього життя. Методи виховання гармонійної особистості, за В.О.Сухомлинським, можна поділити на дві групи: методи, які забезпечують первинне сприймання знань і вмінь учнями та методи осмислення, розвитку, поглиблення знань. До першої групи він відніс розповідь, пояснення, лекцію, опис, тлумачення понять, інструктаж, бесіду, самостійне читання книг з метою первинного сприймання знань; демонстрацію, ілюстрацію; трудовий процес; самостійне спостереження, екскурсію, практичну і лабораторну роботи в процес самостійного оволодіння знаннями; показ фізичних вправ. До другої групи відносяться вправи, пояснення факторів і явищ природи, праці, суспільного життя; дискусії, творчі письмові роботи, виготовлення навчальних посібників і приладів, графічні роботи, лабораторні роботи, експеримент, керування машинами, механізмами, апаратами, застосування знань і вмінь; тривала трудова діяльність, що поєднує мету практичної діяльності і мету вдосконалення вмінь із поглиблення знань. Виховання дітей 6-10 років педагог-новатор називав «школою сердечності». Він радив учителям і батькам: дітей вчити добру, любові, милосердю. Для цього треба, щоб вихованці постійно бачили гуманістичний зміст вчинків і поведінки тих, хто їх оточує: рідних, близьких, вчителів, дорослих. Дитина не повинна виростати байдужою, нечулою, черствою, вона має зростати у постійному піклуванні про навколишній світ рослин, тварин, людей, доглядати і допомагати їм. У своїх працях педагог переконує, що у процесі творення людям добра виховується в юних людяність, сердечність. Велика увага в педагогічній спадщині вченого відводиться якостям особистості учителя, його духовно-морального стрижня в досягненні результативності педагогічного впливу на особистість вихованця. Насамперед, педагог повинен мати глибоке знання і розуміння гуманістичного підходу до виховання дітей, спроможністю вирішувати сучасні завдання виховання. Дослідження практики початкової ланки щодо особливостей використання педагогічних ідей В.О.Сухомлинського дають можливість ствердити їх актуальність для сучасної початкової школи. Разом з тим, варто відзначити, що деякі педагоги використовують у своїй практиці лише екскурсії, що недостатньо для розвитку всебічнорозвинутої дитини. Таким чином, праці педагога-новатора з проблем початкової освіти й розвитку дітей, є актуальним джерелом наукових і практичних надбань, з яких кожен учитель може взяти багато корисного для гармонійного розвитку особистості молодшого школяра. Література:
Петров В.Ф.* Свідчення історії щодо розвитку ідеї «учнівське самоврядування» У статті проаналізовано розвиток ідеї учнівського самоврядування в історії педагогічної науки і практики. Звертаючись до історії розвитку уявлень про доцільні форми входження молодого покоління в реалії відповідного історичного етапу розвитку соціуму, залучення учня в сучасне для нього громадське життя – підтверджує актуальність нового парадигмального підходу до ідеї «учнівське самоврядування». Про це свідчить ряд праць, що висвітлюють історію розвитку уявлень про «шкільне самоуправління» в рамках старої традиційної парадигми його сутнісної основи (П.М.Ващенко, Б.Н. Жебровський, В.Н. Мітюров, Б.С.Набока, Б.С.Ступарик та ін.), у яких усе частіше порушуються межі поняття «учнівське самоврядування». Будучи твердо переконаними, що поняття «учнівське співуправління» відкриває досить широкі можливості для перегляду форм, методів і способів такої діяльності учнів, які в межах співуправління мають більш широкий спектр формування сучасної соціально-продуктивної особистості – конкурентоздатної особистості, яка трансформується українським соціумом, вважаємо важливим історичний абрис розвитку ідеї «учнівське самоврядування». У світлі цієї ідеї особливого смислу набувають думки, висновки, положення з практики освітньої діяльності, висловлювання педагогів минулого – починаючи з постулату Платона про виховання через позитивний приклад, Аристотеля про тісний зв'язок фізичного, морального і розумового виховання. У цьому ж ряду стоять принципи гуманістичної педагогіки Вітторіо Фельтре, ідеї Томаса Мора, Джона Локка та інших мислителів Середньовіччя. Співуправляючи через цей орган, учні, як вважав В.Тротцендорф, а за ним у ХVІІ столітті і М.Плант (Швейцарія), розвивають не тільки свої особливості, але й формують громадянські позитивні якості громадського самоконтролю своєї діяльності, виконуючи різноманітні суспільні обов’язки [8]. Не менш цікаві мотиви «учнівського співуправління» знаходимо і в досвіді так званих січових шкіл українського козацтва, де суспільний устрій був подібним до військового. В умовах такого реального суспільного життя організація дитячого співуправління відбувалася на фоні виховання дітей на принципах демократії [7]. Важливі ідеї в розвитку «учнівського співуправління» можна знайти, аналізуючи особливості функціонування братських шкіл України. Тут варто послатися на правила поведінки учнів братських шкіл (Львів, Київ) і якщо в посібнику «Про виховання чад», що вийшов 1609 року у Львові у братській типографії, мотив дитячого співуправління відображено в тих моральних якостях суспільної поведінки, які потрібно було б дати дітям, то у складеному Єпіфанієм Словенецьким (Київський колегіум) «громадянство звичаїв дитячих» акцент співучасті в управлінні й організації громадського життя дитячо-дорослого колективу стосується практично всіх сторін життя дітей. Як відзначає Ю.В.Чернов, «правила визначали поведінку дитини вдома і в школі, церкві, на вулиці під час зустрічі зі старшими, обіду, гри… Організаційно-виховна робота, що проводилася з учнями, виходила за релігійні норми. Бесіди вчителів з учнями наповнювалися глибоким соціальним та політичним змістом» [13]. Особливий інтерес в аспекті ідеї «учнівського співуправління» подає Устав Львівської Братської школи 1568 р., де поряд із правилами та обов’язками вчителя викладені положення з організації суспільної поведінки дітей на основі їх участі в діяльності школи. Мотив дитячого співуправління знаходимо і в діяльності Київської братської школи ХVI – XVII століть у формі «дитячого братства». В основі такого роду «братства» було об’єднання учнів, формування в них навичок самоуправління на організаційному принципі так званих «дитячих конгрегацій». Такі ж «конгрегації» існували в Києво-Могилянській Академії. В Уставі Академії, розробленому Петром Могилою, простежується прагнення привчати учнів, у межах конгрегаційного управління, до самостійності і відповідальності у виконанні покладених на них обов’язків. Слідом за Б.М.Митюровим можна стверджувати, що «дана система надавала можливість братчикам проявляти і розвивати свої організаторські здібності, громадянську активність» [7]. Ідея дитячого співуправління досить повно виражена в демократичному принципі єдиної школи, що висунута слов’янським педагогом Я.А.Коменським. У своєму творі «Законы хорошо организованной школы» великий педагог чітко сформулював правила організації шкільного режиму і управління школою, у якому закладені елементи ідеї учнівського співуправління в тому вигляді, у якому ми знаходимо її у Братських школах України. Очевидно, саме цей факт дає підстави Ю.В.Чернову стверджувати: «порівняння її (системної організації братських шкіл – А.П.) і всієї сукупності педагогічних ідей цих шкіл з педагогічними ідеями Я.А.Коменського в його працях «Законы хорошо организованной школы» та «Велика Дидактика», на наш погляд, має можливість зробити висновки про широке використання засновником педагогічної теорії досвіду народної педагогічної творчості України» [13]. Елементи дитячого співуправління чітко простежуються в »Регламенті московських гімназій», підготовленому М.В.Ломоносовим у 1758 році. Згідно «Регламенту» порядок у гімназії підтримували самі гімназисти. Особливого значення ідея «учнівського співуправління» набуває на рубежі ХІХ – ХХ ст. Як визначає Б.М.Ступарик, у цій ідеї педагоги того часу знаходили «могутній засіб розвитку активності вихованців, формування національної свідомості, відповідальності за долю колективу» [11]. Дійсно, з початку ХХ століття наголоси ідеї «учнівське самоврядування» все більш активно виникає в школах Німеччини і Австрії, де школярі називають його учнівським представництвом. Завдання і функції цього представництва учнів чітко визначені в офіційних документах: «школярі беруть участь у реалізації навчально-виховних завдань школи, і з усвідомленням власної відповідальності можуть самостійно їх вирішувати». Вибори до учнівського представництва відбуваються шляхом таємного голосування, а представникам надаються рівні з дорослими й гарантовані права впливати на роботу школи, отримувати інформацію про хід внутрішньо шкільних справ, бути вислуханими і мати право висловлювати власну думку. Такі права можуть бути використані під час внесення змін до шкільного статуту, у процесі організації дисциплінарних заходів, визначення обсягу домашніх завдань. З метою підготовки учнів до самоврядування проводяться «години учнівського представництва». Допомогу й підтримку в набутті таких навичок дітям надають учителі-посередники, які виступають у ролі консультантів, уповноважених осіб тощо [2]. Абрис ідеї учнівського самоуправління можна знайти у працях видатного французького педагога Селестена Френе, який у 30-50 рр. ХХ століття великої уваги надавав проблемам морального та громадянського виховання дітей. Найважливіші функції представництва дітей в організації шкільного життя С.Френе включив до розробленої ним системи самоуправління учнів, передбаченої для малокомплектної сільської школи, у якій займалися діти віком від 6 до 14 років. Головним положенням, що свідчить про наближення позицій С.Френе та його послідовників щодо ідеї самоуправління, є його твердження про те, що шкільне самоуправління має велике виховне значення, оскільки такий процес «сприяє засвоєнню принципів громадянського самовизначення, готує дітей до майбутнього самостійного життя» [2]. Суттєвий вплив на розвиток ідеї учнівського самоуправління мала робота К.Д.Ушинського з проблем виховання й навчання – «Человек как предмет воспитания». Визначаючи мету виховання як підготовку людини до вільної творчої праці, К.Д.Ушинський підкреслює, що виховання покликане підготувати дитину для трудового життя» «дати труд людині, труд душевний, вільний, і дати засоби виконання цього труда – ось повне визначення мети педагогічної діяльності» [12]. На початку ХХ ст. спробою вирішити проблему дитячого самоуправління, є створення відомим педагогом царської Росії С.Шацьким своєрідного товариства культурних людей – «сетлемет». В основу виховної системи цього товариства С.Шацьким була покладена ідея «дитячого царства», де кожен учень отримує можливість для всебічного розвитку. Рішення, прийняті в межах такого дитячо-дорослого товариства – «дитячого царства» на його загальних зборах вважались обов’язковими [11]. Розвиваючи підходи К.Д.Ушинського і С.Шацького до участі дітей у шкільному управлінні, відомий педагог початку ХХ ст. І.І.Горбунов у своїй статті «Несколько вступительных слов» (1907 р.) підкреслював, що головною справою вчителів є встановлення взаємодовіри, щирої рівноправності між ними й учнями, без чого не може бути взаємодопомоги в роботі з виховання підростаючого покоління [4]. Довіра і рівноправність між педагогом і учнем – принципова основа ідеї учнівського співуправління, як підкреслював відомий педагог Західної України 20-х років минулого століття М.Галущинський, перетворює школу в доросле-дитяче товариство. «Залучення учня в діяльність цієї спільноти на основі співучасті, співуправління є єдиним шляхом, який забезпечить підготовку молоді до досягнення найвищого імперативу в національному вихованні – здобуття української державності, осягне ідеал суспільної відповідальності за свою працю і свої вчинки» – писав у 1920 р. М.Галущинський, характеризуючи особливості внутришкільного управління в гімназіях Галичини [3]. До таких особливостей співучасті, співуправління М.Галущинський відносив зразки «шкільної держави», що практикувались у системі освіти США. У межах такої «держави» кожний клас має своє керівництво; свій, обраний парламентський суд, свою «касу заощаджень», свого касира, тому подібне [10]. Тобто, усе те, що спрямовано на виховання самостійності, що орієнтує учня на функціонування в умовах життя співтовариства. Така спрямованість здійснюється у шкільній державі на основі Уставу, проект якого розробляється учнівськими колективами класів. І вже у старших класах учні самостійно виконують у межах співуправління всі функції і доручення, а вчителі виконують роль консультантів [3; 10]. Принципові основи ідеї «учнівського співуправління» чітко простежуються у працях самобутнього педагога 30 р. минулого століття І.Ющишина. Основна теза цього педагога: лише у спеціально організованих інституціях демократичного характеру може розвиватися творча праця дітей. «У школі повинні функціонувати такі інституції й організації, що нагадують інституції й організації щоденного суспільного життя й об’єднують один одного реальними зв’язками. «Дух», «дисципліна» й організація школи не можуть іти врозріз з дійсністю, а мусять один одного доповнювати, взаємно себе пронизувати, збагачувати» [14]. У період міжвоєнного часу ХХ століття відлуння ідеї «учнівського співуправління» можна знайти в роботах П.Биланюка, Ю.Дзеровича, С.Русової, М.Яцківа та ін. педагогів-новаторів. Так, заклик до залучення самих учнів у розв’язання проблеми «Я і суспільство», заклик до формування життєвих навичок у суспільному середовищі, заклик до підпорядкування особистих інтересів громадським чітко простежується в С.Русової «Нова школа, – пише С.Русова в 1917 році, – кладе собі за головну мету – здобути, дати змогу виявитися самостійним творчим силам дитини. Виховуючи творчу самостійну діяльність дитини, учитель поширює свідомість учня і тим самим розширює його діяльність, допомагає новими засобами творити якнайкраще» [9]. «Для цього, – продовжує думку С.Русової М.Яцків, – шкільні учнівські організації мають бути незалежними: працювати під дискретним проводом учителя» [15]. Поширена практика реалізації участі школярів у процесі управління навчальним закладом усе частіше пов’язується з поняттям «співуправління». Стає зрозумілим, що учнівське представництво в аспекті «співуправління» є розвинутішою й прогресивнішою формою співробітництва дітей і дорослих, ніж в аспекті «учнівське самоуправління», оскільки перше, виступаючи як співуправління дітей, учителів і батьків, дає змогу школярам активно залучатися до всіх проблем шкільного життя. Особливе значення для практичної реалізації і розвитку ідеї учнівського співуправління мають праці А.С.Макаренка, який виявив і практично довів основні принципи системи управління життєдіяльністю доросло-дитячого товариства: визначення мети, планування, організація і самоуправління. Загальновизнано, що вершиною управління життєдіяльністю дітей в умовах такої спільноти стала створена А.С.Макаренком комуна ім. Ф.Е.Дзержинського, у межах якої управління життям цієї дуже складної доросло-дитячої спільноти здійснювалося самими комунарами, за їхньої безпосередньої співучасті, співврядуванням. Принципові основи реального дитячого співуправління комуни були сформульовані в «Конституції країни ФЕД». Відповідно до «Конституції» вищим органом управління в комуні були загальні збори комунарів. У період між загальними зборами головним органом управління всією комунарською співдружністю була Рада командирів загонів, до якої входили також начальник комуни, його помічник, начальник господарської частини, лікар, секретар комсомольської організації, начальник заводу. Комісії, які обиралися на загальних зборах комунарів, мали повноваження, конкретні обов’язки, передбачені в «Конституції країни ФЄД». Говорячи про свій варіант дитячої організації, А.С.Макаренко, підкреслюючи мотив співуправління в дитячо-дорослій спільноті, пише: «Це складне виборчо-призначене самоуправління (призначене не завідуючим, а органом самоуправління) повинно бути не надбудовою над фактичним управлінням дорослих, а справжнім керівництвом колонією, дієвою особою за двома напрямками: дії як уповноважених цього органу окремих організаторів-колоністів, а також на просторі первісного колективу (командир)» [6]. На жаль, слід визнати, що ідея «учнівського співуправління» фактично зникла з практики виховання радянської системи освіти в 50-90 рр. минулого століття. Ідея ця була підмінена методичними радами і рекомендаціями, що надавалися в догоду часу і влади КПРС, і були спрямовані на виховання типового характеру радянської людини, яка не визнає ініціативу особистого плану, стихійність і креативність у своїй діяльності. Підміна «ідеї співуправління» формальним підходом призвела до того, що для покоління 70-90 рр. минулого століття все більше характерним стає байдужість до проблем суспільства, соціальний інфантилізм як на мікросуспільному рівні (школа), так і на рівні макросуспільному (соціум). На думку М.Ю.Красовицького, «ще однією негативною рисою системи шкільного самоврядування радянського часу було нав’язування вчителями учням своїх думок, планів, проектів, вирішення різноманітних виховних ситуацій, не враховуючи потреб і вимог учнівського колективу, що, з одного боку, призвело до різкого послаблення педагогічного впливу на вихованців, а, з іншого, – до вироблення так званої стратегії показухи та формалізму, що призвело до величезних втрат у виховній роботі школи, до того самого «валу», за яким губиться головна мета виховання – особистість» [5]. Із здобуттям Україною державності у процесі докорінних змін системи освіти ідея «учнівського співуправління набула важливого стимулу для переходу на якісно новий етап свого розвитку після прийняття в 1996 році Конституції України із закріпленим у ній ключовим положенням про те, що «Україна є… соціальна, демократична, правова держава» [1]. Саме це положення висунуло в повній мірі проблему перетворення учня на активного учасника, суб’єкта освітнього процесу, співучасника управління життєдіяльністю сучасного дитячо-дорослого шкільного товариства. Включаючись у сферу самоврядування цією спільнотою, учні набувають досвіду соціальної продуктивної поведінки не тільки через участь у різнобічній навчальній і позакласній діяльності, а й у діловому спілкуванні з дорослими (вчителі, батьки) на рівноправній основі, практику громадської поведінки й соціальної діяльності. Іншими словами, ідея «учнівського самоврядування» виступає теоретико-методологічною основою становлення й розвитку соціально-активної особистості, здатної плідно функціонувати в сучасному суспільстві з його ключовими цінностями: соціальна спрямованість, демократизм, правова основа. Формування і зміцнення такої основи вимагає розгляду, теоретико-методологічного обґрунтування і прагматичного вирішення цілої низки завдань. Серед першочергових можна назвати такі завдання:
Системний підхід до розв’язання названих завдань, як і низки питань, пов’язаних із цими задачами, і теоретично, і практично дозволить матеріалізувати ідею «учнівського співуправління» в школу навчання демократії, в ефективний спосіб формування соціально активної особистості, яка здатна включатися у процеси, що відбуваються в сучасному соціумі України. |
|
Міська програма соціального захисту ветеранів педагогічної праці Загальні положення В місті проживають 172 педагога-пенсіонера, у тому числі 77, які вийшли на пенсію за вислугу років і мають відповідно педагогічний... |
Додаток 8 до правил прийому в ДВНЗ «Нововолинський електромеханічний... Прізвище, ім'я, по батькові вступника у сертифікатах зовнішнього незалежного оцінювання різних років повинно збігатися з прізвищем,... |
|
Конкурс «Марафон-проект» Проект у номінації «Духовність народжується від духовності» Дмитро Павличко – один із провідних сучасних українських поетів. Відтоді, як з’явилася перша його збірка поезій «Любов і ненависть»... |
М. Дніпропетровськ Дніпропетровський університет економіки та права... ... |
|
ПРАВИЛА ПРИЙОМУ до Державного вищого навчального закладу «Нововолинський... Провадження освітньої діяльності у Державному вищому навчальному закладі “Нововолинський електромеханічний коледж” здійснюється відповідно... |
Лідер нової поетичної Херсонщини (А. Кичинський) Мета Познайомити учнів із життєвим і творчим шляхом поета-земляка, визначного Майстра слова, розуміти зміст віршів |
|
Державний вищий навчальний заклад «Куп’янський автотранспортний коледж»... Комунальний заклад охорони здоров′я ″ Ізюмський медичний коледж″ 64300, м. Ізюм, вул. Старопоштова, 41 0-5743 2-12-46 |
Слов’янському аграрному технікуму – 80 років За цей час він дав путівку в життя десяткам тисяч висококваліфікованих кадрів для сільського господарства нашої країни. Готуючи обізнаних... |
|
Тренінговий майданчік – інноваційна модель сучасної освітньої технології Поширення інновацій в освітянській галузі міста зумовило потребу в створенні у окрузі №7 інноваційної моделі тренінгового майданчику,який... |
Лекція-«Правова культура громадян.» Коротке знайомство з кодексами... Викладач-методист вищої категорії,педагогічний стаж 30 років. Працювала в школі, Ржищівському індустріально-педагогічному коледжі,нині... |