Європейський Союз та ідея європейської єдності

Скачати 0.51 Mb.

Назва	Європейський Союз та ідея європейської єдності
Сторінка	2/5
Дата	18.03.2013
Розмір	0.51 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Історія > Документи

1 2 3 4 5

§3. Розвиток Європейських співтовариств
у 1958–1993 роках.
14. Реформа інституційної структури Співтовариств. Кінець 1950-х – початок 1960-х стали роками економічного буму, що на тлі сприятливої загальносвітової економічної кон’юнктури значно полегшило досягнення Співтовариствам поставлених перед ними завдань. З 1 липня 1968 р. почав діяти митний союз, коли держави-члени прийняли єдиний митний тариф щодо імпорту з решти країн світу. Цілі перших двох етапів були досягнуті без ускладнень завдяки тому, що Рада міністрів без проблем ухвалювала необхідні правові акти.

Невдовзі стала очевидною потреба у вдосконаленні інституційної структури Співтовариств. 8 квітня 1965 р. був підписаний Договір, що засновує єдину Раду і єдину Комісію Європейських співтовариств (так званий «Договір про злиття»). З 1 липня 1967 р., дати набуття ним чинності, почала діяти єдина Рада міністрів замість трьох Рад міністрів кожного зі Співтовариств, а також єдина Комісія замість Високого керівного органу ЄСВС та Комісій ЄЕС і Євратому. Як і у випадку зі створенням єдиних Асамблеї^¹⁷ і Суду правосуддя, компетенція нових Ради і Комісії визначалася нормами установчого договору того Співтовариства, в рамках якого розглядалося питання або ухвалювалося рішення. При цьому створення спільних інституцій не скасувало власну правосуб’єктність кожного з Співтовариств (див. рис. 2).

Рис. 2. Європейські співтовариства та їх інституційна структура станом на 1 липня 1967 р.

15. Запровадження ухвалення рішень кваліфікованою більшістю і криза Співтовариств. В установчому договорі ЄЕС було заплановано, що після створення митного союзу значна частина рішень буде ухвалюватися Радою міністрів не одноголосно, а кваліфікованою більшістю голосів. Потреба в новації полягала в тому, що для подальшого прогресу в розвитку Співтовариства необхідно було приймати рішення, не популярні серед урядів деяких держав-членів. Їхній спротив може бути подоланий при голосуванні кваліфікованою більшістю.

Однак ці наміри не були реалізовані. Французький уряд президента Шарля де Ґолля виступив проти посилення наднаціональних тенденцій у розвитку Співтовариств. Де Ґолль пропонував розвивати Співтовариства як «союз держав», заснований на повному збереженні суверенітету державами-членами та на методі міжурядової співпраці.

Різниця підходів вилилася в серйозний конфлікт при спробі провести реформи сільськогосподарської політики і порядку фінансування діяльності Співтовариств. Франція вважала абсолютно не прийнятними пропозиції Комісії, підтримані рештою держав-членів. Залагодити конфлікт у Раді міністрів не вдалося. Все йшло до ігнорування інтересів Франції через використання процедури ухвалення рішень кваліфікованою більшістю. У цій ситуації французький уряд пішов на рішучий крок, відмовившись надсилати свого представника на засідання Ради міністрів. Ця так звана «політика пустого стільця», що тривала з 1 червня 1965 р. сім місяців, фактично паралізувала діяльність Співтовариств.

На початку 1966 р. вдалося дійти порозуміння. 28–29 січня 1966 р. держави-члени підписали так звану Люксембурзьку домовленість: якщо рішення, що має бути ухвалене Радою міністрів, стосується життєво важливих національних інтересів держави-члена, його обговорення має тривати, допоки не буде досягнуто компромісу. По суті кожна держава-член отримала право вето на рішення Ради міністрів.

Хоча зобов’язання за Люксембурзькою домовленістю і мали суперечливий юридичний статус, через те що установчі договори Співтовариств не зазнали жодних змін, проте дотримувалися державами-членами^¹⁸. Угода мала важливі наслідки для подальшого розвитку Співтовариств упродовж двох наступних десятиліть. Попри вимоги установчих договорів, ухвалення Рада міністрів рішень кваліфікованою більшістю стало винятком, а не загальним правилом. Це спричинило законодавчу стагнацію в багатьох галузях, коли прийняття окремих рішень могло затягуватися до десяти років. У результаті плани щодо побудови спільного ринку до 1970 р. виявилися не реальними. Суттєві трансформації відбулися і в балансі повноважень інституцій. Політичний центр змістився від Комісії до Ради міністрів, що у свою чергу послабило позиції Європейського парламенту, який міг впливати на діяльність лише Комісії.

16. Розроблення Судом правосуддя правових механізмів поглиблення інтеграції. У першій половині 1960-х років Суд правосуддя почав перебирати на себе функції типового конституційного суду, уповноваженого гарантувати правовий характер Співтовариств. Цей надзвичайно важливий для розвитку європейської інтеграції процес став несподіванкою для урядів держав-членів.

У 1963 і 1964 р.^¹⁹ Суд виклав свої погляди щодо суті політико-правової природи Співтовариств. Він свідомо відмежував правову систему Співтовариств від публічного міжнародного права, обґрунтувавши це передачею державами-членами частини своїх суверенних повноважень Співтовариствам, верховенством права Співтовариств щодо національного права держав-членів і наявністю у правопорядку Співтовариств правосуб’єктності фізичних і юридичних осіб. Як виявилося невдовзі, розроблені Судом оригінальні правові механізми стали ефективними засобами поглиблення інтеграції, що доводили свою дієвість навіть за відсутності політичної волі з боку урядів держав-членів чи інституцій Співтовариств.

17. Перше розширення Співтовариств. З різних причин державам-членам Співтовариств вдалося досягти значно більшого економічного розвитку, ніж державам-учасницям альтернативної їм ЄАВТ. Це спонукало останніх переглянути своє ставлення до Співтовариств. У 1961–1962 роках Сполучене Королівство, Ірландія, Данія і Норвегія подали офіційні заявки про приєднання до Співтовариств. Але цю ініціативу заблокувала в січні 1963 р. Франція, на думку якої Сполучене Королівство, з його сильними трансатлантичними зв’язками, позбавило б Співтовариство суто європейського характеру. У 1967 р. Франція знову скористалася правом вето на повторну заявку цих чотирьох країн.

Лише третя спроба виявилася успішною. У 1970 р. розпочалися переговори про вступ, які завершилися підписанням 22 січня 1972 р. Договору про приєднання чотирьох держав-кандидатів. З 1 січня 1973 р., дати набуття цим договором чинності, державами-членами стали Сполучене Королівство, Ірландія і Данія^²⁰. Норвегія не ратифікувала договір, оскільки на загальнонаціональному референдумі більшість її громадян висловилася проти вступу^²¹.

18. Стагнація інтеграційних процесів у 1970-ті роки. Наступне десятиліття стало часом складних випробувань для Співтовариств. Хоча 1970-ті розпочалися з оптимістичних задумів: у грудні 1969 р. в Гаазі відбувся самміт глав держав та урядів держав-членів, на якому було ухвалено низку рішень з метою посилити інтеграцію. Зокрема, було погоджено дослідити можливість побудови політичного союзу та економічного і валютного союзу.

Головною причиною проблем стала загальна рецесія світової економіки, викликана енергетичними кризами 1973 і 1978 роках, коли ціни на нафту зросли в кілька разів. Також далися взнаки валютно-фінансові потрясіння внаслідок скасування у 1971 р. золотого паритету долара США, і проблеми, спричинені збільшенням кількості держав-членів. За таких умов держави-члени були вимушені вдаватися до відновлення протекціоністських заходів захисту національних ринків. Тому запропоновані у 1970-х роках проекти оживлення співробітництва у Співтовариствах були приречені на провал, незважаючи на їхню об’єктивну необхідність.

За умов відсутності політичної волі з боку урядів держав-членів, особливо помітною у підтримці інтеграційних процесів виявилася роль Суду правосуддя, який ухвалив низку принципово важливих рішень^²². Оскільки важливість рішень Суду часто не співпадала із загальною тенденцією стагнації політичних механізмів Співтовариств, це вкотре довело вагомість його ролі в розвитку інтеграції.

19. Реформи інституційної структури Співтовариств у 1970-х роках. Співпраця в рамках Співтовариства все одно продовжувала розвиватися. Серед найпомітніших слід відзначити інституційні зміни.

У грудні 1974 р. в Парижі глави держав та урядів держав-членів Співтовариств і голова Комісії ухвалили рішення про регулярне проведення зустрічей у такому складі двічі на рік як Європейська рада^²³. На цих саммітах здійснювалося стратегічне планування діяльності Співтовариств. Створення цього органу, що виражав інтереси урядів держав-членів, стало найвищою точкою прояву посилення міжурядових методів діяльності Співтовариств, розпочатого Люксембурзьким компромісом 1966 р. Важливо відзначити, що Європейська рада не отримала офіційного статусу в рамках правопорядку Співтовариств, оскільки її статус і повноваження визначалися окремою домовленістю між державами-членами, а не нормами установчих договорів Співтовариств. Тому її діяльність не могла контролюватися ні Європейським парламентом, ні Судом правосуддя, що свідчило про послаблення наднаціонального компоненту в діяльності Співтовариств.

З іншого боку, відбулося і деяке посилення наднаціональних елементів. Насамперед слід згадати бюджетну реформу. 22 квітня 1970 р. і 22 липня 1975 р. держави-члени підписали договори, що суттєво змінили положення установчих договорів про фінансування діяльності Співтовариств. Зокрема, Європейський парламент отримав широкі повноваження щодо прийняття бюджету. З 1975 р. бюджет Співтовариств почав формуватися не за рахунок внесків держав-членів, а з так званих «власних надходжень» Співтовариств^²⁴. У жовтні 1977 р. почав діяти новий орган Співтовариств – Рахункова палата, яка уповноважувалася контролювати їхні фінансові ресурси.

У вересні 1976 р. держави-члени ухвалили рішення про формування Європейського парламенту на прямих загальних виборах. Уперше вони відбулися 7-10 червня 1979 р.^²⁵ Незважаючи на низьку явку виборців, Європарламент отримав демократичну легітимність, оскільки почав представляти безпосередньо громадян. Відповідно, кардинально змінилась роль цієї інституції, що започаткувало процес постійного розширення її повноважень, який триває й донині.

20. Запровадження міжурядової співпраці в політичних галузях з метою сприяння діяльності Співтовариств. У 1970-ті роки розпочалося запровадження різноманітних форм міжурядової співпраці в галузі зовнішньої політики, що допомагало Співтовариствам виступати як одне ціле на міжнародній арені. Держави-члени також розпочали налагоджувати співпрацю правоохоронних і судових органів з питань боротьби з тероризмом, організованою злочинністю, незаконною міграцією.

Таке співробітництво, що обмежувалося переважно обміном інформації і взаємними консультаціями, ґрунтувалося на спеціальних домовленостях держав-членів, а не нормах установчих договорів, тт. перебувало поза межами правопорядку Співтовариств (див. рис. 3).

21. Перші спроби запровадження спільної валютної політики. В економічній галузі слід відзначити плани переведення економічної інтеграції на рівень економічного і валютного союзу (ЕВС), які вперше були озвучені на Гаазькому самміті в 1969 р. Розроблений в 1970 р. план^²⁶ передбачав систему заходів із зменшення коливань між національними валютами держав-учасниць і побудову ЕВС протягом десяти років. Але криза міжнародної валютної системи завадила його реалізації. Зрештою, виконання плану було офіційно припинено в 1977 р.

У грудні 1978 р. брюссельська Європейська рада відновила спроби запровадити валютну стабільність через зменшення коливань між валютами держав-учасниць, прийнявши рішення про створення Європейської валютної системи (ЄВС) на основі Європейської грошової одиниці (ЕКЮ). Система почала діяти у березні 1979 р.

22. Друге і третє розширення Співтовариств. У 1970-ті роки продовжився процес збільшення кількісного складу держав-членів. У 1975 р. заявку про вступ подала Греція, а в 1977 р. –Португалія й Іспанія. Співтовариства відреагували на них позитивно: переговори про вступ розпочалися, відповідно, у 1976, 1978 і 1979 роках.

Договір про приєднання з Грецією, укладений 28 травня 1979 р., набув чинності 1 січня 1981 р. Вступ Іспанії та Португалії був повільнішим: договори про їхнє приєднання були підписані 12 червня 1985 р. Після набуття ними чинності з 1 січня 1986 р. кількість держав-членів зросла до дванадцяти.

Утім, відбувся і протилежний процес: скорочення географічного сфери дії права Співтовариств. Гренландія, самоврядна територія під суверенітетом Данії, на референдумі 1982 р. висловилася за «вихід» зі складу Співтовариств. З 1 лютого 1985 р. статус Гренландії було змінено: відтоді він визначається умовами Угоди про асоціацію 1984 р.

23. «Перезапуск» Співтовариств: плани створення єдиного внутрішнього ринку. Загальним результатом розвитку Співтовариств у 1970-х – першій половині 1980-х років став фактичний відхід від наднаціональних методів інтеграції, а економіка держав-членів опинились у стані глибокої депресії.

Комісія, яку в січні 1985 р. очолив колишній міністр фінансів Франції Жак Делор, ініціювала глобальну реформу Співтовариств, запропонувавши створити єдиний внутрішній ринок до кінця 1992 р. Необхідні для досягнення цієї мети законодавчі ініціативи були

Рис. 3. Європейські співтовариства та дотичні сфери міжурядової співпраці в результаті реформ 1970-х років.
оприлюднені Комісією у травні 1985 р.^²⁷ Міланська Європейська рада в червні 1985 р. підтримала цю пропозицію і постановила скликати міжурядову конференцію для розробки змін до установчих договорів Співтовариств.

Реформа була втілена в Єдиному європейському акті від 17 лютого 1986 р., що набув чинності з 1 липня 1987 р.^²⁸ Назва цього міжнародного договору пояснюється тим, що один документ вносив зміни до установчих договорів трьох Співтовариств і при цьому запроваджував автономні положення про співпрацю держав-членів у сфері зовнішньої політики^²⁹.

Єдиний європейський акт по суті відновив наднаціональні засади в здійсненні європейської інтеграції. Відбувся своєрідний «перезапуск» Співтовариств. Як тільки суть запланованих змін була усвідомлена громадськістю, «Співтовариства перескочили з небуття на першу шпальту кожної серйозної газети в Західній Європі та за її межами»^³⁰.

24. Реформи Співтовариств за Єдиним європейським актом. Слід виокремити три групи найважливіших змін до установчих договорів Співтовариств.

По-перше, було закріплено мету створити до 31 грудня 1992 р. єдиний внутрішній ринок, який у свою чергу мав стати базою для наступного переходу до економічного і валютного союзу. Внутрішній ринок визначався як простір без внутрішніх кордонів, у якому забезпечується вільний рух товарів, осіб, послуг і капіталу.

По-друге, відбулося суттєве розширення компетенції Співтовариств, які отримали повноваження у галузях соціальної політики, регіональної політики, здійснення наукових досліджень і забезпечення технологічного розвитку, захисту навколишнього середовища. Раніше ці питання не охоплювалися компетенцією Співтовариств, бо у 1950-роках не вважалися необхідними для побудови спільного ринку^³¹.

По-третє, відбулися важливі інституційні зміни. Незважаючи на одностайну політичну підтримку плану з боку держав-членів і Співтовариств, існував серйозний ризик, що його безпосередня реалізація буде провалена в Раді міністрів за допомогою права вето, передбаченого Люксембурзьким компромісом. Тому було реформовано порядок ухвалення рішень інституціями Співтовариств: значно розширено використання кваліфікованої більшості в Раді міністрів і демократизовано саму законодавчу процедуру за рахунок посилення в ній ролі Європейського парламенту. Також була передбачена можливість делегування Радою міністрів законодавчих повноважень Комісії. Для розвантаження Суду правосуддя, що вже не справлявся з надмірною кількістю справ, було передбачене створення Суду першої інстанції, який розпочав роботу в 1989 р.

25. Інституалізація спільної зовнішньої політики держав-членів. Преамбула ЄЄА розпочиналася із декларування мети «в цілому трансформувати відносини між державами-членами у Європейський Союз», побудова якого повинна здійснюватися «на основі Співтовариств, що діють відповідно до своїх власних правил, та… Європейської співпраці між державами-учасницями у сфері закордонної політики». Так було юридично оформлено припасування до правопорядку Співтовариств додаткового співробітництва, яке держави-члени ще не готові здійснювати на наднаціональних засадах.

Міжнародно-правові зобов’язання поза межами правопорядку Співтовариств, закріплені в ЄЄА^³², стосуються двох питань. По-перше, у ст. 2 Акту була здійснена формалізація статусу Європейської ради: визначено членський склад цього органу і покладені на нього завдань.

По-друге, запроваджено Європейське політичне спів робітництво (ЄПС) – співпрацю в галузі зовнішньої політики, що передбачала взаємні консультації та інформування держав-членів, координацію і зближення їхніх позицій під час вироблення і здійснення «Європейської закордонної політики». У розд. ІІІ Акту встановлювалися організаційний механізм ЄПС, що передбачав як власні органи (Президентство, Політичний комітет, Група європейських оглядачів, Секретаріат), так і залучення інституцій Співтовариства – Комісії та Європейського парламенту. У ст. 1 Акту визначено ще один елемент, що пов’язує Співтовариства з ЄПС, – спільне завдання «разом робити внесок у досягнення конкретного поступу до Європейської єдності» (див. рис. 4).

26. Шенґенський процес: скасування контролю за перетином громадянами кордонів держав-членів. У червні 1985 р. розпочався іще один напрям співпраці за межами Співтовариств, але тісно пов’язаний з логікою європейської інтеграції, коли п’ять держав (Франція, Німеччина, країни Бенілюксу) підписали у люксембурзькому містечку Шенґен Угоду про поступове скасування перевірок на їхніх спільних кордонах. З метою її реалізації в 1990 р. в Шенґені була укладена Конвенція, що імплементує Угоду про поступове скасування перевірок на спільних кордонах, яка набула чинності в березні 1995 р. Згодом на виконання цих двох договорів були ухвалені численні нормативні акти, що разом з договорами становлять «Шенґенський acquis». Інші держави-члени згодом змінили своє ставлення до співпраці в галузі вільного руху осіб: до шенґенського процесу приєдналися Італія (1990), Іспанія й Португалія (1991), Греція (1992).

27. Європейський економічний простір (ЄЕП)^³³. У червні 1990 р. розпочалися переговори про створення зони вільної торгівлі між державами – членами Європейських співтовариств та

Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ)^³⁴. 2 травня 1992 р. у м. Порто була підписана Угода про створення Європейського економічного простору, яка набула чинності з 1 січня 1994 р.

Цей договір є двостороннім: між Європейським Співтовариством і його державами-членами з одного боку, та державами-членами ЄАВТ^³⁵ з іншого. Його мета – створення зони вільної торгівлі та єдиного ринку між державами-учасницями, що повинно інтегрувати економіки країн ЄАВТ до єдиного ринку Співтовариств, але без членства в них^³⁶. ЄЕП не є міжнародною організацією і не має будь-якої правосуб’єктності.

1 2 3 4 5

Схожі:

1. Передумови інтеграційних процесів в Західній Європі Сучасний Європейський Союз постав як результат подій, що відбулися на європейському континенті після Другої світової війни, тт впродовж...	Після розгрому греками персів знову загострилося суперництво між... Афіни створили військовий союз приморських грецьких держав (близько 250), в якому відігравали провідну роль, тому союз називали Афінським...
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Страсбург, Франція ЗАЯВА відповідно... Дата та місце народження: 31 серпня 1964 р м. Краснодон, Луганської області, Україна	ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Страсбург, Франція ЗАЯВА відповідно... Дата та місце народження: 31 серпня 1964 р м. Краснодон, Луганської області, Україна
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Страсбург, Франція ЗАЯВА відповідно... Дата та місце народження: 31 серпня 1964 р м. Краснодон, Луганської області, Україна	У вересні кожного року країни, що приєдналися до Європейської культурної... Дні Європейської Спадщини. Це спільна акція Ради Європи та Європейської комісії, покликана привернути увагу до культурної спадщини...
Даніель Дефо. „Робінзон Крузо”. Ідея єдності людини з природою та... Мета: удосконалювати навички аналізу художнього тексту; навчати виділяти у тексті ключові епізоди і встановлювати зв’язки між ними;...	Конкурс «Візитка» Виходять, галасуючи, учасники. Всі (навперебій... Ну, почалось! Ти що, півня збираєшся пускати? Це тобі не сімнадцяте століття. Тут пожежні і вдень, і вночі не сплять
Починаючи з XVII століття європейці починають активно проникати на... Піонерами європейської колонізації були португальці, але з XVII ст. їх потіснили Англія, Голландія, Франція. Португальцям залишилось...	ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ СОЮЗ ГРОМАДСЬКИХ ОБ'ЄДНАНЬ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ, ВЕТЕРАНІВ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ СОЮЗ ГРОМАДСЬКИХ ОБ'ЄДНАНЬ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ, ВЕТЕРАНІВ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ «ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання