|
|
Скачати 1.27 Mb.
|
|
3.4. Централізовані архівні системи в сучасному світі Централізовані архівні системи зазвичай існують в унітарних країнах, де немає федеральних одиниць і діє жорстка вертикаль державної влади. Іншим чинником централізації архівних систем є абсолютистське або тоталітарне минуле держави, бо архівні системи зазвичай більш консервативні, ніж соціально-політичні реалії. Сьогодні|нині| централізовані архівні системи існують у Франції, Бельгії, Данії, Нідерландах, Італії, Ірландії, Норвегії, Данії, Греції, Люксембургу, Португалії, а також у всіх колишніх країнах соціалізму. З перелічених країн тільки|лише| Бельгія є федеративною, але федерація там має лише три суб’єкти. До того ж, архівна система Бельгії, як і Голландії, сформувалася під впливом французької системи, що з часів Великої революції розвивалася за централізованою схемою. Португалія та країни Східної Європи мають тоталітарне минуле, і централізація – його безпосередній наслідок. У всіх цих країнах існує більш-менш єдина система управління архівами. На чолі її стоїть спеціальний міністр або інший вищий посадовець. Він спирається|обпирається| на допомогу спеціального архівного комітету, до якого входять головний архівіст країни, інші відповідальні особи, технічні експерти й фахівці|спеціалісти|, зазвичай існує також державна консультативна архівна служба або дирекція. Національні архіви й архівні служби в цих країнах підпорядковуються міністерствам науки, культури, освіти,|речей чи юстиції тощо. У більшості країн існує архівне законодавство, яке регламентує устрій системи й різноманітні питання архівної справи. Проте воно не зводиться до єдиного закону, а подано сукупністю законодавчих актів і розпоряджень вищих органів влади. В усіх цих країнах місцеві архіви звітують|звітуються| перед центральними і в певному наказовому порядку|ладі| здають|складають| туди документи, що мають загальнодержавне або історичне значення. Таким же чином працюють і проміжні архіви. Відомчі, а в деяких випадках|інколи| навіть приватні архіви можуть підлягати державному контролю. Вони отримують також методичну та юридичну підтримку від держави. Проте|тим не менше| державне управління все ж таки|все же| не зовсім жорстке. Наприклад, у Нідерландах місцеві архіви не здають|складають| старі документи, бо мають свої гарно обладнані сховища. Там працюють спеціальні архіваріуси й фахівці|спеціалісти|, які ні в чому не поступаються фахівцям центральних архівів. В останні десятиліття й інші країни з централізованою системою вживають заходів для певної автономізації місцевих архівів і демократизації системи управління. Класичною державою із централізованою системою є Франція, яку називають «країною архівів». Як було сказано вище, французька архівна система створювалася ще в XVIII–XIX ст., в останні ж десятиліття її було лише дещо скоректовано з урахуванням сучасних змін в архівній справі. Архівну справу в країні підпорядковано Міністерству освіти й культури. Йому підкоряється Дирекція національного архіву, очолювана директором, що призначається радою міністрів. Директор раз на рік збирає вищу архівну раду|порада|, яка включає провідних керівників і фахівців і приймає рішення щодо|підкоренні| загальної координації роботи архівів у Франції. У перервах між її засіданнями цю роботу виконує постійна комісія. Центральний національний архів – найбільша архівна установа країни, якій підпорядковані всі інші державні| архіви, окрім|крім| деяких відомчих – військових|воєнних|, архіву державної ради|поради|, управління монет і медалей та ін. Він розташований|схильний| у Парижі у величезній споруді, яка містить |60 кімнат і призначена для постійної праці 400 чоловік. Це – найбільше в світі сховище архівних документів, у якому налічується 8000000 одиниць зберігання. Складається Національний архів з наукових і культурних служб, серед яких найважливішими є стара секція, що працює з документами до Французької Революції; нова секція, яка опрацьовує документи від революції до другої світової війни, та сучасна секція для документів після|потім| світової війни. До складу архіву входять також так звані архівні місії, які приймають| діловодні документи міністерств і центральних органів влади. Центральному архіву підпорядковані місцеві, а саме 99 архівів департаментів Франції і два архіви заморських території – Нової Каледонії та Французької Полінезії. Уважається, що всі місцеві архіви зберігають документи як би тимчасово. Це – найкрупніша державна архівна структура у світі. Загальна|спільна| довжина коридорів усіх державних французьких архівів перевищує 1000 км. У всіх департаментах і на заморських територіях є також спеціальні державні архівні служби, які контролюють розвиток архівної справи на місцях. Поряд з цим у Франції існує розвинута мережа недержавних архівів. Перш за все це комунальні (міські) архіви, яких зараз налічується 36600. Деякі з них існують з ХІІ століття й зберігають ціннішу історичну документацію. Вони діють під наглядом мера та постійним контролем його секретаря. Там зберігаються акти громадянського стану, реєстри населення та власності,|реєстр земельні кадастри, рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування| міських рад|порад| тощо. У цілому це самостійні архівні установи – архівні служби департаментів лише курирують їх, надаючи переважно методичну допомогу. Майже незалежними є й так звані госпітальні архіви, тобто архіви лікарень та інших медичних установ.|лікарок| Вони підпорядковані лише керівництву своєї установи й зберігають різноманітні лікарняні документи протягом 100 років, здаючи| їх після цього терміну до архіву департаменту. Не зважаючи на вузьку спеціалізацію, це дуже серйозні фахові структури, що проводять самостійні дослідження в галузі архівознавства. Для методичного забезпечення цих архівів у Франції існує п’ять архівних госпітальних служб. Певною мірою поширені у державі також приватні архіви, хоча їх не так багато, як в інших країнах Заходу. Традиційні масові погляди пов’язують архівну справу передусім з державою, через що громадяни найчастіше передають власні документи до державних архівних установ. Незважаючи на перевірену роками ефективність, французька архівна система в останні десятиліття зазнала жорсткої критики з боку громадськості за недостатню гнучкість, застарілість підходів і постійне втручання держави в справи архівів. Ці негаразди державні інституції намагаються виправити, дещо демократизувавши структуру системи. Більш гнучка й демократична централізована архівна система існує в Італії. Керує архівною справою тут спеціальна |Державна архівна адміністрація, яку формує уряд. Їй підпорядковані центральні й державні провінційні архіви Італії, але за законом 1963 р. усі вони мають самоврядування й самостійні джерела фінансування. Державна архівна адміністрація здійснює лише координацію їхньої діяльності, а також надає їм методичну допомогу. Кожний державний і провінційний архів є певним науково-дослідним центром, який здійснює самостійні дослідження й публікації документів. При деяких архівах існують структури з підготовки кадрів. Багато в країні недержавних (муніципальних, приватних і корпоративних) архівів. За їхньою діяльністю наглядають спеціальні державні| інспекції з досить широкими повноваженнями. Незважаючи на широку автономію архівів усіх типів, держава в Італії зберігає можливість постійного контролю та регулювання архівної справи. 3.5. Децентралізовані архівні системи в країнах Заходу Більшість країн Заходу мають все ж таки децентралізовані архівні системи, серед них США, Англія, Канада, Австралія, Швеція, Німеччина|Германія|, Іспанія, Японія, Швейцарія, численні країни Латинської Америки. Усі вони є або федеративними державами, або країнами з суттєвими регіональними відмінностями (Іспанія), або країнами, де склалися міцні недержавні традиції архівної справи (Швеція, Японія). У державах з децентралізованою системою зазвичай немає єдиного управління архівами, хоча певна їхня частина тою чи іншою мірою підпорядкована центральним або місцевим органам влади. Архівне законодавство в таких державах наведено зазвичай великою кількістю законодавчих актів центральних і місцевих органів влади, які не завжди узгоджені між собою. Державні архіви при децентралізованій системі існують переважно у столиці й зберігають документи лише центрального уряду, парламенту, армії та інших державних установ. Місцеві архіви в таких країнах виключно недержавні та незалежні від центральних архівів, причому це передбачено законодавством. Суб’єкти федерації мають архіви, що підпорядковані лише їхнім власним урядам, й архівна справа в них регулюється власними регіональними законами. Вони можуть мати навіть невеликі власні архівні системи з ієрархічним підпорядкуванням. У цих державах дуже поширені корпоративні й особливо приватні архіви. Внутрішня єдність архівної галузі підтримується в децентралізованій системі переважно зусиллями самих архівістів, а також державними заходами та програмами зі збереження документів і підтримки архівної справи. Найбільш децентралізовану систему з усіх країн має Німеччина. Центральний федеральний архів (Бундесархів) у Кобленці зберігає лише документи федерального уряду, президента й армії, державний архів у Бонні та Берліні – історичні загальнодержавні документи Першого–Третього рейхів, Веймарської республіки та НДР. У ФРН нема єдиного архівного законодавства, деякі закони регулюють лише окремі аспекти архівної справи. Більшість документів зберігається поза державною системою – переважно в архівах німецьких земель. Кожна земля має власні архівні закони й власні центральні, регіональні й історичні архіви. Останні зберігають урядові документи численних німецьких князівств, що існували на територіях сучасних земель до 1871 р. Усі ці архіви не залежать від центральних і підпорядковуються лише власним земельним урядам і місцевим архівним адміністраціям. У Німеччині існує також мережа незалежних муніципальних, корпоративних і приватних архівів. Свої власні архіви мають усі корпорації, фірми, телерадіокомпанії, університети, партії, районні та сільські громади і т.ін. Існує також широка розвинута мережа церковних архівів. Особливе місце серед приватних архівів посідають дворянські й династичні архіви, що містять цінні історичні документи. Таке різноманіття архівних установ не призводить до розпаду архівної системи на окремі незалежні мережі. Координацію в галузі архівної справи здійснюють переважно самі архівні працівники за активної допомоги місцевих урядів. Двічі на рік збирається загальнонімецька комісія керівників архівних установ, яка узгоджує та вирішує всі спільні питання архівної справи. Існують центри підготовки архівістів для всієї Німеччини, видається низка спеціалізованих видань і корпусів публікацій документів. Велику увагу приділяють також розвитку електронних мереж, які поєднують архіви й архівістів у масштабі країни. Хоча така розгалужена архівна система й зазнає критики, особливо з боку міжнародних установ, німецькі архівісти пишаються нею як найдемократичнішою у світі. Дещо по-іншому організовано архівну систему в США. Головні принципи її організації зафіксовано в низці законодавчих актів, найважливішими з яких є закон про інформацію та архівний закон 1984 р. Останній акт закріплює на офіційному рівні незалежність архівів окремих штатів, але регулює найважливіші питання у масштабах країни, передусім щодо доступу до документів. Підпорядкована президенту федеральна Адміністрація управління архівами і діловодством| опікується тільки|лише| документами федерального уряду й керує архівами загальнодержавних відомств. Центральний федеральний архів займається також збиранням історичної документації. Самостійними є архіви Пентагону і спецслужб, хоча доступ до їхніх документів має забезпечуватися на державному рівні. Архіви штатів і графств існують на підставі власних місцевих законів і мають дуже значні історичні фонди. Дуже багато в країні приватних архівів, відкритих для суспільства. Напівприватний статус мають архіви колишніх президентів США, що містять у собі не лише особисту президентську документацію, але й цінні колекції історичних документів. Величезні архівні фонди мають американські бібліотеки. Їхні архіви, як і архіви президентів, захищені федеральними законами не гірше за зібрання урядових документів. Взагалі, незважаючи на відсутність контролю за більшістю архівів, державна адміністрація США докладає значних зусиль для розвитку архівної справи в масштабах країни та її діяльність є найважливішим інтегруючим фактором в американській архівній системі. Дуже специфічною є архівна система Великобританії. Державні архіви тут зберігають лише урядові та найважливіші історичні документи. Усі вони мають статус національних і підпорядковуються уряду. Головним є Національний архів Британії, підпорядкований лорд-канцлеру. Він зберігає урядові й історичні документи Англії та Уельсу. Шотландія й Північна Ірландія мають власні Національні архіви, незалежні від англійського. Усі національні архіви мають статус автономних державних агентств з фінансовими функціями. Їхню діяльність координує національна архівна рада, членами якої є керівники архівів, урядовці й провідні фахівці. Місцеві архіви графств цілком автономні й мають власні фонди та системи підпорядкованих інституцій. Однак держава не має можливості зберігати всі свої архівні документи самостійно, тому частину їх віддають на зберігання до архівів графств. Зараз приблизно 20 % усіх урядових архівних документів зберігається в графствах. Держава контролює їх збереження, але в жодному разі не керує власними фондами графств. Багато в країні також муніципальних і приватних архівів, які не залежать від уряду й не підпорядковуються архівному законодавству, що розроблене в Англії протягом останнього століття. Оригінальна архівна система склалась у Канаді. Архівна справа традиційно тут була вкрай децентралізована, чому сприяло паралельне існування в країні п’ятьох окремих традицій діловодства. Сьогодні всі провінції й території Канади мають власні архівні системи, побудовані на нормах власних законів. Загального контролю за ними немає, проте держава й архівне співтовариство прикладають дуже значних зусиль для інтеграції архівної галузі та збереження національної архівної спадщини. Національний архів Канади систематично приймає на зберігання лише документи центральних урядових установ. Проте він постійно займається розшуком історичних документів, а також вживає різних заходів для поповнення власних фондів архівними матеріали сучасних відомств, державних, провінційних, муніципальних і приватних установ та організацій. Документи викупають у їхніх власників або заохочують установи до передавання документів на державне зберігання шляхом надання їм методичної підтримки або податкових пільг. Завдяки цьому в центральному архіві накопичується значна частина загальнонаціонального архівного фонду. Крім того, центральний архів надає безкоштовну методичну й інформаційну допомогу будь-яким архівним закладам, намагається підтримувати постійний зв'язок між архівістами різних рівнів. Цьому суттєво сприяє також діяльність Канадської ради архівістів, яка об’єднує провідних фахівців країни. На сьогодні в Канаді здійснено величезну роботу з уніфікації стандартів архівного обліку й описування документів як у рамках окремих провінцій, так і всієї держави. Величезні також здобутки канадських архівістів у галузі загальнодержавної інформатизації архівної справи. Запроваджуються в життя численні програми підтримки архівної галузі та збирання історичних документів. Досвід канадських архівістів у сфері уніфікації архівних традицій є таким вагомим, що саме їх надбання було взято за основу при створенні загальносвітових стандартів архівного описування. Архівні системи всіх інших країн Заходу також мають цікаві особливості, з якими можна ознайомитися, звернувшись до літератури, наведеної в списку. Розділ 4 ОСОБЛИВОСТІ Архівних систем країн СНД 4.1. Загальні|спільні| тенденції формування архівних систем країн СНД Після|потім| розпаду СРСР перед країнами СНД постало завдання|задача| формування власних архівних систем і взагалі організації архівної справи|речі| відповідно до сучасних вимог економіки, політики й культури. Від СРСР їм дісталася розгалужена архівна система,|речі| яка мала як позитивні, так і негативні риси. Позитивні риси цієї системи – це перш за все існування розгалуженої мережі|сіть| архівних установ, чітке|добра| ієрархічне управління архівною справою, якісний контроль за збереженням документів, система їх охорони, певний законодавчий захист, існування єдиної системи обліку|урахування| документів та єдиного науково-довідкового апарату, багаторічні традиції архівної освіти і науки. Проте багато позитивного зводилося нанівець через численні недоліки радянської архівної системи. Їй була властива зайва|надмірна| централізація, яка обмежувала можливості архівів, неймовірний бюрократизм, традиції дріб'язкового контролю.| Украй негативним фактором була наявність дублюючих систем партійних архівів|, архівів КДБ і МВС, відомчих закритих мереж, в яких зберігалася більшість радянських документів. Можливості доступу до документів навіть у відкритій державній системі були вкрай обмеженими, скрізь панувала невиправдана секретність, а кожний крок дослідника або відвідувача архіву контролювався КДБ і партійними структурами. Вкрай негативним явищем був властивий радянським архівам пріоритет зберігання документів над їх використанням, а також постійний акцент на ідеологічно важливі сучасні документи при нехтуванні історичними матеріалами дорадянських часів, місцевою та приватною документацією. Давалися взнаки (особливо в роки перебудови) й такі негаразди, як брак|нестача| приміщень для сховищ|помешкань|, недостатнє фінансування архівів, катастрофічний брак|нестача| сучасної техніки, застарілість підходів до використання документів, відірваність від світового досвіду|досліду| тощо. Усе це довелося|припало| долати|переборювати| в перші роки після розпаду СРСР. Першим кроком на цьому шляху було знищення в пострадянських країнах паралельної системи партійних архівів і встановлення контролю держави над архівами КДБ, МВС та інших закритих відомств. Це було зроблено вже в 1991 р. Тоді ж офіційно відкрили доступ до всіх архівів, було проголошено право на вільне отримання інформації та почався процес розсекречування радянських документів. Це привело до різкого зростання суспільного інтересу до архівів і навіть викликало певний ажіотаж навколо архівної справи. Величезна кількість закритих раніше документів стала відома суспільству й була опублікована. Згодом цей інтерес зменшився, а в Росії та деяких інших країнах розсекречування радянських архівів було поставлено під жорсткий державний контроль. У більшості країн СНД почалося реформування самої архівної справи, яке передбачало певну демократизацію архівної системи, визначення складу національних архівних фондів, пристосування архівних установ до нових умов, проголошення права приватної власності на документи. Важливою міжнародною проблемою став розподіл єдиного радянського державного архівного фонду між новими незалежними країнами. Ця проблема вирішувалася спеціальними міжурядовими комісіями на вищому рівні, але темпи її розв’язання були занадто прискорені. Уже 6 липня 1992 р. глави країн СНД дійшли згоди в цьому питанні й підписали угоду про правонаступництво стосовно державних архівів колишнього СРСР. Її основними принципами стали такі:
Останній принцип залишився переважно на папері|щонайгіршим,найгіршим|. Співпраця, звісно, розвивалася, але дуже повільно й не торкалася глобальних питань. Усі країни СНД прийняли власні архівні закони, і лише через десять років почали з’являтися перші проекти спільного законодавства, які жодна країна не прийняла як обов’язкові. Рівний доступ до архівів громадянам усіх країн був забезпечений формально – потрапити до багатьох державних і відомчих архівів, особливо в Росії, ще й досі надто складно.|та| У цілому|загалом| від названої угоди користь отримала переважно| Росія, яка залишила на своїй території|бо| 90 % документів СРСР. Певна їхня частина походить із країн СНД і повернути їх як частину національного спадку майже неможливо. Все це, однак, не завадило розбудові національних архівних систем у країнах СНД, причому всі вони розвивалися більш-менш схожим чином. У всіх країнах було створено централізовані архівні системи, які багато в чому копіювали структуру радянської системи. Виникла також мережа приватних і громадських архівів, суттєво зросло значення місцевих, особливо муніципальних, архівів. У цілому ж державне керівництво залишилося домінуючим фактором у всіх архівних системах СНД, хоча це інколи знижує ефективність архівної справи. Новою проблемою стало погіршення охорони архівів і контролю за архівними документами, яке далося взнаки в середині 90-х років. Причиною тому було недостатнє державне фінансування й взагалі байдужість влади до архівної галузі в перші роки незалежного існування. Невирішеними остаточно залишилося також питання інформатизації архівної справи, хоча в порівнянні з радянськими часами тут помітне велике просування вперед. У цілому, незважаючи на коло проблем, архівна галузь у країнах СНД певною мірою наблизилася до світових стандартів. Архівні системи значно демократизувалися й основною формою їхньої діяльності стала робота з громадянами-користувачами архівної інформації, дослідниками й організаціями. Сприяє розвитку архівів також суспільний інтерес до минулого, особливо до так званої локальної історії та краєзнавства. Головне ж, що архіви в більшості країн СНД стали відкритими для суспільства, й намагання держави свавільно керувати ними часто наштовхується на незадоволення громадськості, що є першою ознакою роздержавлення архівної справи й проникнення до неї норм громадянського суспільства. 4.2. Архівна система Російської Федерації Найбільш розвинута й розгалужена архівна система з усіх країн СНД склалася в Російській Федерації. Вона почала формуватися відразу ж після розпаду СРСР у 1991 році. Найважливішими для її формування стали Указ президента від 24 серпня 1991 р. про переведення архівів КПРС і КДБ на державне зберігання, Постанова Верховної Ради від 19 липня 1992 р. про відкриття всіх архівів для громадян, Закон про культуру від 9 жовтня 1992 р., що перетворив архівні фонди на частину культурного надбання, Основи законодавства РФ про Архівний фонд та архіви від 7 липня 1993 р. та Федеральний закон про архівну справу в РФ від 27 жовтня 2004 р. Цими актами, а також низкою менш важливих постанов було розбудовано російську архівну систему, яка зараз має такий вигляд. Управління всією архівною справою покладено на вищі федеральні органи влади й керівні органи суб’єктів федерації. Безпосереднє керівництво архівною справою та державною системою архівів здійснює створена в 1994 р. Федеральна архівна служба Росії, так званий Росархів. Він має досить широкі функції – впроваджує державне регулювання в галузі архівної справи, організовує й забезпечує формування, збереження й використання Архівного фонду РФ, організовує й координує діяльність федеральних архівів, наукових та інших установ з архівної справи й діловодства, веде державний облік документів Архівного фонду РФ і т.ін. Керівник Росархіву призначається президентом РФ. До складу Федеральної архівної служби входять Колегія для обговорення й вирішення питань, пов’язаних з розвитком архівної справи в Росії, а також Наукова рада й Центральна експертно-перевірочна комісія для визначення складу архівного фонду РФ. Так звану систему Росархіву складають державні органи управління архівною справою суб’єктів федерації, федеральні й місцеві державні архівні установи до рівня міста й району, а також науково-дослідні та інші установи та організації, що забезпечують діяльність архівних установ. За межами системи Росархіву існують відомчі архіви, тобто архіви й архівні підрозділи федеральних служб, міністерств, відомств, підприємств, установ та організацій державної форми власності, які офіційно зберігають документи тимчасово до передачі їх до державних архівів. Передбачені законами РФ також архіви недержавних установ та організацій, об’єднань громадян і фізичних осіб, які існують на основі приватної форми власності. Ці архіви мають дотримуватися загальнодержавних правил архівної справи та в багатьох питаннях контролюються державою. У цілому головний принцип організації архівної системи в сучасній Росії – це пріоритет держави і дуже жорстка ієрархічна централізація. Така побудована на радянських принципах система забезпечує ефективний контроль за архівною справою, дає значне державне фінансування й матеріальну підтримку. Проте вона багато в чому не відповідає вимогам часу й реаліям архівної справи. Перш за все це стосується архівів суб’єктів федерації. Хоча вони й входять до системи Росархіву й мають в усьому підкорятися державі, насправді більшість з них має широку автономію. Майже всі суб’єкти федерації прийняли власні архівні закони, які багато в чому не збігаються з федеральним законодавством. До того ж архівна галузь суб’єктів федерації фінансується їхніми власними урядами, що посилює автономію місцевих архівів. Таким чином, російська архівна система має дуже значний елемент децентралізації, що є природним для держави з федеративним устроєм. З іншого боку, дуже проблемними залишилися в Росії відомчі архіви. 1995 року спеціальною постановою уряду було відроджено радянську систему відомчого зберігання документів, що дозволило відновити майже закриті архівні системи силових міністерств і спецслужб. Інші відомства також побудували архівні системи, які майже не контролюються державними органами. Хоча за законом відомства зберігають документи тимчасово, насправді далеко не всі з них передають їх до державних архівів у визначений термін. Жорсткий контроль за державними архівами також має зворотний бік. Безпосереднє адміністрування не дозволяє багатьом архівам вільно розвиватися, а проблеми фінансування, оснащення технікою та приміщеннями держава вирішує дуже повільно. Найбільш складною залишається проблема доступу до архівних документів. На хвилі демократизації суспільства початку 90-х було розсекречено дуже значний масив документів радянського періоду, але вже 1994 року не без участі уряду та силових відомств цей процес було загальмовано. Протягом останніх десяти років прийнято низку державних законів, які позбавили архіви можливості брати участь у розсекречуванні власних фондів. Цей обов’язок покладено на спеціальну комісію, що складається з представників зацікавлених відомств. Більш того, з 2000 р. почався процес повторного засекречування радянських документів. Усе це наслідки надмірного панування держави в архівній сфері. Російська архівна система просувається до демократизації дуже повільно, і норми громадянського суспільства затверджуються в ній переважно завдяки діяльності окремих архівістів, а також перших приватних архівів. 4.3. Формування архівної системи незалежної України Формування архівної системи України також почалося відразу після розпаду СРСР. 27 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради ухвалила постанову про передачу архівів КПУ на держзберігання, яка поклала початок архівним реформам в Україні. На базі центрального партархіву| в Києві було створено Центральний державний архів |громадських| громадських об’єднань, а місцеві архіви| КПУ влилися до складу місцевих державних архівів. Постановою|постановою| від 9 вересня 1991 р. передано на державне зберігання | деякі категорії документів КДБ України. З 1992 р. почався процес формування національного архівного фонду України, визначався його склад і межі. Одночасно будувалися підвалини архівної системи, яка б враховувала нові реалії незалежної держави. Першим значним результатом цих процесів стало прийняття 24 грудня 1993 р. Закону про Національний архівний фонд|фундацію| і архівні установи України, який вперше затвердив на законодавчому рівні склад і структуру НАФ. Його було визнано частиною національної та світової культурної спадщини і він отримав державні гарантії захисту й охорони. Цим законом було вирішено й численні правові питання щодо статусу архівів та архівних документів. Зокрема, проголошувалася та закріплювалася приватна власність на архівні документи, дозволялося створювати недержавні громадські та приватні архівні установи. Тим самим було подолано радянську державну монополію на архіви, яка суттєво стримувала розвиток архівної справи. Після прийняття загального закону почалася розробка законодавства з окремих аспектів архівної справи. За декілька років було розроблено й впроваджено в життя понад тридцяти постанов, які врегульовували в правовому полі питання, не визначені в радянському законодавстві – про статус відомчих і місцевих архівів, про приватні архіви, про експертну оцінку документів тощо. 1995 року перший пакет цих постанов було затверджено Верховною Радою під загальною назвою «Питання діяльності архівних установ України». У тому ж році офіційно було оформлено нову систему відомчого зберігання документів – виникли так звані галузеві архіви, аналога яким не було на той час у країнах СНД. Першими статус галузевих отримали архіви міністерств оборони та внутрішніх справ, а також специфічні центри зберігання геолого-геодезичних і картографічних документів. У період 1996–2001 рр. було розроблено ще цілу низку законодавчих актів і положень, які регулювали невирішені досі питання, зокрема типове положення|становище| про архів області (1996 р.), типове положення про архів державної районної адміністрації (1998 р.), положення про порядок передачі документів до державних архівів, про експертні комісії, про новий порядок обліку документів НАФ, нові типові переліки документів з термінами зберігання, інструкції про надання архівами платних послуг громадянам та організаціям тощо. Усі ці положення розроблялися провідними архівістами країни й враховували реалії сучасної архівної справи. Окрім цього з 1996 р. почався перегляд загального закону про архівну справу від 1993 р. На початок нового століття стало зрозумілим, що цей закон вже не відповідає сучасним вимогам і його було корінним чином переглянуто. 13 грудня 2001 р. затверджено проект нової редакції Закону про національний архівний фонд та архівні установи й після двох років обговорення його було прийнято Верховною Радою. Цей закон остаточно визначив вигляд і структуру архівної системи сучасної України й вирішив усі питання щодо власності на документи й розмежування повноважень держави, недержавних структур і фізичних осіб в архівній галузі. Чітко були вказані шляхи поповнення НАФ України, методи його комплектування, а також принципи обліку, збереження й використання його документів. Дуже важливим було також законодавче закріплення норм доступу до архівних документів, бо з точки зору міжнародних інституцій таке визначення є одним з показників демократичності не лише архівної справи, але й держави взагалі. Важливим доповненням до цього закону стали прийняті 2004 р. Правила роботи державних архівів України, що узагальнили досвід, набутий в організації роботи архівів з моменту видання останніх радянських правил 1984 р. Протягом 2002–2007 рр. було прийнято також низку постанов, положень та інструкцій з різноманітних питань архівної справи – від правового статусу центральних архівів до передачі на зберігання виборчої документації. У цілому можна зазначити, що архівну галузь в Україні забезпечено законодавчо краще ніж у будь-який іншій країні СНД, причому жодного закону у цій сфері не було скопійовано з російських зразків. Саме врахування української специфіки сприяло тому, що більшість архівних законодавчих актів в Україні не залишилися лише на папері, а були цілком впроваджені в життя, змінивши облік архівної системи відповідно до сучасних умов. За роки незалежності розвинуто й іншу важливу ланку архівної системи – систему підготовки кадрів і науково-методичного забезпечення архівної справи. 1994 року відкрито спеціальний науково-дослідний інститут архівної справи й документознавства, який став центром наукових досліджень і методичних розробок у галузі архівної справи. Розширилася система архівної освіти – зараз фахівців у цій галузі готують майже десять вищих навчальних закладів, серед яких Київський і Харківський національні університети, Східноукраїнський університет у Луганську, Київський університет культури та мистецтв. В Україні видаються кілька наукових архівознавчих часописів, які публікують численні дослідження й документи. Українські архівісти встановили тісний зв'язок з міжнародною науковою спільнотою. Вони беруть активну участь у діяльності МРА та інших європейських і світових архівних організацій. Значно поповнився за роки незалежності й Національний архівний фонд. До нього було прийнято понад 20 млн одиниць зберігання, з яких 10 млн – з архівів КПУ, 3 млн – з фондів колишнього КДБ, решта – від діючих установ та організацій, а також громадян та іноземних країн. На кінець 90-х років остаточно склалася чітка система джерел комплектування державних архівів, були відібрані на зберігання важливі документи з історії розбудови української державності. Загалом НАФ України зараз налічує близько 63 млн одиниць зберігання, що в півтора рази більше за колишній державний архівний фонд УРСР. У цілому архівна система України розвивалася як централізована й зараз має саме такий вигляд. Керуючою силою в ній є держава, хоча її втручання в архівну справу менш суттєве, ніж у Росії. Це обумовлено відсутністю зацікавленості української держави в маніпулюванні інформацією документів радянських часів, а також значно менш жорсткими, ніж у Росії, системами влади й адміністративного управління. Звісно, українській архівній системі притаманна низка проблем – недостатнє фінансування архівів, брак приміщень для зберігання документів і брак сучасної техніки, недостатня охорона, відсутність необхідних кадрів і т.ін. Проте в цілому архівна система України менш проблемна, аніж системи більшості країн СНД, і розвиток її йде значно динамічніше, чому сприяють багаторічні традиції української архівної справи. Розділ 5 Система держкомархіву України 5.1. Структура системи архівних установ України Систему архівних установ України складає сукупність установ, організацій та архівних підрозділів, які забезпечують формування, збереження|зберігання| й використання документів| НАФ|, а також здійснюють управлінську, методичну й науково-дослідну роботу в галузі архівної справи|речі|. Згідно із законодавством| архіви можуть створювати всі органи влади і місцевого самоврядування|самоуправління|, юридичні| й фізичні особи в будь-якій формі власності. Проте,|та| оскільки архівна система в Україні централізована й державні архіви відіграють у ній провідну роль, українська система архівних установ має структуру, відповідну до структури державної влади. У цій структурі можна виділити загальнодержавний, республіканський, обласний, міський, районний і місцевий рівні. Належність архіву до певного рівня системи архівних установ визначає його ранг, який відповідає рангу установи, що створила архів, і складу документів, які в ньому зберігаються. Архівні установи, створені недержавними суб'єктами, в нашій країні прийнято називати місцевими – це їх ранг, бо їх діяльність офіціально не поширюється на будь-які одиниці адміністративного поділу. Діяльність усіх архівних установ, незалежно від форми власності, регулюється Законом про НАФ| і архівні установи, а також рештою|постанов| законодавчих ак за архівних законодавчих актів, положень та інструкцій. Систему архівних установ України складають такі|слідуючі| групи:
5.2. Держкомархів України та система його установ Центральний орган виконавчої влади в галузі архівної справи|речі| – це Державний комітет архівів України, скорочено Держкомархів. Його головна мета|ціль| – управління архівною справою в державі|річчю|, і всі державні, а також комунальні архіви підпорядковані йому. Крім того, Держкомархів України здійснює контроль і нормативно-методичне| забезпечення діловодства в Україні. Його діяльність визначається Конституцією та законами України, а також спеціальним положенням|становищем| про Держкомархів України. Функції цієї державної структури в галузі архівної справи|речі| такі|слідуючі|:
Архіви всіх видів зобов'язані виконувати розпорядження Держкомархіву| України. Прийняті їм положення, правила, норми й стандарти обов'язкові для всіх архівних установ, незалежно від їх форми власності. Від Держкомархіву залежить фінансове й матеріально-технічне забезпечення центральних державних| архівів |. Держкомархів| визначає кадровий склад центральних архівів і впливає на формування кадрового складу місцевих архівів, організовує підготовку фахівців|спеціалістів| для архівів всіх рівнів. Він забезпечує архіви методичною допомогою|посібником|| та надає їм рекомендації щодо|відносно| зберігання й використання документів. За необхідності Держкомархів здійснює експертизу документів і визначає склад експертних комісій на місцях, постійно контролює діяльність архівів усіх рівнів, займається класифікацією документів НАФ|, дає дозволи на знищення масивів документації та закриття архівів, забезпечує архівною інформацією вищі органи влади. У цілому|загалом| його діяльність досить|дуже| широка і здійснює значний|ухвальний| вплив на розвиток архівної справи|речі| в Україні. На чолі Держкомархіву стоїть голова, який має ранг держслужбовця вищого рівня|. Його призначає прем'єр-міністр і затверджує|стверджує,ухвалює| Верховна Рада й президент. У складі Держкомархіву є декілька відділів і підкомітетів – комплектування НАФ|, зберігання й використання архівних документів, організації інформаційних систем, організації матеріально-технічного забезпечення архівів, експертизи й експертних комісій, кадрової політики, міжнародної співпраці|співробітництва| тощо. Усі безпосередньо підлеглі Держкомархіву установи складають так звану систему Держкомархіву, до якої входять:
Загалом це 680 установ, в яких працює понад 3000 осіб. Архівні сховища цих установ зберігають 59 млн одиниць зберігання архівних документів, тобто переважну частину НАФ. В організаційно-методичному плані Держкомархіву України підпорядковано архівні установи міністерств і відомств з правом постійного зберігання документів – так звані галузеві архіви, а також архівні установи та підрозділи Національної академії наук України, інших державних науково-дослідних установ, бібліотек і музеїв. Проте ці архіви й підрозділи не входять до системи Держкомархіву, як не входять до неї й архівні підрозділи установ і організацій, а також приватні архіви. Виключення всіх цих інституцій з системи Держкомархіву обумовлено тим, що вони не підпорядковані безпосередньо державі й мають власне управління. Державні архіви системи Держкомархіву за складом документів, що в них зберігаються, і за характером|вдачі| комплектування поділяються на загальні й спеціальні; такі, що комплектуються, і такі, що не комплектуються. Загальні|спільні| державні архіви зберігають документи| незалежно від часу їх створення|створіння|, виду матеріальної основи носія, способу й техніки фіксації інформації. Спеціальні державні архіви зберігають документи, обмежені конкретним часом (історичні), тематикою, відомчою належністю, способом і технікою фіксації інформації. Архіви, що комплектуються, – це архіви, які постійно комплектуються документами, переважно потокового діловодства, що створюються в їхніх джерелах комплектування. Це перш за все|передусім| місцеві та деякі центральні архіви. Архіви, що не комплектуються, зберігають закриті|зачинені| архівні фонди|фундації|, створені у минулому. Звісно, документи до них періодично надходять, але це комплектування несистематичне. Керуючись цієї типологією та знаннями про устрій архівної системи України, розглянемо основні категорії архівних установ системи Держкомархіву. 5.3. Центральні державні архіви України Центральні державні архіви – це найважливіша ланка архівної системи України й основна частина|частка| системи Держкомархіву. Їм належить провідна роль у формуванні, збереженні|зберіганні| й використанні НАФ.| Найважливіша частина|частка| документів НАФ зберігається саме в центральних державних архівах і тому вона завжди привертає до себе найбільшу увагу дослідників і користувачів. Центральні державні архіви створюються|лише| за рішенням Кабінету міністрів для постійного зберігання документів НАФ| загальнонаціонального значення відповідно до свого профілю. Крім того, центральні державні архіви реалізують політику держави в сфері управління архівною справою|річчю| та діловодством у рамках галузі їхньої компетенції. Центральні державні архіви підпорядковуються тільки|лише| Держкомархіву й кабміну та не залежать від місцевих органів влади. Обласні й інші місцеві архіви не поповнюють фонди центральних архівів систематично, а лише в тому разі, якщо в них буде виявлено документи, відповідні профілю того або іншого центрального архіву, тобто між центральними та місцевими архівами не існує безпосереднього ієрархічного зв’язку. Усі центральні архіви є спеціалізованими й профільними. На сьогодні|нині| статус Центральних державних мають сім архівів:
Найбільш важливим|поважний| з цих архівів є Центр|альний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО|). Він розташований у Києві, у так званому архівному містечку на вул|иці Соломінській, 24. |
|
КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с |
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК Сергієнко В. В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний... |
|
Яцківський Л. Ю., Зеркалов Д. В. З57 Транспортне забезпечення виробництва. Навчальний посібник Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів напряму “Транспортні технології” вищих навчальних... |
ЗАГАЛЬНИЙ КУРС Рекомендовано Міністерством освіти і науки України... Маляренко В. А. Енергетичні установки. Загальний курс: Навчальний посібник. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 287с з іл |
|
ТЕОРІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ Навчальний посібник Куц В. М. Теорія кримінальної відповідальності. Навчальний посібник – К.: НАПУ, 2011. 307 с |
Це видання є логічним продовженням посібника «Архівознавство», що... Пропонований посібник має частково подолати цю нестачу. Його можна використовувати як для підготовки до практичних занять, так і... |
|
Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством... Посібник містить питання до самоконтролю та список літератури, що сприятиме глибшому засвоєнню матеріалу |
МАТЕРІАЛОЗНАВСТВО Навчальний посібник (для студентів напрямку 1201 „Архітектура”) ... |
|
ВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВИЩА ОСВІТА УКРАЇНИ І БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС Навчальний... В55 Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За редакцією В. Г Кременя. Авторський колектив: М. Ф. Степко,... |
Мацько Л.І. Українська мова. Навчальний по- Якщо ви прагнете оволодіти... Щоб уміти грамотно розмовляти, слід насамперед Навчальний посібник для самостійної роботи |