Європейський Союз та ідея європейської єдності

Скачати 0.51 Mb.

Назва	Європейський Союз та ідея європейської єдності
Сторінка	1/5
Дата	18.03.2013
Розмір	0.51 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Історія > Документи

1 2 3 4 5

глава 1
Історія становлення і розвитку
Європейського Союзу
Зміст Стор.

§1. Європейський Союз і європейська єдність 1

§2. Постання Європейських співтовариств (1945–1957 роки) 3

§3. Розвиток Європейських співтовариств у 1958–1993 роках 15

§4. Створення Європейського Союзу (1989–1993 роки) 28

§5. Розвиток Європейського Союзу в 1994–2006 роках 37

§6. Майбутнє Європейського Союзу
У ст. 1 Договору про Європейський Союз – нормативного фундаменту цього інтеграційного об’єднання і його правової системи, – зазначається: «Цей Договір ознаменовує новий етап у процесі створення дедалі міцнішого союзу між народами Європи». Напевно, наголос на історичному значенні цього міжнародного договору саме в його першій статті не є випадковим.

Навряд чи можна зрозуміти суть будь-якого правового інституту, а особливо в царині міжнародного права, без знання історичної логіки його появи і розвитку. Тому унікальність механізмів витворення і застосування права Європейського Союзу багато в чому може бути пояснена самою історією співжиття європейських народів.

Утім, історичний метод має свої обмеження. Як мудро зауважив Герман Гессе, займатися історією означає занурюватися в хаос, зберігаючи, проте, віру в порядок і змістовність.
§1. Європейський Союз та ідея європейської єдності.
1. Європейська цивілізаційна ідентичність як фундамент європейської інтеграції. Сучасний Європейський Союз постав як результат подій, що відбулися на європейському континенті після Другої світової війни, тт. впродовж всього лиш останніх шести десятиліть. Водночас, як форма реалізації ідеї європейської єдності, Союз має значно глибші історичні корені.

Вважається, що народи Західної і Центральної Європи почали усвідомлювати свою спільну цивілізаційну ідентичність у VIII столітті. Саме тоді, на тлі їхніх воєн з арабами, з’являється згадка про «європейців». Остаточно європейська ідентичність утвердилася зі створенням франкським королем Карлом Великим у 800 році Священної Римської імперії – своєрідного державного утворення, що претендувало на статус легітимного продовжувача Західної Римської імперії.

Тривале співжиття європейських народів уподібнило їхні світоглядні цінності, що визначало спільність їх моральних, релігійних, культурних, економічних, правових, політичних засад життя, – спільність, що дозволяє говорити про цивілізаційну єдність народів Європи^¹. Можливо, ст. 1 ДЄС натякає, що Європейський Союз побудовано на такій єдності, символом якої є спільна історична спадщина цих народів.

2. Теоретичний і практичний досвід здійснення європейської єдності. Історія засвідчила численні спроби практичного втілення мрії про єдину спільноту європейських народів. Різноманітні організаційно-правові форми переважно обмежувалися метою об’єднати європейців під владою однієї держави (монарха) в результаті військових завоювань, зазвичай підкріплених релігійною або ідеологічною легітимізацією. Численні пропозиції відомих інтелектуалів, державних і громадських діячів^² вийти за межі цієї парадигми, ставши на шлях добровільної інтеграції і передачі влади загальноєвропейським органам влади, мали утопічний характер. Вони були приречені на невдачу із-за протидії самодостатніх суверенних держав.

Як відомо, усі спроби силового об’єднання Європи зазнали невдачі та спричинили лиха небачених масштабів. Саме Європа стала не лише головною ареною найжорстокіших за всю історію людства воєн, але й їхнім джерелом. Це змусило визнати принципову неприйнятність силових методів побудови європейської єдності. Також прийшло усвідомлення, що невід’ємною ознакою європейської цивілізації є надзвичайна різноманітність народів, що її складають, та виняткова політична фрагментація.

Отже, тривале співжиття європейських народів, насичених боротьбою за владування і виживання, витворило передумови для інтеграційних процесів, що розпочалися по закінченні Другої світової війни і зрештою привели до створення Європейського Союзу.
§2. Постання Європейських співтовариств
(1945–1957 роки).
3. Повоєнні виклики і засади міжнародних відносин у Європі. По закінченні Другої світової війни перед Західною Європою постала низка нагальних проблем: як відновити економічне життя, наразі маючи повне спустошення; як повернути собі міцні позиції у світовій політиці, в якій почали домінувати дві нові надпотуги – США та СРСР; зрештою, як запобігти виникненню між європейцями нової війни. До того ж невдовзі постав новий виклик – безпосередня загроза з боку радянського блоку, дії якого на міжнародній арені ставали дедалі агресивнішими.

Масштаб цих проблем був настільки глобальним, що їх вирішення могло бути здійснене лише через перегляд основоположних принципів, на яких ґрунтувалася система міжнародних відносин у Європі.

Від Вестфальського мирного конгресу 1648 р. це була система самодостатніх суверенних національних держав, взаємодія яких була результатом боротьби за свої партикулярні інтереси. У цій системі суверенна держава визнавалася абсолютним ідеалом політичної організації суспільства, а міжнародний мир досягався через встановлення рівноваги сил між ними. Але мир завжди виявлявся хитким: у силу своєї природи ця система була потенційним джерелом міжнародних конфліктів.

Концепцію самодостатності держав, як наріжний камінь міжнародних відносин, держави Західної Європи були вимушені замінити новою парадигмою. Вона спиралася на ідею взаємозалежності держав – ідею, що стала можливою завдяки усвідомленню європейцями своєї цивілізаційної єдності та їх міцному бажанню запобігти розв’язанню нової війни. Громадськість і політичні еліти виявилися готовими сприйняти ідею добровільного об’єднання демократичних європейських націй як однієї з найважливіших умов забезпечення миру і соціального прогресу. Зрештою, це привело до появи у другій половині ХХ століття нового середовища для міжнародної співпраці, яке можна охарактеризувати як інтеграційне й наднаціональне.

4. Пошуки організаційно-правової форми здійснення західноєвропейської інтеграції і логіка «холодної війни». Перехід до нового типу організації міжнародної співпраці відбувався зі значними труднощами, що було викликано відсутністю єдності у поглядах різних держав і політичних сил щодо конкретних засобів і форм досягнення поставленої мети. Зокрема, це проявилося в постанні низки відмінних за своїм характером європейських міждержавних організацій, покликаних забезпечити певний тип середовища для конкретного виду співпраці, в залежності від його кінцевих завдань і методів їх досягнення.

Невідомо, як довго тривав би цей процес, якби Європа не виявилася ареною боротьби між Сполученими Штатами й Радянським Союзом у контексті «холодної війни», що почала набирати обертів від початку 1947 р. Важливість чинника страху країн Західної Європи перед військовою потугою радянського блоку підкреслено у влучному вислові відомого бельгійського державного діяча Поля-Анрі Спаака, що головним архітектором західноєвропейської солідарності насправді слід вважати Сталіна.

У березні 1947 р. президент Гаррі Трумен проголосив, що Сполучені Штати будуть провадити політику надання допомоги будь-якій країні, якій загрожує прихід до влади революціонерів – комуністів за підтримки зовнішньої сили. Одним з елементів «доктрини Трумена» став так званий «План Маршалла».

5 червня 1947 р. держсекретар США Джордж Маршалл у Гарвардському університеті оголосив історичну промову про плани Сполучених Штатів надати суттєву фінансову допомогу європейським країнам для відновлення економіки і подолання бідності. Особливість програми полягала в тому, що допомога повинна була надаватися не конкретним країнам, а в рамках загальноєвропейської програми економічного відновлення, яку мусили розробити самі європейці. Коло країн – реципієнтів допомоги не обмежувалося. Уряди західноєвропейських держав вітали цю ініціативу і запросили Радянський Союз приєднатися до них. Але, із-за очевидного політичного тла програми, СРСР не лише відхилив пропозицію, але й спонукав Чехословаччину, Польщу та Фінляндію також відмовитися від участі в програмі.

5. Створення першої повоєнної європейської міждержавної організації. У квітні 1948 р. шістнадцятьма державами була створена Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), покликана реалізовувати американську Європейську програму відновлення (так званий «План Маршалла»). Згодом кількість країн – учасниць ОЄЕС зросла до вісімнадцяти. У 1948–1952 роках обсяг допомоги, що надійшов за Програмою, склав більше 13 млрд. дол. США.

Ця перша у повоєнній Європі економічна міжнародна організація мала міжурядовий характер: її рішення були обов’язковими для виконання державами-членами, але не зашкоджувала їхньому суверенітету. ОЄЕС розробила механізм розподілу допомоги, координувала економічну політику держав-членів, надавала експертні послуги в конкретних галузях.

Незважаючи на різницю в поглядах щодо істинних причин надання допомоги американцями, а також цілей витрачання отриманих коштів, загалом переважає думка, що ця програма відіграла важливу позитивну роль у швидких темпах післявоєнної відбудови країн Західної Європи^³.

На противагу «Плану Маршалла» в січні 1949 р. Радянським Союзом та її східноєвропейськими союзниками (Болгарією, Чехословаччиною, Угорщиною, Польщею, Румунією) в Москві була створена Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ)^⁴, що організаційно оформило поділ Європи на західну і східну частини.

6. Створення спільної оборони західноєвропейських країн як першочергове завдання. «Холодна війна», що швидко прогресувала, примусила західноєвропейські країни налагоджувати насамперед військову співпрацю. Ключовим питанням європейської політики вже вкотре стало «німецьке питання». Саме німецько-французьке протистояння призвело до трьох загальноєвропейських воєн упродовж 1870–1945 роках.

По закінченню Другої світової війни подальша доля Німеччина була не ясною. Спочатку домінувала ідея побудови між західноєвропейськими країнами оборонного союзу, здатного забезпечити захист від нової можливої загрози з боку Німеччини. Тому 1947 р. Сполучене Королівство і Франція уклали договір про спільний захист від агресії. Невдовзі Сполучене Королівство, Франція і країни Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург) уклали в Брюсселі договір^⁵, за яким було створено Західний Союз – міжнародну організацію, покликану забезпечити колективний захист її учасників.

Але незабаром, після визначення СРСР як справжньої реальної загрози, ставлення до Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) зазнало кардинальних змін: головним питанням європейської політики стало її залучення до військових проектів, на чому наполягали Сполучені Штати.

Блокада радянськими військами Берліну, що розпочалася 1948 р., викликала початок переговорів між країнами Західної Європи, США і Канади, що привели до створення у 1949 р. Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Це дозволило Західній Європі отримувати американську військову допомогу і бути впевненими у своїй безпеці.

Існувало дві пропозиції щодо того, яким чином залучити Німеччину до військової співпраці. Сполучені Штати пропонували включити її до кола членів НАТО. Утім, вони підтримали й французьку ініціативу, що передбачала створення Європейського оборонного співтовариства (так званий «план Плевена»^⁶). Планувалося створити під егідою цієї міжнародної організації спільну європейську армію, в рамках якої можна було відновити німецьке військо.

7. Перший економічний інтеграційний проект та його безпекове підґрунтя. Залучення ФРН до загальноєвропейської сім’ї народів одночасно відбувалося і через економічний проект, – Європейське співтовариство вугілля і сталі (ЄСВС)^⁷. Проте він мав також чітко виражений безпековий контекст, оскільки відродження економічної потуги ФРН не повинно було створити нової військової загрози.

9 травня 1950 р. французький міністр закордонних справ Робер Шуман запропонував передати дві ключові галузі промисловості західноєвропейських країн, а саме видобуток вугілля та виробництво сталі, під владу спільного наднаціонального органу, незалежного від урядів держав-членів («Високого керівного органу»)^⁸. План стосувався Франції та Німеччини, але інші країни Європи були запрошені приєднатися до нього. Авторство плану належало відомому французькому громадському діячеві й підприємцю Жану Монне.

Ініціатива була підтримана, і 18 квітня 1951 р. в Парижі шість держав (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург^⁹) підписали Договір, що засновує Європейське співтовариство вугілля і сталі^¹⁰. Після завершення ратифікаційних процедур установчий договір ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 р.

Договір став результатом пошуків нового способу організації відносин між європейськими народами, котрий не був би пов’язаного з повністю дискредитованою ідеєю боротьби самодостатніх суверенних держав за свої національні інтереси. Задум полягав у тому, що війна між європейськими країнами, насамперед Францією і Німеччиною, стане неможливою за умови інтегрованості їхніх національних економік, особливо коли виробництво вугілля та сталі, критично важливих для військової економіки ресурсів, не може одноосібно контролюватися жодною з держав. Тому в чотирьох з п’яти абзаців преамбули Договору про ЄСВС йдеться про необхідність недопущення нових конфліктів у Європі та про потребу в збереженні миру.

8. Унікальність організаційної і юридичної природи Співтовариства. При створенні Співтовариства зіткнулися два альтернативних підходи щодо обсягу і принципів економічної інтеграції: секторальна інтеграція проти всеосяжного спільного ринку. Також принциповою була дискусія про можливість надання Співтовариству наднаціональних повноважень.

Основним завданням Співтовариства було проголошено сприяти економічному розвитку, зростанню зайнятості та підвищенню життєвого рівня в державах-членах шляхом створення спільного ринку вугледобувної та сталеливарної промисловостей. Органи ЄСВС повинні були забезпечити стабільне постачання спільного ринку ресурсами, рівний доступ для всіх споживачів до факторів виробництва, встановлення максимально низьких цін, підтримку умов, що стимулюють нарощування виробництва і покращення якості продукції, раціональне використання природних ресурсів, покращення умов праці, а також сприяти зростанню міжнародної торгівлі та модернізації виробництва. Отже, організація повинна була вирішувати чітко визначене коло завдань (тт. мала функціональну природу) і забезпечувала інтеграцію лише у двох галузях промисловості (тт. мала секторальний характер).

Співтовариство отримало наднаціональні повноваження: його ключова інституція^¹¹, названа Високим керівним органом, хоча і формувалася державами-членами, але була формально незалежною від них і мала право ухвалювати юридично обов’язкові для них рішення. Держави-члени контролювали Співтовариство через Раду міністрів – інституцію, що мала у своєму складі по одному представнику від уряду кожної з держав-членів. Також було створено ще дві інституції – Спільну асамблею (дорадчо-консультативний орган із незначними наглядовими правами, який складався з депутатів національних парламентів) та Суд правосуддя з обов’язковою для держав-членів юрисдикцією тлумачити і застосовувати положення установчого договору.

Такий підхід став компромісним вирішенням протистояння прихильників федералістського та традиційного міжурядового бачення європейської інтеграції. Утім, цього компромісу було явно недостатньо для Сполученого Королівства та інших держав, уряди яких категорично не погоджувалися з можливістю втрати суверенних повноважень на користь інтеграційного об’єднання.

Вищезазначений формат інтеграції отримав назву «метод Монне», за ім’ям свого винахідника. Його суть полягає у тому, що економічна інтеграція повинна передувати політичній; організація отримує наднаціональні повноваження, перебираючи на себе частину суверенних прав держав-членів; нарешті, спочатку повинні вирішуватися прості питання, щодо яких є згода всіх держав-учасниць, а досягнутий успіх стає підґрунтям для пошуку компромісу з питань, які спочатку не піддавалися вирішенню. Як зазначено у преамбулі Договору про ЄСВС, «Європа може бути побудована тільки через практичні досягнення, що насамперед створять реальну солідарність, а також через встановлення спільної бази економічного розвитку».

9. Завершення побудови колективної безпеки в Західній Європі та невдачі проектів політичної інтеграції. Зі створенням НАТО західноєвропейські країни не припинили вибудовувати систему колективної безпеки. Рада Європи – організація політичної співпраці західноєвропейських країн, що розпочала діяльність у 1949 р., закликала створити єдиних загальноєвропейських збройних сил. У резолюції її Консультативної Асамблеї від 11 серпня 1950 р. містився заклик до «негайного створення об’єднаної Європейської Армії під командуванням європейського міністра оборони, за умови належного європейського демократичного контролю та діючи у повній співпраці зі Сполученими Штатами і Канадою».

У 1951 р. Франція ініціювала створення Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). Установчий договір ЄОС був підписаний Францією, Італією, ФРН, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом у травні 1952 р. Це Співтовариство було схожим на ЄСВС не тільки складом держав-учасниць, але й інституційною структурою.

Передбачалося, що ЄОС стане перехідним етапом до більш повної форми федеративного або конфедеративного європейського союзу. Було очевидним, що спільна армія потребуватиме проведення єдиної європейської зовнішньої політики. Тому ще до завершення процедури ратифікації Договору про створення ЄОС почали розроблятися плани здійснення інституційної реформи цього Співтовариства, що привело до затвердження у березні 1953 р. проекту Статуту Європейського політичного співтовариства (ЄПС). Реалізація цього плану передбачала утворення європейської федерації.

Утім, зміни у французькому уряді призвели до того, що 30 серпня 1954 р. Національна асамблея Франції відмовилася ратифікувати Договір про ЄОС, який уже був ратифікований іншими державами-учасницями. Це автоматично зупинило процес створення ЄПС.

У відповідь на провал ЄОС були внесені зміни до Брюссельського договору 1948 р.: за Паризьким протоколом від 23 жовтня 1954 р. створювався Західноєвропейський союз (ЗЄС). У 1955 р. його державами-членами стали Італія та ФРН. Цього ж року ФРН набула членства в НАТО, яка стала головною військовою організацією – гарантом безпеки західноєвропейських країн. Ця система колективної безпеки виявилася остаточною; вона проіснувала до закінчення «холодної війни».

10. Новий розвиток економічної інтеграції через поширення спільного ринку на більшість секторів економіки. Невдачі з військово-політичними проектами змусили переосмислити напрями здійснення європейської інтеграції. У червні 1955 р. в італійському місті Мессіна відбулася конференція міністрів закордонних справ держав – членів ЄСВС, на якій було ухвалено рішення, що майбутнє європейської співпраці полягає у створенні спільного ринку. Надзвичайна успішність ЄСВС заохочувала до поширення його досвіду на решту галузей економіки^¹², до того ж кожна з держав була в цьому зацікавлена. Франція планувала не допустити домінування Німеччини у Європі та ефективніше розвивати свій традиційно потужний аграрний сектор. ФРН сподівалася вийти з міжнародної ізоляції та здобути нові ринки збуту для своїх товарів. Країни Бенілюксу розглядали проект як засіб подолання слабкості своїх позицій у глобальній економіці, викликаної маленькими розмірами своїх економік. Італія бажала відновити економічне зростання і використати свій найважливіший економічний актив – робочу силу.

Реалізовувати ідею доручили міжурядовому комітету на чолі з бельгійським міністром закордонних справ П.-А. Спааком. У квітні 1956 р. комітет запропонував доповідь, яка лягла в основу проекту установчого договору Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Невдовзі була скликана міжурядова конференція, яка розробила текст Договору, що засновує ЄЕС. Він був укладений у Римі 25 березня 1957 р. представниками тих самих шести держав – членів ЄСВС. Також вони підписали Договір, що засновує Європейське співтовариство атомної енергії (Євратом). Обидва договори набрали чинності з 1 січня 1958 р.^¹³

11. Особливості інституційної структури нових Співтовариств. При розробці інституційної структури нових Співтовариств було враховано досвід діяльності ЄСВС. Зокрема, було збережена незалежна від урядів держав-членів інституція, яка отримала назву Комісія. Це був виконавчий орган з виключним правом законодавчої ініціативи. При цьому було запроваджено важливу зміну: законодавчі повноваження передали Раді міністрів, що складалася з представників урядів держав-членів. Таким чином, у ЄЕС і Євратомі наднаціональний елемент було послаблено за рахунок посилення ролі урядів держав-членів, які мали більше можливостей контролювати діяльність цих Співтовариств. Представницька інституція Асамблея, що складалася з депутатів національних парламентів, також отримала консультативні повноваження, а судова влада надавалася Суду правосуддя.

При цьому було запроваджено суттєву новацію в інституційній структурі: згідно з Конвенцією стосовно деяких інституцій, спільних для Європейських співтовариств, яка була підписана одночасно з Римськими договорами, були запроваджені єдині для трьох Співтовариств Асамблея і Суд правосуддя. Це означало, що кожна з цих інституцій мала єдиний членський склад, але її компетенція визначалася нормами установчого договору того Співтовариства, в рамках якого цей орган розглядав питання або ухвалював рішення. Як і раніше, кожне Співтовариство мало свою Комісію (Високий керівний орган) і Раду міністрів та зберегло свою правосуб’єктність (див. рис. 1).

12. Завдання нових Співтовариств. Перед ЄЕС було поставлене завдання забезпечити гармонійний розвиток економічної діяльності, неухильний і збалансований ріст, посилення стабільності, пришвидшене підвищення стандартів життя та зміцнення зв’язків між державами-членами. Ці надзвичайно широкі цілі мали бути досягнуті шляхом створення спільного ринку^¹⁴, що передбачало: забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили (так звані «чотири свободи»), зокрема, через створення митного союзу; підтримання вільної конкуренції на спільному ринку; формування і реалізацію спільних політик в окремих галузях економіки або щодо окремих підприємств. Римський договір визначив три етапи, по чотири роки кожен, у які планувалося створити митний союз і спільний ринок.

Компетенція ЄЕС охоплювала більшість галузей економік держав-членів. Напевно, саме завдяки широкому обсягу предметної компетенції це Співтовариство мало також значний політичний

Рис. 1. Європейські співтовариства та їх інституційна структура станом на 1 січня 1958 р.

потенціал. У преамбулі установчого договору ЄЕС було встановлено, що він покликаний «закласти засади як ніколи тісного союзу між народами Європи»^¹⁵.

Натомість Договір, що засновує Євратом, обмежувався досить вузьким сектором економіки, що поєднувало його з установчим договором ЄСВС. Перед Євратом було поставлене завдання забезпечити мирне використання атомної енергії та встановити міжнародний контроль у цій галузі. Зокрема, Євратом повинен був регулювати виробництво атомної енергії, її розподіл серед держав-членів і продаж її надлишку на зовнішніх ринках.

13. Створення альтернативної Співтовариствам організації економічної співпраці в Західній Європі. Модель економічної інтеграції, прийнята в рамках Співтовариств, виявилася неприйнятною для решти західноєвропейських країн, які прагнули створити організацію, що заохочувала б свободу торгівлі, не обмежуючи при цьому їхній суверенітет. Неформальним лідером таких країн було Сполучене Королівство. 4 січня 1960 р. в Стокгольмі представники Австрії, Данії, Норвегії, Португалії, Швеції, Швейцарії та Сполученого Королівства^¹⁶ підписали Конвенцію про створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), яка набула чинності 3 травня 1960 р. Перед організацією були поставлені завдання усунути мита, квоти та інші перешкоди в торгівлі промисловими товарами між країнами Західної Європи, а також заохочувати лібералізацію світової торгівлі.

Таким чином, на початку 1960-х років завершилося формування організаційних структур, покликаних забезпечити започатковану після Другої світової війни інтеграцію західноєвропейських держав у політичній, військовій і економічній сферах.

1 2 3 4 5

Схожі:

1. Передумови інтеграційних процесів в Західній Європі Сучасний Європейський Союз постав як результат подій, що відбулися на європейському континенті після Другої світової війни, тт впродовж...	Після розгрому греками персів знову загострилося суперництво між... Афіни створили військовий союз приморських грецьких держав (близько 250), в якому відігравали провідну роль, тому союз називали Афінським...
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Страсбург, Франція ЗАЯВА відповідно... Дата та місце народження: 31 серпня 1964 р м. Краснодон, Луганської області, Україна	ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Страсбург, Франція ЗАЯВА відповідно... Дата та місце народження: 31 серпня 1964 р м. Краснодон, Луганської області, Україна
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Страсбург, Франція ЗАЯВА відповідно... Дата та місце народження: 31 серпня 1964 р м. Краснодон, Луганської області, Україна	У вересні кожного року країни, що приєдналися до Європейської культурної... Дні Європейської Спадщини. Це спільна акція Ради Європи та Європейської комісії, покликана привернути увагу до культурної спадщини...
Даніель Дефо. „Робінзон Крузо”. Ідея єдності людини з природою та... Мета: удосконалювати навички аналізу художнього тексту; навчати виділяти у тексті ключові епізоди і встановлювати зв’язки між ними;...	Конкурс «Візитка» Виходять, галасуючи, учасники. Всі (навперебій... Ну, почалось! Ти що, півня збираєшся пускати? Це тобі не сімнадцяте століття. Тут пожежні і вдень, і вночі не сплять
Починаючи з XVII століття європейці починають активно проникати на... Піонерами європейської колонізації були португальці, але з XVII ст. їх потіснили Англія, Голландія, Франція. Португальцям залишилось...	ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ СОЮЗ ГРОМАДСЬКИХ ОБ'ЄДНАНЬ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ, ВЕТЕРАНІВ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ СОЮЗ ГРОМАДСЬКИХ ОБ'ЄДНАНЬ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ, ВЕТЕРАНІВ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ «ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання