Архівознавство Навчальний посібник


НазваАрхівознавство Навчальний посібник
Сторінка2/10
Дата10.12.2013
Розмір1.27 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Інформатика > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ 2

Історія архівної справи

|речі|

2.1. Зародження й розвиток архівної справи|речі| в стародавньому світі й середньовіччі
Існують різні точки зору про те, коли виникли перші архіви, але|та| не викликає сумнівів, що вони існували з самого початку розвитку писемності. Власне писемність у найдавніших|прадавніх| суспільствах|товариствах| виникла заради того, щоб складати документи – вести рахунки|лічбу|, враховувати залишки продукції, видачу пайків працівникам і т.ін. Найдавніші|прадавні| архіви й зберігали переважно документи господарської звітності. Перші архіви такого роду відомі в стародавній|древній| Месопотамії – в Шумері. Тут, як відомо, писали на глиняних табличках, які випалювали|обпікалися| для кращого збереження. Після|потім| документування такі таблички складали в спеціальні посудини|посудини| або в корзини|кошики|, які розташовували в палацах і храмах, а іноді|інколи| в складських приміщеннях|помешканнях|, де зберігалися запаси. Найбільш цінні|коштовні| документи іноді|інколи| клали в спеціальні глиняні конверти, на яких стисло описували зміст|вміст,утримання| документа.

У III–II тис. до н.е. в Месопотамії були сотні архівів. Більшість документації осідала в царських архівах, але|та| з часом|згодом| з'явилися|появилися| також міські й приватні архіви, де зберігалися документи про продаж| землі|грунти|, заповіти, дарчі тощо. Свої архіви з|із| господарськими й фінансовими документами мали також торгові доми. Нарешті|урешті|, були архіви в школах, де разом з документацією зберігалися підручники|посібники|, завдання|задачі| та літературні твори|добутки|. Тут складали описи|списки,описування| документів за першим рядком тексту.

| Величезні архіви в I тис. до н.е. збирали царі Ассірії. Але|та| зазвичай архів поєднувався в них з|із| бібліотекою, оскільки|тому що| в Месопотамії не було чіткого розділення|поділу| між літературою та документами.

У стародавньому Єгипті також існували архіви, але|та| архівні документи тут збереглися гірше, оскільки|тому що| були написані на папірусі. Діловодство вели навчені|виучені| писарі, які й зберігали документи. Такі архіви були в усіх адміністративних центрах Єгипту, при дворі фараона, а також у так званих будинках|будинках,хатах| життя, де жерці працювали над складанням літературних творів.

Подальший розвиток архівної справи|речі| пов'язаний |розпочинається,зачинається|з античним світом, перш за все зі Стародавньою|древній| Грецією. На початку її існування, в так званий крито-мікенській період, система ведення документації| та її архівування не відрізнялася від східної, про що свідчать величезні архіви глиняних табличок, виявлені в містах Пілос, Мікени та|Крит| Кносс. Проте|однак| в класичній Греції з|із| виникненням грецьких міст-держав – полісів – ситуація докорінно змінилася. Публічне|прилюдне| політичне життя, активна судово-правова діяльність і ринкова торгівля сприяли неймовірному розширенню документної комунікації. Потреба в ретроспективній інформації, в зверненні до документів минулого стала дуже високою. Тому в давньогрецьких|давньогрецьких| полісах уперше|уперше| стали зберігати практично всі документи офіційного характеру|вдачі|. У кожному полісі всі рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування| Народних зборів, ухвали|постанови| (так звані псефізми|) та закони фіксувалися|занотовувалися| секретарями на папірусі, скріплялися підписами посадовців, а потім найважливіші з них висікалися на камені|поважні|. Папірусовий оригінал документа обов'язково здавали|задавався| до архіву на зберігання. Це були перші справжні державні архіви, які фіксували майже всю офіційну документацію. Документи державного характеру|вдачі| зазвичай зберігали в спеціальному приміщенні|помешканні|, яке розташовувалось у будівлі ради|поради| або біля нього. Це приміщення|помешкання| мало назву «архівос»|. Іноді|інколи| важливі документи здавали|складали| на зберігання до головного міського храму. Були спеціальні особи, відповідальні за зберігання державних документів. Аристотель писав, що в Афінах такою особою був так званий секретар пританеї| (граматеус|). Він займався також поточним діловодством, поєднуючи обов'язки діловода| й архіваріуса. Документи систематизувалися за роками та видом|вдачі| – окремо закони, ухвали|постанови|, поточні рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування|, |поради| судові вироки і т.д. Полісні архіви були відкритими|відчиненими| – зацікавлені особи могли ознайомитися з|із| документами або їхніми копіями. До цього часто вдавалися|прибігали| історики, і навіть сам Аристотель, коли писав свої твори|вигадування|.

На жаль, документи грецьких архівів класичного часу майже не збереглися в оригіналі. Проте до нас дійшла велика кількість грецьких папірусових документів| з|із| однієї з найвизначніших елліністичних держав – Птолемеївського Єгипту. Елліністичні монархії були крупними|великими| територіальними державами з|із| великим бюрократичним апаратом, місцевим самоврядуванням|самоуправлінням|, величезною армією і поліцією, активним діловим життям, й архіви відігравали тут визначну роль. На сьогодні на території Єгипту знайдено|відчинений| близько 40 тисяч різноманітних документів |елліністичної доби. Найважливіші|поважні| з них пов'язані з діяльністю царської канцелярії, через яку щодня проходили|минали,спливали| сотні документів – розпорядження царів|, документи про доходи й витрати скарбниці, донесення про стан населення, прохання, скарги приватних осіб і т.д. Відомо також значну кількість приватної документації – акти|угоди| купівлі-продажу|, шлюбні контракти, застави, договори оренди, заповіти тощо. Більшість цих документів| перебувала в архівах – суспільних|громадські| (державних|, храмових, муніципальних) і приватних (господарчих|, родинних|родинні|, особистих|особові|). У цілому від Птолемеївського часу дійшло понад 100 зібрань документів, які можна вважати архівами |обличчя,лиця|. Найбільш яскравий з|із| них – архів Зенона (III ст. до н.е.) – грека, що керував маєтком великого чиновника, діойкета| Аполлонія. У цьому архіві близько 4 тис. документів господарчого, правового, політичного й приватного характеру. Унікальним є архів топарха| Леона, який містить переважно сільськогосподарську технологічну документацію й по суті є першим відомим технічним архівом в історії.

У Римі архівна справа|річ| розвивалася до I ст. до н.е. під впливом грецьких традицій. Архіви мали вищі органи влади, перш за все|передусім| сенат. Через особливості римського суспільства|товариства| великого поширення набули сімейні|родинні| приватні архіви. Важливість архівів дуже зросла у зв'язку з розвитком права в перші століття нашої ери. У майнових та інших суперечках|спорах| звертання|оберталися| до давніх документів вважалося обов’язковим|давнини|. Римляни активно збирали й колекціонували документи минулого, вперше вдаючись до їх відновлення та реставрації.|пробувати|

У ранньому середньовіччі основну архівну роботу виконувала християнська церква, з якою було безпосередньо пов'язане приватне життя людини. Тут велася реєстрація народжень, одружень, смертей, укладалися договори й т.ін. Великі архіви існували в монастирях, чому сприяла їхня активна господарча| діяльність. Архівні документи зберігали в спеціальних кімнатах у скринях або коробках. Зазвичай у церквах і монастирях призначалися відповідальні за архівні документи, які набували певних навиків|навичок| архівної справи|речі|. У церковні архіви іноді|інколи| здавали|складали| свої важливі|поважні| документи й приватні особи. Це було викликано|спричинено| тим, що, по-перше, церковні службовці були писемними та зналися на документах, по-друге, церкви та монастирі були певною мірою захищені від грабежів, а також як єдині кам’яні будівлі – від пожеж|розграбовувань|.

Оскільки католицька церква мала загальноєвропейську організацію, церковні архіви були певною мірою пов'язані між собою. Багато важливих|поважних| документів передавалися у вищі церковні структури, а потім – до Риму. Тут ще в IV ст. було створено центральний папський архів, що й понині є найціннішим зібранням документів з історії середньовічної Європи|коштовн|. Доступ до цього архіву було обмежено, особливо для світських осіб|облич,лиць|. Недоліком цієї архівної системи було те, що архіви в церквах не завжди відокремлювалися від бібліотек, чому сприяв рукописний характер книги тих часів.

У IX–Х ст. поряд з церковними виникають вотчинні архіви феодалів, де зберігалися документи виключно|винятково| правового характеру|вдачі|, але|та| іноді|інколи| й політичні папери. В|із| ХІ столітті| виникають і перші міські архіви, в яких містилися документи магістратів. Деякі з цих архівів існують ще й дотепер. Важливим доповненням до них стали архіви університетів, що з’явилися в Європі в ХІІ ст.

Поступово зростало значення й королівських архівів. Вони зародилися вже в ранньому середньовіччі у вигляді приватного архіву короля. Тут, проте|однак|, накопичувалися не лише приватні, але й політико-адміністративні документи – міжнародні угоди, королівські укази, відомості про|збирання| податки тощо. З|із| ХІІ–ХІІІ ст|. у Франції та Англії документувалася діяльність двору, пов'язана з матеріальними витратами|затратами|, і ці записи збереглися до наших днів саме завдяки королівським архівам. Значення цих архівів суттєво зростає з початком процесу державної централізації в XIV–XV ст. До них починають надходити документи зі всіх кінців країни – від чиновників,|інколи| васалів, судів. Утворюються перші більш-менш значні державні фонди. Проте до систематичного комплектування державних архівів було ще далеко. Д|однак|о кінця середньовіччя європейські держави являли собою мережу|сіть| феодальних вотчин, незалежних міст і церковних земель|грунтів|, які мали напівавтономний статус і вели власну документацію, через що в кожній країні|незважаючи на| існувала безліч не пов'язаних між собою архівів. З ХІІІ ст. документи в архівах почали реєструвати, намагаючись разом з тим|пробували| створювати певну систему зберігання за допомогою надписаних скринь. Проте|та| це були лише незначні зачатки систематизації. Сам зміст|вміст,утримання| архівів не відображав|відбивав| усіх сфер діяльності суспільства|товариства| і не розглядався|розглядувався| як історично значущий.

2.2. Становлення основ сучасної архівної справи|

(XVII – перша половина ХХ ст|.)
Зміни|перерви,переміни| в розвитку архівної справи почалися|розпочалися,зачалися| на зорі нового часу. Зародження капіталізму, активний розвиток товарно-грошових відносин, посилення державної влади, інтенсифікація міжнародних відносин, поширення|зріст| письменності серед широких верств населення мали своїм наслідком величезне зростання|зріст| документообігу й виникнення постійної потреби в ретроспективній інформації. Це зумовило значно активніший, ніж раніше, розвиток архівів і архівної справи |речі|. Вперше з'являються|появляються| фахівці з архівістики|речі|, що володіють правовими й дипломатичними знаннями. Фах архівіста стає суспільно значущим, а сама архівна справа перетворюється на сферу державних інтересів.|отримують| Центральні королівські архіви починають|розпочинають,зачинають| наполягати|настоювати| на передачі важливих|поважних| документів до столиці |скупчують,нагромаджують| . Значного розвитку зазнають також міські й земельні архіви, де накопичується багато господарської та правової документації. Разом з тим у зв’язку з формуванням національних держав суттєво підвищується інтерес до минулого й матеріали архівів привертають до себе увагу істориків. Архівна справа починає зближатися з історичною наукою, хоча все ще продовжує слугувати переважно юриспруденції. Відразу ж виникає й протиріччя між історичним і державним призначенням архівної справи, яке дається взнаки в проблемі доступу до архівних документів: зацікавленість істориків XVIII ст. у матеріалах королівських архівів наштовхується на відмову в наданні доступу. Держава й суспільство в ті часи ще не були готові визнати історичну значущість архівів і поступитися заради неї власними корисними інтересами.

Корінні зміни в розвиток архівної справи привнесла|перерви,переміни| Велика французька революція кінця XVIII століття|віку|. З одного боку,|передусім| революція в намаганні знищити старий феодальний світ завдала збитків величезній кількості архівів. Повсталі селяни протягом 1782–1789 рр. |неодноразово захоплювали|захвачували| архіви сеньйорів, судів, нотаріальних контор і спалювали знайдені в них документи. |поті|цілкоМіська біднота й буржуазія підтримували цей настрій, спалювання феодальних паперів відбувалося скрізь|походило| і навіть декретувалося законодавчими актами. З іншого боку, архівні документи вперше почали використовувати для політичних звинувачень. Особисті|особові| документи Людовика XVI стали предметом полювання нових властей і згодом перетворилися на головну підставу для звинувачення короля в суді.

Зрозумівши політичну важливість архівів|в той же час|, нові власті вдалися до реорганізації архівної справи|речі|. У 1789–1794 рр. у Франції було проведено кардинальну архівну реформу. Першим і найважливішим її кроком стало створення|створінні| в 1789 р. вперше в історії єдиного національного сховища – Національного архіву Франції, де стали концентруватися всі документи, що накопичилися внаслідок|унаслідок,внаслідок| діяльності законодавчих| установ країни періоду революції. 1794 року Конвент видав декрет, що оголосив Національний Архів центральним державним архівом країни|світу|; на місцях аналогічні матеріали мали концентруватися в департаментських архівах. Документи, цінні|коштовні| тільки|лише| в історичному відношенні|ставленні|, передавалися в Паризьку національну| бібліотеку|.

У цілому|загалом|, архівна реформа містила|утримувала| чотири головні| ідеї:

  • відповідальність парламенту за стан архівів;

  • зосередження документів нації в єдиному центрі;|створіння|

  • проголошення принципу доступності архівів для всіх громадян;

  • перетворення архівів на засіб формування “національної пам'яті”, звільненої|визволеної| від джерел рабства й фанатизму.

Іншими словами,|цебто| на архів вперше покладалися не тільки|не лише| державно-правові, але й історичні, культурні та соціальні завдання|задачі|, він набував серйозного політичного й ідеологічного значення, ставав важливою частиною національної культурної спадщини. Ідеї, закладені в цій реформі, стали головними принципами розбудови архівної справи в новий і навіть новітній час.

Проте|однак| на практиці ці ідеї революціонерам реалізувати не вдалося. У відборі документів на зберігання відразу ж запанувала ідеологічна революційна формула, згідно з якою документи поділялися на “корисні, даремні|некорисні| й шкідливі”, причому остання категорія документів знищувалася з політичних мотивів. Доступ в державні архіви для пересічної людини залишався не менш ускладненим, ніж при королівському режимі. Не відразу став архів і центральним – у департаментах державні архіви були створені лише|лише| в 1814 р. До того ж, |потім|при Наполеоні Національний архів було виведено з-під контролю парламенту й підпорядковано Міністерству внутрішніх справ|речей|.

Незважаючи на це|тим не менше|, архівна реформа у Франції заклала основи сучасного підходу до архівної справи|речі| й стала зразком для інших країн. Завдяки цьому в XIX ст. архіви стали публічними|прилюдними|, що зробило можливим широке використання їхніх матеріалів для наукових досліджень. Із|із| зростанням|зростом| національної самосвідомості в усіх західних країнах і вдосконаленням методології |історичних досліджень архіви міцно увійшли до арсеналу істориків. З іншого боку, протягом XIX ст. архіви все більше зближалися з державою й архівна справа поступово перетворювалася на державну галузь управління. У зв’язку з цим почалася| |розпочалася,зачалася| підготовка професійних архівістів. 1821 року в Парижі створено перший спеціальний архівний інститут, так звану Школу хартій. Дещо пізніше відкрито Мюнхенську та Марбургську школи в Німеччині. Державними зусиллями відбувалася подальша|дальшої| централізація архівів. Першість у цій справі, як і раніше, належала Франції|. Низкою законодавчих актів 50–90-х рр. XIX ст. тут остаточно оформлюється перша в світі централізована архівна система.|поважний| Управління національними|, департаментськими, комунальними,|  госпітальними архівами зосереджено в Міністерстві освіти, при якому було створено Архівне управління, Архівну комісію та інспекцію. За зразком Франції було проведено реформу архівної справи|речі| в Нідерландах (1875) і Бельгії (1879), де було побудовано мережу|сіть| держархівів, підпорядкованих Міністерству внутрішніх|. справ|речей|. В Англії 1838 року видано закон про створення|створіння| Державного публічного|прилюдного| архіву, де були сконцентровані всі історичні| сховища Лондона, сюди ж мали поступати|надходити| матеріали з|із| діючих державних установ. Проте|однак| ані загального|спільного| архівного управління, ані підпорядкованої йому мережі|сіті| місцевих державних архівів у Англії створено не було.

Концентрація архівів у І Німеччині та|Германії| Італії – країнах, що залишалися до другої половини ХІХ ст. політично роздробленими – спочатку відбувалась|походила| у межах окремих держав |, що існували на їхніх територіях. Після|потім| об'єднання Італії в 1861 р. у Римі створено Центральний архів Італійського королівства та всі державні архіви передано до Міністерства внутр|ішніх справ|речей|. У німецьких державах окрім численних міських і місцевих архівів традиційно існували й урядові архіви трьох типів – династичні, де зберігалися приватна й придворна документація правителів; державні, що містили зовнішньополітичні документи; земські, де концентрувалися матеріали з різних галузей внутрішнього управління. Ці архіви майже не були пов’язані між собою й не завжди велися належним чином, їхня інформація залишалася недоступною ані історикам, ані громадянам взагалі. Першу спробу їх упорядкування було зроблено в Пруссії 1815 року, коли в кожному регіоні цієї країни власті створили сховища, до яких надходили розрізнені документи із земських архівів та установ. 28 липня 1818 року було офіційно відкрито публічний|прилюдний| доступ до зібрань|зібрань| історичних документів, що одержали|отримали| в сховищах подвійну класифікацію — і як “пам'ятки”, і як “державні папери”. У Берлині було створено центральне сховище державно-правових документів, до якого мали передаватися історичні документи з місцевих архівів. Проте подальше вдосконалення архівної справи в Німеччині відбувалося переважно завдяки праці самих архівістів майже без допомоги з боку держави. Загальнонімецький держархів було створено лише після повалення імператорської влади,|лише| у 1919 р.

У США з початку XIX ст. створювалася широка мережа місцевих архівних установ – архіви міст, графств, згодом штатів, які зберігали величезну кількість важливих історичних і державних документів, але майже не були пов’язані один з одним і не мали центрального керівництва. Для їхніх статусу й структури була характерна велика різноманітність. Федеральні установи та відомства також мали власні незалежні архіви. Центральний національний архів у Вашингтоні було створено лише 1934 р., проте й він увібрав до себе лише документи державної адміністрації.

Російської імперія ще за часів Петра І робила спроби регулювання архівної справи. Було створено архіви центральних органів влади, колегій, а також деякі історичні архівосховища державного характеру. Проте до централізації справа не доходила. З утворенням міністерств у 1802 р. сформувалася система незалежних відомчих архівів, яку на законодавчому рівні закріпив закон 1811 р. Найбільш значними стають архіви Міністерства закордонних справ і Міністерства юстиції, до яких було введено значний комплекс історичних документів. Проте між різними відомчими та між місцевими архівами не було жодної інтеграції, кожне відомство вирішувало всі питання архівної справи самостійно, на місцях і в окремих установах панувало безконтрольне знищення архівних документів. Ці негативні явища були частково подолані лише наприкінці століття завдяки зусиллям провідних російських архівістів М.В. Калачова, Д.Я. Самоквасова та ін., що спиралися в своїй діяльності як на російські реалії, так і на світовий досвід організації архівної справи. 1872 року за рішенням Другого археологічного з’їзду в Росії було створено контрольовану державою архівну систему. Усі державні архіви було поділено за рівнем – на центральні, міністерські та губернські, а також за профілем – на поточні, довідкові й історичні. При Міністерстві народної просвіти створили Головну архівну комісію, що мала контролювати діяльність усіх державних архівів. Запроваджувалась обов’язкова експертиза діловодних документів. 1884 року архівні вчені комісії були створені також у губерніях. У подальші роки було жорстко централізовано архіви державних органів влади, створено обласні історичні архіви в центрах навчальних округів. Було запроваджено також фахову підготовку архівних кадрів – її здійснювали Археологічні інститути в Санкт-Петербурзі (з 1878 р.) і Москві (з 1907 р.). Цими заходами в Російській імперії було створено певну архівну систему, що ввібрала в себе понад 120 тис. місцевих та історичних архівів. Проте її розбудова все ж таки не змогла остаточно подолати децентралізацію та розрізненість, що панували в російській архівній справі через повновладдя відомств.

У межах загальноросійської архівної системи розвивалася архівна справа України. Її специфіка полягала в існуванні численних приватних і церковних архівів, а також у підвищеній увазі до історичних документів, які формували національну культурну спадщину українського народу. 1852 року в Києві було створено Центральний архів давніх актів, до якого увійшли документи до 1799 р., зібрані Київською археографічною комісією. 1880 року при Харківському університеті та Історико-філологічному товаристві відкрито Харківський історичний архів, що містив документи Лівобережної та Слобідської України. Невеликі архіви існували також при деяких місцевих наукових товариствах.

У цілому на початок ХХ ст. у більшості країн світу були розбудовані власні архівні системи й архівна справа набула більш-менш сучасного вигляду. Майже скрізь вона тою чи іншою мірою контролювалася державою й обслуговувала як її потреби, так і потреби вчених-дослідників минулого.

У між|поміж|воєнний|воєнний| період архівна справа продовжує розвиватися тим же шляхом, що й раніше, проте помітними стають і деякі нові тенденції. Перш за все – це ще пильніша увага держави до архівів. Майже скрізь державний архівний сектор тою чи іншою мірою підпорядковується міністерствам внутрішніх справ, бо архівні документи починають сприйматися як важливий чинник національної безпеки. З іншого боку, стає помітною й протилежна тенденція – розширення недержавного архівного сектора й зростання ролі архівів у суспільному житті. У західних країнах починає поширюватися мережа приватних архівів, розвиваються архіви громадських організацій, вузів, бібліотек. У США формується мережа архівів фірм і корпорацій, які вбирають у себе не лише діловодні, але й історичні документи. Виникає навіть особливий напрям науки – бізнес-архівознавство, що з 1934 р. стає предметом викладання в деяких американських університетах.

У країнах, де в ці роки встановився тоталітарний режим, – СРСР, Німеччині, Італії та ін., – архівна справа починає жорстко контролюватися державою та підпорядковуватися суто ідеологічним завданням. Особливо помітним цей процес був у СРСР. Ще 1918 року архіви й архівні документи в Радянській Росії були націоналізовані, право власності на церковні фонди, приватні колекції й навіть окремі документи скасовано. Керівництво всіма архівами покладено на спеціально створене Головне управління архівною справою при РНК РРФСР, а з 1922 р. – на Центрархів РРФСР, якому підпорядковані всі державні архівні установи та архівні підрозділи країни. Усі архівні документи, що знаходилися на території держави, було включено до Єдиного державного архівного фонду. Відповідні архівні системи було створено й в усіх республіках СРСР, зокрема в Україні. До кінця 20-х років вони мали деяку автономію, що дозволяло певним чином розвивати архівну справу на місцях. Проте 1929 року ці залишки децентралізації було остаточно скасовано. Усі фонди республік уведено до складу єдиного державного архівного фонду, а керівництво всією архівною справою покладено на Головне архівне управління СРСР. Головну увагу було приділено збереженню документів революції та соціалістичного будівництва. Документи минулих часів або засекречували з ідеологічних міркувань, або знищували в рамках так званих макулатурних кампаній. Для партійних документів було створено окрему архівну систему із вкрай обмеженим доступом. Архівна справа поступово перетворювалася в СРСР на майже закриту воєнізовану галузь, і логічним завершенням цього процесу стало підпорядкування всієї архівної системи країни НКВС СРСР у 1940 р. Проте розвиток архівної справи в СРСР, як і в інших тоталітарних країнах тих часів, не було зупинено остаточно. Він продовжувався завдяки праці архівістів, відданих своїй справі.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник
Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК
Сергієнко В. В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний...
Яцківський Л. Ю., Зеркалов Д. В. З57 Транспортне забезпечення виробництва. Навчальний посібник
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів напряму “Транспортні технології” вищих навчальних...
ЗАГАЛЬНИЙ КУРС Рекомендовано Міністерством освіти і науки України...
Маляренко В. А. Енергетичні установки. Загальний курс: Навчальний посібник. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 287с з іл
ТЕОРІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ Навчальний посібник
Куц В. М. Теорія кримінальної відповідальності. Навчальний посібник – К.: НАПУ, 2011. 307 с
Це видання є логічним продовженням посібника «Архівознавство», що...
Пропонований посібник має частково подолати цю нестачу. Його можна використовувати як для підготовки до практичних занять, так і...
Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством...
Посібник містить питання до самоконтролю та список літератури, що сприятиме глибшому засвоєнню матеріалу
МАТЕРІАЛОЗНАВСТВО Навчальний посібник (для студентів напрямку 1201 „Архітектура”)
...
ВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВИЩА ОСВІТА УКРАЇНИ І БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС Навчальний...
В55 Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За редакцією В. Г Кременя. Авторський колектив: М. Ф. Степко,...
Мацько Л.І. Українська мова. Навчальний по- Якщо ви прагнете оволодіти...
Щоб уміти грамотно розмовляти, слід насамперед Навчальний посібник для самостійної роботи
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка