Предметом нашого дослідження є поточна українська трудова міграція в країнах перебування. Проте ми змушені звертатися до минулого української еміграції принаймні у двох вимірах. Означення сучасної міграції за кордоном як соціального явища і соціального процесу включатиме типологічну схожість і відмінність сучасної еміграції з її історичними попередниками, схожість і відмінність у самовизначенні заробітчанських середовищ і традиційної діаспори, а також розвиток стосунків між ними.
У контексті «українське заробітчанство як фактор міграційних процесів», маючи на увазі також місце міграції в глобальних соціальних трансформаціях, важливо поглянути на Україну як країну емігрантів зокрема на тлі інших європейських держав, особливо Італії, Ірландії, Греції, Португалії, що їх називають традиційними країнами емігрантів?
Тому перед викладом попередніх результатів дослідження подаємо коротку історичну довідку про українську міграцію, складену на підставі праць українських учених7.
Українська еміграція: історична довідка.
Перша історично занотована еміграція з України нового часу була політичною. Її склали прибічники й послідовники гетьмана Івана Мазепи – представники вищої козацької старшини Пилип Орлик, Андрій Войнаровський, Григорій Герцик та ін., а також запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком, які після поразки військ шведського короля Карла ХІІ й Мазепи під Полтавою 1709 року продовжили свою політичну діяльність у Туреччині, Франції, Польщі. Згодом, після ліквідації Запорозької Січі, за наказом російської імператриці Катерини ІІ частина козаків заснувала на турецькій території в Добруджі так звану Задунайську Січ, де до сьогодні живуть їх нащадки.
Суто політичною була й наступна еміграція відомих науковців – діячів українського національного руху, які 70-х років ХІХ століття, не маючи змоги провадити свою діяльність в умовах російського самодержавного режиму, виїжджали з підросійської Наддніпрянської України до європейських держав і Галичини, що перебувала в складі Австро-Угорщини, звідки можна було вільно пропагувати свої ідеї. Політичні репресії російської влади після поразки революції 1905-1907 рр. викликали нову хвилю еміграції з наддніпрянської України до Австрії, зокрема до Галичини, Швейцарії та інших європейських країн.
Перші соціально-економічні міграції українського населення відбувалися в межах держав, до яких належали відповідні етнічні українські території. Це були переселенці з Пряшівщини до Бачки і Банату (середина ХVIII століття), Срема (середина ХІХ століття), з Галичини до Боснії (кінець ХІХ ст.). Це переселення стимулював австрійський уряд з метою освоєння необроблюваних врожайних земель на півдні імперії.
Наступні масові соціально-економічні еміграції українців на схід і захід також відбувалися під впливом урядової політики, спрямованої на заселення досі не освоєних територій. Головними внутрішніми причинами згаданих міграцій були аграрне перенаселення та низький рівень індустріалізації територій походження мігрантів, і, як наслідок, вивільнення великої кількості робочих рук. Велику кількість населення охопила загальна бідність, недоїдання, висока смертність і навіть дегенерація.
В останній чверті ХІХ ст. починається масова еміграція мешканців центральних і східних українських земель на схід, головним чином до Азії. Спочатку вони заселяли чорноморські й приазовські степи, далі – Підкавказзя і Донщину. Шістдесятих-сімдесятих років 19 ст. пожвавилися виїзди на Поволжя, з 1890-х років – до Азії. За 20 років перед Першою світовою війною еміграція до Азії охопила 2000 000 осіб, з яких 480 000 упродовж 1890-1914 рр. повернулися в Україну. Це був переважно стихійний рух: групи охочих чи цілі громади висилали т. зв. «ходаків» для вивчення районів майбутнього поселення і потім вибиралися відповідно до їхньої інформації, інші – за відомостями з листів уже осілих, а деякі – за чутками. Характерно, що подібна структура комунікування є визначальною і для сучасної української трудової міграції. Умови переїзду були погані: переселенців часто супроводжували хвороби, голод і висока смертність. Все ж державні органи Росії кінця ХІХ-початку ХХ ст. намагалися контролювати цей рух і навіть сприяли йому, оскільки він відповідав інтересам імперії. Уряд виділяв землі для поселення й сільськогосподарського обробітку, надавав пільги й матеріальну допомогу поселенцям. Вони оселялися в Приамурському краї Далекого Сходу, північному Туркестані та в південно-західному Сибіру в кліматичній зоні, подібній до України, й займалися хліборобством. Чимало з них працювали на новобудовах ( до прикладу, на сибірській залізниці).
У 1920-х роках відновилася незначна еміграція українців у східному напрямі – на Північний Кавказ, у Сибір і на Далекий Схід. Її організовували радянські державні органи. У 1930-х рр. внаслідок колективізації та Голодомору 1932-33 рр. значна кількість українців переселялася переважно в промислові райони Росії (наприклад, на Кузбас), а 1950-х рр. – на цілинні землі Казахстану. Окремі категорії українських переселенців на схід у межах однієї держави становили в’язні концтаборів і засланці, в тому числі репатрійовані 1945-46 рр. з Німеччини та Австрії, що потрапили на постійне перебування до Сибіру.
Майже одночасно з рухом українців із підросійських територій на схід в останній чверті ХІХ ст. почалися масові виїзди із західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини на захід. В соціально-економічних умовах, що тоді склалися, еміграція була чи не єдиним виходом. До виїзду спонукали численні еміграційні агенти, які в галицьких селах поширювали неймовірні вістки про «американський рай». Зубожілих селян охопила справжня еміграційна гарячка. Вони продавали своє майно й виїжджали за океан. Спочатку це були робітники для пенсильванських шахт у США; з 1890-х рр. розпочалася сільськогосподарська еміграція до Канади (провінції Альберта, Монітоба й Саскачеван), Бразилії (Парана), Аргентини (переважно провінція Місіонес). Згадані країни мали великі простори необробленої землі й потребували робочих рук для сільського господарства та промисловості. З іншого боку, австрійські власті намагалися перешкоджати виїздам, однак їхні можливості були обмежені положенням австрійської конституції про свободу міграції. Натомість в Угорщині було засновано спеціальний Еміграційний фонд, держава взяла на себе опіку над мігрантами. Користуючись угорським законодавством, закарпатські українці емігрували більше, ніж галицькі.
Цікаво, що 1892-1893 рр. під впливом агітації близько 15 тис. селян з Галичини й Буковини виїхали до Росії, однак більшість з них, не знайшовши там очікуваних умов, повернулися додому. І, навпаки, десятки тисяч мешканців підросійських територій – Холмщини, Полісся, Волині – виїхали до США.
Емігрували переважно бідні селяни молодого віку без родин. Їхньою метою було на зароблені гроші повернути собі кошти подорожі, виплатити борги, купити землю, розбудувати господарство. Згодом відбулася переорієнтація з тимчасової еміграції на постійну – більшість українських емігрантів на американському континенті стали громадянами країн перебування. Цьому на загал сприяла державна політика цих країн, утворених переважно мігрантами. Усе ж значною була й кількість мігрантів, що поверталися з-за океану в Україну.
За період до першої світової війни з українських земель за океан емігрувало 700-800 тис. осіб, з них 500 000 українців, інша частина припадає на євреїв і поляків. Серед півмільйона українців близько 350 тис. осіб виїхали до США, 100 тис. – до Канади і 50 тис. – до Бразилії, 15- 20 тис. – до Аргентини.
Напередодні Першої світової війни набула розвитку сезонна заробітчанська міграція на сільськогосподарські роботи із західноукраїнських земель до європейських країн, переважно до Німеччини (з 1907 до 1912 пересічно 75 000 осіб щороку), меншою мірою до Чехії, Румунії, Данії, у результаті якої селяни поліпшували своє матеріальне становище.
Після Першої світової війни, революційних подій і воєн, що завершилися поразкою відродженої української державності, знову прийшла черга на політичну, цього разу масову еміграцію з України на Захід. Це були переважно урядовці й військові діячі Української Народної Республіки. Загальна кількість емігрантів, що у перші повоєнні роки оселилися в Польщі, Чехословаччині, Австрії, Німеччині, Румунії, Югославії, доходила до 80-100 тис. осіб. Згодом більшість емігрантів з Галичини і деяка частина з Наддніпрянщини повернулися на батьківщину, інші поселилися у Франції, Бельгії та Америці. Головними осередками української політичної еміграції стали Прага, Варшава, Берлін, Париж, Відень. Українські політичні емігранти в країнах перебування користувалися правом азилю. Згідно з міжнародними угодами у межах Ліги Націй за емігрантами зі східної Європи було визнано статус бездержавних, їм видано т.зв. паспорти Нанесена (за прізвищем Ф. Нансена, високого комісара для біженців при Лізі Націй), а згодом їх у багатьох відношеннях (право на навчання, соціальну опіку, сплату податків) прирівняли до громадян країни перебування. З 1930-х рр. значна частина політемігрантів, переважно в Чехословаччині й Польщі, почали приймати громадянство країни перебування.
Між двома світовими війнами відновилася заробітчанська міграція. Її західний напрям включав тільки західноукраїнські землі, що опинилися під владою Польщі, Чехословаччини і Румунії. З Української соціалістичної совєтської республіки у складі СССР зовнішня еміграція була припинена. Масштаби виїздів стали набагато меншими, ніж у довоєнний період. Згідно з найновішими дослідженнями еміграція із західноукраїнських земель у міжвоєнний період охопила майже 600 тис. осіб, що включають представників української, польської, єврейської та інших національностей, з яких близько 200 тис. виїхали до Америки (понад 100 тис до США й Канади і приблизно стільки ж – до Аргентини, Бразилії, Уругваю та Парагваю), понад 25 тис. євреїв виїхали до Палестини. Характерною рисою цього часу стали масові заробітчанські виїзди із Західної України до держав Західної Європи, зокрема Франції (понад 112000 осіб). Понад 25 тис. вихідців із західноукраїнських земель у міжвоєнний період виїжджали на сезонні роботи до Німеччини. На відміну від еміграції до Америки, більш ніж 40% заробітчан-українців з Європи поверталися додому. Економічна еміграція з західноукраїнських земель у міжвоєнний період, найбільш інтенсивна 1926-30 рр., була зведена нанівець світовою економічною кризою на початку 30-х і відновилася в останні роки перед Другою світовою війною, щоправда, в менших масштабах, ніж 20-х рр.
Після закінчення Другої світової війни в країнах Центральної та Західної Європи, головним чином у Німеччині й Австрії, опинилося 2-3 млн. українців. Це були переважно вивезені на примусові роботи, примусово евакуйовані в’язні нацистських концтаборів, військовополонені, втікачі з України й політичні емігранти 1920-х років. Більшість примусово вивезених на роботи добровільно або під тиском повернулися на батьківщину. На початок 1946 року в Західній Німеччині, Австрії та Італії залишалося 220 тис. українців, які відмовилися повертатися до СССР, довівши, що їм загрожують політичні, національні та релігійні переслідування. Вони отримали право азилю, а згодом – право еміграції до інших західних країн. Упродовж 1947-1957 рр. найбільше з них виїхали до США (80 тис.), Канади (30 тис.), Австралії та Нової Зеландії (20 тис.), Великої Британії (20 тис.), Бельгії і Франції (по 10 тис). Близько 17 тис. осіб поселилися в країнах Латинської Америки. Українська еміграція в Німеччині й Австрії упродовж десятиліття скоротилася до 20-25 тис. осіб.
Українські дослідники подають наступні дані про кількість осіб українського походження у західному світі станом на 1970 р.: в Америці й Австралії – 2 181- 451 тис.( США – 1250-1 500 тис., Канада – 581 тис., Бразилія –120 тис., Аргентина – 180-200 тис., Парагвай – 10 тис., Уругвай – 8 тис., інші – 2 тис.), у країнах Центрально-східної Європи – 465-650 тис. ( Польща – 420-460 тис., Чехословаччина –120- 150 тис., Румунія –100-150 тис., Югославія – 45-50 тис.), у країнах Західної Європи – 88-107 тис. (Велика Британія – 30-35 тис., Франція – 30-35 тис., Німеччина – 20-25 тис., Австрія – 4-5 тис.). При цьому через культурно-цивілізаційну спорідненість із громадянами країн перебування українська діаспора швидко інтегрувалася в їхні суспільства. Народжені у цих суспільствах її нові генерації вважають країни поселення своєю батьківщиною, зберігаючи власні етнічні спільноти як вираз окремої культурної спадщини.
Історія української еміграції минулих епох ледве чи дає право назвати українців з їх 3-мільйонною західною діаспорою другої половини ХХ століття нацією мігрантів, порівняно з іншими видатними у цьому відношенні європейськими народами, наприклад, ірландцями, італійцями... Викладене, здається, підтверджує: масові виїзди з України за кордон, як правило, спричинені економічними чи політичними потрясіннями, і припадали на певні історичні періоди. Українську діаспору мало помічали в країнах поселення, а найбільше в Європі, що з одного боку було наслідком бездержавності українського народу, а з другого – доводило високий ступінь її інтегрованості в суспільні відносини й культуру цих країн.
І тільки про новітню українську еміграцію кінця ХХ – початку ХХІ століття заговорили на повен голос. І найбільше – в Європі.
|